Поняття та значення громадянства
Поняття
та значення громадянства
План
Вступ
1. Міжнародно-правова наукова думка щодо терміну "громадянство"
та інших аналогічних понять
2. Еволюція використання терміну "громадянство" та інших аналогічних понять
в міжнародному праві
3. Сучасний стан практичного використання терміну "громадянство" та
інших
аналогічних понять в
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність теми курсового дослідження. Проблема громадянства винятково важлива як для науки міжнародного права, так і для практичної державно-правової діяльності. Громадянство є одним з основних ознак державного суверенітету, а в суверенітеті окремої держави, у свою чергу, міститься джерело існування й розвитку громадянства.
Інститут громадянства пов'
У цьому плані
законодавство України про громадянство відповідає вимога
З незапам'ятних часів держави здійснюють співробітництво з питань громадянства та правового статусу іноземців. Пояснюється це зацікавленістю держав у захисті прав своїх громадян, які перебувають за кордоном. Разом з тим міжнародне суспільство прагнуло також забезпечити правову захищеність та іноземців. Це вимагали перш за все постійно розвиваються міжнародні торгово-економічні відносини.
Мета і завдання дослідження. Головною метою курсового дослідження є дати загальну характеристику інституту громадянства, порядку і способів набуття громадянства, виходу з нього, а також охарактеризувати основні поняття, пов'язані з цією проблемою. З'ясувати роль і значення інституту громадянства в міжнародному праві, а також вплив міжнародної практики з питань громадянства на законодавство різних держав і правових систем в цілому.
Відповідно до цього, визначено такі завдання:
- дослідити міжнародно-правову наукову думку щодо терміну "громадянство" та інших аналогічних понять;
- проаналізувати еволюцію використання терміну "громадянство" та інших аналогічних понять в міжнародному праві;
- охарактеризувати сучасний стан практичного використання терміну "громадянство" та інших аналогічних понять в міжнародному праві.
Об’єктом курсового дослідження є правовий порядок та засоби регулювання інституту громадянства.
Предметом курсового дослідження є: міжнародно-правова база щодо питань громадянства, що включає ряд конвенцій та міжнародних договорів з різних проблем, пов'язаних з інститутом громадянства. Основними з них є: Загальна Декларація прав людини від 10 грудня 1948 р., Європейська конвенція про громадянство Страсбург, 6 жовтня 1997 р., Конвенція про громадянство заміжньої жінки від 20 лютого 1957 р., Конвенція про скорочення без громадянства від 30 серпня 1961 р., Конвенція про скорочення випадків багато громадянства та про військову повинність у випадках багато громадянства, Конвенція про рівноправність громадян держави іноземців та осіб без громадянства у сфері соціального забезпечення № 118, а також Протокол, що стосується конкретного випадку без громадянства від 12 квітня 1930 р., Спеціальний Протокол що стосується без громадянства та ряд інших актів міжнародного характеру.
Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.
1. Міжнародно-правова наукова думка щодо терміну "громадянство" та інших аналогічних понять
Громадянство є ключовим поняттям сучасного політичного дискурсу об’єднаної Європи, адже воно визначає те спільне, що є у її членів, і те, що відрізняє їх від усіх інших.
Раніше громадянство існувало суто у межах національно-державних кордонів, оскільки альтернативного політичного устрою не існувало.
Розрив із пануючим уявленням про національне громадянство це є один з вимірів реструктуризації сучасного суспільства. Досить важливою темою постає сьогодні конструювання універсального (космополітичного) громадянства, що надаватиме міжнародні гарантії дотримання індивідуальних та колективних прав.
Європейське громадянство вже не є сухим теоретичним концептом. Воно передбачає комплексну практику нетрадиційного (наднаціонального) співіснування в умовах полікультурності. Це є принципово новий спосіб мислення та поведінки.
Термін «громадянство» походить від слів «град», «городянин». В англійській мові — «city» — «citizenship». У німецькій мові «Bűrger» — не лише громадянин, а і міський житель. Пояснення — в тому, що перші республіки переймали досвід самоврядних міст. Зараз у документах для позначення громадянства використовується інший термін — «nationality» (англ.), «nationalité» (франц.), «nazionalitá» (італ.). Що означає приналежність до держави.
Починаючи з 1980-х років «громадянство» стало ключовим поняттям у політичному, соціологічному та освітянському дискурсі Європи. Дана тенденція пов’язується, насамперед, із офіційним визнанням злочинів проти людства часів Другої світової війни, багаторазовою зміною політичної карти світу, а також пошуками механізмів захисту прав громадян своїх держав. Водночас, термін «громадянство» хоча й не змінив свого звучання, за змістом сьогодні суттєво відрізняється від своїх історичних попередників.
Проблемою визначення концепту «громадянство» на сучасному етапі розвитку суспільства займаються такі західні дослідники, як К. Хаас, Дж. Кохен, Дж. Каренс, У. Кімличка, У. Норман, Д. Арчібугі, Д. Хелд, Дж. Бенкс, Дж. Уелш, Е. Лінклейтер та інші автори.
У своєму найзагальнішому значенні термін «громадянство» більшістю дослідників визначається як легальний та політичний статус, що дозволяє громадянину користуватися правами та реалізувати обов’язки по відношенню до політичної спільноти, членом якої він є. В той же час у сучасній політичній науці виділяються три основні підходи до визначення даного поняття, які репрезентують такі дослідники, як Дж. Кохен, У. Кімличка і У. Норман, Дж. Каренс.
Перший з перерахованих авторів визначає громадянство як легальний статус, що ввібрав у себе громадянські, політичні та соціальні права індивідів. Громадянин, таким чином, є легальним суб’єктом, що вільний діяти відповідно до законів та має право звинувачувати закони у недостатньому рівні забезпечення захисту своїх прав.
Представники другого
напрямку (У.Кімличка і У.Норман) вважають
громадян виключно політичними агентами,
які є активними членами
Останній автор – представник третього напрямку визначає громадянство як членство у політичній спільноті, що є показником та проявом ідентичності людей. Останній підхід нерідко визначають як психологічний напрямок громадянства, що обов’язково демонструє рівень колективної ідентичності політичної спільноти [18, с. 166].
Відношення між цими трьома напрямками є комплексним та взаємодоповнюючим. Адже можливість безперешкодної реалізації прав, якими громадянин користується, частково визначає рівень відповідності політичних дій влади потребам суспільства. У свою чергу, висока громадянська ідентичність здатна мотивувати громадян до активної участі у суспільно-політичному житті своєї спільноти.
Однак, як зазначає дослідник К. Хаас, «нерідко участь громадян у життєдіяльності спільноти визначають саме через їх політичну участь і поведінку, в той час як, насправді, громадянська участь виявляється у цілому ряді практик соціального, легітимного, політичного, культурного характерів» [20]. Нині громадянство, на думку дослідника, позначається саме «активним членством» у суспільно-політичному житті соціуму. Таким чином, сьогоденний підхід до трактування «громадянства» спирається на концепт «активного громадянства», який було впроваджено протягом 1990-х років у навчальних закладах Великобританії, Австрії та Канаді як факультативний напрямок політичної освіти.
Неможливим, однак, видається аналіз та визначення поняття «громадянство» з відривом від конкретно історичних умов та обставин функціонування суспільно-політичних інститутів, зокрема європейських. Адже, як пише К. Хаас: «Громадянство є феноменом, що історично змінюється; воно позначене постійною політичною боротьбою, конфліктами та пошуком відчуття приналежності» [20].
Історично західне (європейське) розуміння концепту «громадянства» може бути звернуте до політичної культури давньогрецьких полісів.
Громадянами тоді
вважалися вільні індивіди, тобто
чоловіки, які залучалися до публічного
життя у місті-державі. Тогочасна
людина була «істотою політичною». Пізніше
соціально-політична гегемонія
Усі питання
суспільно-політичного врядуван
У наші часи, починаючи з кінця минулого століття, розпочинається абсолютно новий етап у розумінні концепту «громадянство». З 1980-х років Європа зіштовхнулася з неочікуваними викликами.
Розпад Радянського Союзу виявився в дезінтеграції існуючого біполярного світу. Водночас політичний розвиток тогочасної Європи був досить інтенсивним та тяжів до подальшої інтеграції. Процес формування «єдиної Європи» вже було розпочато. Деякі з європейських країн були вже безпосередніми учасниками або перебували на шляху до європейської інтеграції. Поміж тим, більш чи менш жорстокі національно-визвольні рухи серед країн колишнього радянського табору: Югославія, Угорщина, Чехія, а також серед Західних націй-держав: Шотландії та Іспанії демонстрували, що національна та етнічна політика самовизначення набували все нової актуальності та важливості. Парадоксальним чином тоді сполучалися між собою потреби національно-культурного визнання та інтеграційні процеси у Європі. Постійні та чисельні міграції лише підсилювали ці тенденції. Все це призвело до утворення стійких анклавів національних культур та меншин у межах сучасного ЄС. У результаті Європа стала мультикультурним політичним простором, з яким не зіштовхувалась досі європейська традиція громадянства.
Протягом переважної частини минулого століття, концепції громадянства, незважаючи на певні розбіжності, мали одну спільну характеристику: ідею того, що необхідною умовою для існування та реалізації концепту «громадянства» є наявність суверенної територіальної держави. Іншими словами, громадянство, включаючи як легальний його аспект, так і аспект політичної участі, концентрувалося та реалізовувалося в обмеженій територіальними кордонами політичній спільноті – суверенній нації-державі з єдиною ідентичністю. Процеси глобалізації вплинули та корінним чином змінили дану ситуацію: розвиток транснаціонального економічного співробітництва, конкуренція, комунікації, так само як і високий рівень міграції, культурні та соціальні зв’язки показали, якими вразливими та крихкими виявилися державно-національні кордони.
Сьогодні, як пише дослідниця Дж. Уелш, «дослідження концепту «громадянства» перетинає національний контекст та оцінює можливості для розгляду даного поняття у регіональній та глобальній площині» [22]. На думку авторки, нині існує дві основні причини для необхідності розгляду «громадянства» саме у наднаціональному (пост національному) контексті. По-перше, прискорення процесів глобалізації, наслідки якої трансформують монополію суверенних держав на владу. Так, досліджуючи глобалізацію, Д. Хелд визначав її як процес, що передбачає взаємозв’язки та взаємозалежність комунікацій, держав, міжнародних інституцій, НДО, транснаціональних компаній, створюючи новий комплексний «світовий порядок» [21]. Вона має як уніфікуючі, так і фрагментуючі ефекти. Проте, вони разом є досить важливими для накреслення нових кордонів та визначення сутності концепту «громадянства».
Другим фактором є створення міжнародних гарантій для захисту прав людини – так звана «Правова революція» [22]. Ідея «прав людини», до речі, від самого початку позначала універсалізм у контексті глобалізованого розвитку суспільства.
Таким чином, сьогодні європейська цивілізація зіштовхнулася з історично унікальною політичною ситуацією мультикультурноcті та руйнацією формальної гомогенності націй-держав, що вимагає пошуку нових оптимальних підходів до визначення поняття «громадянство» в Європі, виходячи з реалій існування нового європейського суспільства.
Розпочавши свою інтеграцію економічно, поступово ЄС став чимось більшим, ніж просто фінансово-економічним союзом 27 європейських держав. Ця потужна наддержавна структура володіє нині всіма необхідними атрибутами суверенної держави минулого, проте, ними не обмежується.
Поверх кордонів національних держав-учасниць, Союз проклав свої власні кордони, визначивши таким чином межі свого політичного утворення – Шенгенську зону. ЄС має власну столицю; органи законодавчої, виконавчої та судової влади; конституцію; символіку: прапор, герб, гімн; спільну мову для спілкування – англійську (хоча, офіційно, у ЄС діє 27 офіційних мов), тощо. Більш того, дане утворення активно розробляє та провадить у життя свою економічну, правову, освітню, міжнаціональну та ін. політику. Пропагуючи девіз «Єдність у розмаїтті», керівництво ЄС прагне об’єднати дане полікультурне та мультинаціональне утворення єдиною європейською ідентичністю та світоглядом.
Такі установки закладаються, насамперед, як пріоритетні цілі освітньої діяльності Союзу. Крім того, Маастрихтською угодою 1991 року було запропоновано статус європейського громадянина та сформульовано для нього мережу економічних та політичних прав. Це включало в себе право на вільне пересування та оселення у межах Європейського Союзу, право всім громадянам ЄС брати участь у виборах до Європарламенту тощо.
Офіційне впровадження єдиного громадянства у межах ЄС є значним кроком у напрямку переходу від національного до глобального (світового) громадянства. Як зауважує з цього приводу Дж. Кохен: «Саме запровадження легального статусу громадянства ЄС робить досягнення глобального громадянства потенційно можливим» [19, с. 251].
Водночас проблема визначення концепту «європейського громадянства» і нині залишається відкритою. Вирішення питання про тлумачення та практику громадянства у межах національно-державного, наднаціонального чи міждержавного рівнів ЄС постає одним із ключових завдань європейської політики. Розмежування специфіки реалізації концепту «громадянства» на цих трьох рівнях є найактуальнішим, на думку К. Хаас, «викликом сучасної європейської демократії» [20].
Щодо вирішення даної проблеми, сучасними європейськими дослідниками було розроблено три, що в подальшому розвинулися у чотири основні концептуальні підходи. Дані напрямки теоретизування спрямовані на визначення концепту європейського «громадянства» шляхом аналізу тенденцій та перспектив розвитку Європейського Союзу.
Так, першим підходом до розуміння ЄС є прийняття того факту, що дане утворення було збудовано у відповідності та на основі національно-державної моделі політичного врядування. Адже саме держави свого часу забезпечили суспільство основними демократичними інституціями та структурами. Автономія та суверенітет націй-держав у межах Союзу, на думку представників визначеного підходу, мають бути збережені. Це завдання має бути першочерговим у політичному розвитку ЄС. Даний напрямок розробок називають конфедеративною моделлю ЄС [20].
Другий підхід, що іменується федералізмом, заснований на тому, що дефіцит легітимності ЄС має бути подоланий шляхом створення нових репрезентативних інститутів на загальносоюзному рівні. Центральні елементи європейської демократії мають бути зосереджені в законодавстві та урядових структурах ЄС. Усі здобутки та повноваження суверенітету націй-держав, натомість, мають перейти до органів Союзу. Більш того, для даного європейського федерального утворення мусить бути створена пан-європейська конституція.
Цікаво зазначити, що категорія «громадянство» є досить сильно вплетеною у специфіку функціонування ЄС, що зазнає постійних трансформацій та реформ. Після Маастрихтської угоди, що набула чинності 1993 року концепт «громадянство» зазнав переформатування: як зазначалося вище, він позначився рухом від національної до пост- чи наднаціональної форми громадянства. З точки зору федералістського підходу, європейське громадянство, дійсно, стає громадянством наднаціональним: воно відкидає критерій національності та замінює його критерієм резиденції.
Варто зауважити, що європейське громадянство, на думку К. Хаас, не є однозначним феноменом [20].
У тексті згаданої угоди зазначено: «Кожен з громадян держав – учасниць ЄС є одночасно громадянином Союзу» [16, с.68]. Отже, ЄС не пориває зв’язки громадян з їх націями-державами, але оновлює (відроджує) їх на новому рівні. Умовою для набуття європейського громадянства є приналежність до однієї з націй-держав – членів Союзу. Таким чином, європейське громадянство носить переважно доповнюючий, а не замінюючий характер. У цьому контексті, конфлікт між конфедералістським та федералістським підходами закладений, насамперед, у різному тлумаченні їх представниками поняття «європейського громадянства». Насправді ж, європейське громадянство являє собою дворівневу модель, де наднаціональні права визначаються національною приналежністю.
За третім підходом ЄС можна визначити як «Європу регіонів». У цій моделі міждержавні та регіональні спільноти, а також центральні інституції ЄС формують вісь європейської політики. Шляхом делегування повноважень регіонам, вважають її апологети, можна буде уникнути державно-централістського ефекту перших двох підходів.
Представники цього напрямку досліджень вважають, що посилення могутності ЄС може йти паралельно з децентралізаційним ефектом регіоналізації політичного простору Європи. В цій моделі посилення локальних чи міждержавних етнокультурних ідентичностей та наростаюча євроінтеграція вважаються доповнюючими процесами на противагу послабленню політичної могутності та культурної гегемонії централізованої нації-держави.
До цих трьох моделей може бути додана четверта модель, – так звана космополітична модель.
Наслідки глобалізації продемонстрували руйнацію спроб визначати громадянство через територіальні кордони державних утворень. В космополітичному підході немає привілейованих територіальних одиниць, куди можуть делегуватися автономія та суверенітет. У цій моделі пост-Вестфальський порядок сьогодення формує основу для політичного укладу Європи. «Космополітичний проект», що розробляється сучасними західними дослідниками: Д. Арчібугі, Д. Хелдом, Е. Макгрю, У. Беком та іншими включає своє власне бачення демократії та громадянства. В даному контексті, поняття «громадянства» грає ключову роль, оскільки не лише передбачає «користування громадянськими, політичними, соціальними та культурними правами, а й висуває вимоги з подолання бар’єрів для рівного членства у політичній спільноті», пише Д. Хелд. Громадянству в даному концепті пропонується роль посередництва між різноманітними культурами, стилями життя, традиціями задля формування дійсно рівного та демократичного суспільства, заснованого на взаєморозумінні, прийнятті та готовності до діалогу.
Дана альтернативна концепція «європейського громадянства» видається нам найбільш адекватною, оскільки саме вона спрямована на збереження та подальший розвиток демократичних цінностей європейського суспільства не тільки всередині окремих держав чи регіонів, але й на загальносоюзному, а в подальшому і на глобальному рівнях функціонування світової політичної системи. У прикладному плані ціллю концепції «космополітичної демократії» є збереження та оптимізація демократичних інститутів в епоху розгортання процесів глобалізації та її наслідків. Крім того, саме космополітична демократія, яку докладно описує у своїй роботі Д. Арчібугі, досить ефективно розгортається та функціонує на локальному, державному, міждержавному, регіональному та глобальному рівнях [17]. А космополітизація європейського громадянства, у свою чергу, є найбільш вірогідним варіантом розвитку подій.
Однак, попри все, питанням про те, яка з цих моделей стане домінуючою рисою подальшого європейського розвитку досі залишається невирішеним. На сьогодні можна тільки констатувати, що Європейський простір є відкритим полем для політичних дискусій.
2. Еволюція
використання терміну "громадян
Питання щодо історії виникнення, етапів розвитку і сучасний стан громадянства має велике значення для науки права. Без його розгляду, як і без розгляду будь-якого іншого державно-правового явища, вивчення громадянства навряд чи може бути визнане глибоким і всебічним [11]. Історичний аналіз поняття громадянства приводить нас до розуміння, що у всі часи існувала відмінність між «своїми» і «чужими». Тому джерело громадянства слід шукати ще в племінній і родовій організації суспільства. Головною ознакою приналежності до роду і племені була кровна спорідненість. Водночас жоден рід або плем’я не виключали можливість прийняття в них нових осіб, як правило, в результаті укладення шлюбу або усиновлення. Але, безумовно, виникнення громадянства (підданства) слід пов’язувати з виникненням держави, оскільки неможливо уявити державу без народу [13, с.28]. Поняття «громадянин» передує поняттю «громадянство», оскільки термін «громадянство» є похідним від поняття «громадянин», яке, у свою чергу, пов’язане з поняттям «місто» (ст.-сл. «град», «місто»), – захищена, штучно укріплена місцевість [13, с.30].
Як державно-правове явище громадянство оформилося разом із виникненням перших рабовласницьких держав (Афіни, Спарта, Рим) [12, с.145]. Політична дійсність античної Греції в пору її розквіту (так звана класична епоха, V – VI ст. до н. е.) характеризувалася, перш за все, існуванням громадянської общини, у якій згуртовані в замкнуту привілейовану групу, громадяни протистояли основній масі неповноправного або навіть зовсім безправного експлуатованого населення – переселенцям з інших міст і рабам. Поліс – це факт суспільного життя Стародавньої Греції [8, с.8]. Полісна демократія є прикладом цілком розвинених форм громадянськості і розглядається як одна з найважливіших чеснот вільного і вихованого елліна, що відрізняє його від варвара або раба. В ході еволюції давньогрецького суспільства громадянськість виявляється як вища форма патріотизму [12, с.145].
Шляхи отримання громадянства у різних полісах Стародавній Греції відрізнялися. Розглянемо, на приклад, такі поліси, як Афіни і Спарта. В Афінах громадянином вважалася особа чоловічої статі, у якої батько і мати народилися в Афінах і були повноправними громадянами. Громадянство надавалося з 18 років, що тягнуло за собою обов’язок дворічної служби у війську [10, с.44]. З 20 років громадянину дозволялося брати участь в народному зібранні. Фізична праця, за винятком землеробської, визнавалася не гідною громадянина [12, с.146]. Громадянином Спарти могла стати тільки людина, що відповідає чотирьом вимогам: 1) походження від батьків-громадян; 2) наявність клера (земельного наділу) з ілотами (раби, які обробляють земельний наділ); 3) проходження школи спартанського військового навчання; 4) повне підпорядкування законам спартанської держави і представникам державної влади [5, с. 24]. У грецьких містах існували також особи з неповними громадянськими правами, позбавлені права обіймати всі або деякі адміністративні посади. Неповноправними громадянами вважалися також молоді чоловіки, що не досягли 30 років – віку, починаючи з якого людина могла брати активну участь у діяльності публічних установ, а також жінки, позбавлені права звертатися до суду і володіти земельною власністю [12, с. 146].
Наступним періодом розвитку громадянства, який охоплює період античності, є становлення і розвиток Стародавнього Риму. Період виникнення і становлення римської громадянської общини (ранній Рим VIII–VI ст.ст. до н. е.) із соціальної точки зору характеризується розкладанням класів і держави. Основу соціальної структури раннього Риму становили родові утворення (триби, курії, генти). Панували колективні форми власності на основний засіб виробництва – землю, але суспільство вже було соціально неоднорідним. Відбувався процес соціальної диференціації: виявлялися відмінності усередині родів (патрони – клієнти), існувало рабство в патріархальній формі. Почали формуватися класи-стани: патриції і плебеї [12, с. 146]. Зв’язок патриціїв із громадянством – це лише одна з теорій. Розглянемо ж її. Так, повноправними громадянами Риму могли бути тільки особи, що належали до римської міської общини, – «патриції». Але поряд з патриціями існували і плебеї, які боролися за свої права і теж намагалися стати повноправними громадянами. Це призвело до боротьби за політичні права, у ході якої плебеї добилися зрівняння в правах з патриціями. До кінця найдавнішого періоду римського приватного права юридичні відмінності між двома основними категоріями римського громадянства – патриціями і плебеями – стираються і останні стають повноправними римськими громадянами [12, с.147]. Право громадянства спочатку належало жителям Риму, але у 89 р. до н. е. воно було визнане за всіма жителями Італії. Згодом Едикт Каракалла в 212 р. н.е. надав це право всім вільним жителям імперії [12, с. 147–148].
Підводячи підсумки розвитку громадянства у Стародавньому Римі, можна сказати, що особа ставала римським громадянином на таких підставах: – за народженням (у законному шлюбі, де батько і мати або тільки батько були римськими громадянами; поза шлюбом — якщо мати була римською громадянкою); – у результаті усиновлення римським громадянином іноземця; – у результаті звільнення з рабства (тут, проте, діяли деякі обмеження на користь патрона); – за допомогою дарування римського громадянства іноземцеві [7, с.22].
Занепад рабовласницького ладу і формування феодального суспільства внесли зміни до розуміння громадянства. Остаточно зникає обмежений принцип юридичної рівності вільного населення; із соціальної структури усуваються повністю безправні. Замість поняття «громадянство» у феодальному суспільстві з’являється термін «підданство», що характеризує особисту залежність васала від сюзерена [12, с.148]. Але поняття «громадянство» не зникає зовсім, воно існує разом з підданством. Феодальне підданство формується на основі вірності і лояльності особи стосовно феодала. На цій базі відбувається процес становлення феодалізму як суспільної формації. Із становленням державності і розвитком абсолютизму підданство починає розглядатися як підданство всього населення монархові, який виражає суверенну волю. Найважливіший обов’язок підданого – вірність і лояльність стосовно монарха, готовність віддати за нього життя [13, с. 28].
За часів феодалізму у Європі з’являються великі міста. Адміністративний устрій приватних і великокняжих міст включав дві структурні ланки: адміністративно-судовий орган влади в особі намісників, урядовників, старост тощо, який керував містом від імені феодального власника чи держави, і орган станового самоврядування міщан. Місто становило окрему юридичну одиницю держави, а міська громада підпорядковувалась окремим законам; мешканці міста користувалися відмінними від інших мешканців того чи іншого краю правами, а отже, утворювали окремий стан [3, с.104]. Міста різними шляхами здобували політичну свободу: шляхом викупу за гроші у сеньйорів і короля; збройного завоювання; за допомогою дипломатичних переговорів. У Х ст. на півдні Франції почали з’являтися, за прикладом італійських міст, вільні міста з консульським управлінням [6, с.92]. Для того, щоб одержати право громадянства, досить було бути прийнятим до однієї з міських корпорацій, гільдій, цехів тощо з дотриманням усіх відповідних формальностей [4, с.134–135]. Піддані в монархічних державах мали вельми обмежені політичні права, а в колоніальних країнах не мали їх узагалі, не брали участь у формуванні і діяльності органів державної влади. З розвитком капіталізму інститут підданства зазнавав зміни або замінювався інститутом громадянства [13, с.29], якого «не знали ні рабовласницькі держави, ні феодальні держави. Він виник в епоху перших буржуазних революцій і становлення перших буржуазних держав» [11]. В основу теорії громадянства спочатку були покладені ідеї про національну єдність і рівноправ’я громадян. Вони не були відомі ні античному громадянству, ні феодальному підданству. Таким чином, зародження і формування націй пов’язане з розвитком буржуазного суспільства.
