Поняття та види речових прав за законодавством України

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ» 
 

Факультет цивільної та  господарської юстиції 
 

Кафедра цивільного права

Реєстраційний №__________

Дата_____________________ 
 

Курсова робота

Поняття та види речових прав за законодавством України 
 
 

      Студентки 3 курсу 2 потоку 1 групи

      денної  форми навчання

      Панченко  Ольги Миколаївни

      Керівник:

      Омельчук  Олександр Сергійович 
 

Робота захищена «___»________ 20___ року з оцінкою «___» 
 

Одеса – 2011

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………3

Розділ І. Загальні положення про речове право……………………………...5

1.1 Об¢єктивне та суб¢єктивне речове право…………………………………5

1.2 Поняття та  ознаки речового права……………………………………….8

Розділ ІІ. Основні види речових прав за законодавством України………..11

2.1 Речове право на своє майно (право власності). ………………………...24

2.2 Речові права на чужі речі…………………………………………………29

2.3 Спеціальні  види речових прав (право оперативного  відання та господарського управління)…………………………………………………..29

Розділ  ІІІ. Поняття та види речових прав у зарубіжних цивільно-правових системах…………………………………………………………………………34

Висновки ………………………………………………………………………..38

Список використаної літератури……………………………………………….41

Вступ

     Речове  право – це один із центральних  інститутів цивільного права. Так, дійсно, речове право – це один із тих  китів на , яких стоїть уся цивілістика. Саме тому і відношення до цього  інституту потрібне особливе.

     Речове  право, крім того, це один із найбільших інститутів, який включає в себе такий інститут , як право власності, який крім своїх, специфічних ососбливостей, ще й особливості присутні в загальній  теорії речового права. А в сучасному, можна сказати «капіталістичному» світі знання важливість інституту  права власності права власності  важко переоцінити.

     Інститут  речового права сформувався як один із найперших правових інститутів і  був відомий та досконально розвинутий ще в Древньому Римі.

     Актуальність  теми зумовлена наступним:

1. Речове право один із центральних інститутів цивільного права, тому потребує досконального вивчення на нормативно - прававової регламентації законодавцем;
2. Невизначеність щодо остаточного визначення поняття «речове право».
3. Розмежування речового права як об’єктивної так суб’єктивної категорій.

     Отже, метою моєї курсової роботи є дослідження  інституту речового права, його поняття, складових.

     Науковою  основою при написанні курсової роботи стали праці таких відомих  вітчизняних та зарубіжних вчених як:  Шершеневича Г. Ф. Дзери І.А. Бірюкової О.В., Харитонова Є.О., Рубанова А.А., Музики Л.А., Доліненко Л.О. , Яворської О.  та ін.

     При написанні роботи були використані  такі методи як : історичний метод, метод  діалектичний, метод синтезу та аналізу, метод порівняльний та ін.

     Об’єктом  дослідження є інститут речового права як структурна частина цивільного права України.

     Предметом дослідження є цивільне права  України та його основні складові елементи.

     Курсова робота складається із трьох розділів, виступу, висновків та списку використаної літератури.

     В першому розділі розглянуто особливості  речового права, поняття та ознаки, виокремлення об’єктивної та суб’єктвної  сторони речового права.

     Другий  розділ присвячено питанням, як розгляд  окремих видів речового права, їх загальної характеристики.

     У третому розділі висвітлюється  речове право зарубіжних країн.

Розділ І. Загальні положення про  речове право.

1.1 Об¢єктивне та суб¢єктивне речове право.

     Розкриваючи поняття «речового права» необхідно пам’ятати, що перш за все необхідно розмежовувати «речове право» в об’єктивному та суб’єктивному розуміннях цього терміну. Для цього відокремлення та конкретизації цих понять варто звернутись до терії держави та проаналізувати крізь призму цивільного права та речового права сутність об’єктивного та суб’єктивного права.¹

     Право - це соціальне явище, що може розглядатись як єдність об'єктивного і суб'єктивного.

     Об'єктивним правом вважається тому, що воно, хоча і є соціальним явищем, дано людям як реальний факт об'єктивної дійсності. Загальнообов'язкові правила поведінки встановлюються і існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта.

     Будучи  об'єктивним, право матеріалізується в формі одного джерел права. Особа приймає їх зміст як факт, що незалежить від її особистих переживань чи відношення до нього. Вона не замислюється своїм відношенням до норми, а повинна виконувати її. Застосування права до кожного конкретного випадку є його перехід від об'єктивного до суб'єктивного. Таким чином, доки норма права є загальною і поширюється на всі випадки конкретної сфери життєдіяльності - вона є об'єктивною. Коли ж вона торкається конкретної ситуації і реалізується в поведінці суб'єкта - вона стає суб'єктивною. Відтоді вона повинна відповідати вкладеному змісту, конкретним обставинам випадку та адекватним відображенням змісту в свідомості.²

     Суб'єктивне  право взаємопов'язане з об'єктивним правом, обумовлено його змістом. Адже ті або інші юридичні права суб'єктів, що, власне, і становлять сутність суб'єктивного права, формулюються у чинних юридичних нормах, тобто в об'єктивному праві. Отже, суб'єктивне право не може виникнути без об'єктивізації у нормах права об'єктивного. З іншого боку, і об'єктивне право невід'ємне від суб'єктивного. Метою і призначенням існування норм права (об'єктивного) врешті-решт є правове регулювання суспільних відносин, а також забезпечення цього регулювання відповідним правовим механізмом. А правове регулювання здійснюється через юридичні права і обов'язки суб'єктів.

     У загальному вигляді зміст будь-якого суб'єктивного права можна звести до того, що воно надає уповноваженому суб'єкту такі можливості:

       а) поводити себе відповідним  чином (право на свої дії);

       б) вимагати відповідної поведінки від інших суб'єктів (право на чужі дії);

       в) звертатися до держави за захистом свого юридичного права.³

     Для реального юридичного забезпечення таких можливостей при закріпленні  в об'єктивному праві повноважень  одного суб'єкта фіксуються відповідні обов'язки зобов'язаного суб'єкта. І  навпаки, при фіксації конкретних обов'язків  одного суб'єкта, закріплюються відповідні права іншого суб'єкта. Отже, суб'єктивному праву (можливій поведінці) одного суб'єкта (уповноваженого) з необхідністю кореспондують юридичні обов'язки іншого суб'єкта (зобов'язаного). Невиконання цих обов'язків є правопорушенням і тягне за собою застосування засобів державного примусу, зокрема того або іншого виду юридичної відповідальності.

     Суб'єктивне  право слід розглядати в єдності  з інтересами суб'єкта. Суб'єктивне  право — міра можливої поведінки уповноваженого. Реалізовувати чи не реалізовувати цю можливість цілком залежить від волевиявлення суб'єкта. Природно, що можлива поведінка-буде перетворюватися на реально здійснювану лише тоді, коли вона буде сприяти задоволенню тих або інших потреб уповноваженого, тобто, коли певна поведінка відповідатиме інтересам суб'єкта.

     Отже, переносячи отримані знання на цивільне право, можна зробити висновок, що речове право в об’єктивному розуміння – це сукупність правових норм, що регулюють відносини, які виникають щодо речей, крім того це – окремий інститут цивільного права, його структурна частина. Крім того, приводячи більш детальне визачення, Л.А. Музика вказує, що речове право – це право, що забезпечує задоволення інтересів правомочної особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться у сфері господарського відання.⁴

     Під суб’єктивним же речовим правом, на мою думку, слід розуміти міру можливої поведінки уповноваженого суб’єкта, задоволення своїх інтересів  шляхом безпосереднього спливу на річ.⁵ 

1.2 Поняття та ознаки речового права.

     У речовому праві право на річ здійснюється власником чи законним володільцем  самостійно без посередництва іншої  особи, тоді як у зобов'язальному  праві для задоволення власником  своїх потреб недостатньо лише його волі, потрібна також воля іншої  особи (покупця, наймача та ін.). Але  таке твердження занадто схематичне і може бути використане переважно  для теоретичного обґрунтування  тих чи інших цивільно-правових питань. Насправді в розвинутому суспільстві  таких "чистих" відносин дуже мало. У будь-яких життєвих ситуаціях носій  тих чи інших суб'єктивних цивільних  прав змушений звертатися за допомогою  до інших осіб. Так, наприклад, при  будівництві будинку прохати  дозволу в сусідів прокласти  через їх територію телефонний кабель або користуватись криницею, що знаходиться  на їх території. Власник корови повинен  вирішувати питання, пов'язані з  її випасом, заготівлею кормів на зиму тощо.

     Ці  питання можна вирішувати по-різному. Можна кожний раз звертатися за дозволом до тих чи інших осіб на проведення певних дій, але це викликає безліч незручностей. Можуть змінюватись сусіди, погіршуватись відносини з ними чи з іншими особами, від яких, в  тій чи іншій мірі, залежить носій  певного суб'єктивного права.

     Для зменшення такої залежності законодавець змушений створювати певні юридичні засоби, за допомогою яких громадяни  та юридичні особи могли б здійснювати  деякі належні їм суб'єктивні  права, не погоджуючи щоразово своєї  поведінки з волею інших осіб. Саме такі правові засоби і складають  систему речового права. Так, згідно з ч. З ст. 41 Конституції України  громадяни для задоволення своїх  потреб можуть користуватися об'єктами права дерясавної та комунальної  власності відповідно до закону. Тобто, щоб користуватися об'єктами права  державної або комунальної власності  громадянинові не потрібно кожний раз  звертатись за дозволом до посадових осіб компетентних державних чи комунальних органів.⁶ Йому, як правило, достатньо, наприклад при в'їзді в ліс чи в інші угіддя, дотримуватися встановлених законодавством правил поведінки в зазначених місцях.

     Отже, речове право - це сукупність правових інститутів, норми яких забезпечують особі можливість здійснювати належні  їй суб'єктивні цивільні права щодо впливу на річ, яка знаходиться в  її господарюванні, за своєю волею  або без щоразового погодження своєї  волі з волею інших, причетних  до цієї речі, осіб.

     ЦК  УРСР 1963 р. не передбачав такого інституту  як речове право. Хоча в дореволюційній Росії речовому праву відводилось  значне місце. Крім того, у ЦК УРСР 1963 р. значне місце відводилось регулюванню  відносин власності як одного з видів  речового права.⁷

     Відродження речового права в законодавстві  України почалося з розробки та прийняття  ЦК України, книга третя якого  має назву "Право власності  та інші речові права", згідно з якою речове право поділяється на два  інститути:

     - повне речове право (право власності,  ст. 316-394);

     - обмежене речове право (право  на чужі речі, ст. 395-417).⁸

     Але саме в такому поділі приховується протиріччя, якого дуже важко позбутися. Зазначивши в законі, що власник  має повне речове право, законодавець тим самим начебто забезпечив йому можливість здійснювати свої правомочності  щодо цієї власності без погодження з будь-ким. Водночас законодавець визначив підстави і коло осіб, які можуть мати право на чужі речі. Таким чином, речове право має за мету не тільки забезпечувати недоторканість прав власника, а й обмежувати їх. Через  це обмежене речове право є нічим  іншим як засобом обмеження права  власності. Саме ця властивість речового права може негативно вплинути на власність як суспільне і правове явище, принизити моральне значення власності, що є рушійною силою розвитку енергій власника, стати гальмом господарського процесу. "Істинною ціною, якою купується кожне подібне обмежене право на чужу річ, є урізане, морально і економічно підірване право власності"'.

     Для того, щоб звести до мінімуму негативні  наслідки обмеженого речового права  для власника й необхідне його чітке правове регулювання. ЦК України  передбачає, що підставами його виникнення можуть бути закон, договір, заповіт, рішення  суду.

     Носій речового права, залежно від того, яке речове право він набув, відокремлюється  від інших осіб. Ступінь відокремленості  визначається законом, договором чи іншими правовими актами. У разі привласнення майна власник втрачає  цивільно-правові зв'язки з відчужувачем цього майна. Пасивні обов'язки між  ними залишаються. Кожний з них зобов'язаний утримуватись від втручання у  справи іншого. У набувача, таким  чином, виникає повне речове право  на придбані речі - абсолютне право.

     Якщо  особа набула обмежене речове право, то її активні зв'язки з власником  не припиняються, але правовими актами встановлюються межі, яких власник  не може переступити у відносинах з носієм цього права, що свідчить про відносний характер права  на чужу річ. Залежно від виду обмеженого речового права ці межі можуть розширюватись  або звужуватись. А інколи, за певних умов, власник взагалі може втратити право на річ. Таким чином, обмежене речове право поза волею власника може перерости з відносного в  абсолютне. Прикладом цього є набувальна давність, передбачена ст. 344 ЦК України .⁹

Розділ ІІ. Основні  види речових прав за законодавством України

2.1 Речове право на  своє майно (право  власності).

     У цивільно-правовій науці право власності  розглядається в об'єктивному  і суб'єктивному розумінні. Право  власності в об'єктивному розумінні  — це сукупність правових норм, які  встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ. Такі правові норми у своїй сукупності утворюють відповідний інститут права власності. Оскільки ш норми мають переважно цивільно-правове походження, то це дає достатньо підстав для визнання інституту права власності інститутом цивільного права.

     Проте норми інституту права власності  містяться як у цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційній, земельній, підприємницькій, пенсійній, сімейній та ін.), що може дати привід вважати інститут права власності комплексним (багатогалузевим) інститутом права чи законодавства. Так, Ю. С. Червоний акцентує увагу на провідній ролі норм конституційного права регулювати відносини власності.¹⁰ Не заперечуючи важливості конституційного регулювання відносин власності, все ж таки головне пра воре гул ююче значіння у цій сфері відносин належить нормами цивільного права, а інші корми мають переважно допоміжний характер (крім конституційних норм).

     Норми інституту права власності регулюють, як правило, лише ті відносини, які набувають  форми товарно-грошових відносин. Інші майнові відносини щодо власності  можуть бути також предметом захисту  чи охорони, зокрема адміністративного, кримінального права. Деякі автори певну частину таких норм схильна розглядати як складові загальноправового, комплексного інституту права власності. Така думка, хоч і не безспірна, але має право на існування і вимагає всебічного вивчення та обгрунтування У зв'язку з цим постає питання про доцільність об'єднання правових норм, що врегулювали відносини окремих форм власності в самостійні юридичні інститути .

     Під юридичним інститутом слід розуміти групу цивільно-правових норм, що  регулюють відповідні однорідні  суспільні відносини. У радянській цивільно-правовій літературі серед багатьох інститутів завжди називався «інститут права власності»¹¹ до якого входили норми, що регулювали відносини державної і колгоспно- кооперативної власності, власності громадських організацій, особистої власності безумовно, зазначені відносини мали певний ступінь однорідності і єдності соціалістичного змісту, що давало можливість об'єднувати норми щодо них у єдиний правовий інститут.

     Юридичній науці відомі спроби вичленити з інституту права власності самостінний інститут права державної соціалістичної власності і визнати за ним державно-правову, а не цивільно-правову природу. Активним пропагандистом подібної концепції став, зокрема. В. С. Якушев, який розглядай правовий інститут як «основану на законі сукупність норм» покликаних регулювати в межах предмета даної галузі права певні суспільні відносини відносної самостійності» а також пов'язані з ними (залежні від них) похідні відносини».¹²

     Визначення правового інституту, запропоноване В, С Якушевим, містить кілька хибних тез. По-перше, не зрозуміло, як може бути «основана на законі сукупність норм»? Адже правова норма — це той же закон. По-друге: хибним є посилання на те, що норми правового інституту покликані регулювати відносини «в межах предмета даної галузі права», оскільки в юридичній науці беззаперечним є факт нетотожності понить "галузь права" і "галузь законодавства", Досить часто відносини, які є предметом однієї галузі права регулюються правовими нормами різних галузей законодавства (наприклад, відноснни права власності на землю та угоди щодо земельних ділянок регулються як цивільним, так і земельним законодавством). Між іншим і сам автор розглядає сукупність правових норм, що регулюють державну власність, як праший інститут державного права, незважаючи на те, що такі норми містяться переважно в цивільному законодавстві.

     Щоб уникнути наведених та інших хибних тез, визначення поняття правового інституту має відповідати реально створеній у суспільстві системі законодавства. Саме такій системі належить вирішальна роль при визначенні видів правових інститутів. При цьому не виключається можливість врегулювання нормами однієї галузі неоднорідних за своїм змістом відносин. Враховуючи сказане, доцільно підтримати висновок, що правовий інститут — це певна сукупність правових норм (однієї або кількох галузей законодавства, спрямованих на врегулювання переважно однорідних суспільних відносин). У деяких випадках необхідність врегулювання однією правовою нормою різнорідних відносин може бути невідворотною.

     Існуючих особливостей у врегулюванні окремих форм власності ще недостатньо для визнання права приватної власності, права колективної власності, права державної власності, права комунальної власності самостійними правовими інститутами. Вони можуть бути лише субінститутами загального інституту права власності.

     До  інституту права власності мають  належати ті норми, які, зокрема:

     а) встановлюють належність матеріальних благ власнику;

     б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності;

     в) визначають обсяг повноважень власника з володіння, користування та розпорядження матеріальними благами;

     г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на належні суб'єктові матеріальні блага;

     д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.

     Вищенаведені  критерії дають можливість виявити  в різних галузях законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Безумовно більшість ix з цивільно-правовими. Проте тоді важко виявити галузеву належність деяких норм, що тією чи іншою мірою стосуються відносин власності. Зокрема, трудове законодавство, передбачаючи право працівника на одержання заробітної плати за виконану роботу, водночас встановлює для працівника юридичну підставу виникнення у нього права власності на одержувані трудові доходи. Норми, що регулюють відносини власності, містяться також у законах України «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про підприємства в Украні» , «Про господарські товариства», «Про селянське (фермерське) господарство» та ін.

     Право власності в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване  законом право конкретного суб'єкта - власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне -право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації свідчить про те, що лише у високорозвинутих (економічно та інтелектуально) країнах, у яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочною власника створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.¹³

     Су’єктивне право власності має абсолютний характер. Це означає, що власникові протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди для для йото здійснення. В юридичній літературі вважається, що суб'єктивне право власності існує в межах конкретних правовідносин власності. Не заперечуючи такого підходу в оцінці факту вияву суб'єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки звертати увагу на певну умовність існування цих правовідносин, окільки таких "конкретних" правовідносин у юри динному розумінні цього поняття може й не бути.

     Суб'єктивне  право власності — це не абстракція.Воно наповнене своїм конкретним змістом. Загальноприйнято, що його зміст становлять правомочності володіиня, користування та розпорядження належним йому майном Правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і дістали серед юристів назву "тріади", У правовій науці, проте, немає єдності щодо авторства такої тріади. Тривалий час вона вважалася дітищем римського приватного права. Ця думка була пгадана сумніву деякими вченими. О.Є. Сухановим, який зазначав, що в римському приватному праві закріплені дві правомочності (володіння, користування) як самостійні права, а ідея (розпорядження) стала середньовічним «винаходом» коментаторів. Такі сумніви безпідставні, оскільки дослідники привели достатньо доказів щодо існування такої тріди були відомі у римському приватному праві.¹⁴

     В Росії тріаду запропонував М. М. Сперанський  і вперше вона знайшла своє відображення у 1832 р. у ст. 420 ч. 1 т. 10 Зводу законів Російської імперії. ¹⁵

     Переліченими  правомочностями не вичерпується зміст  суб'єктивних прав власника. В юридичній  літературі називаються й інші його повноваження, зокрема право на власну господарську діяльність. А. М. Оноре виявив в англосаксонському праві одинадцять елементів правомочностей власника (право володіння; право користування; право управління; право на доход; право на відчуження; право на безпеку та ін.). За підрахунками вчених використання зазначених автором елементів у різних співвідношеннях здатне дати до півтори тисячі варіантів прав власника. Звичайно в законодавстві закріпити таку кількість прав власника практично неможливо.¹⁶

     Кожна з правомочностей має своє призначення.

     Так, право володіння означає юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.

     Право користування — це юридично закріплена можливість господарського використання майна та вилучення з нього  корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.

     Право розпорядження — це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану та призначення.

     Деякі з перелічених правомочностей можуть належати й іншим особам, які не є власниками даного майна (зокрема  особам, які одержали майно за договором оренди). На відміну від цих осіб власник має монопольне право здійснюватиправомочності. Це право основане безпосередньо на законі й існує незалежно від волі га влади інших осіб. Як відомо, речі можуть використовуватися уповноваженими особами на підставі зобов'язальних прав. Проте такі суб'єктивні зобов'язальні права є похідними від влади власника, а відтак вони можуть бути відносно самостійними, але не абсолютними. В. Ф. Маслов зазначав, що право власності здійснюється без посередництва іншої особи, а в зобов'язальному праві між уповноваженою особою і річчю (предметом зобов'язання) перебуває ще одна зобов'язана особа.¹⁷

     Щодо  класифікації права власності, то традиційно поділ права власності на види проводиться за формами власності або за суб'єктами права власності .

     Конституція України передбачає три економічні форми власності: приватну, державну, комунальну. Ці економічні відносини власності мали б опосередковуватися відповідно правом приватної власності, правом державної власності, правом комунальної власності.¹⁸