Поняття та призначення Кримінально-процесуального права

ВСТУП

Теперішній час визначає необхідність постановки юридичної науки в  першу чергу на захист прав і свобод людини, честі, гідності і репутації  добропорядних громадян. Без цього  неможливо закласти духовну, моральну основу нашого майбутнього.

Саме  Кримінально-процесуальне право належить до навчальних дисциплін, які посідають провідне місце у професійній підготовці юристів різної спеціалізації. В реальному житті практично кожному випускникові юридичного закладу освіти так чи інакше доведеться зіткнутися з фактами злочинів. Тому глибоке вивчення кримінально-процесуального права та теорії кримінального процесу — одна з умов успішної праці на посадах слідчих, прокурорів, суддів, адвокатів, співробітників оперативних апаратів органів внутрішніх справ та в інших сферах юридичної діяльності. Важливо й те, що сам кримінальний процес дозволяє поглибити уявлення про істину, законність та справедливість, вчить уважному і чуйному ставленню до людини, навіть якщо вона переступила межу, дозволену законом.

Святая  святих юридичної науки — захист і зміцнення принципу неприпустимості звуження існуючих прав і свобод людини. Це компас юридичної науки й законодавчої практики. Ми зобов'язані реальними справами забезпечувати крокування тільки в заданому напрямку. Дані людям межі свободи варто відстоювати рішуче, мужньо і професійно. Справжня велич держави полягає в добробуті й безпеці її громадян.

У нашій курсовій роботі ми поставили собі за мету: з одного боку, в лаконічній та доступній  формі викласти основи кримінально-процесуальної науки та процесуального законодавства, з іншого — узагальнити досягнення юриспруденції та внести пропозиції щодо вдосконалення кримінально-процесуального права та практики його

Тема курсової роботи, була обрана саме для того, щоб допомогти тим  хто пізнає ази кримінально-процесуального права, та має намір поглибленого вивчення кримінально-процесуальної науки.

1. Поняття та призначення  Кримінально-процесуального права

1.1. Значення та завдання  кримінального процесу.

Термін "процес" походить від латинського "procedere" й означає рух, діяльність. Кримінальний процес — це регламентуюча реалізацію кримінального закону галузь права, а також заснована на ньому, втілена у форму правових відносин та здійснювана у встановленому законом порядку діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також інших осіб, спрямована на швидке та повне розкриття злочинів, викриття винних; встановлення об'єктивної істини, забезпечення правильного застосування закону, захист суспільства та громадян від злочинних посягань та здійснення правосуддя.

Як зазначають вчені процесуалісти, сутність кримінального процесу  проявляється в його спрямованості  на захист суспільного та державного устрою, прав та законних інтересів  громадян і юридичних осіб від  злочинних посягань. У цьому розумінні кримінальний процес має правоохоронний характер. Водночас, кримінальний процес — це активна діяльність з попередження та викорінення злочинів¹.

Чинне законодавство зокрема ст. 1 Кримінально-процесуального кодексу (в подальшому КПК) зазначає, що призначенням Кримінально-процесуального кодексу України є визначення порядку провадження у кримінальних справах².

Зміст кримінального процесу становить  втілена у форму правових відносин діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, а також інших учасників процесу, спрямована на вирішення названих завдань у галузі боротьби зі злочинністю.

Отже, Кримінальний процес це — єдність  змісту і форми: змістом кримінального  процесу є кримінально-процесуальна діяльність, а його формою — кримінально-процесуальні відносини, встановлений законом порядок провадження процесуальних дій.

Кримінальній процес не вичерпується системою дій органів  дізнання, попереднього слідства, прокуратури  та суду, спрямованих на вирішення  завдань кримінально-процесуального провадження які зазначенні у ст. 2 КПК, а саме: Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних Інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Аналізуючи дану статтю необхідно сказати, що кримінальна-процесуальна діяльність здійснюється органом дізнання, слідчим, прокурором та судом і має свої мету та завдання.

В свою чергу мета —  це уявна модель бажаного результату, те, до чого прагнуть суб'єкти процесу. Мета кримінального процесу —  це захист прав та законних інтересів  громадян, юридичних осіб і держави  від злочинних посягань, забезпечення законності та справедливості при здійсненні правосуддя.

На шляху до досягнення цієї мети суб'єкти процесу мають  вирішити низку конкретних завдань. Завдання — це те, що має бути зроблено на тому чи іншому етапі процесу  для досягнення його мети.

Завдання кримінального процесу  сформульовані у ст. 2, 22, 23, 29 Кримінально-процесуального кодексу України. Ці завдання такі:

— швидке і повне розкриття злочинів та викриття винних;

— охорона прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб;

— встановлення об'єктивної істини;

— забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожен, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний;

— виявлення та усунення причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів;

— відшкодування матеріальних збитків та іншої шкоди, завданих злочином.

Під розкриттям злочину мається  на увазі встановлення особи, яка  вчинила злочин, факт розкриття злочину  в практичній діяльності органів  досудового розслідування формально ототожнюється з затриманням підозрюваного, його арештом чи притягненням особи як обвинувачуваного. Але слід мати на увазі, що вказані рішення можуть прийматись тільки при одержанні такої несумнівної системи доказів, яка б беззаперечно підтверджувала, що саме підозрюваний (обвинувачуваний) скоїв злочин, і виключала б можливість іншого твердження.

Викриття винних означає встановлення всіх осіб, які причетні до вчиненого  злочину, отримання неспростовних  доказів, що підтверджують винність кожного з них, з'ясування і доведення за допомогою доказів усіх епізодів злочинної діяльності кожного із обвинувачуваного.

Встановлення об'єктивної істини —  це досягнення такого рівня певності знань, що без сумніву відповідає дійсності, повне. і всебічне дослідження  всіх обставин справи, як тих, що викривають, так і тих, що виправдують обвинуваченого, а також тих, що пом'якшують або обтяжують його відповідальність, встановлення всіх фактів, що належать до предмета доказування і необхідні для розв'язання справи по суті.

Істина — це повна і точна відповідність суджень реальній дійсності.

Під істиною в кримінальному  процесі розуміють відповідність  висновків органів дізнання, слідчого, прокурора і суду про всі істотні  обставини справи (подіто злочину, винність особи тощо) тому, що мало місце в дійсності.

У вирішенні питання встановлення об'єктивної істини як зазначають науковці потрібно виходити з того, що кожний злочин— це діяння, яке в силу загального закону про взаємозв'язок і взаємозумовленість усіх предметів, фактів, явищ матеріального світу детерміновано навколишнім середовищем, обумовлено ним, відображається в ньому³.

Кожному засобові вчинення злочину  відповідає відома сукупність слідів. Аналізуючи той або інший засіб  учинення злочину, можна заздалегідь  уявити собі, де і які сліди можуть бути залишені, і навпаки, відправляючись від окремих виявлених слідів, можна уявити собі засіб, яким зроблено злочин.

Необхідно відзначити, що діяльність слідчого, органу дізнання, прокурора  або суду не можна розглядати як заволодіння готовими доказами. Цей процес містить у собі активну діяльність по пошуку джерел інформації, закріпленню отриманих даних і їх дослідженню. Доведення не обмежується пізнанням істини для себе. Воно спрямовано на те, щоб довести встановлену істину до усіх. У цьому розумінні сліди злочину в ході розслідування не тільки збираються і досліджуються, а й процесуальне закріплюються, перевіряються, пристосовуються до використання в судовому доказуванні. Самі докази підтверджуються іншими допоміжними доказовими даними, що забезпечує використання як доказів лише достовірної інформації, а отже безпомилковість висновків. Встановлення об'єктивної істини — основне завдання попереднього слідства, дізнання і судового розгляду.

Забезпечення правильного застосування закону потребує насамперед встановити істину. Тільки встановивши істину, органи попереднього слідства, дізнання і правосуддя можуть забезпечити правильне застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був би притягнутий до відповідальності і підданий справедливому покаранню і жодний невинний не був би засуджений.

Правильне застосування закону означає  насамперед правильне застосування норм кримінального права, включаючи  висновок про наявність чи відсутність  складу злочину і правильну кваліфікацію дій обвинувачуваного, а також неухильне додержання норм Конституції України та самого процесуального законодавства, безумовне дотримання принципів кримінального процесу і процесуальної форми. Нарешті правильне застосування закону означає справедливість прийнятого рішення. Не може бути законного, але несправедливого рішення, так як і справедливого рішення, прийнятого з порушенням закону.

Виявлення та усунення причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів, —  одне з найважливіших та найскладніших  завдань кримінального процесу. Причини й умови, які сприяють вчиненню злочинів,— це обставини об'єктивної дійсності та особливості інтелектуального, емоціонального та іншого стану особистості обвинуваченого і потерпілого, які обумовили, детермінували злочин і зробили можливим його вчинення.

Вони складаються із сукупності взаємодіючих між собою обставин, до яких належать:

— особливості об'єкта посягання та наявність криміногенних факторів (делінквентна поведінка жертви тощо);

— антисуспільна установка особистості обвинуваченого та причини її формування;

— конкретні життєві ситуації, які у взаємодії з внутрішніми якостями особистості обвинуваченого спричинили злочин та сприяли його вчиненню.

Згідно зі ст. 23 КПК України при  провадженні дізнання, попереднього слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані виявити причини й умови, які сприяли вчиненню злочину.

Завдання відшкодування матеріальних збитків та іншої шкоди, завданих злочином, покладається згідно зі ст. 29 КПК України на

орган дізнання, слідчого, прокурора і суд, які зобов'язані визнати відповідну особу потерпілою, роз'яснити їй право на цивільний позов та вжити заходів щодо накладення арешту на майно і вклади обвинувачуваного та відшкодування завданої потерпілому шкоди.

Охорона прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб — одне з найважливіших завдань кримінального процесу в умовах правової держави. Згідно зі ст. З Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Права людини являють собою комплекс свобод і юридичних можливостей, що обумовлені фактом існування людини в суспільстві та одержали правове  визначення і юридичне закріплення,

Свобода — це можливість людини робити вчинки, діяти або поводитись відповідно до своїх волевиявлень і робити все, що не заборонено законом і не спричиняє шкоди правам і свободі інших людей. Основні права і свободи людини закріплені в Конституції України (ст. З, 21 —64) та в міжнародних правових актах, ратифікованих Верховною Радою України.

Охорона прав, свобод і законних інтересів  громадян та юридичних осіб здійснюється органами дізнання, слідчим, прокурором, захисником і судом шляхом: дотримання законності в своїй діяльності; недопущення  безпідставного і незаконного втручання в гарантовані конституцією права і свободи; попередження та вжиття заходів щодо припинення порушень прав і свобод людини чи юридичної особи, ким би такі порушення не вчинялись; відновлення існуючих прав і свобод у разі їх порушення та забезпечення відшкодування завданої порушеннями моральної і матеріальної шкоди; надання юридичної допомоги громадянам у самостійному захисті свої прав і свобод; повної реабілітації невинуватих осіб, незаконно притягнутих до відповідальності.

Людині гарантується судовий захист прав і свобод. Суди не вправі відмовити у судовому захисті прав та свобод людини і громадянина, у прийнятті скарг на рішення, дії чи бездіяльність посадових і службових осіб. У постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.97 "Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" зазначається, що судам слід посилити вимогливість до якості дізнання і попереднього слідства в кримінальних справах. У стадії судового розгляду суди повинні з'ясовувати, чи було виконано під час попереднього розслідування справи вимоги процесуального закону, чи не були порушені права підозрюваного, обвинуваченого при затриманні, арешті, проведенні обшуку та чи не були обмежені права потерпілого й інших учасників кримінального процесу. Суд повинен реагувати на виявлені порушення закону і ставити питання про притягнення винних у них посадових осіб до передбаченої законом відповідальності.

Навмисне порушення закону чи несумлінне виконання його, якщо це призвело до тяганини при розгляді справи й істотно  обмежило права і законні інтереси громадян, слід розглядати як неналежне виконання суддею професійних обов'язків, яке тягне передбачену законом відповідальність.

2. ПРЕДМЕТ І МЕТОДИ КРИМІЇІАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА 
 
 
Кримінально-процесуальне право здійснює свій регулятивний вплив через систему кримінально-процесуальних відносин, учасники котрих діють у межах наданих їм прав і покладених на них обов'язків. Кримінально-процесуальні відносини є предметом правового регулювання. 
 
Кримінально-процесуальні відносини мають юридичний і фактичний зміст. 
 
Юридичним змістом цих відносин є зафіксовані у нормах кримінально-процесуального права суб'єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників. 
 
Фактичний зміст процесуальних відносин — це реально здійснювані їх учасниками дії, спрямовані на реалізацію своїх суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що визначаються інтересами у кримінальній справі (публічними чи приватними). 
 
Кримінально-процесуальні відносини: 
 
• за функціональною спрямованістю норм права, на основі яких вони виникають, є охоронними, бо завжди виникають з факту вчинення злочину (суспільно небезпечного діяння); 
 
• за рівнем індивідуалізації суб'єктів можуть бути тільки відносними (права й обов'язки учасників всіх правовідносин у кримінальній справі є точно визначеними); 
 
• за кількістю суб'єктів як прості (відносини, що виникають між слідчим і допитуваним), так і складні (відносини між слідчим, прокурором, суддею і обвинуваченим при вирішенні питання про взяття останнього під варту); 
 
• за розподілом прав і обов'язків між суб'єктами завжди є двосторонніми, бо кожна сторона правовідносин має як права, так і обов'язки; 
 
• за характером дій зобов'язаного суб'єкта — активні (слідчий зобов'язаний призначити експертизу у випадках, передбачених ст. 76 КПК) і пасивні (слідчий зобов'язаний утриматися від допиту свідка, який дає показання під псевдонімом, щодо дійсних даних про його особу — п. 4 ч. 1 ст. 69 КПК); 
 
• за волевиявленням — управлінські, для виникнення яких достатньо лише бажання уповноваженої сторони (накладення судом грошового стягнення на поручителя в разі ухилення обвинуваченого від явки до органів дізнання чи слідства — ст. 153 КПК); договірні, для виникнення яких необхідне виявлення (згода) сторін правовідносин (примирення потерпілого з обвинуваченим — ст. 8КПК)1. 
 
Метод кримінально-процесуального права — це категорія права, завдяки якій здійснюється юридичний вплив держави на суб'єктів правовідносин, що виникають, розвиваються і припиняються у кримінальній справі, а також їх взаємодія один з одним. 
 
Більшість кримінально-процесуальних відносин врегульовано із застосуванням імперативного методу правового регулювання (методу влади і підкорення), що має примусовий характер. Відносини сторін правовідносин при цьому будуються "по вертикалі" (слідчий — обвинувачений). Метод використовують за схемою "обов'язок + відповідальність". 
 
Останнім часом для врегулювання кримінально-процесуальних відносин все ширше (особливо після "малої" судової реформи 2001 р.) застосовують диспозитивний метод правового регулювання. У його межах суб'єкт кримінально-процесуальних правовідносин має повну свободу у розпорядженні своїми процесуальними, а іноді й матеріальними, правами. Відносини сторін будуються "по горизонталі" (потерпілий — обвинувачений, у межах дії норми права, викладеної в ст. 8 КПК). 
 
При застосуванні цього методу відносини регулюються за схемою "право + гарантія". 
 
Деякі кримінально-процесуальні відносини врегулювати з допомогою цих двох методів неможливо, зокрема тристоронні правовідносини. Наприклад, слідчий для того, аби вирішити питання про взяття обвинуваченого під варту, повинен звернутися до арбітра — суду. Тут слідчий діє щодо обвинуваченого не прямо, а немов би по дузі. Цей метод дістав у літературі назву змагального (судового, арбітрального).

2раздел. Оперативно-розшукова діяльність як наука, відповідно до класифікації юридичних наук, розробленої теорією держави і права, відноситься до спеціальних прикладних юридичних наук [6, С. 13 ]. Оперативно-розшукова діяльність (далі – ОРД) має три основних значення. Перше – це специфічний вид державної діяльності спеціальних служб правоохоронних органів, який направлений на протидію злочинності, забезпечення національної безпеки і державної таємниці. Друге – це самостійна юридична наука, яка має свій предмет і метод дослідження, що спирається на досягнення інших наук. І третє – ОРД розглядається як самостійна навчальна дисципліна у системі юридичної освіти.

Щодо підготовки фахівців для оперативних підрозділів  органів внутрішніх справ і податкової міліції, важливими є всі три перераховані вище напрями, але основним з них є перший, який передбачає діяльність, направлену, в першу чергу, на боротьбу зі злочинністю, і який є складовою частиною всієї правоохоронної роботи ряду державних відомств: Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Державної податкової служби, Державної прикордонної служби, Державного департаменту України з питань виконання покарань та інших, перерахованих у Законі України „Про оперативно-розшукову діяльність” [1, ст. 5].

У Законі України „Про оперативно-розшукову діяльність” зазначено, що ОРД – це система гласних і негласних, пошукових, розвідувальних і контррозвідувальних заходів, що здійснюються визначеними в законі оперативними підрозділами, із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів [1, ст. 2].

Таким чином, ми бачимо, що ОРД – це різновид соціально корисної людської діяльності, тобто частина  регламентованої нормативними актами державно-владної діяльності компетентних державних органів, спрямована на виконання вищезазначених завдань і функцій.

Оперативно-розшукова  діяльність як вид діяльності держави  встановлюється вищими органами державної влади України, які також визначають права і обов’язки суб’єктів, котрі здійснюють ОРД і вирішують питання контролю за цією діяльністю. У підручнику, підготовленому колективом вищих навчальних закладів Росії, наукове визначення ОРД розглядається у вузькому і широкому значеннях. У вузькому розумінні, ОРД – це вид соціально корисної юридичної державної діяльності уповноважених на те законодавством суб’єктів, що являє собою систему актів поведінки конспіративного і гласного застосування спеціальних сил, засобів і методів, а також здійснення оперативно-розшукових дій і прийняття оперативно значущих рішень, направлених на захист людини і суспільства від злочинних посягань за наявності об’єктивних труднощів, за неможливості досягнення цієї мети шляхом реалізації інших законних засобів.

У широкому розумінні, у  визначенні ОРД змінюється зміст  одного з основних її суб’єктивних елементів – мети. Крім її вузької направленості (захист суб’єктів, що охороняються законом, від злочинних посягань), метою такої діяльності виступає забезпечення безпеки людини, суспільства, держави [4, С. 48].

Виходячи зі змісту сказаного, можна виділити дві групи ознак ОРД. Перша витікає з наукового визначення даної діяльності, і друга – ознаки, передбачені законодавством.

До першої групи відносяться  такі:

– вид державної діяльності, основаної на законі;

– діяльність уповноважених  законом суб’єктів;

– діяльність, яка здійснюється як гласним, так і негласним шляхом;

– мета діяльності –  захист людини і суспільства;

– ОРД застосовується у випадках неможливості використання інших гласних засобів.

Друга група – це ті ознаки, що витікають із ст. 2 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність”:

– система гласних  і негласних заходів;

– заходи можуть бути пошукові, розвідувальні і контррозвідувальні;

– оперативно-розшукові  заходи можуть здійснюватися тільки визначеними в Законі суб’єктами;

– оперативно-розшукові заходи застосовуються з допомогою оперативних та оперативно-технічних засобів.

Аналіз перерахованих  груп ознак свідчить про те, що в  цілому вони співпадають за своїм  змістом і доповнюють одна одну. Все це ще раз підкреслює, що оперативно-розшукова діяльність має не тільки правовий, але й науково-теоретичний і практично-прикладний характер.

Практично-прикладне  значення ОРД полягає в тому, що вона є ефективною формою боротьби зі злочинністю і використовується в діяльності правоохоронних органів, які здійснюють дізнання та попереднє слідство.

Але необхідно зазначити, що форми, сили і засоби ОРД використовуються тільки тоді, коли досягнення поставленої  мети неможливе іншим законним шляхом. Це підкреслює винятковий, вимушений характер такої діяльності.

Сам термін „оперативно-розшукова діяльність” означає, відповідно до тлумачного словника, що розшук здійснюється практично, швидко, завчасно може змінити хід справи, реалізувати відповідні матеріали [3, С. 465]. Крім того, поняття „оперативний” часто пов’язується не тільки із швидкістю, гнучкістю, але й з таємністю роботи. Підрозділи і особи, які займаються ОРД, мають назву оперативних, а працівників часто називають оперативниками.

Звичайно, швидкість реагування і конфіденційність у роботі - невід’ємні ознаки оперативності. На практиці не завжди може проявитись швидкість в оперативній роботі. Так, під час роботи по справах оперативного обліку (передбачених п. 4 ст. 9–1), Законом України „Про оперативно-розшукову діяльність” термін їх ведення встановлюється до 6 місяців і може бути продовжений, по кримінальних справах – два місяці, а розгляд справ про адміністративні правопорушення – зовсім мінімальний.

Виходячи із завдань  і функцій оперативних служб  ОВС і податкової міліції, інших  правоохоронних органів та різнорідних правових відносин, які визначаються вищевказаним законом (ст. 6), можна зробити висновок, що вся оперативна робота складається з двох основних видів:

перший – пов’язаний з попередженням, розкриттям злочинів і розшуком злочинців та інших  осіб;

другий – це різна адміністративно-перевірочна робота.

1.1 Заходи ОРД

Для більш конкретного  визначення поняття ОРД необхідно, на нашу думку, проаналізувати її ознаки, які подано у ст. 2 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність”. У першу чергу Закон визначає систему гласних і негласних заходів.

Гласні заходи найбільш поширені як у самій оперативно-розшуковій діяльності, так і взагалі у  практиці боротьби зі злочинністю для  виявлення і фіксації фактичних  даних про скоєні правопорушення, джерела доказів, розшуку осіб, які ухиляються від юридичної відповідальності, перш за все кримінальної. Кримінально-процесуальним законодавством та Законом України „Про оперативно-розшукову діяльність” передбачаються підстави для проведення таких заходів. Так, у ч. 5 ст. 97 КПК України закріплюється, що „заява або повідомлення про злочин до порушення кримінальної справи можуть бути перевірені шляхом проведення оперативно-розшукової діяльності”. Водночас у ст. 103 КПК України вказується, що на органи дізнання покладається вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, які його вчинили.

Гласні заходи полягають  у прийнятті працівником оперативного підрозділу заяв про скоєння правопорушень  та скарг і їх перевірці, участь у  проведенні огляду місця події, отриманні пояснень щодо конкретних фактів, протиправних діянь та осіб, які їх скоїли, вжитті необхідних заходів для присікання, припинення і попередження злочинів та адміністративних проступків. Специфіка роботи оперативних підрозділів, таких як: податкова міліція та відділи по боротьбі з економічною злочинністю, пов’язана з гласним відвідуванням підприємств, організацій і установ, проведенням бесід, у ході яких отримуються пояснення, вивчаються документи, що характеризують фінансово-господарську діяльність, можуть відвідуватися житлові та інші приміщення за згодою їх власників; використанням технічних засобів, що не потребують спеціального дозволу.

Але проведення гласних  оперативно-розшукових заходів не завжди може бути в „чистому” вигляді. Так, при прийнятті заяви про злочин, оперативний працівник, використовуючи різні тактичні прийоми, намагається одержати різноманітну інформацію, причому і таку, що заявник може не надати цьому особливого значення.

Оперативні працівники міліції, податкової міліції, СБУ беруть участь у різних гласних перевірках, наприклад, ревізіях, інвентаризаціях, вивченні документів і предметів, і ця діяльність може носити зашифрований характер. Співробітник може виступати у ролі іншої службової особи, використовуючи документи прикриття.

Особлива категорія  – негласні оперативно-розшукові  заходи, які, як і гласні, можуть бути пошуковими, розвідувальними чи контррозвідувальними. Але на відміну від гласних, негласні заходи носять характер суворої таємності, конфіденційності та регулюються за допомогою спеціальних нормативно-правових актів. Як правило, негласні заходи здійснюються з метою попередження, виявлення і розкриття тяжких і особливо тяжких злочинів, що готуються або вчиняються в умовах неочевидності як окремими громадянами, так і організованими злочинними групами. Проведення негласних оперативно-розшукових заходів обумовлюється діями суб’єктів злочину, які ретельно маскують свою злочинну діяльність і нерідко проводять контррозвідувальні дії проти правоохоронних органів.

Негласні заходи, як правило, проводяться у більшості випадків у межах оперативно-розшукових справ  і з метою документування злочинних  дій, відшукування і вилучення предметів  і документів, що можуть бути доказами у справі, виявлення очевидців  злочину, потерпілих і прийняття заходів їх охорони та захисту. До заходів негласного характеру входить тільки здійснення конфіденційного співробітництва з громадянами з метою боротьби зі злочинністю, проведення різного роду оперативно-технічних заходів, проникнення у злочинне середовище. Слід зазначити, що всі ці негласні заходи проводяться в інтересах кримінального судочинства та під наглядом і контролем судових органів та прокуратури [1, ст. 9–12].

Важливим моментом проведення негласних оперативно-розшукових заходів є можливість і необхідність закріплення одержаних доказових даних за допомогою актів кримінально-процесуального характеру. Фактично, абсолютна більшість оперативно-розшукових матеріалів, одержаних негласним шляхом, може бути закріплена кримінально-процесуальними документами, все залежить від рівня кваліфікації оперативника чи слідчого, професійної грамотності та їх практичного досвіду.

При цьому слід додати, що вказані завдання вирішуються  під час порушення кримінальної справи і проведення слідчих дій: затримання, обшуку, виїмки, огляду, вилучення предметів і документів. Крім того, для конспірації негласних оперативно-розшукових заходів можуть застосовуватися заходи, передбачені нормами адміністративного законодавства, що регулюють різні напрями діяльності державних і громадських організацій, зокрема, державтоінспекції, пожежної охорони, санітарної, прикордонної та інших служб.