Поняття злочину

КУРСОВА РОБОТА

на тему: “Злочин: поняття та класифікація”

ВСТУП  3-4

РОЗДІЛ 1. ЗЛОЧИН ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ 5-12

РОЗДІЛ 2. ВІДМІННІСТЬ ЗЛОЧИНІВ ВІД ІНШИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ 13-19

РОЗДІЛ 3. ЗЛОЧИН ТА ЙОГО ОЗНАКИ  20-31

3.1. Поняття злочину 20-24

3.2. Ознаки злочину 25-31

РОЗДІЛ 4. КЛАСИФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ 32-36

4.1. Класифікація злочинів  за ступенем тяжкості  32-33

4.2. Класифікація злочинів  за іншими критеріями  34-36

ВИСНОВКИ 37-38

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ  39-42

ВСТУП

Актуальність теми. Поняття злочину є однією з ключових категорій кримінального права. Для здійснення задач охорони інтересів, що захищаються кримінальним правом, та стоять перед кримінальним законодавством, необхідне точне визначення поняття злочину. Дійсно, без нього неможливо уявити існування всієї науки кримінального права, оскільки за допомогою нього дається відповідь на те, які діяння є незаконними, які умови необхідні, щоб визнати діяння злочином, а особу, яка вчинила його, злочинцем, які злочинні дії більш небезпечні для суспільства, які менш. На даному етапі розвитку нашої держави, коли ми прагнемо стати частиною цивілізованого демократичного світу, це необхідна перебудова всієї правової системи в цілому, та кримінального права зокрема. Кримінальне право повинно бути захисником громадян, а не каральним знаряддям держави, а для цього поняття злочину, як ключової категорії кримінального права, повинно бути конкретним, заснованим на принципах справедливості і рівності всіх перед законом.

Поняття злочину є центральним у будь-якій правовій системі. Проте у кримінальних законах ряду країн визначення поняття злочину або зовсім не даються, або є формальними (такими, що відображають лише юридичну властивість злочинів). Формальне визначення поняття злочину дається, зокрема, у КК Іспанії, ФРН, Швеції, Франції, США. Формальними, як правило, є доктринальні визначення поняття злочину у зарубіжній теорії права. Злочином визнається діяння,   заборонене законом (причому часто - не тільки кримінальним) під загрозою покарання.

На відміну від багатьох інших країн, в Україні поняття злочину не лише має значне теоретичне обґрунтування, а й отримало своє законодавче закріплення і містить у собі необхідну і достатню кількість ознак, які дають можливість відмежувати злочин від інших правопорушень та від правомірної поведінки.

Визначаючи поняття злочину, необхідно перш за все враховувати, що це соціальне явище, якому притаманні певні ознаки та властивості. Лише врахувавши їх можна дати вичерпну характеристику цього терміну та здійснити комплексний аналіз його рис та складових частин.

У юридичній науці на сьогодні відсутній єдиний підхід до вирішення цього завдання. Науковцями по-різному визначаються основні ознаки цього суспільно-небезпечного явища.

Враховуючи вищезазначене, метою роботи буде з’ясування суті та ознак злочину, відмінності від інших правопорушень та класифікація за різними критеріями, і перш за все, за його тяжкістю.

Об'єктом дослідження є охоронювані кримінальним законодавством суспільні відносини, порушення яких згідно його норм визнається злочинним

Предмет дослідження злочин як соціальне явище та кримінально-правова категорія, законодавство, яке визначає його ознаки, що дозволяють відмежувати злочин від інших правопорушень, основні види злочинів згідно законодавства України.

Методологічну основу роботи склала сукупність сучасних методів і прийомів пізнання об'єктивної дійсності, котра поєднує як загальнонаукові, так і спеціальні методи пізнання. Вихідним підґрунтям дослідження є діалектичний метод пізнання, відповідно до якого проблеми, що розглядаються у роботі, представлені у вигляді єдності їх соціального змісту та юридичної форми. Із спеціальних методів дослідження в роботі застосовано логіко-семантичний метод (для визначення та поглиблення понятійного апарату “злочин”, “ознака”); метод порівняння (використовувався для зіставлення положень науки філософії соціології та кримінального права щодо визначення поняття “злочин”); структурний (застосовувався для дослідження системи основних ознак злочину). Завдяки порівняльно-правовому методу визначено рівень урегульованості у кримінальному законодавстві України поняття злочину та його основних ознак.

РОЗДІЛ 1. ЗЛОЧИН ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ

Злочини та їх сукупність (злочинність) - одна із найгостріших проблем суспільства. Результати опитувань громадської думки свідчать про те, що в багатьох країнах цю проблему ставлять на друге-третє місце після проблем економічного характеру. Такі факти зумовлюють необхідність детального вивчення злочину не тільки як повсякденного кримінально-правового явища, що карається тими чи іншими санкціями (репресіями), а й як явища соціального, яке має місце в конкретному соціумі та зумовлене певним причинно-наслідковим зв'язком

Слід зазначити, що будь-яке теоретичне дослідження неможливе без узагальнення та критичного осмислення наукового досвіду попередників, що дає змогу визначити певні закономірності в оцінці того чи іншого явища, а також методологічні вади, які перешкоджають адекватному розумінню процесів та явищ. Злочин як явище, що є породженням зла, розглядався практично всіма видатними мислителями. Навіть сьогодні їх унікальні погляди, витримавши випробування часом, є актуальними. Людство ніколи не мирилося з існуванням злочину, а тому до зазначеної проблеми була завжди прикута увага громадськості та науковців різних галузей знань Поняття «злочин» - не лише кримінально-правова, а й історична категорія. На сьогодні криміногенна ситуація в Україні досить напружена, а це вимагає вжиття негайних заходів, зокрема реформування правоохоронної системи суспільства, яка створюється людьми для захисту від руйнівних сил, що виникають у процесі суспільного розвитку та згубно діють у протилежному прогресивному напряму руслі. Постає нова філософсько-правова проблема, якщо злочин органічно притаманний життєдіяльності суспільства, то його юридично-правова система повинна співвідноситись із суспільним організмом таким чином, щоб вона відповідала його динамізму, а коли злочин є випадковим явищем і не виходить із закономірностей розвитку суспільства, то й юридично-правова система має бути такою, щоб могла одразу або на якомусь певному етапі остаточно знищити це аномальне не притаманне самій сутності життя людей явище.

Злочин розглядається в основному як кримінально-правова   категорія. Проблемам дослідження злочину як соціального явища присвятили свої праці В. Бачити, О. Микитчик, Є. Поздняков, А. Добринш, Ю. Блудштейн. Окремим аспектам цієї проблематики приділили свою увагу О. Литвак, М. Ібрагімов, В. Шакун.

Слід зазначити, що комплексно у філософсько-правовій науці проблема злочину як соціального явища була розглянута у дисертаційному дослідженні О. Микитчика «Злочин як соціальне явище філософсько-правовий аспект». Проте в обсязі одного дослідження неможливо повно та всебічно вивчити феномен злочину як соціального явища. Складність процесу дослідження полягає в тому, щоб віднайти саме те, що узагальнює та характеризує злочин у його антисуспільній спрямованості. Це потребує застосування філософсько-правової методології.

Сучасний етап розвитку наукового знання, у тому числі правового, характеризується збільшенням аспектів (граней) вивчення одного й того самого об'єкта. Іншими словами, об'єктна сфера наук може бути одна, а предметна, враховуючи зміст та специфіку конкретної науки, може бути різною. Предмет є категорією, яка визначає певну цілісність, що виділена із об'єктів у процесі людської діяльності та пізнання. Таким чином, один і той самий об'єкт вивчається більш спеціалізовано, з диференційованим підходом, різними науками (наприклад, філософія права, соціологія права, теорія права).

В. Бачинін вважає, що «філософія права - міждисциплінарна галузь знань, яка об’єднує зусилля пізнання в юриспруденції та філософії» [9, с. 28]. Слід зазначити, що формування і розвиток філософії права як самодостатньої наукової дисципліни не є продуктом логічних операцій з об’єднання фрагментів філософії та права. Це - зумовлена логікою життя та галузей знань інтеграція філософських ідей і даних права [3, с. 12].

Діалектика розглядає форму явищ як структуру, зовнішні рамки явища. Форма явиш тісно пов’язана із змістом визначається ним і від нього залежить. Оскільки злочин є соціально-правовим явищем, форма цього явища є двоякою. Формою злочину як соціального явища виступає форма злочинної поведінки дія або бездіяльність. Тільки   в такій формі можливе злочинне посягання тільки таким чином можливе заподіяння шкоди суспільним відносинам або загроза завдання такої шкоди. Формою злочину як правового явища виступає склад злочину. Злочин в об'єктивній реальності завжди конкретний  це будь-який злочин, передбачений кримінальним законодавством.

Діалектика форми та змісту свого часу була розкрита у працях Гегеля. Характерним є таке твердження з його Енциклопедії «При рассмотрении противоположности между формой и содержанием существенно важно не упустить из виду, что содержание не бесформенно, а форма одновременно и содержится в самом содержании, и представляет собой нечто внешнее ему. Мы здесь имеем удвоение формы во-первых, она, как рефлектированная внутрь себя, есть содержание, во-вторых, она, как не рефлектированная внутрь себя, есть внешнее, безразличное для содержания существование» [6, с. 527]

З цієї подвійної природи форми випливає, по-перше, можливість відносно самостійного дослідження її, по-друге, невідворотність виходу у процесі поглиблення дослідження за межі форми. Щодо проблеми, що розглядається, зазначений процес особливо яскраво виявився у кримінальному праві.

Ще у 1906 р відомий дослідник М. Гернет зазначав, що основною характерною ознакою соціологічного напряму в науці кримінального права, а разом із тим і її заслугою, є вчення про злочин як соціальне явище [7, с. 138].

Радянська наука кримінального права виходила з розуміння злочину як соціального явища, хоча в період 40-50-х років центр тяжіння перемістився до розроблення правової форми останнього. Відображенням соціологічного підходу до злочину було його трактування як суспільно-небезпечного діяння, що, однак не могло вичерпати всі соціологічні аспекти проблеми. Суспільна небезпека – найважливіша соціальна характеристика злочину, але вона відображає лише одну його сторону: ту шкоду, яка завдана або може бути завдана суспільству злочинною поведінкою. Вказуючи на суспільну небезпеку злочинного діяння, ми ще не розкриваємо його причини, не характеризуємо відношення злочинця до оточуючих його місце це в   соціальних групах [16, с. 5]. Поглиблюючи з одного боку, вивчення правової форми злочину, а з іншого – традиційні соціологічні дослідження суспільної небезпеки злочину, наука кримінального права вийшла тим самим за межі аналізу правової форми, розширила свою проблематику, збагатила методологію.

Разом із тим галузеві соціологічні дослідження свідчіть що галузеві юридичні науки розглядають правопорушення під кутом зору певної форми юридичної відповідальності що визначає обсяг соціологічних досліджень. Характеристика причин, закономірностей розвитку правопорушення як соціального явища, різноманітних форм і методів боротьби з ними не є предметом галузевих наук та тяжіє до виділення в самостійну науку. Частково така тенденція вже реалізована кримінологія існує як самостійна наука, що не збігається за предметом з наукою кримінального права [8, c. 56]. В перспективі можна очікувати, що розроблення причин правопорушень, форм та методів боротьби з ними також вийде за межі галузевих юридичних наук та стане предметом науки, що вивчатиме комплексну проблему асоціальної поведінки.

Вчені пропонують різні підходи до визначення злочину у філософсько-правовому розумінні, адже зрозуміло, що визначення злочину як правової категорії є більш вузьким, ніж категорії філософської, і не розкриває суті цього складного соціального явища, не вказує на його причини, що значно звужує, а подекуди й унеможливлює боротьбу з ними. На думку В. Бачиніна, феномен злочину слід розглядати в казуальному причинно-наслідковому аспекті цивілізації.

О. Микитчик, розкриваючи загальноісторичну тенденцію декриміналізації юридичного закону і його гуманістичну сутність, пропонує таке філософське правове визначення злочину як соціального явища: «Злочин – це вид антисуспільної протиправної поведінки, яка спрямована проти загальнолюдських цінностей і виражена в діях, що завдають значної шкоди людині в системі суспільних відносин і державі, за що передбачається кримінальним законом покарання» [19, с. 8]. I хоча наведене визначення повно та ґрунтовно характеризує злочин із філософсько-правових позицій, слід зазначити, що воно не   позбавлене деяких вад. Вказуючи на те, що злочин – це вид антисуспільної поведінки, спрямованої проти загально людських цінностей, вчений не може претендувати на універсальність визначення. Адже загальнолюдські цінності країн Сходу традиційно вирізняються від країн Заходу. Згадаймо хоча б Коран, де сказано «Убий невірного». І таких прикладів можна навести багато.

Слід зазначити, що на рівні філософсько-правової методологи злочин розглядається як соціальне явище в онтологічному співвідношенні сутнісних і належних основ світу. Аксіологія злочину виявляється через причини морального непідкорення людей стандартизованим нормам поведінки, закріпленим у законі, й доводить: якщо існує закон, то є й шляхи його порушення. Наявність закону вже свідчить про об'єктивну здатність людей до порушення соціально-юридичних норм [19, с. 7]. Норма заборони зумовлює можливість вчинення злочину і певним чином спонукає до нього. Як свідчать дані соціологічних досліджень, у кожному суспільстві завжди є особи, які за будь-яких умов будуть скоювати ті чи інші злочини і зрозуміло, що методи кримінально-правової репресії практично безсилі, вони припиняють злочин, але не змінюють свідомості, не сприяють усвідомленню злочинцем того, що злочин - це зло. Хоча й таке твердження апріорі не може бути універсальним.

Злочин - це індивідуальний, асоціальний акт, це посягання окремої людини на встановлений в суспільстві порядок відносин між людьми, колективами, між колективом і особистістю [9, с. 3]. При цьому злочин має не тільки соціальну чи економічну характеристику як небезпечне для суспільства діяння, а й біологічні, психологічні та інші якості [26, с. 22].

Філософські аспекти злочину як соціального явища характеризуються його антисуспільною спрямованістю і спричиненням руйнації, створеної людьми життєдіяльності. У предметних формах вчинення злочину закладені морально духовні сили зла, що постійно мімікризується, має утаємничений характер, паразитує на слабкостях людської натури, завжди удосконалюється, таким чином пристосовуючись та уніфікуючись із культурно-цивілізаційним процесом. Будь-який злочинець своїми злочинними   діями руйнівним чином впливає на певні суспільні відносини, протидіє їх укріпленню та розвитку, підриває їх стан, змінює або знищує їх в конкретному суспільстві. Адже суспільство несе у собі зародки усіх злочинів, що мають бути вчинені, оскільки в ньому є умови, які сприяють їх розвитку, воно, так би мовити, готує злочини, а злочинність є лише засобом. Будь-який соціальний стан передбачає, відповідно, певну кількість та певний порядок проступків, які є необхідним наслідком його організації.

У літературі взаємозв'язок таких нормативно-ціннісних регуляторів, як мораль та право, висвітлюється в основному під кутом зору кримінально-правової проблематики. Дійсно з генетичної точки зору саме кримінально-нормативна регламентація людських вчинків і кримінальне переслідування найбільш тісно, у порівнянні з іншими підрозділами системи права, пов'язані з мораллю. Умови нормальної життєдіяльності людини потребують відповідальності за свої вчинки, спочатку виражаються в моралі. І лише пізніше в морально відпрацьованому вигляді сприймаються державою, в результаті чого утворюється правова «криміналістична частина» правової матерії - кримінальне право і пов'язані з ним правові підгалузі [2, с. 206].

Правові аспекти злочину також не розроблені досконало у правовій науці і часто мають суперечливий характер. Так, не вщухають гострі наукові дискусії щодо визначення об'єкта злочину. Одні вчені вважають таким суспільні відносини (В. Тацій, М. Коржанський), інші (С. Гавриш, Є. Фесенко) - правове благо. Існує також думка, що злочин завжди завдає шкоди охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам [7, c. 139]. В історії правової науки поняття злочину визначали по-різному. Можна виділити три визначення цього поняття [13, с. 75].*

формальне визначення - відображає юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння що передбачається законом як кримінальне каране;*

матеріальне визначення виділяє лише соціальну сутність злочину суперечність його певним соціальним цінностям (злочин – суспільно-небезпечне діяння);*

формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну та юридичну характеристику злочину (злочин   – суспільно-небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння). Саме такий підхід характеризується глибокою соціальною сутністю і дає можливість ширше подивитися на злочин не тільки з формального юридичного боку, що визначається мовою кримінальне правового закону, а й з іншого - визначивши його причини та негативний вплив як на соціальний організм, так і на особу злочинця.

Зважаючи на викладене, пропонуємо таке визначення злочину як соціального явища, враховуючи філософсько-правові аспекти: «Злочин - це протиправна дія, яка знищує або порушує конкретні суспільні цінності (життя та здоров'я людини, відносини власності тощо) певного соціуму, за яку передбачено кримінальну відповідальність».

На нашу думку, таке визначення найбільш чітко характеризує злочин з філософсько-правових позицій. 3 одного боку, вказівка на конкретні суспільні цінності певного соціуму дає змогу проаналізувати злочин як соціальне явище, з іншого - вказівка на передбачену кримінальну відповідальність у разі його вчинення формалізує його правовими рамками.

Розуміння сутності злочину у філософсько-правовому аспекті дозволить попереджувати та мінімізувати такі антисуспільні дії, адже кримінально-правова категорія «злочин» у філософсько-правовому аспекті набуває світоглядних вимірів у контексті історичного становлення правового ставлення людини до світу в концептуальній системі “зло-злочин-злочинність” [19, c. 6].

Отже, злочин необхідно розглядати як багато аспектне, складне соціальне явище.

РОЗДІЛ 2. ВІДМІННІСТЬ ЗЛОЧИНІВ ВІД ІНШИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

Злочин, як вид правопорушення, слід відрізняти не лише від малозначних діянь, а й від інших правопорушень, а як прояв суспільне небезпечної поведінки особи - слід відрізняти від інших видів людської поведінки.

Під правопорушенням розуміється антисоціальне протиправне і, як правило, винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне юридичну відповідальність. Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. Із цих конституційних положень однозначно випливає, що злочини, адміністративні,   дисциплінарні правопорушення і цивільно-правові делікти є різними видами правопорушень. У теорії права виділяються й інші види правопорушень - господарсько-правові, фінансові, конституційні, трудові, корупційні, податкові, екологічні, земельні, сімейні правопорушення, порушення міжнародного права тощо [23, c. 227].

Правильне вирішення питання про розмежування злочинів та інших правопорушень має важливе значення для дотримання як загальних, так і галузевих принципів кримінального права.

Критеріями відмежування злочинів від інших правопорушень є: 1) суспільна небезпека; 2) суб'єкт правопорушення; 3) винність; 4) кримінальна протиправність; 5) кримінальна караність.

Суспільна небезпека, як один із названих критеріїв, є характерною не тільки для злочинів, а й для інших правопорушень. Цей висновок випливає, зокрема, із ч. 2 ст. 1 КК, де зазначено, що «Кримінальний кодекс України визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами».

Розрізняють характер і ступінь суспільної небезпеки. Характер – якісна ознака суспільної небезпеки - залежить від важливості об'єкта кримінально-правової охорони. Так, життя та здоров'я особи, її воля, статева свобода і статева недоторканність, мир, безпека людства, міжнародний правопорядок як найбільш важливі цінності захищаються кримінальним законом. Наявність факту посягання на них не викликає необхідності порушувати питання про відмежування такого злочину від інших правопорушень, оскільки таких законодавство не передбачає.

Відповідальність за посягання на особисті права людини і громадянина, власність, порядок здійснення господарської діяльності, довкілля, громадську безпеку, безпеку виробництва, безпеку руху та експлуатації транспорту, громадський порядок та моральність, порядок несення військової служби тощо передбачена не тільки кримінальним правом, а й іншими галузями права. Для відмежування злочину від інших правопорушень у таких випадках недостатньо звертатися тільки до характеру суспільної небезпеки вчиненого. Необхідно визначити її кількісну ознаку - ступінь суспільної небезпеки діяння. Злочин завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. На ступінь суспільної небезпеки впливають: тяжкість заподіяної шкоди, спосіб вчинення діяння, форма вини, мотив і мета, повторність   та інші ознаки [10, c. 151].

Основною ознакою, яка впливає на ступінь суспільної небезпеки, є властивість діяння заподіювати істотну шкоду об'єктам кримінально-правової охорони.

Істотність матеріальної шкоди у багатьох випадках визначається безпосередньо у КК на підставі заздалегідь визначених абсолютно конкретних критеріїв і вимірюється у грошовому виразі (щодо майнової шкоди), у фіксованих показниках короткочасного розладу здоров'я, втрати працездатності, втрати органу або його функцій, смерті тощо (щодо фізичної шкоди). Ці критерії дають змогу, як правило, чітко відмежувати злочини від інших правопорушень. Наприклад, пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв є адміністративним правопорушенням (ст. 61 КУпАП). Якщо зазначеним діянням буде умисно заподіяно шкоду у великих розмірах, вчинене переростає у злочин, передбачений ст. 194 КК (умисне знищення або пошкодження майна), а якщо пошкодження названих предметів спричинило, скажімо, тяжкі тілесні ушкодження або загибель людей, то, залежно від форми вини, - у злочин, передбачений ч. 2 ст. 194 КК (умисне пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки), або у злочин, передбачений ст. 196 КК (необережне знищення або пошкодження майна). Аналогічне рішення треба приймати при знищенні або пошкодженні дренажних систем (ст. 74 КУпАП), пошкодженні газопроводів (крім магістральних) і їх устаткування при провадженні робіт (ст. 1032 КУпАП) тощо [21, c. 46].

Однак часто вказаних критеріїв у КК не передбачено і визнання чи невизнання істотною нематеріальної, а інколи - і матеріальної шкоди, особливо якщо вона має непрямий характер, здійснюється у межах судової дискреції. У цих випадках з метою визначення шкоди істотною мають враховуватися інші критерії - спосіб, місце, час, засоби, знаряддя, обстановка вчинення злочину, наявність потерпілого, який має особливий статус та потребує особливого захисту, наявність предмета злочину, що є особливо важливим, тощо.

Із ч. 2 ст. 11 КК випливає, що діяння, яке не заподіяло і не могло заподіяти   істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі, взагалі не становить суспільної небезпеки, тобто не вважається злочином [18, c. 174].

Суб'єктом злочину, як зазначалося вище, може бути лише фізична осудна особа, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність. За цією ознакою злочин можна відмежувати від цивільно-правового, а також деяких інших видів правопорушень, суб'єктом яких може бути і юридична особа. Фізична особа у цивільному праві у певних випадках може виступати суб'єктом правопорушення незалежно від віку і осудності (див. статті 1178, 1184, 1186 ЦК України). Суб'єктом дисциплінарного правопорушення може бути не будь-яка особа, а тільки та, на яку поширюється дія певних дисциплінарних статутів чи положень.

На відміну від злочину, цивільно-правовим правопорушенням в окремих випадках може бути визнане і діяння, вчинене за відсутності вини. Так, згідно зі ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, може нести відповідальність за відсутності її вини (умислу або необережності), якщо це встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано: 1) каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного засобу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у виді арешту або виправних робіт, а також 3) в інших випадках, встановлених законом. Відповідальність без вини передбачена також статтями 1173-1176 ЦК України [22, c. 497].

Такі критерії, як кримінальна протиправність і кримінальна караність, дозволяють відмежувати злочини від інших правопорушень, не передбачених чинним КК і вчинення яких не створює   підстави для застосування кримінальних покарань. Інакше кажучи, правопорушення, відповідальність за які не передбачена КК, не є злочинами.

Відмежування злочинів від аморальних вчинків звичайно здійснюється за критеріями кримінальної протиправності й караності, а також за об'єктом, ступенем суспільної небезпеки та деякими іншими ознаками.

Так, суспільство може визнавати аморальними, а у деяких випадках і суспільно небезпечними вчинками самогубство і замах на самогубство, клонування людини, проведення самоабортів, свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження на венеричну хворобу тощо, але усі ці діяння не розглядаються як злочини, оскільки відповідальність за них чинний КК не встановлює. Санкціями за невиконання вимог моральності можуть бути лише певні форми морального впливу, наприклад, громадський осуд.

Об'єкт аморальних вчинків суттєво відрізняється від об'єкта злочину. З одного боку, аморальні вчинки можуть посягати на такі загальні блага, як уявлення суспільства про добро і зло, справедливість тощо, але не всі злочинні посягання є аморальними (нейтральними до моралі є більшість необережних злочинів, ряд злочинів у сфері господарської діяльності, інші злочини, для яких не є характерними корисливі чи інші низькі мотиви). З іншого боку, об'єктами аморальних вчинків можуть бути суспільні відносини, які перебувають виключно у сфері моральності і не мають жодного кримінально-правового відтінку: кохання, загальне ставлення до віросповідання, деякі правила етикету тощо [28, c. 143].

На відміну від злочину, аморальний вчинок не завжди полягає у конкретному діянні (дії або бездіяльності). Аморальними можуть бути спосіб життя загалом або деякі його сфери, думки та переконання.

Більш чітко таке відмежування можна зробити тоді, коли ознаки, за допомогою яких визначається ступінь суспільної небезпеки, чітко визначені безпосередньо в законі. Так, виготовлення порнографічних предметів визнається злочином лише за наявності мети їх збуту (ст. 301 КК), заняття проституцією - за умови його систематичності (ст. 303 КК) [1] тощо.

Відмежування злочинів від суспільно небезпечних діянь,   які не визнаються злочинами, здійснюється переважно за критеріями кримінальної протиправності й караності, суб'єкта, винності.

Так, немає сумніву у тому, що суспільно небезпечними діяннями є застосування будь-якої зброї масового знищення - хімічної, біологічної, ядерної, лазерної, інфразвукової, радіологічної, променевої тощо. Проте кримінальне протиправним і караним (ст. 439 КК) визнається застосування лише перших трьох із перелічених її видів [1].

Проблема відмежування злочинів від правомірної поведінки, яка не є ні аморальною, ні суспільно небезпечною і, маючи певні ознаки злочину, насправді може бути навіть суспільно корисною, стосується, зокрема, випадків, коли діяння не визнається злочином через існування обставин, які виключають його злочинність (статті 36-43 КК) або кримінальну караність (ч. 1 ст. 5 КК).

Наприклад, заподіяння нападникові шкоди, необхідної й достатньої у даній обстановці для припинення суспільне небезпечного посягання, за умов, передбачених законом, не визнається злочином і є суспільне корисним діянням, оскільки воно спрямоване на захист суспільних цінностей [30, c. 15-17].

Інколи одним і тим самим діянням вчинюються правопорушення, відповідальність за які передбачена КК та іншим (не кримінальним) законодавчим актом, тобто йдеться про сукупність злочинів та інших правопорушень.

Наприклад, ст. 176 КК визнає злочином, зокрема, незаконне розповсюдження творів, якщо ці дії завдали шкоди у великому розмірі. Відповідно ж до ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права» такі самі дії є цивільно-правовим проступком, який тягне відповідальність, передбачену ст. 52 зазначеного Закону.