Поняття цивільних процесуальних правовідносин, їх особливості та підстави виникнення. 2

ВСТУП

Актуальність  обраної теми. На сучасному етапі розвитку Україна стоїть на дорозі до створення правової демократичної держави. А цивільні правовідносини – це основний шлях рішення проблем у демократичній державі.

Хоча цій темі було присвячено значну кількість досліджень, але можна розглядати її кожен раз з різного боку. Визначення поняття  цивільних правовідносин – це теоретичне питання, але створення класифікації має крім теоретичного велике практичне значення, тому що це може допомогти юристам-практикам точніше та скоріше шукати потрібні норми права.

Ступінь розробленості  проблеми. Проблемою визначення класифікації цивільних правовідносин вже досліджували в науці цивільного права України і досліджують зараз. Аналізом деяких аспектів цієї проблеми займалися Ємельянов В.П., Бірюков І.А., Шевченко Я.М. Проблему дії цивільного закону висвітлювали у своїх роботах Знаменський Г., Харитонов Є.О. та інші. Але на сучасному етапі розвитку України недостатньо розроблено в наукових дослідженнях визначення місця юридичних фактів у цивільних правовідносинах, тому вважається доцільним освітити цю проблему у цієї роботі.

Об’єктом дослідження є цивільні правовідносини.

Предмет дослідження – визначення поняття цивільних правовідносин, а також класифікація цивільних правовідносин.

Метою цієї роботи є визначення поняття цивільних правовідносин, аналіз та створення класифікації цивільних правовідносин.

Гіпотеза цієї роботи полягає в тому, що треба створити класифікацію цивільних правовідносин. Хоча це вже й робилось, але треба узагальнити інформацію й створити нову класифікацію.

У процесі виконання курсової роботи були використані такі методи:

- вивчення й аналіз наукової літератури при створенні класифікації та визначенні поняття цивільних правовідносин та юридичних фактів;

-   аналіз різних аспектів і особливостей цивільних правовідносин;

- порівняння різних класифікацій  юридичних фактів та цивільних  правовідносин.

Поняття цивільних  процесуальних відносин було введено  німецьким процесуалістом Оскаром  Бюловим у другій половині XIX століття. Цивільне процесуальне відношення він визначав як відношення цивільно – правового характеру в якому права мають сторони, а обов’язки – суд. Цивільний процес при цьому розглядався як єдине правовідношення з кількома суб’єктами який розвивався поступово, по сходинкам – стадіям. Бюловська теорія цивільного процесу як правовідношення протягом багатьох років була основною теорією науки процесуального права.

  Починаючи  з 20-х років і майже до  кінця 40-х, самостійних досліджень  відносно цивільних процесуальних відносин не здійснювалось. Пояснювалось це насамперед тим, що в процесі революційних перетворень у сфері судочинства дана тема була віднесена до категорії „малоактуальних„ і відсутність будь – яких проблем з цього питання розглядалось навіть як досягнення науки цивільного процесуального права. Неактуальність теорії цивільних процесуальних правовідносин відповідала науковій ідеї про те що цивільний процес розглядався лише як чисто технічна діяльність, де не можуть існувати правові відносини.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

 Цивільні процесуальні правовідносини являють собою один з найважливіших інститутів цивільного процесу, оскільки вони охоплюють весь процес розгляду цивільних справ від моменту їхнього порушення і до виконання судових рішень. В науці цивільного процесуального права існують різні судження про те, що слід розуміти під цивільними процесуальними відносинами. Ці судження у своїй основі відбивають стан проблеми правовідносин у загальній теорії права.

Більшість процесуалістів, виходячи з того, що предметом регулювання норм цивільного процесуального права виступають суспільні відносини, вважають, що цивільні процесуальні правовідносини - це суспільні відносини, урегульовані нормами цивільного процесуального права. Є думка, що цивільні процесуальні правовідносини виникають з метою врегулювання інших, фактичних суспільних відносин.

Так, В. П. Мозолін  зазначав, що в результаті правового  регулювання відбувається не „перетворення” одних відносин на інші, а виникнення нових, таких, що раніше не існували, ідеологічних відносин - правових, які не пригнічують собою інші відносини, а тільки закріплюють їх.

Порівняння  названих підходів приводить до висновку, що в їх основі лежать різні погляди  на питання про співвідношення правової норми, правових та суспільних відносин.

Як відомо, суспільні  відносини – це різноманітні зв’язки, що виникли між соціальними групами, класами, націями. Таким чином, головною специфічною особливістю суспільних відносин є їх зв’язок з соціальною діяльністю.

Наведені судження примушують при науковому підході  до проблеми виходити з того, що цивільні процесуальні правовідносини, як і  правовідносини взагалі, повинні бути результатом діяльності. Однак практична  правова діяльність не має і не може мати свого самостійного предмета, немає такого предметного змісту, який би давав їй можливість існувати поза іншими суспільними відносинами.

Оскільки практично  правова діяльність не має свого  власного предметного змісту, то правові  відносини – це суспільні відносини, урегульовані правом. В результаті правової регламентації нових відносин не виникає, бо правовідносини поза конкретними суспільними відносинами існувати не можуть. Таким чином, називаючи відносини правовими, ми перш за все, даємо не змістовну, а функціональну характеристику відносин, тобто вказуємо, що на них мала вплив правова дія, впорядкування.

Отже, все це дозволяє констатувати, що цивільні процесуальні правовідносини – це суспільні відносини, які регулюються нормами цивільного процесуального права. Разом з тим такий підхід до поняття цивільних процесуальних правовідносин, їх характеристики не може бути повним. Він тільки вказує механізм реалізації права через правовідносини. Однак, крім цього, важливо визначити, хто є носієм суб’єктивного права, визначити місце та час виникнення та виконання прав та обов’язків для конкретних осіб. Дійсно, будь-які правовідносини, в тому числі і цивільно-процесуальні, фіксують коло осіб, на які поширюється дія правових норм, закріплюють конкретну поведінку, яка повинна бути чи може бути здійснена, суб’єктивні права та обов’язки суб’єктів.

Таке трактування  правовідносин відображає той факт, що предметом безпосереднього правового  регулювання є суспільні відносини, визначеного виду. Вирішальна риса правовідносин полягає в тому, що вони виражають індивідуалізований суспільний зв’язок між конкретними персоніфікованими особами. Так, скажімо, цивільне процесуальне право не регулює суспільні відносини взагалі, воно діє безпосередньо на поведінку суду, сторін, третіх осіб, прокурора, інших суб’єктів у сфері цивільного судочинства. Розуміння правовідносин як конкретних відносин дозволяє глибше зрозуміти їх роль у механізмі правового регулювання. На основі правових норм повинні складатися правові зв’язки між особами, які мають індивідуалізований характер. Неврахування цього призводить, наприклад, до формулювання концепції, яка зводить правоохоронну діяльність держави до юридичних обов’язків. Внаслідок такого підходу в процесуальній літературі дискутується питання про те, перед ким суд несе обов’язок винесення рішення.

Одні автори стверджують, що винести рішення  – це обов’язок суду як перед  державою, так і перед сторонами. Інші доводять, що суд несе такий  обов’язок лише перед державою. Деякі вважають, що суд несе обов’язок  без адресата.

При здійсненні правосуддя суд у цивільних справах  вступає у певні відносини  по застосуванню норм матеріального  і процесуального права з учасниками процесу. Ці відносини складаються  між ними при здійсненні процесуальних  дій. Вони урегульовані нормами цивільного процесуального права і мають назву цивільні процесуальні правовідносини. Цивільне судочинство – це система цивільних процесуальних відносин і дій, які виникають у зв’язку з розглядом конкретної справи.

 Цивільні  процесуальні правовідносини –  досить складне за змістом  юридичне поняття, яке неоднаково тлумачиться науковцями. Проте, можна виділити такі характерні ознаки цивільних процесуальних правовідносин:

1. Цивільні процесуальні правовідносини мають лише правових характер і, як правило, існують лише у правовій формі. Цим вони відрізняються від матеріально-правових правовідносин. Законодавство виділяє важливіші групи суспільних відносин і дій, які потребують впливу. У зв’язку з чим надається правова форма. Щодо процесуальних функцій правосуддя у цивільних справах, то вони не можуть існувати поза правовою формою.
2. Цивільні процесуальні правовідносини мають владний характер. Суд як орган правосуддя застосовує в межах процесуальних відносин норми права. Розпорядження суду  є обов’язковими. Можна оскаржити судові рішення, але не можна їх не виконувати.
3. Основним змістом цивільних процесуальних правовідносин є діяльність по застосуванню норм матеріального і процесуального права.
4. Обов’язковим суб’єктом цих відносин є суд першої, апеляційної, касаційної, інстанції. Поза судовою діяльністю цивільні процесуальні правовідносини не існують.
5. Крім суду у цивільних процесуальних правовідносинах беруть участь інші суб’єкти, кількість яких залежить від конкретної справи. Найбільш це характерне для  справ позовного характеру, в яких може бути декілька позивачів, відповідачів, треті особи різних видів.
6. Цивільні процесуальні правовідносини динамічні, постійно розвиваються, залежно від переходу від однієї процесуальної дії до іншої, від стадії до стадії цивільного процесу. При цьому дотримується послідовність вчинення процесуальних дій.
7. Кожен учасник цивільно-правових відносин є носієм самостійних прав і обов’язків по відношенню до суду. Суд взаємодіє з позивачем, відповідачем, представниками і т.п.
8. Системність цивільно-правових відносин. В системі основним є відношення між позивачем і відповідачем. Характерною рисою цивільних процесуальних правовідносин є їх тісний взаємний зв'язок. Вона виявляється, по-перше, у тому, що цивільно-процесуальні правовідносини по конкретній справі утворять систему тісно взаємозалежних і взаємообумовлених правовідносин. Ця система складається із сукупності самостійних правовідносин, що відрізняються один від одного за підставами виникнення, суб'єктним складом, змістом , об'єктом. Для цивільного процесу характерна наявність деякої мінімальної сукупності процесуальних правовідносин, іменованою стадією цивільного процесу (відносини з приводу порушення справи, підготовки справи до розгляду тощо). Цим вони істотно відрізняються, наприклад, від матеріальних цивільних правовідносин, які відособлені від інших. По-друге, цивільно-процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються не хаотично, не під впливом потреб їхніх учасників, але у визначеному порядку, який закріплений  в законі.

Таким чином, можна зробити висновок, що цивільні процесуальні правовідносини – це виникаючі на основі норм цивільного процесуального права індивідуалізовані суспільні зв’язки між судом, що вершить правосуддя, державними виконавцями та учасниками цивільного процесу, які характеризуються наявністю юридичних прав та обов’язків, що забезпечують правильний і швидкий розгляд, вирішення цивільних справ, а також виконання винесених рішень.

У теорії цивільного процесуального права крім поняття цивільних процесуальних правовідносин довгий час дискутується питання про те, скільки правовідносин виникає в конкретній цивільній справі. Окремі процесуалісти вважають, що в цивільному процесі виникає одна єдина багатосуб’єктна правовідносина, яка розвивається під час судової діяльності. Найбільш поширена думка, що в цивільному процесі виникає система правовідносин, яка складається з правовідносин типу „суд – позивач” , „суд – відповідач” і т.п., що правовідносин в справі стільки, скільки учасників процесу.

Теорія єдиної процесуальної правовідносини безпідставна, оскільки у процесі розгляду цивільної справи ряд правовідносин, які взаємопов’язані та взаємообумовлені, хоча за своїм змістом самостійні, бо їм притаманний комплекс цивільних прав та обов’язків, специфічний склад суб’єктів, підстав і часу їх виникнення та припинення.

Отже, цивільні процесуальні правовідносини завжди являють  собою систему конкретних, індивідуалізованих правових зв’язків, які розвиваються під час руху цивільної справи від її виникнення й винесення  рішення до перегляду незаконних постанов і виконавчого провадження.

Таким чином, цивільно-процесуальні правовідносини характеризуються наступними ознаками: виникають на підставі норм цивільного процесуального права в  результаті їх реалізації, створюються  між учасниками суспільних відносин  - судом, органом судового виконання як між собою, так і окремо з кожною з осіб під час судочинства в цивільній справі; юридично закріплюють взаємну поведінку зазначених суб’єктів через їх суб’єктивні цивільні процесуальні права і обов’язки; реалізація суб’єктивних цивільних прав і виконання суб’єктивних обов’язків забезпечується заходами правового впливу - санкціями цивільного процесуального, кримінального, адміністративного примусу.

РОЗДІЛ 2. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Цивільні процесуальні правовідносини виникають, змінюються та припиняються за наявності певних юридичних умов. У науці цивільного процесу їх прийнято поділяти залежно  від ролі у механізмі процесуальних  відносин на загальні і спеціальні. При цьому загальні є передумовами виникнення, зміни та припинення процесуальних правовідносин, а спеціальні — підставами виникнення, зміни та припинення процесуальних правовідносин.

Передумови цивільних  процесуальних правовідносин стосуються всіх правовідносин взагалі, без них жодне правовідношення не може виникати і розвиватися. До таких передумов, або загальних умов належать норми цивільного процесуального права, цивільна процесуальна правоздатність і цивільна процесуальна дієздатність.

Цивільна процесуальна правоздатність — це встановлена законом здатність мати цивільні процесуальні права і виконувати цивільні процесуальні обов'язки.

Цивільна процесуальна правоздатність відрізняється від  цивільної правоздатності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 25 ЦК здатність мати цивільні права та обов'язки, тобто цивільну правоздатність, мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність виникає у фізичної особи з моменту її народження і припиняється в момент її смерті. Відповідно до ст. 80 ЦК юридична особа наділяється цивільною правоздатністю з моменту її створення.

Цивільна процесуальна дієздатність — це здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати цивільні процесуальні обов'язки в суді.

Відповідно до ст. 29 ЦПК  цивільну процесуальну дієздатність мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.

Неповнолітні особи  віком від 14 до 18 років, а також  особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.

Змістом цивільної процесуальної дієздатності, таким чином, є здатність особисто здійснювати процесуальну діяльність з юридичними наслідками, наявність цивільної процесуальної дієздатності необхідна для самостійного ведення процесу.

Процесуальна дієздатність фізичної особи залежить не лише від віку, але й від інших юридичних умов, за наявності яких неповнолітня особа може бути процесуально дієздатною.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що для того, щоб  стати суб'єктом цивільних процесуальних  відносин, особа має володіти як цивільною процесуальною правоздатністю, так і цивільною процесуальною дієздатністю. Для того, щоб отримати судовий захист, особі достатньо бути правоздатною. Наприклад, оскільки цивільна процесуальна правоздатність належить особі з моменту народження, право на судовий захист виникає у особи з того самого моменту, і тому однорічна дитина може бути суб'єктом судового захисту. В процесі щодо захисту прав такої дитини саме вона в матеріально-правовому сенсі буде позивачем як носій відповідного інтересу, і на її користь буде прийматися судове рішення. Однак, очевидно, що своїми діями здійснювати права і обов'язки позивача така дитина не зможе, і за неї їх будуть здійснювати законні представники.

Підставами цивільних  процесуальних відносин є юридичні факти — передбачені процесуальними нормами певні життєві обставини, з якими пов'язується виникнення, зміна або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Такими юридичними фактами є процесуальні дії учасників процесу і суду.

2.1. НОРМИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА ЯК ПЕРЕДУМОВА ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Норми цивільного процесуального права – це загальні правила поведінки, сформульовані як владні веління, спрямовані на регулювання відносин, що складаються  в зв’язку із здійсненням правосуддя в цивільних справах. Норми цього процесуального права мають загальний характер, у них знаходить вираження загальний варіант взаємної поведінки суду та інших учасників процесу, який найбільш повно відповідає інтересам втілення правосуддя.

Цивільна процесуальна норма як загальне правило поведінки  звернення до суду та інших учасників  процесу. Вона дозволяє окреслити межі поведінки не одного конкретного  суб’єкта, а всіх, хто звертається  до суду і стає учасником процесу.

Таким чином, у нормі цивільного процесуального права проявляється те типове, що характерне для конкретних процесуальних ситуацій. За допомогою процесуальних норм забезпечується цілеспрямований правовий вплив на поведінку суду й учасників процесу в одному, загальному для всіх напрямку.

Положення про  те, що норми цивільного процесуального права є передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, має глибокий практичний зміст. Для  виникнення будь-якої цивільно-процесуальної  правовідносини необхідна наявність норми права, що передбачає дану правовідносину. Це випливає із закріпленого цивільним процесуальним законодавством дозвільного способу правового регулювання цивільних процесуальних відносин і для законності судової діяльності має принципове значення.

Норми цивільного процесуального права, які є необхідними передумовами цивільних процесуальних правовідносин, характеризують останніх із точки зору формулювання прав і обов’язків їх суб’єктів. Тому доречно звернути увагу  на те, що досить часто цивільні процесуальні правовідносини характеризуються як “владовідносини”. Дані твердження перенесені майже у всі підручники курсу цивільного процесу. Однак, деякі процесуалісти цілком обґрунтовано вважають, що  при характеристиці цивільних процесуальних правовідносин виявляється деяка однобічність, надмірно підкреслюється владний характер стосунків суду з учасниками процесу. Влада суду в цивільному процесі зводиться в основному до двох моментів:

• суд і від його імені головуючий керують судовим засіданням;
• суд здійснює правосуддя в цивільних справах ім’ям держави, вирішує справи по суті, а судові постанови, що набрали чинності, обов’язкові для всіх підприємств, установ, організацій, службових осіб, громадян і підлягають виконанню.

 Норма права містить у собі модель фактичних відносин та їх форми — правовідносини. Якщо звернутися до аналізу структури норми права, то можна побачити, що гіпотеза вказує на умови виникнення правовідносин, диспозиція — на права і обов'язки, а санкція — на можливі наслідки недодержання норми і правовідносин, що виникають на її підставі.

Покажемо це на схемі.

2.2. ВИДИ ПЕРЕДУМОВ ВИНИКНЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Правовідносини  виникають і розвиваються за певних передумов. У теорії права виділяють  два види передумов виникнення правовідносин:

1)  матеріальні (загальні) передумови - у вузькому значенні — це певні інтереси або блага, що пов'язують суб'єктів права (не менше двох) як учасників правовідносин;

- у широкому значенні  — система соціальних, економічних,  політичних, ідеологічних обставин, що спричиняють об'єктивну необхідність у правовому регулюванні суспільних відносин; встановлення доцільних відносин між суб'єктами через надання їм юридичних прав, повноважень (посадовим особам), а також покладання юридичних обов'язків і відповідальності;

       2)  юридичні (спеціальні):

•     норма права;

•     правосуб'єктність (праводієздатність);

•     юридичний факт (може розглядатися і як передумова правовідносин, і як їх структурний елемент).

Проте, існує  інша думка стосовно того, що необхідно  для виникнення цивільних процесуальних правовідносин. Так, Комаров В.В. вважає, що для виникнення цивільних процесуальних правовідносин обов’язкова наявність:

а) підстава –  це факти з настання і завдяки  настанню яких виникає цивільний  процес: пред’явлення заяви і скарги (ст.5 Цивільного процесуального кодексу України);

б) цивільні процесуальні правовідносини виникають з приводу необхідності захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу;

в) передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин – це обставини процесуально-правового характеру, наявність яких є необхідною для реалізації права на звернення до суду за захистом порушеного чи оспорюваного суб’єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу.

2.3. ПРОЦЕСУАЛЬНА ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ  ЯК  ПЕРЕДУМОВА ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин  прийнято вважати процесуальну правоздатність. Причому правоздатність трактується  стосовно всіх суб’єктів цивільного процесуального права, і врешті-решт, визначається як абстрактна передумова володіти всіма правами та обов’язками, допустимими цивільним процесуальним правом.

Таке трактування  цивільної процесуальної правоздатності, як і визнання її передумовою виникнення всіх без винятку цивільних процесуальних правовідносин, не відповідає законодавству і має цивілістичний характер. Так, ст. 28 ЦПК України від 18.03.2004 р. „Цивільна процесуальна правоздатність” дозволяє зробити висновок, що правоздатності єдиної для всіх суб’єктів цивільного процесуального права немає. Нею володіють лише сторони (позивач, відповідач) та треті особи, оскільки відповідно до названої статті здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки визнається за всіма громадянами України, незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови тощо.

Інше становище  в цивільному праві, де правоздатність – загальна властивість усіх суб’єктів  цієї галузі права. Кожний суб’єкт  цивільного права може мати будь-які права і обов’язки та бути суб’єктом будь-яких цивільних правовідносин. На відміну від цього в цивільному процесуальному праві немає правоздатності,  яка була б єдиною для сторін, третіх осіб, судових представників і прокурора, органів державного управління, свідків, експертів, перекладачів. Так, стороною, третьою особою може бути будь-який громадянин. Свідком же є не будь-яка особа, а та, якій відомі умови, що мають значення для справи. Експертиза призначається у випадках, коли для вирішення справи необхідні спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки тощо; отже, лише спеціаліст може бути експертом.

Чи можна  при цьому вважати цивільну процесуальну правоздатність передумовою всіх цивільних процесуальних правовідносин? Мабуть, ні. Її мають лише громадяни та юридичні особи, яким надаються рівні та однакові можливості участі в цивільному процесі, тобто особи, які можуть бути суб’єктами цивільних спорів, а це – сторони та треті особи. Щоб тримати судовий захист, треба вступити в процес і брати в ньому участь тільки як сторона чи третя особа.

Виходячи з  названих причин, гадаю, що як передумова виникнення цивільних процесуальних  правовідносин не процесуальна правоздатність, а правосуб’єктність. Процесуальна правосуб’єктність – це специфічна властивість суб’єкта цивільного процесуального права, яка дозволяє їм бути носієм прав та обов’язків, які вступають в цивільні процесуальні правовідносини.

Таким чином, поняття  „суб’єкт цивільного процесуального права” і „процесуальна правосуб’єктність” за своїм змістом співпадають, бо суб’єкт права – це особа, яка має правосуб’єктність, тобто особа, яка потенційно може бути учасником цивільних процесуальних правовідносин. Правосуб’єктність закріплює право осіб, які можуть бути суб’єктами прав та обов’язків, конкретизує тим самим коло правовідносин, що виникають на основі правосуб’єктності. Процесуальна правосуб’єктність є ступенем реалізації норми цивільного процесуального права, реальною передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, однак абстрактної, єдиної для всіх процесуальної правосуб’єктності  немає, а має місце правосуб’єктність суду,  сторін, третіх осіб, прокурора, свідків тощо.

Процесуальна  правосуб‘єктність має свій зміст. Він структурований і складається  з двох елементів:

- по-перше, можливості мати права і нести (правоздатність);

- по-друге, можливості до самостійного здійснення прав і обов’язків (дієздатність).

Для всіх суб’єктів  цивільного процесуального права, крім сторін і третіх осіб, у складі правосуб’єктності процесуальна правоздатність невіддільна від процесуальної дієздатності, має спеціальний характер. У правосуб’єктності ж сторін та третіх осіб міцного зв’язку між процесуальною правоздатністю та дієздатністю немає, а процесуальна правоздатність являє собою рівну можливість у цивільному процесі посісти становище і мати процесуальні права і обов’язки  сторони, третьої особи. Саме виходячи з цього формулюється в цивільному процесуальному законодавстві (ст. 28, 29 ЦПК України) процесуальна правоздатність та дієздатність сторін та третіх осіб з їх специфічним змістом. Оскільки правоздатність і дієздатність у складі правосуб’єктності інших учасників цивільного процесу має спеціальний, а не загальний характер і не відображає загальних властивостей всіх суб’єктів цивільного процесуального права, то формулювати їх зміст у спеціальних статтях закону було б зайвим з точки зору юридичної техніки.

Практичне значення встановлення наявності цивільної процесуальної дієздатності є тільки для громадян. Повну процесуальну дієздатність мають особи, яким виповнилося 18 років. До досягнення повноліття процесуальна дієздатність виникає у випадку, якщо неповнолітня особа вступила у шлюб (ст. 29 ЦПК України).