Поняття та види джерел мsжнародного права
ЗМІСТ
ВСТУП
Розділ І.ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖУВАНОЇ ТЕМИ ДЖЕРЕЛ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
1.1.Поняття та види джерел міжнародного права
Розділ ІІ.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
2.1. Договір і звичай - основні джерела міжнародного права
2.1.1.Договір як джерело міжнародного права
2.1.2. Міжнародний
звичай як джерело
2.2.Допоміжні джерела міжнародного права
2.2.1.Судові рішення
2.2.2.Доктрина
2.2.3.Односторонні акти держав
2.2.4.»М’яке» міжнародне право
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Під джерелами міжнародного права в юридичній науці розуміють, зокрема, форми, в яких знаходить вираження правова норма.
Процес формування сучасної системи джерел міжнародного права засвідчує, що деякі з джерел міжнародного права свого часу відігравали суттєву роль у формуванні та розвитку міжнародного права, але згодом втратили своє значення та не є джерелами сучасного міжнародного права, як, наприклад, Вселенські збори. Інші - виникли з самого початку та й зараз відіграють суттєву роль як джерела міжнародного права. Найяскравішим прикладом такого виду джерел є міжнародно-правовий звичай.
Аналіз теорії та практики міжнародного права надає можливість скласти перелік тих джерел, які застосовуються на сучасному етапі розвитку міжнародного права. Найбільш загальновизнаним є перелік джерел міжнародного права, який міститься у ст. 38 Міжнародного Суду ООН. Відповідно основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір та міжнародний звичай. Також роль джерела визнається й за загальними принципами права, хоча практика доводить, що загальні принципи права надто рідко застосовуються, отже, можуть розглядатись лише як допоміжні джерела. Крім того, до допоміжних джерел належать рішення міжнародних організацій та судових установ, а також доктрина міжнародного права.
Наявність міжнародних угод та звичаїв є особливістю джерел права цієї галузі. Тому можна небезпідставно говорити про подвійність джерел міжнародного приватного права. Вона полягає в тому, що, з одного боку, джерелами права є міжнародні угоди та міжнародні звичаї, а з іншого - норми законодавства та судова практика окремих держав, а також звичаї, що застосовуються у сфері торгівлі та мореплавства.
Подвійність джерел указаної галузі права не впливає на єдність предмета регулювання - цивільно-правові відносини з «іноземним елемен-том». Згадана властивість джерел права завжди викликає питання щодо їх юридичної сили. Так, у конституціях держав, інших нормативних актах звичайно закріплюється юридична сила норм конституції держави та актів, прийнятих на її основі, а також міжнародних угод. Питання щодо примату одних норм перед іншими, їх рівноцінності чи визнання як однієї юридичної системи закріплено в конституціях ФРН, Італії, Франції, Тунісу, Сенегалу, Португалії, Ірландії та ін.
Наявність міжнародних договорів, як основного джерела, є особли-вістю джерел міжнародного права.
Метою даної курсової роботи є теоретичний аналіз джерел міжнародного права.
Поставлена мета зумовила вирішення наступних завдань:
-розкрити
суть загального поняття
-проаналізувати особливості договору як джерела міжнародного права;
-порівняти міжнародно-правовий звичай і міжнародно-правовий договір;
-охарактеризувати суть допоміжних джерел міжнародного права.
Об’єктом дослідження є джерела міжнародного права.
Предметом
курсової роботи стало вивчення джерел
міжнародного права.
Розділ І.ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖУВАНОЇ ТЕМИ ДЖЕРЕЛ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
1.1.Поняття
та види джерел міжнародного
права
У міжнародно-правовій науці та практиці перелік джерел залишається дискусійним. Особливості міжнародного нор-моутворення, різні правові традиції учасників міжнародно-правових відносин та їхня належність до різних правових систем, динамічний розвиток договірного міжнародного права та поява в ХХ ст. нових форм участі держав у прийнятті міжнародних рішень приводять до того, що питання про поняття та види джерел підпадає під політико-ідеологічний вплив, що частково виводить його за рамки права.
Поняття «джерела міжнародного права» неоднозначне та багато в чому залежить від загальних уявлень про право та міжнародне право зокрема. У вітчизняній науці термін «джерела права» традиційно мав значення «кін-цевого етапу погодження воль суб’єктів міжнародного права» [9, с.63]. У такому «вольовому» розумінні джерел криється той самий помилковий підхід, що й у підміні права законом, коли воля самодостатня, породжує закони й опосередковується ними. Тому, коли йдеться про джерела права, слід все ж мати на увазі не акти, а відносини, що породжують ті чи інші правила поведінки, за якими визнають юридичну обов’язковість. Правильніше було б вживати термін не «джерела міжнародного права», а «джерела, на основі яких у міжнародному праві виконують зобов’язання». Саме таке розуміння передбачає ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН - єдиного міжнародно-правового документа, що звертається до питання про джерела.
Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного Суду «Суд... застосовує: а) між-народні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно визнані державами, які є сторонами спору; б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; г) із застереже-нням, вказаним у ст. 59, судові рішення та доктрини найкваліфікованіших фахівців із міжнародного публічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових норм» [10, с.106].
Останнім
часом у міжнародно-правовій практиці
нерідко виникає пи-тання й про інші джерела:
про «м’яке» право, резолюції міжнародних
орга-нізацій і конференцій, політичні
домовленості, рішення міжнародних судо-вих
установ і деякі інші акти. Це природно,
оскільки міжнародне право динамічно
розвивається. Однак у кожному конкретному
випадку при вста-новленні зобов’язань
суб’єктів міжнародного права слід з’ясувати,
наскільки суб’єкт готовий взяти на себе
правове зобов’язання, якщо тільки мова
не йде про імперативну норму міжнародного
права. Можливе існування також достатньо
автономних регіональних систем міжнародного
права, перелік джерел яких відрізняється
від загальновизнаного. Утім, це скоріше
виключення для міжнародного права, ніж
правило, воно може свідчити про перехідний
характер такого права (перехід права
Європейського Союзу від міжнародного
до конфедеративного.
Розділ ІІ.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
2.1.Основні джерела міжнародного права
2.1.1.Договір
як джерело міжнародного
права
Міжнародні договори можна класифікувати за різними критеріями, зокрема за [13, с.217]:
-предметом регулювання (зовнішньоекономічні, шлюбно-сімейні від-носини, з авторського права тощо);
-видом
норм, які містяться у них (колізійні, матеріально-правові,
змішані);
-кількістю учасників (дво- та багатосторонні);
-суб’єктами,
які створюють їх чи під егідою яких вони
укладаються
(держави, їх союзи, міжнародні організації,
наприклад, Співдружність
Незалежних Держав, Міжнародна організація
праці, Всесвітня організація
охорони здоров’я (далі - відповідно СНД,
МОП);
-ступенем потреби їх опосередкованості в законодавстві держав (потребують трансформації в національне законодавство або ж «самовикону-вані», тобто такі, що потребують тільки національної норми-відсилання).
У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору застосовують до правовідносин унаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми внутрідержавного права. Форми здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. До них належать, зокрема, ратифікація, прийняття актів про застосування міжнародного договору, видання іншого національного нормативного акта.
У
законодавстві України
суверенітет України від 16 липня 1990 р.,
яким вказано на застосування у
нашій державі норм міжнародного права,
що визнані нею (розділ IV). Це
означає й застосування норм міжнародних
угод.
Відповідно
до Закону України «Про правонаступництво
України» від 12 вересня 1991 р. на території
нашої держави діють акти, ухвалені
Верховною Радою УРСР, оскільки вони не
суперечать законам України,
прийнятим після проголошення незалежності
України (ст. 3). Наша держава
під» твердила свої зобов’язання за міжнародними
договорами, укладеними
УРСР до проголошення незалежності України
(ст. 6). Вона стала також
правонаступницею прав та обов’язків
за міжнародними договорами Союзу
РСР, які не суперечать Конституції України
та інтересам республіки (ст.
7). Отже, з питань міжнародного приватного
права діючими є певні
міжнародні угоди, укладені свого часу
СРСР та визнані у відповідній
формі Україною. Вони будуть чинними, зокрема,
до прийняття нових між-народних угод
із тих же питань.
Підтвердженням цього є, наприклад, домовленість, виражена в Прото-колі, виражена в Протоколі між Урядом України та Урядом Королівства Бельгії про правові основи співробітництва від 10 березня 1992р. Ним перед-бачено, що угоди, укладені між СРСР і Королівством Бельгія, а також Бельгійсько-люксембурзьким економічним союзом, якщо вони не суперечать законодавству та інтересам України й Королівства Бельгії, будуть діяти до укладення двосторонніх угод, які регламентуватимуть їхнє співробітництво у галузях, що становлять взаємний інтерес.
Меморандумом
щодо подальшого застосування двосторонніх
угод у відносинах між Україною і Республікою
Австрія від 8 листопада 1993 р. вказані держави
підтвердили свій намір врегулювати через
обмін нотами
двосторонні договірні відносини у нових
умовах, що склалися після прого-лошення
України незалежною державою відповідно
до положень їхніх
конституцій. До здійснення обміну такими
нотами Сторони зобов’язались
надалі застосовувати ті двосторонні
угоди, які свого часу були чинними
між Республікою Австрія та СРСР. Сторони
також вирішили інтенсивно
продовжувати взаємні консультації з
метою з’ясування, які угоди й надалі
будуть чинними, а які мають бути замінені
новими.
Аналогічно
вирішуються питання щодо угод, укладених
Україною чи СРСР з деякими іншими державами.
Зокрема, під час проведених 1994 р.
консультацій між делегаціями України
та США з питань правонаступництва
щодо двосторонніх міжнародних договорів,
укладених між СРСР та США, було вирішено,
що Угоди про взаємне надання у безплатне
користування
земельних ділянок під посольства у Москві
та Вашингтоні від 16 травня
1969 р. та Угоди у вигляді обміну нотами
з цього питання від 30 березня
1977 р. є предметом правонаступництва України,
оскільки існує справедливий інтерес
України в майні СРСР за кордоном. Проте
щодо Угоди
про умови будівництва комплексів будівель
посольств від 4 грудня 1972 р.
було домовлено, що вона не матиме свого
застосування в українсько-американських
відносинах, оскільки її умови виконано.
Стосовно Угоди про рибальство біля узбережжя
США від 26 листопада 1976 р. та внаслідок
обміну нотами метою на консультаціях
було констатовано, що вони вичерпали
термін дії на момент правонаступництва.
Складнішими
є питання про
Правонаступництво може виявлятися і щодо багатосторонніх догово-рів. Так, 1985 р. СРСР уклав міжурядову Угоду з Болгарією, Німеччиною, Румунією і Чехословаччиною про будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд. Після розпаду СРСР і розподілу його власності 1994 р. було підписано міжурядові Угоди між Україною, Румунією і Словаччиною (правонаступницею Чехо-Словаччини) щодо продовження будівництва вказаного комбінату (ФРН на цей момент вийшла зі складу учасників, а Республіка Болгарія заявила про значне скорочення й без того невеликої частки своєї участі).
З
багатьма державами Україна, ставши
суверенною, уклала нові міжнародні угоди.
Порядок їх дії на території України визначається,
зокрема,
Законом «Про міжнародні договори України»
від 22 грудня 1993 р. Так,
статті 7 встановлюють форми здійснення
трансформації міжнародних угод,
ст. 20 - порядок їх опублікування. До цих
угод належать:
1.
Договори про надання правової
допомоги у цивільних та/чи
сімейних і кримінальних справах. Норми
цих договорів вказують обсяг правової
допомоги, яка надається громадянам договірних
держав та їх юридичним
особам і полягає в зносинах центральних
органів держав, таких як
Міністерства юстиції, Генеральної Прокуратури,
з метою використання
нових процесуальних дій на території
держави, наприклад допит свідка,
виконання рішення іноземного суду. Норми
договорів відсилають до
законодавства держави, яке слід застосовувати
для вирішення питань про
правота дієздатність фізичної особи,
правоздатність юридичної особи,
обмеження в дієздатності або визнання
особи недієздатною, визнання
безвісно відсутнім, оголошення померлим
і встановлення факту смерті,
укладення, розірвання та визнання шлюбу
недійсним, особисті й майнові
стосунки подружжя, правові стосунки між
батьками і дітьми, усиновлення,
опіку й піклування, нерухоме та рухоме
майно, зобов’язання з деліктів,
спадкування, трудові правовідносини,
визнання й виконання рішення суду.
Договори про надання правової допомоги у цивільних справах за участю України як суверенної держави були підписані, наприклад, з:
-Китайською
Народною Республікою 31 жовтня 1992 р. (ратифікований
Верховною Радою України 5 лютого 1993 р.,
чинний з 22 березня 1993 р.);
-Республікою Польща 27 травня 1993 р. (ратифікований 24 травня 1993 р., чинний з 14 серпня 1994 р.);
-Литовською Республікою 7 липня 1993 р. (ратифікований 17 грудня 1993 р., чинний з 20 листопада 1994 р.);
-Республікою Молдова 13 грудня 1993 р. (ратифікований 10 листопада 1994 р., чинний з 27 квітня 1995 р.);
-Республікою Грузія 9 січня 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.);
-Латвійською Республікою 23 травня 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.);
-Естонською Республікою 15 лютого 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.);
-Монголією 27 червня 1995 р. (ратифікований 1 листопада 1997 р.);
-Республікою Узбекистан 19 лютого 1998 р. (ратифікований 5 листопада 1998 р.);
-Соціалістичною Республікою В’єтнам від 6 квітня 2000 р. (ратифікований 2 листопада 2000 р.);
-Республікою Македонія 10 квітня 2000 р. (ратифікований 2 листопада 2000 р.);
-Турецькою Республікою 23 листопада 2000 р. (ратифікований 5 липня 2001 р.);
-Чеською Республікою 28 травня 2001 р. (ратифікований 10 січня 2002 р.);
-Грецькою Республікою 2 липня 2002 р. (ратифікований 22 листопада 2002 р.);
-Угорською Республікою 2 серпня 2001 р. (ратифікований 10 січня 2002 р.)
На стадії опрацювання знаходяться проекти договорів про правову допомогу з КНДР, Іспанією, Португалією. Парафований і готовий до підписання договір із СІЛА.
Крім
зазначених, Україною 22 січня 1993 р. підписано
та 10 листопада
1994 р. ратифіковано (із застереженнями)
Конвенцію про правову допомогу і правовідносини
у цивільних, сімейних та кримінальних
справах з участю держав СНД (далі - Мінська
конвенція про правову допомогу 1993 р.)
Ці та інші угоди про правову допомогу регулюють питання щодо її обсягу, компетенції органів юстиції держав. Вони містять як матеріально-правові, так і колізійні норми.
2.Консульські
угоди (статути) регламентують, зокрема,
повноваження
консула щодо правового статусу громадян
України, майна, що знаходиться
на території консульського округу. Так,
Україною укладено консульські
конвенції з Угорщиною 30 травня 1991 р., Румунією
3 вересня 1992 р.,
Росією 15 січня 1993 р., В’єтнамом 8 липня
1994 р., Корейською Народно-Демократичною
Республікою 8 липня 1994 р., Болгарією 24
липня 1996 р., Молдовою 5 січня 1997 р., Грузією
14 лютого 1997 р., Азербайджаном 24 березня
1997 р., Туркменистаном 29 січня 1998 р., Узбекистаном
19 лютого 1998 р. та іншими державами.
3.Угоди, які спрямовані на регламентацію окремих інститутів міжна-родного приватного права, розглядатимуться далі. Доречно зазначити, що найбільша кількість угод за участю України укладається з питань зовніш-ньоекономічної діяльності; взаємного захисту інвестицій; транспортних перевезень; авторського права. Нині для України характерним є укладення регіональних угод в рамках СНД. Такими є, наприклад:
-Угода
про порядок вирішення спорів, пов’язаних
із здійсненням господарської діяльності,
підписана Україною 20 березня 1992 р.,
(ратифікована 19 грудня 1992 р.);
-Угода
про забезпечення населення лікарськими
засобами, вакцинами та іншими імунобіологічними
препаратами, виробами медичного призначення
і медичної техніки, що виробляються на
території держав-учасниць Співдружності
Незалежних Держав, підписана 24 грудня
1993 р.
(ратифікована 26 квітня 1996 р.);
-Тимчасова
угода країн Співдружності про перевезення
пасажирів, багажу залізницею в міждержавному
сполученні від 12 березня 1993 р. Відповідно
до цієї угоди 1 січня 1994 р. введено в дію
Правила перевезення
пасажирів, поклажі, вантажопоклажі залізницею
в міждержавному сполу-ченні;
-Угода
про загальні умови і механізм підтримки
розвитку виробничої
кооперації підприємств і галузей держав-учасниць
Співдружності
Незалежних Держав, підписана 23 грудня
1993 р. (ратифікована 14 березня
1995 р.)
У деяких випадках міжнародний договір є основним актом, який дозволяє встановлення певних правовідносин. Так, відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 р., промисел рибних та інших живих ресурсів, а також дослідження, розвідка та інші операції, пов’язані з таким промислом у виключній (морській) економічній зоні України, здійснюються іноземними юридичними та фізичними особами лише на підставі міжнародних угод.
Розвиток
договірного права привів до того,
що на початку XX ст.
юристи пропонували розробити єдиний
універсальний акт, застосовуваний до
регулювання правовідносин у всіх державах.
Цю місію мав виконати,
зокрема, Кодекс міжнародного приватного
права від 25 листопада 1928 р.
Розроблений латиноамериканським юристом
Бустаманте, він став відомий під назвою
Кодекс Бустаманте. Його підписали 19 латиноамериканських
держав, але чинним він став тільки у деяких
з них. Норми зазначеного договору декларують
національний режим у здійсненні прав
іноземцями, які є громадянами держав-учасниць
Кодексу. Договір регулює й інші загальні
питання міжнародного приватного права,
наприклад застосування норм про
публічний порядок. Врегульовано питання,
пов’язані з місцезнаходженням
фізичних та юридичних осіб, виникненням
та припиненням їх право- та
дієздатності. Кодекс містить норми про
шлюбно-сімейні відносини,
власність, зобов’язання, позовну давність,
міжнародний цивільний процес.
Оскільки ці норми не знайшли широкого
застосування, зазначені питання
сьогодні регулюються іншими міжнародними
договорами. Після прийняття
цього Кодексу було констатовано, що досягти
всесвітньої уніфікації
неможливо. Проте міжнародне співтовариство
й до сьогодні шукає шляхи
гармонізації та уніфікації норм приватного
права. Зокрема, ефективною є
праця у вузьких його сферах. Так, у 1976
р. датський вчений, професор О.
Ландо запропонував підготувати Європейський
Звід Контрактного Права. Ця
ідея стала реалізовуватися шляхом створення
документа за назвою
«Принципи Європейського Контрактного
Права».
У
1989 р. Європейський Парламент приймає
резолюцію про початок
підготовчих робіт, спрямованих на створення
Європейського Кодексу Приватного Права.
Запропоновано обмежити предмет регулювання
майбут-нього Кодексу тільки контрактами,
квазіконтрактами, деліктами та речевим
правом. У ньому не буде проводитися зовнішньої
різниці між цивільним, комерційним та
споживчим правом. Кодекс, принаймні на
першому етапі його формування, не регулюватиме
правовий статус фізичних осіб, не матиме
норм сімейного та спадкового права. Європейський
Кодекс При-ватного Права поділятиметься
на дві частини: Загальні принципи (сфера,
загальні принципи, джерела, тлумачення)
та Загальні положення (строки й позовна
давність, право-чини, представництво,
речі та права, грошові ви-моги, фідуціарні
відносини, виконання, невиконання, залік,
відповідальність
тощо). Згадані «Принципи Європейського
Контрактного Права» є першим
кроком у напрямі створення зазначеного
Кодексу [9, с.82].
2.1.2.
Міжнародний звичай
як джерело міжнародного
права. Порівняльна
характеристика міжнародно-правового
звичаю і міжнародно-правового
договору
Протягом тривалого часу звичай відігравав дуже важливу роль у розвитку міжнародного права і був його головним джерелом. Ця його роль у міжнародних відносинах у минулому дала підставу багатьом авторам стверджувати, що міжнародне право суть, головним чином, звичаєве право. Так, Гефтер вважав, що міжнародне право «є переважно право неписане, у юридичному смислі цього слова». В умовах відсутності договірних норм з найважливіших питань взаємовідносин держав на міжнародній арені ці питання регулювалися міжнародними звичаєвими нормами. Після початку активних кодифікаційних процесів у сучасному міжнародному праві роль міжнародного порядку значно знизилася, проте й у сучасний період багато міжнародних порядків збереглося в дипломатичному і консульському праві, міжнародному морському праві. Віденська конвенція 1969 року підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права як і раніше регулюють най-важливіші питання міжнародних відносин [1].
Становить інтерес проблема співвідношення міжнародного договору і звичаю.
Договір і звичай мають ряд спільних рис, що характеризують їх як джерела однієї правової системи:
-договір і звичай утворюються в результаті взаємних дій держав або інших суб’єктів міжнародного права і мають спільну юридичну основу - угода суб’єктів, що їх створюють;
-обидва джерела містять правила поведінки, що носять обов’язковий характер, тобто зв’язують волі суб’єктів, що їх створили. Це означає, що жодна держава або інший суб’єкт міжнародних правовідносин не може довільно відмовитися від виконання узятих на себе зобов’язань. У цьому смислі обидва джерела потребують дотримання одного з основних принципів сучасного міжнародного права - «pacta sunt servanda», закріпленого в п. 2 статті 2 Статуту ООН, статті 26 Віденської конвенції про право договорів 1969 року [1] й інших документів. У своїй практиці держави повинні суворо додержувати цього принципу і виходити з того, що всі правомірно діючі норми незалежно від форми їхнього вираження повинні точно виконуватися;
-недотримання або порушення як договору, так і звичаю веде до однакових правових наслідків: до припинення їхньої дії, виникнення яких-небудь вимог про задоволення претензій, що випливають із невиконання договору або звичаю. В усіх випадках юридична природа компенсаційних вимог однакова: вони випливають із факту порушення існуючої в тій або іншій формі норми міжнародного права;
-обидва джерела підпорядковані дії загальних принципів права, на базі яких вирішується питання про їх правомірність і, відповідно, право на існування;
-спільність договору і звичаю виражається в наявності в міжнародному праві змішаних, звичаєво-договірних норм. Міжнародній практиці держав відомі численні випадки, коли ті самі правила поведінки для одних держав існують у договірній формі, а для інших - у формі міжнародних порядків. Таке положення має місце тоді, коли одні держави вже стали учасницями якогось міжнародного договору, а інші, не беручи участь у ньому, виконують ті ж самі договірні міжнародно-правові норми в якості звичаєвих між-народно-правових норм. Наприклад, багато держав ратифікували Конвенцію ООН з морського права 1982 року, а Україна приєдналася до неї тільки 3 червня 1999 року. Отже, для першої групи держав ця конвенція діяла в якості договірних норм, а для України до указаного терміну - у якості міжнародного звичаю. За рахунок таких змішаних норм, що існують одночасно в двох фор-мах, розширюється коло суб’єктів, що однаково застосовують міжнародне право.
Наявність змішаних норм свідчить на користь тези про те, що ці дже-рела не конфліктують один з одним, а, навпаки, доповнюють і взаємодіють один з одним.
Сучасному міжнародному праву відомий ряд звичаєвих норм, базою яких постали положення створених, вироблених державами договорів (кон-венцій, угод), що не вступили в законну силу, а також резолюцій або дек-ларацій міжнародних організацій, наприклад Генеральної Асамблеї ООН. Так, розвиток і конкретизація закріпленого вперше в Статуті ООН принципу самовизначення народів і націй йшли шляхом створення звичаєвої норми, основою якої став текст Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1969 році.
