Поняття та способи систематизації законодавства
План
Вступ.........................
1. Загальна характеристика систематизації законодавства:
1.1. Поняття систематизації законодавства.................
1.2. Об’єкт та предмет систематизації
законодавства.................
2. Способи систематизації законодавства:
2.1. Інкорпорація законодавства.................
2.2. Консолідація законодавства.................
2.3. Кодифікація законодавства.................
Висновки......................
Список використаних джерел........................
ВСТУП
У сучасних цивілізованих державах є значна кількість нормативних актів, що приймаються різними правотворчими органами. Правотворчість не може зупинитися на певному етапі, а весь час перебуває в дії, розвитку в силу динамізму соціальних зв'язків, виникнення нових потреб суспільного життя, котрі потребують правового регулювання. Система права, що постійно змінюється, її розвиток і вдосконалення, прийняття нових нормативних актів, внесення до них змін, скасування старих нормативних рішень об'єктивно обумовлює упорядкування всього комплексу чинних нормативних актів, їх укрупнення, приведення у певну науково обґрунтовану систему, видання різного роду збірників і зібрань законодавства. Таку діяльність з приведення нормативних актів у єдину, упорядковану систему називають систематизацією законодавства.
Значний вклад в розробку теорії систематизації законодавства здійснили такі науковці: С.С. Алексеев, А.Б. Венгеров, Р.Ф. Васильєв, Н.Л. Гранат, Ю.І. Гревцов, С.Д. Гусарєв, В.М. Карташов, А.М. Колодій, М.М. Коркунов, М.І. Матузов, Н.М. Пархоменко, В.С. Нерсесянц, В.В. Оксамитний, Р.А. Ромашов, О.Ф. Скакун, Н.М.Оніщенко, А.В. Поляков, А.С. Піголкін, П.М. Рабинович, В.М. Сирих, Ю.С. Шемшученко та ін. В роботах цих вчених загалом сформовано теоретико-методологічні засади теорії систематизації законодавства, зокрема визначено поняття, ознаки, цілі, принципи цього різновиду юридичної діяльності, досить змістовно охарактеризовано основні форми упорядкування нормативно-правових актів: інкорпорацію, консолідацію, кодифікацію тощо.
Проте, слід зазначити, що активна правотворча діяльність органів державної влади часто має безсистемний характер, нормативно-правові акти мають різну юридичну силу, не співпадають за колом суб’єктів, часовим виміром видання та територією, на яку поширюється їх дія. Тобто, недивлячись на те, що питанням систематизації законодавства в науковій літературі приділяється значна увага на практиці існує безліч проблем. Зазначене зумовлює актуальність даної курсової роботи.
Мета курсової роботи полягає в аналізі загальнотеоретичних та проблемних питань, які стосуються систематизації законодавства.
Поставлена мета зумовлює вирішення наступних завдань:
- визначити поняття систематизації законодавства;
- дослідити об’єкт та предмет систематизації законодавства;
- охарактеризувати інкорпорацію законодавства;
- проаналізувати консолідацію законодавства;
- розглянути кодифікацію законодавства;
- на основі проведеного дослідження підвести підсумки
Об’єкт дослідження – систематизація законодавства.
Предмет дослідження – поняття та способи систематизації законодавства.
Структура курсової роботи обумовлена метою та завданнями дослідження і складається із вступу, двох розділів, поділених на п’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел.
1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА
1.1. Поняття систематизації законодавства
Визначаючи поняття систематизації законодавства, потрібно зазначити, що в літературі з цього питання немає єдиної думки. Зокрема, на думку О.Ф. Скакун, систематизація законодавства – це діяльність компетентних державних органів та уповноважених організацій з упорядкування і вдосконалення чинних нормативно-правових актів, зведення їх у єдину внутрішньо узгоджену систему [30, с. 453].
З точки зору В.Е. Теліпко, систематизація законодавства – це постійна форма розвитку і упорядкування діючої правової системи, вона здійснюється з метою встановлення і усунення прогалин, протиріч у чинному законодавстві, внесення до нього корективів; підвищення ефективності законодавства; забезпечення можливості оперативно знаходити і вірно тлумачити усі потрібні правові норми; сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню [32, с. 211].
Систематизація законодавства, зазначає Л.А. Луць, – це діяльність з впорядкування чинних нормативно-правових актів у єдину узгоджену систему, з метою забезпечення ефективного правового регулювання. Вона спрямована на: 1) досягнення внутрішньої єдності юридичних норм, тобто на усунення колізій і прогалин; 2) впорядкування правового матеріалу, розміщення його за певними розділами і рубриками, тобто класифікацію [19, с. 136].
На думку П.С. Корнієнко, систематизація законодавства – це діяльність із впорядкування і зведення нормативно-правових актів (або їхніх елементів) у цілісний комплекс. Її здійснюють з метою: 1) полегшення встановлення й усунення дефектів, внесення коректив у законодавство; 2) сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню [16, с. 403].
Враховуючи вище наведені точки зору, можна погодитись з О.І. Ющиком, який зазначає, що практично всі автори пов’язують поняття «систематизації» з приведенням законодавства до «певної», «науково обґрунтованої», «єдиної», «упорядкованої», «нормально функціонуючої», «внутрішньо узгодженої», «несуперечливої» тощо системи [14, с. 89]. Детально аналізуючи переважну більшість з них, автор доходить висновку, що під поняттям систематизація законодавства слід розуміти специфічну (нормотворчу) юридичну діяльність державного апарату, змістом якої є системне упорядкування і розвиток положень чинних нормативно-правових актів з метою підвищення ефективності законодавства [14, с. 68].
Приблизно така сама позиція
відображена і в чинному
Отже, в цілому можна визначити систематизацію законодавства як діяльність щодо його удосконалення шляхом впорядкування змісту і форми законодавства та зведення всіх чинних нормативно-правових актів у цілісну, внутрішньо і зовнішньо узгоджену систему. Вона дозволяє оглянути весь масив чинного законодавства; виявляє й усуває неузгодженості, протиріччя, прогалини в праві (дефекти законодавства); підвищує ефективність законодавства; робить законодавство більш доступним інформаційно (більш зручним для користування, полегшує пошук потрібної норми); робить законодавство більш доступним інтелектуально (полегшує з'ясування змісту норм).
1.2. Об’єкт та предмет систематизації законодавства
В теорії права існують різні підходи щодо визначення змісту об’єкта та предмета систематизації законодавства. Проте домінуючою є позиція А.С. Піголкіна, який визначає як об’єкт систематизації нормативний правовий акт. Розвиваючи власну думку, вчений зазначає, що первинною структурною одиницею, яка підлягає безпосередньому впливу при проведенні систематизації, є нормативний правовий акт. Нормативний правовий акт вчені характеризують як правовий документ з певними, власне притаманними тільки йому, властивостями. Основною відмінною ознакою нормативного акта (причому це одночасно і змістовна, і формальна ознака) є наявність в ньому норми права – правила поведінки загального характеру, розрахованого на неодноразове застосування до раніше непередбаченого числа випадків. Норма права в силу своєї абстрактності являє собою не конкретне юридичне рішення, а виступає регулятором певного виду суспільних відносин, визначаючи межі, типові масштаби, єдині виміри для упорядкування суспільних відносин, які повторюються, учасником яких може бути кожен [29, с. 30].
Відповідно можна констатувати: по-перше, під нормативним правовим актом вчені розглядають правовий документ, основною відмінною ознакою якого (причому це одночасно і змістова, і формальна ознака) є наявність в ньому норми права – правила поведінки загального характеру, розрахованого на неодноразове застосування до раніше непередбаченої кількості випадків. По-друге, як об’єкт систематизації науковці визначають нормативний правовий акт. Такий підхід, на нашу думку, є дискусійним та вносить термінологічну плутанину в поняттєво-категорійний апарат теорії держави і права загалом та в теорію систематизації законодавства зокрема. Передусім, йдеться про зміст правового акту, правильне з’ясування якого, з одного боку, дає можливість визначити поняття та види цього юридичного документу, а з іншого – чітко розмежувати об’єкт та предмет систематизації законодавства.
Об’єкт – філософська категорія, що позначає будь-яку дійсну чи уявну, уречевлену чи ідеальну реальність, яка розглядається як щось зовнішнє щодо людини та її свідомості і яка стає предметом теоретичної та практичної діяльності суб’єкта [36, с. 439].
Об’єкт науки – це те, що підлягає науковому вивченню за допомогою пізнавальних засобів і прийомів. Процес вивчення об’єкту виражається в побудові його уявної наукової моделі, що розглядається у вигляді цілісної системи понять і сутнісних властивостей [5, с. 17].
Об’єкт слід відрізняти від предмету, який хоча й тісно взаємодіє та співвідноситься, але повністю не співпадає з об’єктом пізнання. Під предметом слід розглядати ту сторону об’єкту, на яку спрямована пізнавальна діяльність науки.
Змістовними щодо розмежування об’єкту та предмету науки є напрацювання В.С. Нерсесянца, який вважає, що об’єкт – це те, що ще підлягає науковому вивченню за допомогою пізнавальних засобів і прийомів відповідної науки. В процесі наукового вивчення вихідні емпіричні знання про об’єкт доповнюються теоретичними знаннями, тобто системою понять про основні сутнісні властивості, ознаки і характеристики об’єкта дослідження, про закономірності його ґенези, функціонування і розвитку. Наукове (теоретичне) пізнання являє собою творчий процес глибокого пізнання об’єкта вивчення в мисленні, у створенні його уявного образу (моделі) у вигляді визначеної системи понять про сутнісні властивості даного об’єкта. Ці вихідні сутнісні властивості об’єкта (в їх поняттєвому вираженні) і є предметом науки [25, с. 3].
О.М. Лисенко зазначає, що поняття «предмет дослідження» та «об’єкт дослідження» хоча й тісно співвідносяться між собою, проте повністю не співпадають. Поняття об’єкта, на її думку, є ширшим від поняття предмета. Якщо поняттям «об’єкт» охоплюються явища зовнішнього світу, на які поширюється пізнання і практичний вплив суб’єктів, людей, то поняття «предмет» складає та частина, сторона, той чи інший аспект об’єкта, що досліджується даною наукою. Об’єкт може бути спільним для ряду наук, предмет же однієї науки може співвідноситися з предметом іншої [18, с. 49].
Таким чином, категорія «об’єкт дослідження» є ширшою, ніж його предмет, та являє собою ту сферу об’єктивної реальності, що підлягає науковому з’ясуванню за допомогою методологічного інструментарію пізнавальних методів, підходів, засобів та принципів. Відповідно під предметом дослідження слід розглядати те, що безпосередньо з’ясовується, досліджується чи розглядається в межах об’єкту пізнання.
Викладена вище характеристика об’єкта та предмета дослідження є методологічною основою визначення об’єкта та предмета систематизації законодавства В контексті викладеного слід більш ґрунтовно з’ясувати поняття правового акту – документу та його різновидів.
Слово «акт» в перекладі з латинської (actus – дія, actum – документ) – 1) дія, вчинок особи; 2) документ, який видається державним органом, органом місцевого самоврядування, посадовою особою або громадською організацією у межах її компетенції: закон, указ, постанова, наказ, розпорядження тощо [38, с. 74].
Звернувшись до визначення правових актів, необхідно відзначити, що в юридичній науці існують різноманітні підходи щодо визначення їх змісту.
Так, на думку С.С. Алексеева, правові акти необхідно розглядати як багатоаспектну юридичну категорію, що включає:
- дію (поведінку), як правило, правомірну, тобто юридичний факт, який є підставою для тих чи інших правових наслідків;
- результат правомірної дії, тобто юридично значимий змістовний елемент правової системи (юридична норма, індивідуальний припис, акт «автономного» регулювання), який є наслідком правотворчої, владної, індивідуально-правової або автономної діяльності суб’єктів;
- юридичний документ, тобто зовнішній, словесно-документально-формаль
ний вираз волі, який закріплює правомірну поведінку і її результат [6, с. 192-193].
Р.Ф. Васильєв, аналізуючи поняття правового акта крізь призму волевиявлення (дія-волевиявлення, вольова дія, документ, письмовий документ, зовнішній вираз волі тощо), робить висновок, що ігнорування наявності волевиявлення (акта-дії) при створенні, зміні, скасуванні правових норм та правозастосуванні має негативний вплив на вирішення окремих проблем теорії правових актів та практики використання цих правових засобів. Відповідно правовим актом можна вважати волевиявлення уповноваженого суб’єкта права, регулюючого суспільні відносини шляхом встановлення (зміни, скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також встановлення (зміни, скасування) конкретних правовідносин, результати якого у вигляді велінь, звернень, угод тощо у встановлених законом випадках фіксуються в документальній формі (в акті-документі) [8, с. 14-15].
Н.М. Пархоменко вважає, що в теорії права існують об’єктивні труднощі з визначенням загального поняття правового акту та його видів, оскільки одним терміном охоплюються і правові дії, і акти-документи правового змісту.
Узагальнюючи вищевикладене, відмітимо, що правовий акт – це дія (волевиявлення) або результат волевиявлення – акт-документ суб’єкта, який має державно-владні повноваження щодо встановлення, зміни або скасування норм права.
За характером нормативності правові акти можна поділити на джерела права (нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, правовий звичай, акти прямого народовладдя) та акти застосування норм права. Наявність різноманітних підходів щодо визначення змісту поняття правових актів, робить висновок Н.М. Пархоменко, зумовлює необхідність чіткого визначення їх основних властивостей, завдяки яким вони можуть бути визнані саме правовими, розглядатися як джерела права. Серед них: конституційність або законність, нормативність і загальнообов’язковість, правові акти з’являються лише в результаті правотворчої або правозастосовної діяльності уповноважених суб’єктів, формальність [22, с. 40-41].
На нашу думку, слід погодитися з точкою зору Н.М. Пархоменко, що саме основні властивості правових актів відрізняють їх від інших актів та дають змогу бути визнаними саме правовими, розглядатися як джерела права. Водночас, з іншого боку, необхідно уточнити, що не кожен правовий акт може бути джерелом права. Йдеться, передусім, про акти застосування та тлумачення норм права.
П.М. Рабинович пропонує класифікувати правові акти за наступними критеріями: 1) за характером обов’язковості: нормативні (загальні) та індивідуальні (наприклад, правозастосуальні); 2) за характером регульованої діяльності: поведінкові (регламентують фізичну поведінку) та роз’яснювальні (регламентують інтелектуальну діяльність); 3) за суб’єктами видання (законодавчі, президентські, виконавчі, судові та інші); 4) за способом зовнішнього вираження: усні (вербальні), письмові (документальні), діяльнісні (конклюдентні); 5) за юридичною формою: закони, укази, накази, інструкції тощо. До актів належать і протоколи та інші документи, що засвідчують юридичні факти [39, с. 74]. Звернення, декларації, заклики тощо можуть бути складовими частинами правових актів, в цьому випадку їх роль – службова, і обслуговують вони те, що в юридичному акті є основним, а саме: приписи, які виражають державно обов’язкову волю [39, с. 45].
Важливе місце в системі
правових актів посідають нормативно-
Визначення поняття нормативно-правового акту, запропоноване О.Ф. Скакун, найбільш повно виражає його зміст та основні властивості, крім однієї – має юридичну силу. На значення цієї ознаки звертають увагу багато науковців, які зазначають, що юридична сила – основна властивість нормативно-правових актів діяти та породжувати правові наслідки: виникнення, зміну, припинення правовідносин. Вона має два аспекти: співвідношення правових актів між собою та обов’язковість до виконання. З точки зору співвідношення встановлюється ієрархія, тобто чітка система підпорядкованості правових актів. Це означає, що кожний акт займає своє місце в загальній системі правових актів. Таке розташування правових актів залежить від місця органів державної влади, які їх видали, в системі органів державної влади та наданих їм повноважень [34, с. 123].
Особливе місце в системі правових актів займають акти застосування норм права: індивідуальні або ненормативні, які приймаються на основі вимог правових норм, що містяться в нормативно-правових актах та інших джерелах права.
В теорії права переважна більшість науковців (С.С. лексеев, Ф.А Григорьев, М.М. Марченко, Р.А. Ромашов та ін.) під актом застосування права розглядає правовий акт, що містить індивідуально-владний припис компетентного органу (посадової особи), приймається від імені держави в результаті вирішення конкретної юридичної справи і забезпечується системою державних гарантій і санкцій [6, с. 194].
Таким чином, акти застосування норм права є різновидами правових актів; приймаються і забезпечуються компетентними суб’єктами (державними органами, їх посадовими особами, а також недержавними організаціями, які наділені такими повноваженнями); це документи, що мають владний характер, тобто за їх невиконання або неналежне виконання настають заходи юридичної відповідальності. За порушення приписів, які містяться в цих актах, передбачено застосування державного впливу. Вони охороняються і забезпечуються державою в тій же мірі, що і норми права на основі та відповідно до яких ці акти приймаються. Серед відмінностей між нормативно-правовим та правозастосовчим актом необхідно виділити такі суттєві положення, що притаманні останньому: акти застосування, або індивідуальні акти, не є джерелами права. Вони не містять в собі будь-яких загальних правил поведінки, а лише застосовують норми до конкретних випадків, подій, або осіб [7, с. 14-15], приймаються на основі та у відповідності з нормативно-правовими актами, є похідними від них; мають персоніфікований характер, тобто приймаються стосовно до конкретної особи, або чітко визначеного кола осіб (наприклад, рішення суду про відшкодування матеріальної шкоди); безпосередньо тягнуть за собою правові наслідки, виступають як юридичні факти, слугують основою для виникнення, зміни, або припинення конкретних правовідносин [26, с. 690] (наприклад, наказ ректора про переведення студента на заочну форму навчання).
Як зазначалося вище, крім нормативно-правових актів та актів застосування норм права до правових актів відносяться також акти тлумачення норм права. Ці акти отримують своє формальне закріплення в актах тлумачення норм права, в результаті з’ясування та роз’яснення дійсного змісту вимог правових норм, суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, які містяться в нормативно-правових актах та в інших джерелах права.
Акти тлумачення норм права – це офіційні документи, що прийняті компетентними державними органами та їх посадовими особами і спрямовані на роз’яснення правильності застосування на практиці дійсного змісту правових норм [21, с. 27]. Ці правові акти мають особливу правову природу, оскільки діють у єдності з нормами права, не маючи самостійного значення, тобто не визнаються окремим джерелом права.
Таким чином, об’єктом систематизації законодавства є правові акти як юридичні документи. Відповідно, предметом систематизації законодавства є частина об’єкта – нормативно-правові акти, що містять загальнообов’язкові правила поведінки та підлягають упорядкуванню.
2. СПОСОБИ СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА
2.1. Інкорпорація законодавства
Інкорпорація (від лат. In corporo ) – це така форма систематизації законодавства, коли нормативні акти певного рівня об'єднуються повністю або частково у різного роду збірники чи зібрання у певному порядку (хронологічному, алфавітному, системно-предметному). Інкорпорація являє собою постійну діяльність державних й інших органів з метою підтримувати законодавство в діючому (контрольному) стані, забезпечувати його доступність, надавати найширшим колам суб'єктів достовірну інформацію про закони й інші нормативні акти у їх чинній редакції.
Особливість інкорпорації полягає в тому, що будь-які зміни у змісті актів, поміщених в збірники, звичайно, не вносяться і зміст правового регулювання по суті лишається незмінним. Саме це властивість інкорпорації – збереження незмінним змісту нормативного регулювання – відрізняє її від кодифікації і консолідації [33, с. 458].
Разом з тим форма викладу змісту нормативних актів інколи зазнає певних, досить суттєвих змін, оскільки інкорпорація не являє собою простого відтворення актів у їх первинній редакції. Звичайно у збірниках чинних нормативних актів тексти останніх друкуються з врахуванням наступних офіційних змін і доповнень. Крім того, у процесі інкорпорації з тексту актів, вміщених в збірник, вилучаються глави, статті (пункти), окремі абзаци й інші частини, визнані такими, що втратили силу. У такий збірник вносяться всі наступні зміни і доповнення з фіксуванням офіційних реквізитів тих актів, якими внесені відповідні корективи.
Із тексту нормативних актів виключаються також різного роду оперативні доручення й інші ненормативні приписи, тимчасові норми, строк дії яких закінчився, відомості про осіб, що підписали відповідний акт.
Поділ інкорпорації на окремі види можна проводити за різними підставами. Залежно від юридичної сили збірників і зібрань, що видаються, інкорпорація поділяється на офіційну, офіціозну (напівофіційну) і неофіційну [33, с. 458].
Офіційна інкорпорація здійснюється від імені і за дорученням або з санації правового органу (органів), який затверджує або іншим способом офіційно схвалює підготовлені зібрання (зводи). Таке зібрання (звод) має офіційний характер, тобто воно прирівнюється до офіційних джерел опублікування розміщених у зібранні нормативних актів і на його матеріали можна посилатися в процесі правотворчої і правозастосовчої діяльності, в угодах, скаргах і заявах громадян, що направляються в правоохоронні чи інші державні органи. Офіційне зібрання законодавства має пріоритет перед раніше виданими публікаціями нормативних актів, оскільки воно включає акти в їх чинній редакції [33, с. 459].
Підготовка офіційних зібрань (зводів) звичайно супроводжується великою підготовчою роботою. У процесі їх складання виявляються і визначаються такими, що втратили силу, застарілі, фактично не чинні акти або акти чи їх частини, що протирічать більш пізньому законодавству; в інші акти, що частково протирічать більш пізньому законодавству, вносяться необхідні зміни. Приймається ряд нових законів й інших нормативних актів, що усувають прогалини у законодавстві. Можливе також усунення множинності нормативних актів з одного питання шляхом прийняття укрупнених, консолідованих актів.
Офіційна (напівофіційна) інкорпорація – це видання зібрань і збірників законодавства за дорученням правотворчого органу (органів) спеціально уповноваженим на те органом (наприклад, Міністерством юстиції), причому правотворчий орган офіційно не затверджує і не схвалює таке зібрання (збірник), і тому тексти розміщених у ньому актів не набувають офіційного характеру [33, с. 458-460].
Неофіційна інкорпорація здійснюється відомствами, організаціями, державними чи приватними видавництвами, науковими особами, тобто тими суб'єктами, які не мають спеціальних, наданих правотворчим органом повноважень видавати зібрання законодавства і здійснюють цю діяльність за власною ініціативою. Неофіційні збірники законодавства не є джерелами права, на них не можна посилатися у процесі правотворчості й застосування права. Більшість виданих сьогодні у нашій країні збірників законодавства – це неофіційна інкорпорація [33, с. 460].
За характером розміщення матеріалу
всі зібрання законодавства можна
поділити на хронологічні і систематичні.
У хронологічних зібраннях
При підготовці і виданні зібрань законодавства можуть поєднуватися хронологічний і предметний методи розміщення матеріалу, коли розділи зібрань поділяють тематично, за предметним принципом, а всередині кожного розділу акти розміщуються в хронологічному порядку.
У систематичних зібраннях акти перебувають в логічно витриманому вигляді. Цього позбавлені хронологічні зібрання. Проте дуже часто систематизація законодавства починається саме з підготовки хронологічних зібрань як попереднього етапу систематизації, після чого значно легше розміщувати нормативні акти у систематичних зібраннях за тематичним принципом.
