КУРСОВА РОБОТА

з курсу “Трудове право  України”

  на тему: “Поняття та зміст колективного договору”

Зміст 

Вступ……………………………………………………………………3-4

1 глава.  Поняття колективного договору……………………………..5-9

2 глава.  Поняття колективних угод та їх види…………………….10-14

3 глава.  Колективні переговори по укладенню  колективного 

              договору…………………………………………………….15-21

4 глава.  Порядок укладення колективного  договору 

              і його зміст………………………………………………….21-27

5 глава.  Контроль за виконанням колективного договору

               і види    відповідальності  за виконання його

               зобов‘язань…………………………………………………27-29

 Висновки………………………………………………………………...30

Список  використаної літератури………………………………………31 
 
 

Вступ 

    Термін  “колективні договори” вперше був застосований подружжям Беатрисою та Сіднеєм Уебб в 1981 р. в їх науковій праці “Кооперативний рух у Великобританії”.

    Колективні  договори не становлять єдиного метода встановлення умов праці чи врегулювання трудових відносин. Навіть там, де колективно-договірний метод має переважне застосівання, існують й інші методи: індивідуальні переговори між трудящими і підприємцями, нормативне регулювання з боку держави або якоюсь третьою стороною, встановлення розміру заробітної плати та умов праці в односторонньому порядку підприємцем тощо.

    На  сучасному етапі розвитку трудове  законодавство багатьох країн допускає боротьбу трудящих та їх страйки з  метою поліпшення умов праці саме в ході колективних переговорів  і укладення колективних договорів. Потенційно можлива або реально здійснювана боротьба трудящих і профспілок становить характерну рису сучасних колективних договорів.

    Відповідно  колективний договір можна визначити  як конкретний результат боротьби трудящих та їх профспілок з підприємцями, який фокусується залежно від співвідношення сил при колективних переговорах у вигляді загальних положень про умови праці та соціальні права.

    Необхідними умовами укладення колективного договору мають бути:

• вільні, без державного втручання, колективні переговори незалежних від монополій представників трудящих, тобто можливість застосувати колективно-договірну боротьбу аж до страйків;
• вільне, без державного регулювання, закріплення в колективній угоді умов праці і соціальних прав, що досягнуті внаслідок співвідношення сил, які склалися між трудящими і підприємцями.

    Основною  метою колективного договору є поліпшення умов праці, розширення соціальних прав трудящих та їх профспілок. Ведучи боротьбу за досягнення основної мети, трудящі  і профспілки застосовують як наступальну, так і оборонну тактику. Наступальна тактика проявляється в тому, що вони висткпають ініціаторами укладення нових і переукладення старих колективних договорів. До цього їх примушують погіршення умов праці і життя, безробіття, посилення експлуатації, постійна інфляція і зростання вартості “споживчого кошика”.

    Тактику оборони трудящі та їх профспілки застосовують у відповідь на довільні санкції підприємців або як реакцію  на урядові соціальні заходи.

    Таким чином, колективні договори сприяють підвищенню життєвого рівня трудящих мас. Але в оцінці колективних договорів необхідний різносторонній підхід. Слід акцентувати увагу на їх реальному значенні, оскільки вони виступають не тільки як засіб соціально-економічної боротьби, а й як тормоз цієї боротьби, обмежуючи її або навіть підкоряють інтересам підприємців.

    В принципі підприємці завжди проти колективних  договорів. Тільки під тиском трудящих та їх профспілок вони змушені їх укладати, намагаючись при цьому пристосувати їх до своїх інтересів.

    В усіх випадках при проведенні колективних переговорів важливе значеня має страйк або можливість його проведення. Для трудящих та їх представницьких організацій завжди повинна існувати можливість страйку, бо саме під його загрозою можна добитися від підприємців певних поступок. При відсутності такої можливості трудящі стають беззахисними перед підприємцями.

    Колективний договір є і надалі залишається  основним документом локальної дії  на підприємствах. Укладення колективного договору значною мірою сприяє регулюванню  виробничих і трудових відносин, підвищенню ефективності виробництва та зміцненню дисципліни, поліпшенню умов та охорони праці, посиленню соціального захисту трудящих та їх сімей, пом‘якшує соціально-економічну напругу в умовах переходу до ринку. 
 

    1. Поняття колективного договору

    В усіх країнах колективний договір  традиційно розглядається  як бажаний  засіб фіксації заробітної плати  та інших умов найму, регулювання  відносин між підприємцями і працівниками.  Гнучкість і пристосованість  колективних договорів давно  підтверджені практикою, бо їх результати відповідають життєвим інтересам соціальних партнерів та їх представників.

    Як  вже відзначалося, колективні договори в більшості країн  світу є  переважним засобом регулювання  трудових відносин.  При цьому  досить часто колективний договір залежить від політики уряду і одержує законодавче обгрунтування. Успіх колективних договорів полягає і в тому, що в них закріплюються  поняття, широко вживані в житті, тому вони стали основним  засобом реалізації соціальної справедливості і гуманного ставлення до людини праці.

    Фіксуючи  нормальні умови праці, колективний  договір дозволяє трудящим брати  участь у прийнятті рішень. Він  ніби послаблює абсолютну владу  власника або уповноваженої ним  особи  в питаннях, що раніше вирішувались виключно в нормативному порядку.

    При єдиній формі власності на засоби виробництва – державній –  роль колективного договору в регулюванні  трудових  відносин була приниженою. Протягом тривалого часу працівники байдуже ставилися до колективного договору, не вбачаючи в ньому практичної користі, оскільки була відсутньою можливість будь-що змінити в поліпшенні умов праці та підвищенні  заробітної плати.

    Розвиток  ринкових відносин змінив ставлення  трудящих до  колективного договору. Вони почали вбачати в ньому засіб регулювання всього комплексу соціально-побутових умов, метод  регулювання трудових відносин.

    Визначення  поняття колективного договору давалось в Кодексі законів про працю  УРСР 1922 р. Стаття 15 цього Кодексу  визначала колективний договір  як угоду, що укладалася професійною спілкою як представником робітників і службовців, з однієї сторони, й наймачем, – з другої, якою встановлювались умови праці й найму для окремих підприємств, установ і господарств або їх груп, і визначався зміст майбутніх особистих  (трудових) договорів найму.

    В постанові Ради Міністрів СРСР від 4 лютого 1947 р. «Про  укладення колективних  договорів на підприємствах» практика  укладення колективних договорів  відновлювалась з 1947 р. з  метою забезпечення виконання і перевиконання виробничих  планів, дальшого зростання продуктивності праці, поліпшення  організації праці, а також підвищення відповідальності господарських і профспілкових організацій за поліпшення матеріально-побутових умов і культурного обслуговування робітників,  інженерно-технічних працівників і службовців підприємства.

    В п. 6 цієї постанови на міністерства і ВЦРПС покладалась  відповідальність за те, щоб у колективні договори не включались системи оплати праці  робітників, інженерно-технічних  працівників  і службовців, не затверджені урядом. Отже, колективним договором визнавалась господарсько-політична угода,  за якою робітники, інженерно-технічні працівники і службовці брали на себе обов'язок щодо виконання і перевиконання планів  по дальшому зростанню продуктивності праці. Щодо її оплати,  то в колективний договір можна було включати лише ті системи, що затверджувались у централізованому порядку. За дотриманість цієї вказівки несли відповідальність не тільки державні установи, а й професійні спілки.

    Постановою  Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС вщ 6 березня  1966 р. «Про укладення колективних договорів на підприємствах» сторонам було надано право включати до колективного  договору нормативні положення з питань праці і заробітної  плати, у зв'язку з чим колективний договір набув нормативного характеру. Ще більшого розширення знайшли повноваження нормативного характеру в колективному договорі згідно до  Закону України «Про колективні договори і угоди» і розділу 11  «Колективний договір» КЗпП (ст.ст. 10-20) в редакції Закону  України від 15 грудня 1993 р. Але ні в цьому Законі, ні в КЗпП  визначення поняття колективного договору не дається. Відповідно до цих законодавчих актів специфічним в регулюванні  колективних правових відносин є те, шо держава надає їх сторонам права і можливості в певних межах приймати акти, що  мають нормативний характер. Можливість такої нормотворчої  діяльності носить яскраво виражений демократичний характер.  Завдяки цьому нормативні приписи держави доповнюються  деталями, що відображають інтереси окремих трудових колективів.

    В науці трудового права колективний  договір розглядається  двояко: як інститут трудового права і як локальний правовий  акт. Як інститут трудового права колективний  договір становить сукупність правових норм, що визначають порядок розробки, укладення та виконання трудового договору. Як локальний правовий акт колективний договір являє собою угоду між  власником і трудовим колективом про локальне регулювання  трудових, виробничих і соціально-економічних відносин на  підприємстві. За своєю цільовою спрямованістю він покликаний конкретизувати відносини між власником і трудовим колективом з питань економічного і соціального розвитку з урахуванням специфічних умов підприємств.

    Відповідно  до ст. 17 Закону України «Про підприємства в  Україні» колективним договором регулюються виробничі, трудові й економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо останнє передбачене статутом підприємства.

    Аналіз  правових актів, які обумовлюють  порядок укладення  і зміст  колективних договорів, дає можливість визначити колективний договір як угоду, що укладається власником підприємства або уповноваженою ним особою, з однієї сторони, і трудовим  колективом найманих працівників, який уповноважив профспілковий комітет чи інший представницький орган на проведення колективних переговорів і укладення договору, – з другої, з метою  врегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, що потребують додаткової регламентації з урахуванням особливостей здійснення праці на даному підприємстві, а також питань, що не урегульовані чинним законодавством.

    Метою колективного договору є поліпшення господарської  діяльності підприємства, підвищення його рентабельності і  якості продукції, що випускається, забезпечення трудящим  можливості брати участь в управлінні виробництвом, удосконалення винагороди за працю, підняття рівня охорони праці,  матеріально-побутового та культурного обслуговування працюючих.

    Забороняється включати до колективного договору умови,  що погіршують порівняно з чинним законодавством становище  працівників.

    Зміст колективного договору і його сторони  значною мірою  залежать від форми  власності на засоби виробництва. Якщо власність державна, колективний договір укладається на основі Генеральної і галузевих угод. Партнерами по переговорному процесу виступають уповноважена державним органом службова особа, з однієї сторони, і профспілковий комітет як представник трудового колективу – з другої. Вважається, що норми соціального захисту найманих працівників з питань оплати  праці, режиму роботи і відпочинку та з інших питань, зафіксовані в колективному договорі, повинні бути вищі за ступенем  захисту у порівнянні з Генеральною та галузевими угодами.

    Однак кількість державних підприємств  внаслідок процесів  приватизації невпинно зменшується. На підприємствах  інших форм власності, крім державної, працівники можуть виступати  в двох ролях: як співвласники майна (акціонери, орендарі, члени кооперативу), їм належить право обирати правління, брати участь у формуванні, розподілі та використанні прибутку, одержувати дивіденди; одночасно вони можуть бути й найманими працівниками, тому мають право на договірне регулювання трудових та соціально-економічних відносин шляхом укладення колективного договору. Це не стосується громадян, які є  акціонерами, але не працюють на даному підприємстві.

    Крім  того, колективний договір, який включає  локальні  норми по використанню праці і відтворенню робочої сили, є  важливою юридичною основою для укладення індивідуальних  трудових договорів між працівником і власником або уповноваженим ним органом.

    В укладенні колективного договору не менше працівників  повинен бути зацікавленний власник або уповноважена ним  особа. Як вже відзначалося, колективний договір встановлює  локальні норми в сфері праці і соціального розвитку. Тому існує  безпосередній зв'язок між стимулами праці і соціальними резервами виробництва. Чим оптимальнішими будуть локальні  правові норми, тим більшою мірою колективний договір сприятиме ефективному господарюванню, стимулюватиме виробництво. Проявляючи турботу про себе, працівники тим самим  роблять значний внесок у розвиток виробництва, пщвищення  його ефективності.

    Але одночасно слід враховувати, що інтереси найманих  працівників і власника, їх погляди на одні й ті ж питання не в  усьому і не завжди збігаються. Працівники зацікавлені в першу  чергу у високому рівні оплати праці, встановленні додаткових  пільг, гарантій, створенні належних умов праці, скороченні тривалості робочого часу, а підприємець – в одержанні високих  прибутків, підвищенні ефективності виробництва при менших  затратах, підвищенні конкурентоспроможності підприємства.  Звідси і суперечності, спори, конфлікти.

    Однак спільність інтересів є позитивною основою для розробки і укладення колективного договору як юридичного документу, яким встановлюються загальні зобов'язання сторін, що  відповідають чинному законодавству України. 
 
 
 
 
 

    2. Поняття колективних  угод та їх види 

    Світовий досвід виробив ефективний засіб досягнення консолідації та соціального миру в суспільстві. Це – соціальне  партнерство на державному, галузевому та виробничому рівнях.  Така система передбачає обов'язковий діалог, хоч би яким важким він не був, між профспілками, урядом та підприємцями.

    Це  є єдиною цивілізованою альтернативою  руйнівним страйкам, які ще більше погіршують економічну ситуацію, посилюють  розлад у суспільстві.

    Система соціального партнерства почала складатися в Україні на початку 90-х років, у складних умовах переходу економіки від жорсткої командно-планової системи до господарювання на ринкових засадах. На сучасному етапі становлення системи соціального партнерства, коли одна з його сторін  – підприємці – ще не сформувалася, саме державі, яка переважно і виступає в ролі роботодавця, та профспілкам належить  провідна роль.

    Основою цивілізованих відносин профспілок з державою є  укладення колективних  угод. Поняття «колективна угода» в законодавстві України з'явилося  порівняно недавно з прийняттям Закону України «Про колективні договори і угоди». До  цього існували тарифні угоди, які укладалися на міжгалузевому, галузевому, територіальному та виробничому рівнях. Тарифна угода визначалась як договір між представниками сторін  переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій.

    Закон України «Про колективні договори і  угоди» визначив  правові засади розробки, укладення та виконання  колективних  угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних  інтересів працівників і власників. Метою укладення колективних угод є не тільки вирішення питань оплати праці і соціальних гарантій, а й регулювання виробничих,  трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

    Законодавець  розрізняє понятгя колективного договору і  угоди, хоча по суті колективний  договір є різновидом колективної  угоди, яка укладається на виробничому  рівні. Але, незважаючи на спільні риси колективної угоди і договору, таке  розмежування викликано наявністю між ними відмінностей і  особливостей. Основною відмінністю є те, що колективна угода має специфічну сферу укладення. Відповідно до ст. 2 названого Закону України колективна угода укладається на державному, галузевому, регіональному рівнях на двосторонній основі.

    Сторонами Генеральної угоди виступають професійні спілки, які об'єдналися для ведення  колективних переговорів і укладення  Генеральної угоди, та власники або  уповноважені ними органи, які об'єдналися також для проведення таких переговорів. Оскільки в Україні в даний час більшість найманих працівників зайнято в державному секторі економіки, тому інтереси власника при укладенні Генеральної угоди представляє  Кабінет Міністрів України.

    Право представляти інтереси трудящих при  укладенні Генеральної угоди законом надається об'єднаним з цією метою  профспілкам. На відміну від інших видів колективних угод і  колективних договорів при укладенні Генеральної угоди закон  визнає повноважними представниками трудящих лише професійні спілки і не містить формулювання «профспілки та інші  уповноважені трудовим колективом органи». Такий підхід викликаний відсутністю на державному рівні іншої, крім професійних спілок, організації, що представляє трудяших, яка була  б такою масовою, мала б такий досвід роботи і авторитет серед  трудящих. Але інші представницькі організації трудящих не позбавляються можливості брати участь в переговорах і при укладенні Генеральної угоди.

    В Україні Генеральна угода була вперше укладена в 1993 р.  На той час це був принципово новий документ як за змістом,  так і за складом сторін, що його підписали. Дія угоди згодом  була продовжена на 1994 р.

    В листопаді 1994 р. між Кабінетом Міністрів  України та  профспілковими об'єднаннями  України знову розпочалися переговори про укладення Генеральної угоди, яка була підписана  4 серпня 1995 р.

    18 жовтня 1997 року підписана Генеральна  угода на 1997-1998 роки. Її особливість  полягає в тому, що вона укладена  між  Кабінетом Міністрів України  і Українським союзом промисловців  і підприємців, з одного боку, та профспілковими об'єднанням України – з другого, тобто на двосторонній основі.  Держава в особі Кабінету Міністрів України і Український союз  промисловців і підприємців виступили єдиною, об'єднаною  стороною.

    В розділах Генеральної угоди сформульовано норми, що  стосуються забезпечення продуктивної зайнятості та соціального захисту населення від безробіття, гарантії оплати праці та  її захисту; забезпечення соціальних гарантій, групових відносин, режиму праці і відпочинку, охорони праці, здоров'я і навколишнього середовища; соціального забезпечення; гарантій у приватизації; соціального партнерства; умов внесення змін і доповнень до угоди, контролю за її виконанням, відповідальності за недотримання її положень тощо.

    Сторонами угоди на галузевому рівні є власники, об'єднання власників або інші представницькі організації роботодавців.  На підприємствах державної власності інтереси власника представляють міністерства і відомства. Інтереси ж працюючих представляють галузеві об'єднання профспілок.

    Угода на регіональному рівні укладається між місцевими органами державної виконавчої влади або регіональними об'єднаннями підприємців, якщо вони створені і мають відповідні  повноваження, і об'єднаннями профспілок чи іншими уповноваженими трудовими колективами органами.

    За  наявності на галузевому чи територіальному  рівні кількох  профспілок або  їх об'єднань чи інших уповноважених  трудовим колективом на представництво органів вони повинні сформувати спільний представницький орган  для ведення переговорів і  укладення колективної угоди. У разі недосягнення згоди у створенні спільного представницького органу угода  вважається укладеною, якщо її підписали представники профспілок чи їх об'єднань або інші уповноважені трудовим колективом на представництво органи, до яких входить більше половини найманих працівників галузі, території.

    Законодавець  послідовно відстоює право інших, крім професійних спілок, організацій  трудящих на участь в колективних  переговорах і укладення колективних  угод, а також право трудящих самим  вирішувати, які організації представлятимуть їх  інтереси.

    Колективна  угода є нормативним актом, її положення діють  безпосередньо  і є обов'язковими для всіх суб'єктів, що перебувають у сфері дії  сторін. Одночасно вона є локальним  актом, бо її положення поширюється на певне коло суб'єктів,  обмежене сферою дії сторін, які підписали угоду.

    Колективна  угода є багатоплановим актом, оскільки вона  регулює всі відносини  на підприємствах, на які поширюється  дія угоди. Ії особливістю є наявність  в її змісті нормативних і  зобов'язальних положень. Нормативні положення угоди являють собою сукупність локальних норм з основних питань праці, її оплати, умов і охорони праці, соціально-побутових питань.  Зобов'язальні положення на відміну від нормативних не мають загального характеру і полягають у виконанні конкретних разових дій, якими вичерпуються. Порівняно з колективними договорами доля зобов'язальних положень в угодах значно менша.

    Порядок укладення колективної угоди  є досить демократичним. Однією з  її сторін виступають уповноважені представники трудящих, хоча їх участь в розробці і укладенні угоди  опосередкована через їх представників.

    Порядок ведення переговорів, розробки проекту  та укладення колективних угод майже  не відрізняється від порядку  укладення колективного договору. Сторони ведуть колективні  переговори, утворюють робочу комісію, яка готує проект угоди, використовують прямі процедури для регулювання розбіжностей тощо. Але колективна угода на відміну від договору  не виноситься на схвалення трудовими колективами.

    Сторони, що уклали угоду, повинні інформувати  громадян  через засоби масової  інформації про зміну угоди та хід її реалізації. Галузеві та регіональні  угоди підлягають повідомній реєстрації Міністерством праці України  в порядку, передбаченому  Положенням про порядок повідомної реєстрації галузевих і  регіональних угод, колективних договорів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 р. № 225.  Така реєстрація проводиться з метою забезпечення можливості  для врахування умов, що вміщують угоди, під час розгляду трудових спорів.

    Колективна  угода є строковим актом. Вона укладається на  визначений термін і набирає чинності з дня їі підписання представниками сторін або  з дня, зазначеного в угоді.

    Угодою  на державному рівні регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин. Зокрема, ст. 8 Закону України “Про колективні договори і угоди” передбачає включення в зміст угод гарантій праці і забезпечення продуктивності зайнятості,  мінімальних соціальних гарантій оплати праці, розміру прожиткового мінімуму, соціального страхування, умов охорони праці  та інші питання.

    Структура Генеральної угоди законодавчо  не визначена, тому  це питання вирішується  сторонами під час проведення переговорів. Так, Генеральною угодою між Кабінетом Міністрів України і профспілковими об'єднаннями України, що підписана  4 серпня 1995 р., передбачено 10 розділів з різних питань, що пов'язані з трудовими відносинами. Генеральна угода на 1997 –  1998 роки вміщує вже 11 розділів.

    Чинне законодавство і наука трудового  права не дають визначення поняття  колективної угоди. З урахуванням  наведених  вище відправних позицій  можна визначити колективну угоду як строкову угоду, яка укладається між власниками та органами, що  уповноважені представляти трудящих на державному, галузевому та регіональному рівнях, про встановлення нормативних положень  в сфері праці та соціально-побутових питань, які є обов'язковими  для всіх суб'єктів, що перебувають у сфері дії сторін, з метою врегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів держави, трудящих і власників, а також уповноважених ними органів.

    3. Колективні переговори  по укладенню колективного  договору 

    В науці трудового права серйозного дослідження практики  ведення колективних переговорів не проводилось, оскільки  навіть термін «колективні переговори» чинним законодавством  не вживався. Цей термін в трудове право введений Законом  України «Про колективні договори і угоди», яким було визначено, що укладенню колективного договору передують колективні переговори. Пізніше Законом України від 15 грудня 1993 р.  норма про проведення колективних переговорів була включена  до ст. 14 КЗпП.

    Фактично  колективні переговори існують ще до їх офіційного початку, оскільки і власник або уповноважена ним особа,  і представники трудового колективу готуються до проведення  переговорів, збирають необхідну інформацію, визначають свою  лінію поведінки, тактику і стратегію ведення переговорів, у загальних рисах вирішують коло питань, що будуть винесені на  переговори. Кожна із сторін готує пакет аргументованих пропозицій щодо структури і змісту колективного договору. Ці  пропозиції передаються іншій стороні з метою їх попереднього  вивчення, аналізу, підготовки висновків.