Поняття та ознаки правопорушення
КУРСОВА РОБОТА
Поняття та ознаки правопорушення
ЗМІСТ
ВСТУП.........................
РОЗДІЛ 1
Поняття та основні ознаки
правопорушень.................
РОЗДІЛ 2
Склад правопорушення................
РОЗДІЛ 3
Види правопорушень
за законодавством України ..............................
ВИСНОВКИ......................
ВСТУП
Таке соціальне явище, як протиправна поведінка, знаходиться в дуже тісному зв’язку з іншими правовими явищами реальної дійсності, тому і зустрічається воно так само часто. Неправомірна поведінка є невід’ємною частиною соціальної психіки. Це тому, що кожний індивід по різному оцінює ту саму ситуацію і за допомогою різних способів (як законних, так і незаконних) досягає поставленої мети.
Людству, поряд з правомірною поведінкою, завжди буде властивий його антипод-поведінка неправомірне, тобто таке, що суперечить нормам права, яке і виражається в правопорушеннях. Вивчення правопорушення важливо тому, що правопорушення переступають інтереси, що зумовлюють право та охоронювані їм, і тим самимзаподіюють шкоду суспільним і особистим інтересам, встановленому правопорядку. Це виражається в негативні наслідки правопорушення, що представляють собою порушення правопорядку, дезорганізацію суспільнихвідносин і одночасно (хоча й не завжди) применшення, знищення будь -або блага, цінності, суб'єктивного права, обмеження користування ними,Він горе свободи поведінки інших суб'єктів.
Правопорушенням, є порушення права, акт, суперечливий праву, його нормам, закону. Тому актуальність даної тематики, перш за все, полягає в тому, щоб якнайкраще дослідити дане соціальне явище, з’ясувати всі його важливі ознаки, особливості, елементи, види. Знаючи всі аспекти правопорушення, можна легко встановити до якого виду він належить, за яких обставин і умов вчинявся, з’ясовуються особливості самого суб’єкта правопорушення, причини і мотиви його вчинення. Ці знання необхідні в судових і правоохоронних органах для найбільш об’єктивного розслідування, проведення слідства, дізнання, винесення рішення по конкретній справі.
Тому важливо не просто дати визначення правопорушення, але підкреслити його складові ознаки - ті елементи, які дозволяють відокремити правомірна поведінка від неправомірного.
Об’єктом курсової роботи є правопорушеня, їх ознаки, внутрішню струкруру правопорушення, класифікація правопорушень в національному законодавстві. Предметом курсової роботи є наукова доктрина, а також нормативно-правове регулювання протиправної поведінки.
Метою курсової роботи є дослідження тих найбільш важливих характерних рис неправомірної поведінки, щоб відокремити це соціальне явище серед інших, що в майбутньому дасть змогу легко оперуватися ним для подальшого його застосування в теорії та на практиці.
Незважаючи на те, що тема правопорушення достатньо вивчена в теорії права, тим не менш, вона залишається актуальною і до цього дня. Правопорушення, його ознаки, склад, види є предметом досліджень багатьох учених. Дослідженню даного питання присвячені праці Т.Г.Андрусяка, В.Д.Ардашкина, В.К.Бабаєва, В.М.Ведяхіна, Ю.А.Венедіктова, А.Ф.Галузина, Ю.А.Денисова, А.А.Іванова, В.М.Кириченка, В.В.Копейчикова, Н.И.Матузова, О.Ф.Мельничука, В.В.Молдована, Е.А.Одегнала, О.Ф.Скакун, Т.В.Смалюк, В.Д.Ткаченка, В.М.Хропанюка, М.В.Цвіка, та ін.
Завданням цієї роботи є аналіз наукових поглядів про сутність правопорушення, його ознаки, складові елементи, різновиди.
Структурно курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел із 25 найменувань. Загальний обсяг роботи становить 31 сторінку.
РОЗДІЛ 1
Поняття та основні ознаки правопорушень
Усі людські вчинки умовно можна поділити на суспільно корисні і шкідливі. Всякий вчинок, який суперечить встановленим і схваленим суспільством правилам, завдає шкоди іншим людям, є викликом суспільству, порушує нормальні умови існування людини і суспільства. Суспільно корисні вчинки узгоджуються з нормами права, а суспільно шкідливі, як правило, є порушенням правових норм. Протиправна поведінка є антиподом правомірної поведінки і породжує правопорушення.
Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення. Правопорушення є антиподом правомірної поведінки.
Протиправна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина [12, С.368]. Під протиправною поведінкою розуміють поведінку людини, направлену проти інтересів суспільства в цілому, окремих його груп, конкретних людей, контролюючих його свідомістю і волею.
Аналіз юридичної літератури, дав можливість зробити висновок про однозначність у підходах до розуміння категорії правопорушення.
А. Венгеров вважає, що правопорушення — це поведінка у вигляді дії чи бездіяльності, яка має протиправний характер, спрямована на порушення заборон, невиконання обов'язків, передбачених нормою права [7, с. 83].
Правопорушення - посягання не на закон, а на ті умови, які породили цей закон, на ті класові інтереси, які знайшли в ньому своє вираження, на ті суспільні відносини, які закріплюються і охороняються ним (правопорядок) [12, С.369]. Протиправність - юридичне вираження шкідливості правопорушень для інтересів пануючого класу чи всього народу.
Отже, правопорушення — це суспільно шкідливий, протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність [10, с.114].
В.Д.Ардашкин пропонує таку дефініцію: «Правопорушенння – це протиправне діяння деликтоздатих осіб, яке порушує законні приватні й публічні інтереси» [8, с.54].
На думку В.Н.Хропанюка, правопорушення – це винна поведінка праводієздатних осіб, що суперечить розпорядженням норм права, завдає збитків іншим конкретних особам і тягне юридичну відповідальність [ 24, с. 314.].
На думку Іванова А.А., правопорушення – це суспільно-небезпечне, протиправне, винна діяння людини, що авдає шкоди особі, власності, державі чи суспільству вцілому [ 15,С.10.].
Правопорушення, за визначенням В.М.Кирченка, — це суспільно небезпечне винне протиправне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, за яке чинне законодавство передбачає юридичну відповідальність [18, с.182 ].
Правопорушення, за твердженням Ю.А.Денисова, - це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізична чи юридична особа), яке передбачене чинним законодавством і за нього встановлена юридична відповідальність [12, С.370].
Правопорушення може розцінюватися як юридичний факт, на основі якого виникають процесуальні правовідносини, у зв’язку з притягненням суб’єкта до відповідальності, і, відповідно, виникають нові для суб’єкта процесуальні права і обов’язки; змінюються або припиняються ті правовідносини, учасником яких був суб’єкт [14, с.211].
Від правопорушення слід відрізняти казус (випадок), тобто об’єктивно-протиправне діяння, що містить окремі ознаки правопорушення. Казус, зазвичай, виникає через природні обставини, які не пов'язані з волею і бажанням особи, що його вчинила. Отже, тут відсутня така найважливіша ознака правопорушення, як вина особи, що коїть діяння. Казус завжди є невинне заподіяння шкоди, хоча за деяким своїми формальними ознаками і підпадає під поняття правопорушення.
З іншого боку, в теорії права виділяють зловживання правом, що не входить ні до правопорушення, ні до правомірної поведінки. Зловживання правом пов'язані з використанням свого права на шкоду іншим особам або з перетворенням суб'єктивного права однієї особи в нездоланну перешкоду інших суб'єктів права. Здійсненюючи права і свободи людини і громадянина, особа не повинна порушувати права і свободи інших громадян [20]. У науці немає спільної думки щодо поняття зловживання правом. Відсутність єдиного визначення зловживання правом породжує різне тлумачення питання про співвідношенні понять "зловживання правом" і "правопорушення". Переважна частина вчених, займаються дослідженням проблеми зловживання правом, вважають, що зловживання правом є особливий вид правопорушення, або окремі види зловживання правом є правопорушення. Така позиція бачиться недостатньо коректною, оскільки веде до втрати самостійності самоцінності інституту зловживання правом. Якщо використовувати поняття "правопорушення" у значенні, за яким дане явище є антигромадське діяння, спричиняюче шкоду суспільству, і каране згідно із законом, зовсім нескладно довести, що зазначеними ознаками характеризується і зловживання правом [20].
В.М.Ведяхин іА.Ф.Галузин пропонують відрізняти правопорушення від правової помилки, визначене ними як відхилення від правових норм, що з неправильного застосування права, тлумачення правових норм, обумовлених неточністю законодавчих формулювань, колізією правових норм, відсутністю механізму реалізації тієї чи іншої нормативного акта, низьким професійним рівнем іт.п. [11.] У такому разі йдеться про сумлінний самообман особи, що у окремих випадках може звільняти її від юридичної відповідальності.
Правопорушення становлять собою надзвичайно різноманітну сукупність протиправних діянь. Вони далеко ще не рівнозначні за рівнем і розміром шкоди, яке заподіюють суспільним відносинам. Свого часу активно обговорювалась ідея створення «Кодексу проступків», куди пропонувалося помістити провини, які мають велику ступінь небезпеки, ніжиние [9, с76]. Гадаємо, такий комплексний нормативно правової акт навряд чи необхідний через надто великої різноманітності й галузевих відмінностей проступків, не які стосуються злочинів.
Кожне правопорушення конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний чи колективний суб'єкт у певний час, у певному місці. Щоб визнати ту чи іншу дію правопорушенням, необхідно встановити, чи має вона ознаки правопорушення. До основних ознак правопорушення належать:
1) суспільна небезпечність (шкідливість), тобто спричинення шкідливих наслідків чи загроза спричинення таких наслідків законним інтересам особи, суспільства, держави, які охороняються законом. Ця шкода може бути різною залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (шкода може бути моральною, матеріальною та фізичною).
Суспільна шкідливість чи небезпечність правопорушення полягає в тому, що воно посягає на важливі цінності суспільства, на умови його існування. Правопорушення суспільно шкідливі своєю типовістю, розповсюдженням, це не одиничний акт, а масове в своєму прояві діяння.
Правопорушення суспільно шкідливі і тим, що вони дезорганізують нормальний ритм життєдіяльності суспільства, спрямовані проти пануючих суспільних відносин, вносять в них елементи соціальної напруженості і конфліктності.
Шкідливість юридичних фактів-подій і правопорушень – вимірюється кількістю суспільних зв’язків, що ними порушуються, та ступенем можливості їх відновлення [12, с.370]. Причому можливі три варіанти: 1) один юридичний факт негативно впливає на велику кількість зв’язків між людьми; 2) юридичний факт вносить незначні зміни в стан спілкування людей, але загальна кількість подібних фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нормальне функціонування суспільства; 3) юридичний факт заподіює не відновлювані збитки суспільству чи людині.
Іноді визначити вид правопорушення, дати його кваліфікацію можна лише залежність від наступивших наслідків;
2) зовнішня (об'єктивна) характеристика правопорушення полягає в тому, що воно завжди є діянням суб 'єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичного погляду виражається: 1) у невиконанні суб'єктом своїх обов'язків, що випливають з договору чи закону; 2) у недотриманні заборон, установлених правовими нормами; 3) у зловживанні суб'єкта своїми правами, створенні будь-яких перепон для використання своїх прав іншими суб'єктами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) тощо [16, с.242].
Правопорушення завжди є актом дії суб'єктів. Думки, наміри, переконання, почуття, погляди, соціальні або особисті властивості особи не є правопорушеннями і відповідно не можуть виступати як підстави юридичної відповідальності [18, с.184 ]
3) протиправність діяння,
тобто це діяння повинно
На думку Ю.А.Денисова, поняття протиправності не може бути зведене лише до зовнішньої його сторони. По цій причині в протиправності слід розрізняти два аспекти: - протиправність є об’єктивована форма вираження суспільно шкідливого, його зовнішня сторона. Це означає: що суспільно шкідливе (небезпечне) діяння повинно бути офіційно підтверджене законом в якості протиправного; - протиправність є об’єктивною властивістю правопорушення [12, с.371].
Протиправність відрізняє правопорушення від порушень інших соціальних норм – релігійних, моральних, корпоративних тощо. Справді, все соціальні норми у тому чи іншою мірою мають ознаками реальності, шкідливості, винності, карності; що стосується протиправності – це винятковий атрибут правопорушень;
4) За психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий характер, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке вчиняється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини (душевнохворий не усвідомлює наслідків) [16, с. 244];
5) винність діяння, тобто внутрішнє ставлення особи до вчиненого суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умислу чи необережності. Про винність йде мова тоді, коли особа повинна була обрати варіант поведінки, але вчинила дії всупереч правовим нормам [18, с. 186]
Нині універсальним принципом є презумпція невинності: кожен вважається невинуватим у вчиненні правопорушення, доки його винність не буде доведено у встановленому законом порядку;
6) деліктоздатність суб'єкта, яка вчинила правопорушення, тобто особа за віком і станом психічного здоров'я усвідомлює характер своїх дій, керує ними та передбачає їх наслідки, а також може нести юридичну відповідальність за їх здійснення. Особа повинна усвідомлювати, що вона діє протиправно, якщо вона цього не усвідомлює (через малоліття, неосудність або інші обставини), то не буде і правопорушення;
7) юридичне карне діяння, тобто за його вчинення передбачається певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, майнового, організаційного чи матеріального характеру. Контролюючі можливості державиполягають у тому, що вона може притягнути до юридичної відповідальності за правопорушення з метою поновлення порушених прав суб'єктів з наступним покаранням правопорушника [16, с. 187];
8) причинний зв'язок між діянням і соціально небезпечними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.
М.В.Цвік властивості ознак правопорушення характеризує загальними рисами правової поведінки [14, с. 212]. За своєю соціальною значущістю ця поведінка соціально шкідлива, тобто спричиніє чи може спричинити шкоду нормальним суспільним відносинам, що розвиваються у правовій формі, правам, свободам, законним інтересам суб’єктів. За психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб’єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке скоюється в результаті прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини. Юридична ознака правопорушення полягає у його протиправності. Критерієм правомірності дій має бути право як втілення справедливості, тому саме з позицій гарантованих конституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися державою ознаки протиправності діянь. З точки зору юридичних наслідків правопорушення як юридичнийфакт породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності.
Відсутність хоча б однієї з названих ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення. Ознаки правопорушення повинні аналізуватись у сукупності, системно. Для того, щоб те чи інше конкретне діяння було визнано правопорушенням, необхідно, щоб воно відповідало певним ознакам, які дозволяють відмежовувати правопорушення від порушення інших соціальних норм і утворюють поняття "склад правопорушення".
РОЗДІЛ 2
Склад правопорушення
Перераховані вище ознаки правопорушень основні, але далеко не всі. Окрім них існують й інші хоча й менш важливі. Всі вони узагальнені у виробленому юридичній науці понятті „склад правопорушення”, за допомогою якого групуються й описуються ознаки останнього. Категорія складу правопорушення найбільш детально й повно розроблена в науці кримінального права, що найбільш стосується складу злочину. Однак він має й загальноправове, загальнотеоретичне значення, використовується з певною специфікою в різних галузях права.
Поняття „правопорушення” і „склад правопорушення” дуже тісно взаємозв’язані, але не тотожні. Коли люди стикалися з різним родом шкідливих діянь, вони першочергово фіксували в своїй свідомості, а потім і в законі їх багатогранні ознаки: риси суб’єкта діяння, самого діяння, відношення суб’єкта щодо скоєного, предмет посягання, а також наслідки скоєного антисоціального діяння. Тим самим поступово виділялись елементи, які складали зміст кожного соціально значущого вчинку людини. Узагальнення таких ознак призвило до появи загальнотеоретичної категорії складу правопорушення.
Категорії „правопорушення” і „склад правопорушення” є одинаково науковими абстракціями, яке відображає реальне, життєво правову поведінку особи. Але рівень і характер їх різні. Якщо склад правопорушення фіксує ознаки, притаманні кожному конкретному провопорушенню, то категорія правопорушення відображає його соціальну значущість, відношення до ньго із сторони суспільства і держави в цілому [19, с.47].
Поняття „правопорушення” дає змогу більш глибше пізнати дане соціальне явище. Суспільство зацікавлене не тільки в нормативній фіксації небезпечних явищ, але й пізнання їх соціальної природи.
Склад правопорушення – наукова абстракція, яка відображає систему найбільш загальних, типових та істотних ознак різних видів правопорушеннь. Ця система ознак необхідна і достатня для притягнення правопорушника до юридичної відповідальності [22]. Відсутність хоча б однієї з них виключає можливість притягнення особи до відповідальності.
Ці принципи достатні
тому, що для притягнення особи
до відповідальності не треба з’ясовувати інших, додаткових ознак.
До числа обов’язкових елементів кожного
складу правопорушення відносяться: об’єкт,
суб’єкт, об’єктивна і суб’єктивна сторона
правопорушення.
Об’єктом правопорушення визначаються суспільні відносини, які регулюються і охороняються правом. Безоб’єктних правопорушень не існує. Правопорушник своїми діями чи бездіяльністю руйнує складений у суспільстві правопорядок, який забезпечується правовими нормами .
Суспільні відносини є складним явищем соціальної дійсності що складається з різних елементів. До них відносяться і суб’єкти, які виступають сторонами відосин, і об’єкти, по відношенню до яких встановлюються взаємозв’язки, що регулюються правом, і діяння сторін, і сама правова норма як форма реальних правовідносин. На них й направлене конкретне посягання [12, с.371. ].
В цих взаємозв’язках можна виділити й безпосередній об’єкт правопорушення. Наскільки багатогранні відносини, настільки багатогранні й безпосередні об’єкти правопорушень [14, с. 213]. Ними можуть бути майнові, трудові, політичні та інші інтереси й права суб’єктів права, державний і суспільний лад, екологічний стан навколишнього середовища, життя, честь, тощо.
Об’єктивна сторона правопорушень являє собою його зовнішню характеристику, зовнішній опис вчиненого особою протиправного діяння. В якості елементів, що складають об’єктивну cторону правопорушення вважають: а) саме протиправне діяння чи бездіяльність; б) завдана шкода даним діянням чи бездіяльністю суспільним відносинам; в) наявність причинно-наслідкових взаємозв’язків між вчиненим правопорушенням і наступившою шкодою; г) час, місце та інші обставини під час яких було вчинене протиправне діяння; д) способи й прийоми скоєння правопорушення [21, с. 263].
Посягання на об’єкти, що охороняються суспільством і державою можуть здійснюватися тільки в формі волевого вчинка (діянням чи бездіяльністю), тобто людина сама в наслідок своїх внутрішніх переконань, не залежно від зовнішніх факторів, може вчиняти ті чи інші дії або навпаки, свідомо їх не виконувати (бездіяльність). Думки, почуття, рефлекторні рухи людини, інстиктивні прояви не можуть кваліфікуватися як правопорушення тому, що право не взмозі передбачити і контролювати їх направлення, регулювати за допомогою правових установ.
Правопорушенням може вважатися
лише те діяння людини, коли вона при досягненні поставленої
цілі контролює свою поведінку, виражає
в ній свою волю. Тому не являються правопорушенням
діяння людини, здійснені проти його волі
під впливом фізичного насильства чи непереборної
сили.
Правопорушення вчиняється як активним
діянням, та і протиправною бездіяльністю
особи, яке пов’язане з не виконанням
обов’язків, покладених на неї безпосередньо
нормативно-правовим актом або договором
[21, 264].
Своєю вольовою протиправною поведінкою правопорушник завдає шкоди особистим, колективним, державним або суспільним інтересом. Ця шкода може мати як майновий характер (крадіжка, знищення майна, втрачена вигода), так і не майновий (нанесення тілесних ушкоджень, наклеп, втрата можливості здійснити право).
Слід зазначити, що протиправне діяння не завжди призводить до настання реальних шкідливих наслідків. Воно протиправне саме по собі і може бути пов’язане лише зі створенням небезпеки заподіяння тієї чи іншої безпосередньої шкоди. До таких діянь можна віднести: різноманітні екологічні правопорушення, порушення службовими особами техніки безпеки, протипожежних правил і т. ін. Тому розрізняють не тільки реальний, але і формальний склад правопорушень.
Залежно від того, чи пов'язується закінчення правопорушення з настанням суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків діяння, чи ні, розрізняють: а) правопорушення з формальним складом, для якого обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є лише суспільно небезпечне (шкідливе) діяння; б) правопорушення з матеріальним складом, яке вважається закінченим з моменту настання зазначених у нормі суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків [12, с.372].
Для класифікації того чи
іншого протиправного діяння, як правопорушення,
необхідно встановити прямий причинно-наслідковий
зв’язок між діянням
Зв’язки між різними явищами соціальної дійсності можуть бути як необхідними, так і випадковими. Правопорушник, який вчинив протиправне діяння, повинен усвідомлювати його суспільно небезпечний характер і передбачити можливість настання шкідливих наслідків. Тому, зв’язок між поведінкою правопорушника і її наслідками повинна бути не випадковою, а необхідною, яка закономірно випливає із протиправної поведінки.
Застосовуючи право державний орган, коли виносить рішення по справі, повинен встановити характер всіх цих зв’язків, всесторонньо аналізувати фактичні обставини правопорушення. Інколи ця діяльність являє собою доволі складну проблему.
Суб’єктом правопорушення визнаються деліктоздатні, осудні особи, які досягли певного віку, з якого настає можливість нести цією особою юридичну відповідальність за свої протиправні діяння. Це можуть бути як фізичні так і юридичні особи [13, с. 201.].
Законодавець, беручи до уваги психологічні здібності людини, рівня його свідомості, волі, ступеня суспільної небезпеки правопорушення і правопорушника, встановлює певні межі соціальної зрілості індивіда. Індивід, здійснюючи протиправне діяння, стає суб’єктом правопорушення, а потім і відповідальності, при умові його здатності правильно усвідомлювати соціальне значення своєї поведінки.
Вимоги до суб'єкта правопорушення: - досягнення особою певного, прямо визначеного у нормах права віку юридичної відповідальності (за різні правопорушення юридична відповідальність настає з різного віку); -осудність — здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними і розуміти небезпечність вчинюваних дій та їх наслідків у момент скоєння правопорушення [14, с.214.].
Справа в тому, що поведінка людини, усі її вчинки, у т.ч. й пртиправні, визначаються та контролюються свідомістю та волею. Отже, свідомість і воля – основні психічні функції людини, і вони обумовлюються в кінцевому результаті суспільним середовищем, умовами матеріального життя суспільства. Активність свідомості та волі особи виявляється, зокрема, у тому, що вона має можливість вибору поведінки, усвідомлюючи свої дії та їх наслідки. Людина здатна обирати між суспільно корисними діями та вчинками, що становлять суспільну шкідливість чи небезпеку, розуміючи характер того, що вона вчинює.
Встановлені українським законодавством межі соціальної зрілості правопорушника доволі відносні і відрізняються широким діапазоном. Прийнято вважати, що соціальна значущість об’єктів, які охороняються кримінальним законодавством, адекватно усвідомлюється індивідами з 16 років, а деякі через їх особливу цінність з 14 років [4, ст.22]. Тому для забезпечення охорони й безпеки цих об’єктів застосовується охоронна функція кримінальних правовідносин.
Цивільне законодавство встановлює відповідальність в повному об’ємі з 18 років, неповна – з 14 років [6, ст.30]. В адміністративному, трудовому та інших галузях права суб’єктами правопорушень вважаються особи, яким виповнилось 16 років [2,3].
Цікавим моментом є те, що в різних галузях права по різному визначаються суб’єкти правопорушень. Так, в п.1. ст.18 Кримінального кодексу України [4] зазначено, що суб’єктом злочину є фізична особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Аналогічним суб’єктом характерезується і адміністративне право [3] . На думку прфесора Матузова [24, с.582-594.] це пояснюється тим, що адміністративне і кримінальне право із обов’язковою необхідністю індивідуалізації відповідальності і покарання визнає тільки індивідуального правопорушника. Проаналізувавши це, можна сказати, що коли особа своїми безпосередніми активними діями чи бездіяльністю завдає шкідливості чи небезпеки охоронюваним об’єктам, вона повинна нести відповідальність за свої вчинки самостійно. Відповідно до цього, А вже якщо протиправні дії вчиняє юридична особа, то і відповідальність повинна нести відповідна юридична особа. Але через інститут співучасті розглядаються й колективні суб’єкти правопорушень (банда, злочинна організація). Цивільне законодавство [6] визначає як індивідуальних (фізичні особи), так і колективних (юридичні особи) правопорушників. Це пояснюється тим, що такі правопорушення як злочин чи проступок можуть вчинятися тільки конкретними особами, а делікти – як особисто так і групою осіб (юридичні особи), тому і відповідальність настає для тих суб’єктів, які його вчинили.
