Поняття та ознаки банкрутства
ОДЕСЬКИЙ ІНСТИТУТ ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА ПРАВА
Кафедра спеціальних правових і процесуальних дисциплін
КУРСОВА РОБОТА
з Господарське право України
на тему: Поняття та ознаки банкрутства
Студента _____________________
напряму підготовки правознавство
спеціальності_________________
Керівник __________________________.
Національна шкала ________________
Кількість балів: __________Оцінка: ECTS _____
ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………………
Глава 1. Розвиток інституту
банкрутства…………..……….…...………….
1.1.Історичні аспекти та системи банкрутства…………………...……..……...
1.2.Інститут банкрутства в незалежній Україні………...………………….……8
Глава 2. Поняття банкрутства…….……………….……………...…
2.1.Визначення поняття банкрутства…...…………………………………..
2.2.Проблемні питання визначення поняття банкрутства…….…………..…..13
Глава 3. Ознаки банкрутства та проблеми їх визначення…….……...…..18
Глава 4. Провадження у справах про банкрутство……………..……...…..24
4.1.Сторони та учасники справ про банкрутство...………………………..…..24
4.2.Судові процедури у справах про банкрутство……….…….…………..…..26
Глава 5. Проблеми застосування банкрутства…….….………………..…..29
Висновок…………………………………………………………
Список використаної літератури……………………………………….……35
ВСТУП
У практиці країн з ринковою економікою, банкрутство є невід’ємним атрибутом ринкової економіки і виступає в якості механізму регулювання та саморегулювання останньої, насамперед, дотримання виконання зобов’язань суб’єктами господарювання.
Об’єктивними процесами ринкової економіки, заснованої на конкуренції, є постійне перетікання капіталів у найбільш дохідні сфери, перерозподіл власності — від суб’єктів господарювання, що неефективно ведуть свою господарську діяльність, до суб’єктів, які справляються з цією задачею.
Інститут банкрутства має давню історію. Своїм подальшим розвитком він зобов’язаний еволюції підприємництва та вільної конкуренції, за яких суб’єкт господарської (підприємницької) діяльності несе всі ризики, пов’язані з останньою. З одного боку, банкрутство дозволяє відсівати неефективні підприємства, а з іншого — сприяє оздоровленню господарських суб’єктів, що зазнають тимчасових фінансових труднощів.
З проголошенням України незалежною демократичною державою було започатковано реформування різних сфер суспільного життя, насамперед — економічної. Проте, двадцятирічний період здійснення перетворень показує, що їх проведення часто є непослідовним і не дає бажаних наслідків. Одним із результатів неефективної економічної політики стала збитковість, а отже — неплатоспроможність багатьох суб’єктів господарювання. Ця проблема може бути вирішена за допомогою створення дієвого, такого, що відповідає життєвим реаліям, правового регулювання відносин, пов’язаних з неплатоспроможністю та банкрутством.
Інститут неплатоспроможності є невід’ємною
складовою законодавства будь-якої розвинутої
держави з ринковою економікою й слугує
для запобігання ситуаціям, коли переваги
виявляються на боці одного із кредиторів, що приступив
до стягнення першим і в той же час покликаний
забезпечити найбільш рівне й справедливе
задоволення вимог усіх кредиторів з урахуванням
інтересів як кредиторів, так і самого
боржника.
Державна політика в сфері банкрутства
спрямована на фінансове оздоровлення
підприємств-боржників шляхом застосування
правових процедур відновлення їхньої
платоспроможності або визнання їх банкрутами.
Хоча проблема банкрутства підприємств
залишається досить гострою, позитивною
тенденцією стало впровадження процедур,
спрямованих на поновлення платоспроможності
боржника, зокрема санації й мирової угоди.
В даній роботі розглянемо деякі питання, пов’язані з визначенням поняття та ознак банкрутства.
Для розв’язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження:
• історико - правовий метод (аналізуючи вчення про банкрутство);
• порівняльно-правовий метод (використовувався при аналізі та порівнянні вітчизняного та зарубіжного законодавства. Також при порівнянні різних поглядів вчених-правознавців);
• конкретно-історичний метод (полягав у вивченні специфіки та динаміки розвитку інституту банкрутства в історичному контексті).
Нормативною основою роботи стали такі правові акти, як, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Теоретичну базу дослідження складають праці вітчизняних і зарубіжних вчених минулого і сучасності з господарського, приватного та кримінального права.
Робота складається зі вступу, трьох глав, висновку та списку використаної літератури. У главі 1 розглядаються історичний розвиток інституту банкрутства та його становлення в законодавстві незалежної України. У главі 2 спробуємо визначитись з поняттям банкрутства. У главі 3 дізнаємося, які є ознаки банкрутства та проблеми їх визначення.
Глава.1 РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ БАНКРУТСТВА
1.1. Історичні аспекти та системи банкрутства
Банкрутство з часів його виникнення як інститут господарського права пройшло довгим історично складним шляхом.
У праві стародавніх народів забезпеченням боргу служило не стільки майно боржника, скільки він сам. У початковий період розвитку римського права виконавче провадження передбачало, що особі, щодо якої винесене судове рішення або яка визнала свій борг, надавався тридцятиденний строк виконання. Якщо протягом цього часу боржник не задовольняв вимоги свого кредитора, останній здобував право власності на боржника як раба, тобто він міг за своїм бажанням продати його за межі Риму або навіть убити [18;12].
За Руською Правдою Ярослава (XII століття) коли банкрутство купця станеться через нещасливу пригоду, а не через його недбальство, себто коли потоне корабель, або пропаде товар під час війни, або від огню, то кредитори не можуть жадати конкурсу негайно - не можуть "насилити" ані продати його: купцеві дається право сплачувати свої борги частками, бо шкода від Бога, а він сам не винен; коли ж він збавить своє майно пияцтвом, або залізши в карні справи, або взагалі знищить його своєю непорадністю, то він віддається на волю кредиторів - вони можуть йому дати "прольонгату" або негайно його продати разом з усім майном. [18;14].
Розвиток капіталістичних відносин, безперечно, потребував інших засобів боротьби з явищем банкрутсва.
Поступово в цивільному та торговельному законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задовольнити позови та претензії кредиторів. У результаті еволюції законодавства про банкрутство підприємств до нього дедалі більше вносилося норм, скерованих не стільки на ліквідацію боржника, скільки на його фінансове оздоровлення.
Сучасне поняття банкрутства бере своє джерело з конкурсного процесу, що мав місце в середньовічній Італії. Термін банкрутство в перекладі з італійської означає: banco — лава, rotto — зламаний. Така назва походить від звичаю перекидати чи ламати лаву, на якій сидів неплатоспроможний міняйла. З часом термін банкрут (банкрутство) залишився, але став означати фінансовий крах боржника, неспроможного виконати свої зобов’язання перед кредиторами. [19;58].
Так, часто вживаним був термін „конкурс”, який широко застосовувався у німецькому законодавстві через те, що у межах законодавства про банкрутство існувала єдина процедура — конкурсне провадження.
Сучасний стан законодавства про банкрутство – це результат багатовікового розвитку цього правового інституту, започаткованого ще в Давньому Римі, тобто історично він виник ще раніше за інституції ринкової економіки та її незмінної супутниці – конкуренції. Але нинішній його зміст тісно пов'язаний з цією основною ознакою ринку.
Усі існуючі сьогодні в різних країнах світу системи законодавства про банкрутство можна умовно поділити на дві категорії: "прокредиторська" і "продебіторська" (іноді зустрічається визначення "проборжниковське" законодавство) [20;184].
У Франції і США діє "продебіторська" система банкрутства, яка дає змогу боржнику, що опинився в скрутному фінансовому становищі, звільнитися від боргів і дістати можливість так званого "fresh start" (нового старту).
При цьому кредитори (за американським законодавством) змушені пристосовуватися до умов, що їх пропонує суд з метою відновлення платоспроможності боржника. Багато хто з експертів вважає, що американський кредитор із задоволенням підпише мирову угоду з боржником, відповідно до якої він отримає лише приблизно п'яту частину боргу, вважаючи, що краще отримати хоч щось, ніж нічого. Тому в США більшість справ про банкрутство виникає за заявами боржників [13;39].
У Європі (за винятком Франції), навпаки, ще з давніх часів застосовується "прокредиторська" система банкрутства, що ставить собі за мету якнайповніше задовольнити вимоги кредиторів. Часто при цьому інтереси боржника до уваги не беруться. Головне в цій системі — жорсткий контроль за зберіганням активів боржника та їхньою оперативною реалізацією [20;185].
За сучасних умов у законодавстві розвинутих ринкових держав простежується тенденція зближення і інтеграція цих напрямків.
Тому в чистому вигляді вони майже не трапляються і існують або як помірно "прокредиторське", або як помірно "продебіторське" законодавство. В окремих випадках можна говорити про існування "нейтрального" законодавства про банкрутство, яке намагається знайти "золоту середину".
1.2. Інститут банкрутства в незалежній Україні
За часів існування Радянського Союзу у нас вважали, що конкуренція призводить головним чином до негативних наслідків. Економісти і юристи розглядали конкуренцію виключно як руйнівну силу. У багатьох дослідженнях науковців економічний закон конкуренції дістав назву закону конкуренції і анархії виробництва. Не дивно, що в таких умовах підтримка збиткових підприємств була правилом. Вважалося цілком справедливим (на засадах "взаємної співпраці") компенсувати їх збитки за рахунок прибуткових підприємств. Однак саме це призвело до глибокої економічної кризи країн, які колись називалися соціалістичними [17;9].
У наш час конкуренція і в постсоціалістичних країнах визнана рушійною силою розвитку економіки, що позбавляє її від неефективних, депресивних підприємств або примушує їх шукати інші методи господарської діяльності.
Інститут банкрутства в Україні запроваджено у зв'язку з ринковою орієнтацією вітчизняної економіки, основним принципом якої є принцип підприємництва: здійснення підприємницької діяльності самостійно, на власний ризик і під власну відповідальність підприємця. Інститут банкрутства забезпечує звільнення ринкової економіки від неефективних господарюючих суб'єктів, які функціонують на засадах самофінансування (з метою отримання прибутку) і несуть самостійну відповідальність за власними зобов'язаннями [19;56].
Перший закон, що врегулював процедуру банкрутства в Україні, був прийнятий 14 травня 1992 року за №2343-XII під назвою "Про банкрутство". На першому етапі його застосування ним користувалися, в основному, як засобом зміни форм власності на майно підприємств. У зв'язку з тим, що кількість звернень у справах про банкрутство зростала, а окремі норми і положення закону були недосконалими, що стало зрозумілим із арбітражно-судової практики, 30 червня 1999 року була прийнята нова редакція закону під назвою Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі по тексту – Закон), яка набула чинності з 1 січня 2000 року.
Законом України «Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 22 грудня 2011 року N 4212-VI, який набрав чинності з 19 січня 2013 року, цей Закон викладено в новій редакції, яка і діє по теперішній час.
З 1 січня 2004 року процедури запобігання банкрутству, відновлення платоспроможності боржника чи ліквідації банкрута регулюються також гл. 23 Господарського кодексу України.
Показово, що в самій назві спеціального Закону про банкрутство відображено його спрямованість, передусім на збереження суб’єкта господарської діяльності шляхом відновлення його платоспроможності. Разом з тим, Закон не можна вважати суто "продебіторським", оскільки ним регламентовано певні умови та строки проведення процедур банкрутства, в разі порушення яких боржника чекає визнання банкрутом та розпродаж його майна в інтересах кредиторів. Тому українське законодавство про банкрутство заслуговує на визначення його як помірно "продебіторського" [20;190].
Відносини, пов´язані з банкрутством, регулюються низкою нормативно-правових актів різної юридичної сили, що в сукупності складають окремий інститут у системі господарського законодавства. Нормативно-правові акти цього інституту можна поділити на три категорії:
I - акти законодавства загальної сфери дії, що містять окремі норми щодо регулювання відносин, пов´язаних з банкрутством (Господарський кодекс, Цивільний кодекс);
II - акти законодавства, що визначають
правове становище окремих
ІІI- спеціальні акти законодавства, що регулюють порядок визнання суб´єктів підприємництва банкрутами: Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон), постанова Кабінету Міністрів України від 27.03.2006 р. № 370 «Про утворення Державного департаменту з питань банкрутства» та ін.
Глава 2. ПОНЯТТЯ БАНКРУТСТВА
2.1. Визначення поняття банкрутства
Банкрутство — загальновідомий та необхідний інструмент ринкової економіки, це комплексний правовий інститут. Він складається з норм як матеріального, так і процесуального права [9;58].
У «Тлумачному словнику живої великоросійської мови» В.І. Даль дає таке визначення банкрутства - «банкрутство - це неспроможний торговець, що лопнув неплатник». При цьому «банкрут буває або випадковий, нещасний або ж брехливий, підроблений, злісний. Різниця між ними така сама, як між обікраденим або погорілих і злодієм» [7;19].
Дещо відрізняється визначення банкрутства, дане в «Словнику іноземних слів» - «банкрутство (нім. Bankrott, італ. Bankrotta) - це боргова неспроможність, відмова підприємця платити за своїми борговими зобов'язаннями через відсутність коштів; тобто фінансовий крах, розорення.
У словнику С.І. Ожегова банкрутство визначено, як неспроможність, що супроводжується припиненням платежів за борговими зобов'язаннями (причому банкрутство фірми - злісне банкрутство (умисне) [7;19].
Енциклопедичний словник Ф.А. Брокгауза містить вже визначення банкрутства, як юридичний термін торгового права, що означає «неоплатному особи, яка провадить торгівлю, що походять від його вини».
У «Словнику російської мови» 1985 року, банкрутство визначається так: банкрутство - це неспроможність особи, компанії, банку тощо, що призводить до припинення платежів за борговими зобов'язаннями; це розорення. [7;20]..
Закон України «Про банкрутство» від 14.05.1992 року №2343-ХІІ визначав банкрутство, як пов'язану з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності - задовольнити у встановлений для цього строк пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом [4;18]. У зв’язку із зміною функціонального призначення інституту банкрутства та впровадженням іншого законодавчого регулювання, це поняття було змінене. Так, згідно з ст.1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” в редакції від 30.06.1999 року №784-XIV банкрутство визначається, як визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури [5;9]. Аналогічне визначення поняття банкрутства міститься і в п.1.3. Наказу Національної служби посередництва і примирення "Про затвердження Положення про порядок проведення примирних процедур по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів) у випадку неплатоспроможності власника або уповноваженого ним органу (представника)" від 30.11.2001 року № 230 [8;32].
Згідно з ст.1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” в редакції від 22 грудня 2011 року банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури [6;24].
Таким чином, економічним аспектом банкрутства є неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності задовольнити в повному обсязі визнані судом вимоги кредиторів.
Юридичним аспектом, який є необхідною складовою банкрутства, є визнання факту неспроможності боржника господарським судом.
2.2.Проблемні питання визначення поняття банкрутства
Відомий правознавець Г.Ф. Шершеневич у своїх працях зазначав, що «під банкрутством слід розуміти необережне або умисне заподіяння неспроможним боржником шкоди кредиторам за допомогою зменшення або приховування майна». Таким чином, Г.Ф. Шершеневич вважав, що банкрутство передбачає неспроможність, при цьому необхідно тільки одночасно наявність неспроможності і якихось злочинних дій, причинний зв'язок між ними шукати не слід [13;29]
А.Ф. Трайнін писав, що «банкрутство - це делікт вельми своєрідний: він складається з двох елементів, з яких один (неспроможність) - це поняття цивільного права, інший (власне Банкрутське діяння) - це поняття вже кримінального права». Далі він зазначав, що саме ця складність складу банкрутства надмірно затемнює його юридичну природу [13;34].
У сучасному законодавстві Російської Федерації використовується термін „банкрутство” у двох значеннях:
1) як синонім терміна „
2) як окремий випадок
Українські вчені та юристи-практики неодноразово звертали увагу на проблему визначення поняття банкрутства. Так, Тітов М.І. визначав поняття банкрутства, як припинення за судовим рішенням господарської діяльності фізичної або юридичної особи внаслідок неспроможності задовольнити визнані ними (або визнані судом, як правомірні) вимоги кредиторів та виконати обов’язки перед бюджетом, у зв’язку з перевищенням зобов’язань боржника над вартістю його майна, якщо застосування визначених у законі заходів запобігання банкрутству не дало позитивних результатів [18;12].
З таким визначенням погоджувався і Джунь В.С., зазначаючи, що у ньому “присутні основні принципові риси інституту неспроможності, а саме, визнання факту неспроможності судовим порядком та відкриття процедури ліквідації після проведення організаційних процедур, які не дали позитивних результатів” [12;124].
Поляков Б.М. вважає, що поняття банкрутства потрібно закріпити у Законі, як визнану господарським судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність через проведення реабілітаційних процедур та погасити встановлені грошові вимоги кредиторів у зв”язку з їх неоплатністю [14;35].
Стефанів Т.В. зазначає, що термін „банкрутство” використовується у двох значеннях: як визнана господарським судом нездатність відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури та як „фінансова неспроможність” суб’єкта господарської діяльності, з яким так чи інакше пов’язані злочинні дії громадянина-засновника, власника, службової особи підприємства (установи, організації) [16;22].
Деякі українські представники юридичної науки підтримують позицію російського законодавця та ототожнюють поняття „неспроможність” та „банкрутство”[7;49] [10;36].
Нам уявляється, що поняття неплатоспроможність та банкрутство необхідно розрізняти.
Теорії права відомі два критерії банкрутства: неоплатність та неплатоспроможність [15;24].
За всіх часів існування інституту банкрутства виникало питання про те, що є достатньою умовою для початку конкурсного процесу (процедури банкрутства). У світі вже давно існує два підходи до вирішення цього питання. Розроблено дві правові доктрини інституту неплатоспроможності (банкрутства), що грунтуються на принципах неоплатності й неплатоспроможності боржника.
У правових системах, де інститут неплатоспроможності побудований на принципі неоплатності, справа про банкрутство порушується в тому випадку, якщо має місце факт перевищення розміру зобов’язань боржника над вартістю його майна. Тобто, неоплатність означає, що пасиви боржника перевищують його активи. При використанні критерію неоплатності необхідно за кожною кредиторською вимогою перевіряти майно боржника, тоді як вимога кредитора може бути абсолютно безпідставною. При використанні цього принципу виникають труднощі в доведенні кредитором стану неоплатності боржника, оскільки документи, що підтверджують фінансовий і майновий стан боржника в кредитора, як правило, відсутні. Отже, порушити справу про банкрутство боржника стає досить проблематично [13;72].
На відміну від принципу неоплатності, доктрина неплатоспроможності, побудована на принципі неплатоспроможності, полягає в тому, що справа про банкрутство може бути порушена за наявності факту припинення боржником платежів за зобов’язаннями, при цьому допускається, що розмір зобов’язань боржника перевищує вартість його майна. Для порушення справи про банкрутство кредиторові досить довести факт неплатежу боржником за його зобов’язаннями, а майновий і фінансовий стан боржника з’ясовується надалі в процесі розгляду справи [13;75].
У сучасних правових системах переважно використовується критерій неплатоспроможності. Англійське, французьке законодавства певною мірою базуються на недостатності ліквідних активів боржника. Але у Німеччині поряд з критерієм неплатоспроможності використовується і критерій неоплатності — „надлишкова заборгованість”, який є додатковою підставою для провадження у справі про банкрутство та підставою для вибору конкретної процедури — ліквідаційної чи реабілітаційної. Окрім названих ознак та критеріїв банкрутства законодавчі акти багатьох країн визнають необхідною умовою банкрутства — збіг кредиторів, тобто наявність у боржника кількох кредиторів [20;189].
Виходячи з принципу неплатоспроможності побудоване законодавство про неплатоспроможність (банкрутство) більшості держав, які мають розвинуті ринкові відносини. У Російській Федерації Закон «Про неплатоспроможність (банкрутство)» від 1992 р. був побудований на принципі неоплатності, але практика його застосування вказала на необхідність змінити підход до цього інституту, і вже в 1997 р. було прийнято нову редакцію цей Закон, побудованій за принципом неплатоспроможності. Цей Закон успішно застосовується в Російській Федерації й зараз.
Українське законодавство про банкрутство містить один критерій банкрутства: визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Верховна Рада України провела реформування законодавства про банкрутство й 30 червня 1999 р. внесла зміни в Закон, виклавши його в новій редакції. У новій редакції Закон називається «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», і ґрунтується він також на принципі неплатоспроможності. Таким чином, неплатоспроможність є одним із ключових понять цього Закону.
Слід погодитись з О.М.Вінником, який вважає, що банкрутство встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки і його слід відрізняти від неплатоспроможності боржника як фактичного стану [11;325].
Згідно ч.1 ст. 209 Господарського кодексу України під неспроможністю суб’єкта господарювання розуміється нездатність такого суб’єкта після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов’язання перед іншими особами територіальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності у зв’язку із недостатністю майна [1;84].
Згідно із ст. 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», неплатоспроможністю є неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності [6;32].
Як видно з наведених визначень законодавець ототожнює поняття “неспроможності” та “неплатоспроможності”. Хоча і у визначенні останнього застосовує слово “неспроможність”. На нашу думку, доцільно було б застосовувати єдине поняття як у Законі, так і у Господарському кодексі України .
Отже, виходячи із норм Закону та Господарського кодексу України видно, що поняття “банкрутство” та “неспроможність” не тотожні та позначають різні стани суб’єкта господарювання, оскільки вони позначають стадію судового процесу та власне підставу порушення цього процесу.
