Поняття, види протиправної поведінки

     1. Поняття правової поведінки, її ознаки, види, склад

     1. 1 Поняття правової поведінки.

     Поведінка людини є одним із видів людської діяльності. Вона не тільки спрямована на безпосереднє задоволення різних потреб, а й зорієнтована на досягнення певних інтересів (суспільних, державних, особистих, національних тощо), відповідної позиції у сфері суспільних відносин, вона є зовнішньою системою дій, в основу якої покладено внутрішні прагнення людини.

       Поведінка має соціальний характер і визначається як сукупність певних дій, що спричиняють зміни в навколишньому світі чи в самому суб’єкті. В даному визначенні перше місце відведено саме суспільній цінності дій суб’єкта.

     Поведінка – це багатоаспектна категорія, яка  охоплює такі ознаки: це аспект діяльності чи спілкування, що відображає внутрішній стан людини; це поведінка, що фіксується органами відчуття інших суб’єктів; вона є соціально значущою; вона контролюється волею людини.

     Поведінка людини може регулюватись нормами права  або бути поза сферою цього регулювання (відносини дружби, заняття музикою тощо).

     Відомо, що серцевиною правової поведінки особистості  є інтерналізовані нею соціальні  норми; тобто, ті вимоги суспільної свідомості, що приймаються особистістю до повсякденної реалізації. Зазвичай соціальні норми  визначають як соціальні еталони, встановлення модальної, обов’язкової, з точки зору суспільства, поведінки, що виконують функції інтеграції, упорядкування життя груп, індивідів, суспільства. Саме обов’язковий характер дотримання соціальних норм усіма членами суспільства робить ці норми правовими, або імперативами правової поведінки.

     Отже, якщо ми розглядаємо поведінку, яка  регулюється нормами права та має назву «правова поведінка», то я можу сказати, що в юридичній  літературі під правовою поведінкою розуміють соціально значиму, усвідомлену поведінку індивідуальних чи колективних суб’єктів, врегульовану нормами права, що тягне за собою юридичні наслідки.

     Даної точки зору щодо поняття правової поведінки дотримуються і українські науковці. Так О. Ф. Скакун зазначає, що правова поведінка – це соціальна поведінка особи (дія чи бездіяльність) свідомо-вольового характеру, врегульована нормами права, що тягне за собою юридичні наслідки.

     І я вважаю, що слід погодитись з цією позицією автора, оскільки правова  поведінка – це соціально значимі, свідомі вчинки суб’єктів права, передбачені нормами права та контрольовані їх волею, які тягнуть за собою юридичні наслідки. Тому вирішення проблеми правової поведінки особистості є актуальним завданням, що потребує уважного вивчення.

     1. 2 Основні характеристики правової поведінки (ознаки, види та склад)

     Багатозначність поняття «поведінка» в суспільних науках значною мірою позначилася на його тлумаченні у правознавстві. Між іншим, правова наука і практика правового регулювання відносять до поведінки тільки ту людську активність, яка має певне соціальне значення, а тому певним чином упорядковується (врегульовується) тими чи іншими соціальними і юридичними ознаками. Основними ознаками правової поведінки є: а) соціальна значущість; б) вираженість зовні у формі діяння (дії чи бездіяльності); в) свідомо-вольовий характер; г) регламентованість правовими нормами; д) властивість зумовлювати юридичні наслідки.

     Соціальна значущість є однією з основних ознак  правової поведінки. Вона має дві  форми – соціальну корисність і соціальну шкідливість. Сутність соціальної значущості правової поведінки пов’язана з її властивістю впливати на стан суспільних відносин, змінювати зв’язки між суб’єктами, сприяти нормальному процесу взаємодії між людьми чи, навпаки, гальмувати його.

     Правова поведінка може впливати на взаємовідносини  суб’єктів, стан суспільних відносин тільки за зовнішньої вираженості, якщо вона сприймається іншими суб’єктами, зумовлює певні зміни в соціальному середовищі. Правова поведінка виявляється у формі дій, що впливають на відносини між суб’єктами, чи у формі їх бездіяльності. Оскільки правова поведінка здійснюється суб’єктами, то вони повинні адекватно усвідомлювати обставини, характер поведінки й мати змогу здійснювати свою волю, скеровувати свої вчинки.

     З формально-юридичної точки зору соціальна поведінка є правовою у випадку, коли вона регламентується нормами права. Умови і ознаки правових вчинків можуть бути прямо описані в текстах правових документів, або в останніх передбачено якісь інші заходи щодо моделювання правової поведінки.

     Властивість правової поведінки впливати на стан суспільних відносин пов’язана не тільки з соціальною значущістю, а  й з особовим сенсом – реалізацією  суб’єктами своїх інтересів. Тому правова  поведінка часто тягне за собою для них певні юридичні наслідки. Однією з найважливіших форм правових наслідків є реакція держави на результати правової поведінки у вигляді заохочення, стимулювання, охорони соціально корисних вчинків чи застосування заходів юридичної відповідальності за шкідливі дії.

     Певні прояви правової поведінки можуть бути юридичними фактами, тобто тими конкретними  життєвими обставинами, з якими  норми права пов’язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин. У цьому випадку правова поведінка розглядається як підстава зміни стану правовідносин, як конкретні життєві обставини, виникнення яких залежить від волі людей і які описані в гіпотезах правових норм. Правова поведінка за своєю внутрішньою структурою складається з певних діянь, в яких зовні виявляється ставлення суб’єкта до інших суб’єктів права. Правовий вчинок є елементом правової поведінки.

     Слід  зазначити, що в нормах права, як правило, моделюється не правова поведінка  в цілому, а її елементи – правові  вчинки. Правовий вчинок – це діяння, що складається з певних елементів, сукупність яких утворює його склад. Складовими елементами правового вчинку є: суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт, об’єктивна сторона.

     Суб’єктом правового вчинку може бути фізична  чи юридична особа, орган держави, громадське об’єднання тощо, котрі визнані дієздатними та деліктоздатними, тобто здатними здійснювати свої права і обов’язки, нести юридичну відповідальність. Суб’єкти правового вчинку – це ті суб’єкти, за якими визнається здатність усвідомлювати і скеровувати свої діяння. Цю категорію суб’єктів складають тільки правоздатні особи.

     Суб’єктивна сторона правового вчинку відображує внутрішнє ставлення суб’єкта до свого діяння та його наслідків. Інакше кажучи, суб’єктивна сторона є  тією частиною правосвідомості суб’єкта, що безпосередньо пов’язана з фізичною формою діяння і складається з цілей, мотивів, правових установок і т. ін.

     Об’єкт  правового вчинку – це явища навколишнього  середовища, на які спрямовані діяння. Об’єктом правового вчинку виступають суспільні відносини, соціальні цінності.

     Об’єктивну  сторону правового вчинку утворюють  ті складові, що характеризують форму  його зовнішнього виразу: діяння (дія  чи бездіяльність, засоби і т. ін.), суспільно  значущі наслідки (корисні чи шкідливі), причинний зв'язок між діянням  і його наслідком.

     Відтак, правова поведінка – це сукупність соціально значущих, виражених зовні  у вигляді дій чи бездіяльності вчинків, що так чи інакше регламентуються нормами права і зумовлюють правові наслідки.

     Правова поведінка складається з двох протилежних за своєю спрямованістю видів: поведінки правомірної і протиправної (правопорушення). Кожен з цих видів правової поведінки характеризується, крім спільних, своїми особливими рисами. 
 
 
 

     2. Соціальні та юридичні  властивості правомірної  поведінки

     2. 1 Соціальні властивості правомірної поведінки

     Правомірна  поведінка є видом правової поведінки, яка на відміну від протиправної поведінки, є соціально корисною, відповідає закріпленим у правових нормах моделям поведінки і має  позитивні юридичні наслідки.

     Основною юридичною ознакою правомірної поведінки є її відповідність приписам правових норм, тобто її правомірність.

     Термін  «правомірність» має широкий  зміст і означає:

     - відповідність поведінки приписам  норм права;

     - одиницю виміру, з допомогою якої, з погляду права, дається оцінка поведінки як такої, що має правову природу;

     - здатність права регулювати певну  поведінку суб’єктів, а також  властивість цієї поведінки бути  врегульованою правовими засобами.

     Правомірна  поведінка має складний характер. Зокрема, вона пов’язана з правовідносинами не тільки як юридичний факт. Якщо під правовідносинами розуміти суспільні відносини, врегульовані нормами права, то правомірна поведінка є їхнім соціальним змістом, засобом втілення у життя суб’єктивних прав і обов’язків. Це дозволяє деталізувати співвідношення правомірної поведінки і реалізації норм права, правового регулювання в цілому. Правомірна поведінка являє собою загальну форму реалізації суб’єктивних прав і обов’язків, втілення правових настанов у життя, форму перенесення юридичних можливостей і необхідностей у соціальну дійсність.

     Як  загальна форма реалізації суб’єктивних прав і обов’язків правомірна поведінка, випливаючи з характеру норм права, що реалізуються, здійснюються у вигляді  їх дотримання, виконання і використання, а також правозастосування, тобто становить єдність юридичного і соціального змісту реалізації норм права.

     Суб’єкти  в процесі своєї життєдіяльності  постійно знаходяться в соціальному  середовищі, яке впливає на них  через певну сукупність факторів та умов соціального характеру, які в літературі отримали назву багаторівневої системи соціальних інститутів.

     В юридичній літературі даний вплив  державних органів та громадських  організацій на процес реалізації суб’єктами своїх прав, свобод та обов’язків розглядається як соціальне середовище в широкому (макросередовище, яке включає відносини, що формуються в межах суспільства, держави в цілому) та вузькому значеннях (мікросередовище, яке охоплює ті відносини міжособистісного характеру, що склалися в межах невеликої соціальної групи чи трудового колективу тощо, до яких належать окремі суб’єкти.

     Соціальне середовище – досить динамічна категорія, що потребує постійного регулятивного  впливу. Правові норми регулюють поведінку суб’єктів у межах даного середовища.

     Правомірна поведінка є соціально корисне діяння, направлена на задоволення державних і правових, суспільних і особистих інтересів, цінностей і цілей. Вони є особистою цінністю для права, тільки тому, що сама «людина, її права і свободи є вищою цінністю». Тому можна уявити правомірну поведінку, як правову цінність, тоді коли протиправну поведінку анти цінністю. Дійсно, тільки перше бажане для суспільства, приносить економічну користь, діє на розвиток особистості.

     Основні риси правомірної поведінки, визнаючи її соціальну сутність: масовість, добровільність, впевненість, усвідомлення, відповідальність особистості в своїх діях, її активність в виконанні обумовлених правом дій.

     Шлях  людини у суспільство значною  мірою характеризує те, на скільки вона в своїй поведінці керується почуттям відповідальності, яка проявляється в діях особистості, усвідомлювати соціальні наслідки в своїй діяльності. Причому, не тільки здійсненні вчинків, але і не використання можливостей, які суспільство представило для здійснення соціально корисних справ. Відповідальність дозволяє поведінці людини поставити під контроль її власну свідомість, а таких понять, як честь, гордість і гідність – під контроль її совісті. Сучасне життя все гостріше стикається з проблемами відповідальності, користування своїми правами і свободами, скасуванням їх застосування на шкоду другим суб’єктам права. Суспільство багато чого втратило, не виховавши внутрішню і зовнішню культуру поведінки.

     Соціальна властивість правомірної поведінки, проявляється в тому, що вона складає органічну частину цивілізованої поведінки. Цивілізованість – це поширене поняття, яке включає в себе багато зовнішніх проявів культури людини і суспільства. В більш вузькому понятті, цивілізована поведінка включає в себе такі категорії поведінки, як толерантність (терплячість), відповідальність, порядність. В формуванні рис, які характеризують цивілізованість, важливу роль грають самовиховання. Цивілізована правомірна поведінка – це співставлення суб’єктом права вчинки нормативних потреб, на основі впевненості в характерно-естетичних пріоритетах, суспільно людських обов’язків – не вкради, не вбий. Їх зміст залежить від того, в якій мірі людина слідує існуючим написаним правилам, наскільки є активним носієм поняття громадських обов’язків, розділяє і підтримує суспільні уявлення про добро і зло, справедливість і відповідальність.  Правомірна поведінка у суспільному житті проявляється багатопланово. Дії, які відповідають правовим приписам можуть класифікуватись по різним критеріям і ознакам. Одним із таких критеріїв може бути відповідально конкретна поведінка характерного ідеалу.

     2. 2 Юридичні властивості  правомірної поведінки

     Під юридичними властивостями розуміється  комплекс заходів, спрямованих на створення таких умов існування людини, при якому враховувалися б його потреби та інтереси, і одночасно захищалися права та інтереси інших людей.

     Що  ж для цього потрібно? По-перше, виходячи з визначення правомірної  поведінки, людина повинна виконувати пропоновані для нього вимоги по своїй власній волі. Правомірна поведінка ще залежить і від ряду зовнішніх і внутрішніх детермінантів. Розвиток відповідних зв’язків можна представити наступними закономірностями:

     1. обсяг і якість правомірної поведінки збільшується в міру усунення невідповідностей між виробництвом та присвоєнням матеріальних благ;

     2. обсяг і якість правомірної  поведінки зростають з підвищенням  загальної, політичної та правової  культури громадян і посадових  осіб;

     3. обсяг і якість правомірної поведінки зростають у міру того, як правові вимоги починають збігатися з моральними переконаннями і моральними цінностями передових суспільних класів, груп і прошарків населення;

     4. якісні характеристики правомірної  поведінки поліпшуються в міру  зближення політики держави з  інтересами широких верств населення,  у міру стабілізації цієї політики.

     5. позитивні характеристики зростають  у міру вдосконалення законодавства,  усунення прогалин у праві  та надмірної зарегульованості, розвитку уповноважуючи норм  і суджень сфери дії заборон.

     На  якості правомірної поведінки негативно  позначається неузгодженість потреб, інтересів, установок, переконань і знань адресатів права.

     Правомірна  поведінка активніша і якісніша, якщо збігаються інтереси особистості  і цілі законодавця, якщо психологічна установка адресатів норм і його світогляд близькі до офіційно виражених в законі позицій держави, до його практичної діяльності з проведення встановлених правил в життя.

     Перший  пункт розкриває положення про те, що потрібне досягнення стабільності економіки і забезпечення кожного індивіда мінімальними матеріальними благами, а при активній поведінці суб'єкта потрібно встановлювати заходи заохочення – грошові премії, відзнаки, нагороди. Причому важливу роль тут відіграє такий психологічний фактор, як бажання виділитися з натовпу, забезпечити свій матеріальний комфорт та інші.

     Мета  правомірної поведінки – закріплені законом інтереси, так що найважливішим  моментом є законодавчий процес. Створення законів вимагає від законодавця достатній рівень правосвідомості і уявлення про потреби суспільства. Масштаби та шаблони правомірної поведінки закладені в диспозиціях правових норм, а прояв правомірної поведінки можливо при таких критеріях закону, як затвердження системи вчинків і стосунків, що відповідають мінімальним стандартам культури, створення або оформлення установ (органів), які будуть нести юридичну культуру використання своїх можливостей у суспільство, розширення обсягу та підвищення рівня правової поведінки суб'єктів права, забезпечити грамотну та ефективну боротьбу носіїв прав і обов'язків за свої законні інтереси.

     Головним  моментом юридичних аспектів правомірної  поведінки, безсумнівно, є активне  і добровільне виконання норм права. Але, так як правомірна поведінка досягається усвідомленим виконанням людьми вимог права, то норми права у своїй більшості повинні пропонувати людям різноманітні варіанти поведінки. Варіанти поведінки повинні бути узгоджені зі сталими принципами особистості – право на індивідуальну свободу, вільне здійснення своїх прав і обов'язків тощо. Досягти цього також можна, використовуючи такі явища як кар'єризм, честолюбство, прагнення до влади, які за моральними вимогами часто засуджуються суспільством, але в основі цього явища лежить психологічна потреба в самоіндифікаціі.

     При цьому потрібно обов'язкове навчання і підвищення юридичної культури всіх громадян держави, а особливо тих, хто займає посади в органах держави. Правовий нігілізм представників влади, зловживання правом, обхід закону, зневага правами громадян негативно позначається на впровадженні правомірної поведінки в суспільство. Тут можна згадати слова Нікколо Макіавеллі: «Якщо людина з перших років свого життя чує, що погано і що добре, то цього достатньо, щоб ця думка закріпилася в його душі і стало для нього в майбутньому правилом, на основі якого він буде керуватися своїми вчинками ». 

     3. Поняття, види  протиправної поведінки

     3.1 Поняття протиправної  поведінки

     Правопорушення, або протиправна поведінка, як вид  правомірної поведінки. Оскільки правопорушення – це поведінка людини, яка заперечує нормам права, то правопорушення можна називати протиправною поведінкою.

       Насамперед, слід зазначити, що  протиправна поведінка здійснюється  у сфері, але, на відміну  від правомірної поведінки, вона  є не формою свободи, а формою  несвободи чи свавілля. Протиправна  поведінка, оскільки вона має анти правову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина, що є однією з причин виникнення охоронних правовідносин.

     З точки зору теорії юридичних фактів протиправна поведінка належить до суспільно шкідливих (небезпечних) життєвих обставин. Їх шкідливість виявляється у тому, що вони спроможні здійснити такі зміни в функціонуванні суспільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умовам існування людини та суспільства. На відміну від юридичних фактів-подій, юридичні факти-правопорушення є діями, тобто характеризуються свідомо-вольовим характером і здійснюються тільки дієздатними суб’єктами.

     Шкідливість юридичних фактів-правопорушень  визначається кількістю суспільних зв’язків, що ними порушуються, та ступенем можливості їх відновлення. При цьому можливі три варіанти:

а) одне правопорушення негативно впливає на велику кількість зв’язків між людьми;

б) правопорушення вносить незначні зміни у спілкування людей, але загальна кількість подібних фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нормальне функціонування суспільства;

в) правопорушення заподіює не відновлювані збитки суспільству чи людині.

     Протиправна поведінка як форма прояву правової поведінки має такі основні ознаки:

     а) протиправна поведінка – це поведінка, що має протиправний характер, тобто суперечить приписам правових норм.

     Це  означає, що відповідна діяльність або  бездіяльність суб’єкта не відповідає вимогам, сформульованим у конкретній правовій нормі.

     З формально-юридичної точки зору протиправність – це порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов’язків, закріплених у нормативно-правових документах. З цих позицій правопорушення є свавіллям суб’єкта, тобто таким зовнішнім виявленням його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свободу і безпеку інших суб’єктів. Протиправна поведінка характеризується невиконанням забороняючих норм у формі дій чи бездіяльності. Слід зазначити, що не буде протиправним а тому й не вважатиметься протиправною поведінкою, невикористання суб’єктивного права, тому що доцільність його реалізації залежить від власного розсуду суб’єкта;

     б) протиправна поведінка є суспільно шкідливою або суспільно небезпечною поведінкою. Протиправна поведінка призводить або може призвести до негативних наслідків як з точки зору суспільства в цілому, так і точки зору окремих його членів;

     - протиправна поведінка знаходить своє вираження у діянні (дії або бездіяльності) суб’єкта. Думки, наміри, перевиконання, навіть такі, що не відповідають положенням норм права, якщо вони не знайшли свого зовнішнього вираження у відповідній поведінці (діяннях) суб’єкта, протиправною поведінкою не визнаються;

     - протиправна поведінка має свідомо  вольовий характер, тобто залежить  від волі правопорушника, перебуває під контролем його свідомості. Відсутність усвідомлення особи про те, що вона вчиняє правопорушення (вчинення дій душевнохворим), або відсутність власної вольової спрямованості на його вчинення (вчинення дій під впливом безпосередньо застосованого фізичного або психічного насилля) приводить до невизнання діяння правопорушенням;

     - протиправна поведінка – це  винна поведінка суб’єкта, за  якої він у тій чи іншій  формі бажає або допускає настання  шкідливих або небезпечних наслідків  від вчиненого ним діяння.

     Не  всі об’єктивні протиправні вчинки вважаються правопорушеннями. Для останніх обов’язковою ознакою є наявність  вини – внутрішнього негативного  ставлення суб’єкта до інтересів  людей, суспільства. Вина відокремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що суспільно шкідливі, свідомо-вольові, порушують норми права, але не відображують негативного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад необхідна оборона);

     - протиправна поведінка є карним  діянням, тобто за його вчинення передбачається певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.

     Правопорушення, як дії, бувають двох видів: у вигляді  здійснення правопорушення, чи в вигляді  бездіяльності (навмисного не вчинення певних дій). В першому випадку індивід здійснює ті протиправні вчинки, яких він не повинен був вчиняти, наприклад: вбиває людину, розриває документ. В іншому випадку, тобто бездіяльність полягає в тому, що людина розуміє наслідки протиправних вчинків, проте свідомо їх допускає, наприклад: не являється до відбування військової служби, наслідком чого стає виникнення правопорушень у сфері проходження військової служби, не платить своїм кредиторам.

     Правопорушення  завжди представляє собою порушення норм об’єктивного права, а іноді і суб’єктивних прав. Протиправність правопорушення заключається в тому, що поведінка людини суперечить тим приписам, які вимагаються об’єктивним правом. Порушити закон – означає його перейти, тобто перейти за кордон можливого, дозволеного. Людина здійснює те, що норма об’єктивного права забороняє робити, чи протиправно опускає (минає) те, що норма об’єктивного права наказує робити.

     Беручи  до уваги дане рішення співвідношення між об’єктивним і суб’єктивним правом, необхідно сказати, що порушення суб’єктивного права є так би мовити посиланням на порушення об’єктивного права, проте порушення об’єктивного права не завжди супроводжується порушенням суб’єктивного права. Коли особа краде чужу річ, вона діє одночасно проти суб’єктивного права власника і об’єктивного права держави.

     Якщо  правопорушення є дією протиправною, то правопорушення немає там, де дії  людини не залишаються в кордонах дозволеного об’єктивним правом, хоча при цьому були порушені законні  інтереси іншої людини, забезпечені наданим йому суб’єктивним правом. Немає правопорушення, за винятком протиправності, в випадках виконання службових обов’язків, реалізації свого права, необхідної оборони, стан крайньої необхідності. З точки зору того, чиї інтереси порушуються чи зачіпаються при цьому, здійснюється так, ніби порушення його права, тому що вмішуються в сферу його інтересів, які він звик вважати охоронюваним суб’єктивним правом. Проте з точки зору об’єктивного, яке допускає таке порушення, правопорушення не має, а існує тільки порушення інтересів.

     Проте крім вищенаведеного, можна сказати, що існують й інші випадки, коли можна  говорити про відсутність правопорушення.

     1. Правопорушення немає, коли інтереси  людини, що охороняються правом від посягання з боку інших осіб, порушуються особою, яка виконує свої службові обов’язки.

     2. Правопорушення немає, коли інтереси, охоронювані правом від посягань  з боку інших осіб, порушуються  за згодою самого заінтересованого. З точки зору тих, які в правопорушенні вбачають порушення суб’єктивного права, всяке вторгнення в сферу чужих охоронюваних інтересів втрачає характер правопорушення, як тільки існує згода потерпілого.

     3. Правопорушення не має й тоді, коли інтереси осіб, охоронювані  правом взагалі від посягань  зі сторони інших осіб, порушуються особою, яка знаходиться в стані необхідної оборони. Під необхідною обороною розуміється порушення охоронюваних законом інтересів нападаючої особи потерпілою.

     4. Правопорушення не існує й  у тому випадку, коли інтереси  людини, охоронювані правом загалом від посягань з боку інших осіб, порушуються особою, що знаходиться в стані крайньої необхідності. Під станом крайньої необхідності розуміється рятування своїх власних інтересів за рахунок чужих інтересів від загрози чи непереборної сили. Наприклад: рятуючись від душевнохворої людини, особа ховається за іншу людину, яка і попадає під удар психічнохворого.

     Стан  необхідної оборони відрізняється  від стану крайньої необхідності тим, щов першому випадку порушуються  інтереси третіх осіб, а в другому  – інтереси нападаючої особи.

     Вирішуючи питання про те, наскільки момент вини являється доречним в понятті  протиправної поведінки, необхідно  розпочати з поняття вини. Якщо виною назвати відповідальність за здійснене протиправне діяння, то все зводиться до того: чи встановлена відповідальність за дані дії чи ні. Якщо закон встановив відповідальність, значить вина передбачається; якщо відповідальності не встановлено, як наслідок – немає і вини, тому немає  самого правопорушення.