Послідовність виконання тригранного-виїмчастого різьблення

Вступ 

     Перебудова  всіх сфер нашого суспільства, активне  залучення людського фактору  як важливого чинника у діяльності усіх структур, призводить до нових  підходів вирішення найрізноманітніших проблем, які постають перед нашою  державою сьогодні. Національна система  не стала винятком. Вона перебуває  у постійному розвитку, що обумовлено багатьма чинниками: економічними, політичними, соціальними. Серед найбільш важливих загальних проблем сучасної освіти можна назвати невідповідність  якості сучасним вимогам, прагматичну  орієнтацію освіти, що не сприяє розвитку особистості, недостатню доступність  якісної освіти для широких мас  населення .

     Сучасна школа перетворилась на «сходинку» до вступу у вищий навчальний заклад. Предмет «Трудове навчання», безперечно, є одним із тих, що готують учнів  до дорослого життя. Під час вивчення трудового навчання учні отримують, як загальні, так і спеціальні знання та вміння, що будуть їм необхідні і  під час вибору професії, і в  домашньому господарстві.

     Метою трудової підготовки школярів є формування у них готовності до праці в  народному господарстві, тобто сукупності якостей, що дають змогу працювати  успішно з користю для суспільства  і із задоволенням для себе. Саме тому освітня галузь «Технологія» є  однією з обов’язкових освітніх галузей , що утворюють інваріативну складову змісту шкільної освіти. Разом із іншими освітніми галузями вона визначає зміст  загальнокультурної, загальнонаукової і технологічної підготовки учнів.

     У Законі України «Про загальну середню  освіту» зазначено, що освіта має  бути спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості.

     Реалізація  цих завдань може здійснюватись  лише за умови здійснення особистісно  орієнтованого навчання, виховання  і розвитку.

     Індивідуалізація  навчально-виховного процесу як складова особистісно орієнтованої моделі освіти привертала увагу видатних педагогів – 

     Я.А. Коменського, Д. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Г. Песталоцці, К. Ушинського, Б. Грінченка.

     Активно досліджували питання індивідуалізації з середини ХХ століття, що знайшло  своє відображення в працях Ш.О. Амонашвілі, В.О. Сухомлинського, О.Я. Савченко, Н.М. Бібік, Д.О. Тхоржевський.

     Більше  трьох століть тому Я.А. Коменський із властивою йому проникливістю  писав, що той наставник досягне  успіху, який викладатиметься відповідно до ступеня сприймання.

     Великий внесок у творчу розробку внутрішнього диференціювання зробив український  педагог К.Д.Ушинський, який вказував на необхідність працювати на уроці  з учнями різного рівня знань. Він писав: «Такий поділ класу  на групи, із яких одна сильніша другої, не тільки не шкідливий, а навіть корисний, якщо наставник вміє працювати з  однією групою сам, даючи іншим самостійні вправи».

     Думку про необхідність диференційованого  підходу до навчальної діяльності школярів не раз висловлював у своїх  працях В.О.Сухомлинський: «До кожного  учня треба підійти, побачити його труднощі, кожному необхідно дати тільки призначене йому завдання» .

     Таким чином актуальність проблеми, недостатність  її розробки в теорії і практиці трудового навчання у поєднанні  їх практичною значимістю визначили  тему нашого дослідження: «Оздоблення  виробів різними техніками».

     Дана  кваліфікаційна робота дає широкі можливості для вивчення важливої теми в трудовому навчанні “ Оздоблення виробів ”.

     Мета дослідження полягає в розробці методики використання поєднаних технік виготовлення обєктів праці (різьблення на деревині, карбування на металі, гончарство) та підвищення ефективності процесів навчання й виховання.

        Відповідно до мети вирішувались такі завдання роботи:

     –  проаналізувати стан проблеми та дослідити різні підходи до її розв’язання;

     – з’ясувати художньо-естетичну природу оздоблення виробів, їх місце в територіально-мистецькій культурі народу; проаналізувати техніки виконання;

     РОЗДІЛ 1. РЕТРОПРОДУКТИВНИЙ АНАЛІЗ РОЗВИТОКУ ТЕХНОЛОГІЙ ОЗДОБЛЕННЯ ВИРОБІВ

1. Історія розвитку різьблення по дереву

     Первісні  вироби з дерева, мабуть, появилися  вже в епоху мезоліту внаслідок  застосування кремінного долота, тесла  й сокири. Знаряддя і посуд з  дерева, яке значно податливіше обробці, ніж кістка чи камінь, ще ширше розповсюдилися у побуті неолітичних племен Східної  Європи, оскільки вдосконалювалися інструменти. Однак для дослідників залишається  нез'ясованим ранній етап розвитку деревообробного  виробництва через малу кількість  дерев'яних археологічних знахідок. Слабка тривкість деревини і руйнівна сила часу спричинили до цілковитої втрати більшості дерев'яних виробів найдавніших  епох.

     Товари первісного мистецтва з Мезинської, Кирилівської та інших стоянок, виготовлені з мамонтових бивнів, декоровані гравійованим орнаментом, дозволяють припустити застосування у ті часи аналогічної техніки контурного різьблення до виробів з дерева.

     У житті людини часів неоліту важливе  значення мав винахід засобів  пересування: човна і саней, їх виготовляли  із товстого стовбура дерева, випалюючи  відповідні заглибини та видаляючи  горілий шар кам'яним теслом. Сліди  такої обробки дуже добре простежуються  на внутрішніх стінах човна, знайденого під багатометровою товщею відкладів  р. Оскол на Харківщині. Рештки саней  і лиж виявлено при розкопках  неолітичних поселень на Уралі і  в Скандинавії. Вони можуть служити  аналогією деревообробного виробництва  людей, які жили на віддалених територіях, у різних природних умовах, але  перебували на однаковій стадії історичного  розвитку. Чимало матеріалів для гіпотетичних міркувань щодо виготовлення й оздоблення виробів з дерева дають розкопки поселень епохи міді—бронзи.

     Первісне  ремесло і мистецтво, тісно переплітаючись з міфологією і релігією, утворювали первісний синкретичний комплекс. Лише в класовому рабовласницькому суспільстві  ремесла і художня творчість  стали самостійними видами професійної  трудової діяльності. У цей час  зростали технічні можливості виробництва, розвивалася функціональність форми, збагачувався декор тощо.

     Літературні джерела та археологічні матеріали, знайдені на території України при  розкопках скіфських поселень і  поховань, засвідчують майстерне  володіння скіфськими ремісниками-деревообробниками техніками видовбування витесування, столярними з'єднаннями, плоскорельєфним та об'ємним різьбленням, інкрустацією тощо. При кочовому способі ведення господарства скіфи надавали перевагу виробам із дерева — практично зручнішим і значно дешевшим від металевих.

     Рештки  дерев'яного посуду (ковші, тарілки, чаші, черпаки) знайдені при розкопках  кургану Солоха поблизу м. Велика Знаменка Запорізької області, кургану  Баби в околицях м. Апостолове, Першої Завадської Могили і Холминої Могили біля м. Орджоні-кідзе на Дніпропетровщині та ін.

     Масового  характеру набуло у Скіфії виробництво  зброї і транспортних засобів. Зброярі  виготовляли з дерева списи, луки, стріли, піхви для мечів, щити, горити і подібні предмети військового  обладунку, оздоблюючи їх золотими і  бронзовими бляшками з орнаментальними  та міфічними зображеннями. Не менш важливе значення для кочового життя  скіфів мали виготовлені з дерева засоби пересування: сани, вози, човни, сідла, ярма, які також прикрашували.

     Сарматські  племена населяли південь нашої  країни в II ст. до н. е.—IV ст. н. е. і також  користувалися дерев'яними виробами: предмети військового обладунку, посуд  і т. п. Деякі з них пофарбовані  у червоний колір, оздоблені поліхромним  розписом, різьбленням, вставками із різноколірних камінців і скла.

     Після землеробства і скотарства важливою галуззю виробничої діяльності стародавніх  слов'ян у VI—IX ст. були ремесла, передусім  обробка дерева, каменю і металу, гончарство, ткацтво. Широкий набір  теслярських, столярних і різьбярських інструментів (сокири, струги, тесла, пили, сверла, долота, різці тощо) свідчить про диференціацію вже на той  час деревообробного ремесла  і появу майстрів-професіоналів. Вони виготовляли й оздоблювали  речі хатнього вжитку, знаряддя праці, зброю, засоби пересування та сакральні предмети, пов'язані із поганським культом.

     За  функціонально-художнім вирішенням усі  вироби умовно можна поділити на три  групи. До першої, найбільшої, належать ужиткові предмети побуту широких мас  народу з майже відсутнім декором, їхні художні переваги практично  зведені до утилітарне вмотивованої форми. Побутові вироби та обладунок, що належить до другої групи, мали вишукану форму, оздоблювалися різьбленням, розписом та інкрустацією, засвідчуючи  цим панівне становище їх власників  у суспільстві. Третя група виробів  — це старанно виконані і прикрашені культові предмети, обереги, які використовувалися  для релігійних ритуалів. Такі функціонально  художні відміни виробів виникли  в часи формування класового устрою і зберігалися протягом наступних  століть феодальної і капіталістичної  формацій.

     Літописні відомості і археологічні знахідки засвідчують широке застосування у  Древній Русі возів і саней. Вози були двоколісними й чотириколісними  та нагадували сучасні. Однак ця подібність лише зовнішня. Конструкція воза не мала теперішньої досконалості. Основа складалася з двох довгих жердин, з'єднаних  поперечними перекладинами, дишла  кріпилися нерухомо, що затруднювало повороти. Колесо, знайдене при розкопках  у Києві, складалося з дерев'яного  обода і 13 дубових спиць.

     Сани  залежно від застосування були трьох  типів, про що свідчать їх знайдені в Києві рештки. Великими саньми перевозили вантажі, менші мали короби, служили для різноманітних подорожей, їх часто прикрашували різьбленням  і розписом, а формою вони нагадували залубні і гренджоли, поширені наприкінці XIX—на початку XX ст. Третій тип —  легкі санки для швидкої їзди і, мабуть, для полювання, нагадували сучасні нарти. Полози саней —  дубові, гнуті.

     Предмети  внутрішнього обладнання хат також  виготовляли з дерева й оздоблювали  різьбленням. Бідняцькі, напівземлянкові  житла обставляли пристінними лавами, їх доповнювали стіл і стільці, рідше  ліжка. Меблі феодальної знаті різноманітні і вишукано декоровані пласким геометричним різьбленням та інкрустацією. У письмових джерелах цього часу згадуються деякі види меблів: «стіл», «столец», «стулья», «скамья», «кровать», «постель» «ложе» та ін. Ліжка мали неоднакове призначення, форму, а відтак і різні назви: ложе, кровать, постіль, одр. У скринях (коробицях) зберігали одяг та коштовності. Про зовнішній вигляд князівського престолу довідуємось зі срібняків Володимира Святославовича. Його красу, пишність відзначив арабський мандрівник Ібн-Фадлан: «Престоль же его великь й украшень драгоценньїми камнями» . Загалом предмети хатнього обладнання князівсько-боярської знаті вирізнялися багатим оздобленням і, за справедливим зауваженням дослідників, їхні художні особливості характеризуються деяким впливом візантійського та романського стилів.

     У побуті різних верств населення Древньої Русі набув широкого вжитку різноманітний  дерев'яний посуд. Великооб'ємні посудини — бочки («бочька», «бчелка») і діжки («кадки») служили для зберігання зерна і рідини, їх виробляли майстри  «древодельци» із клепок, стягуючи виріб дерев'яними обручами. У  той же спосіб виготовляли посуд  середніх розмірів — цеберко («ушат») і відро для води. Ночви («корита» видовбували з однієї товстої  колоди. Столовий дерев'яний посуд поділявся  на посуд для пиття — ковші, братини, корці, чаші та для гарячої  страви — ставці, миски й тарілки.

     Більшість дерев'яного посуду виготовляли  із клепок, видовбуванням і лише частина виточувалася на токарному  верстаті з лучковим приводом. На посуді добре помітні густі концентричні кола, які утворилися внаслідок обробки. Залишки дерев'яного точеного посуду, прикрашеного пласким різьбленням  та поліхромним розписом, знайдені при розкопках у схованці Десятинної церкви в Києві, у «будинку токаря»  на Подолі, на Житньому ринку і Красній  площі (Київ). Уламки дерев'яних точених  мисок з лінійно різьбленими  візерунками виявлені на Райковецькому  городищі, Колодяж-ному, Городці Житомирської області.

     З-поміж  іншого столового начиння з дерева виготовляли ложки і черпаки. Дерев'яними ложками користувались  усі — селяни, міщани, феодали  і навіть князі. У літописі розповідається про випадок на урочистому бенкеті  у великого князя київського Володимира. Дружинники докоряли князеві, що мусять їсти дерев'яними ложками: «Зле єсть нашим головам. Дав він нам їсти дерев'яними ложками, а не срібними!» 3

     На  основі археологічних матеріалів встановлено  побутування в Київській Русі дерев'яних ложок двох типів —  з короткими держаками, округлим «їдаком» та довгих, які мали ручку  з «їдалом» овальної форми. Ці основні  типи існували протягом століть і  дійшли до нашого часу.

     Широка  утилітарність більшості дерев'яних виробів не виключала і художньої  довершеності форми, своєрідного декору. Майстри-деревообробники, теслі, столярі  водночас були і досвідченими різьбярами, конструкторами, опанували прийоми  поліхромного розпису тощо. Невипадково  радянський дослідник М. Макаренко  відносить різьблення на дереві до найважливіших технік створення  художніх виробів у слов'ян домонгольського  періоду 4. Важливо і те, що засвоєні навички роботи у дереві майстри  переносили на інші матеріали (кістку, камінь, метал).

     У часи Київської Русі існувало п'ять  видів різьблення на дереві. Найуживанішим  було пласке різьблення для декорування  господарських і побутових предметів. Візерунок (переважно геометричний) врізували на поверхні предмета лініями, площинами, виграваючи контрастами  світла й тіні.

     Поширеним було також рельєфне різьблення. Воно давало опукле зображення. Цією технікою прикрашували здебільшого вироби значних  масштабів — елементи архітектури, засоби транспорту тощо. У композиції рельєфного різьблення найчастіше впліталися рослинні і тваринні мотиви.

     Контррельєфне (виїмчасте) різьблення древньоруські  майстри застосовували для виготовлення дерев'яних матриць, якими з глини  відтискували керамічні рельєфні плитки. Досить чіткі уявлення про технічні й художні особливості цього  різьблення дають декоративні плитки, знайдені археологами на території  стародавнього Галича. На них у  круглому медальйоні вміщені рельєфні зображення воїнів, коней, орлів, пав, грифонів, гармонійно поєднаних із рослинними мотивами. Добре розв'язані складні  технічні та композиційні завдання при  виготовленні дерев'яних форм-матриць  не залишають жодних сумнівів щодо високої майстерності і таланту авторів. Кількома вправними врізами долота різьбярі підкреслили силу грифона, граціозну поставу пави, впевненість гордовитого орла.

     Ажурне  різьблення з прорізаним наскрізь тлом також було відоме в давній Русі, але порівняно з іншими техніками  вживалося рідше. Частина лиштви, знайдена археологами в Києві, мотивами ажурного різьблення уподібнюється  до мережива.

     Останній  різновид різьблення — кругле, або  об'ємне, було широко популярне на Русі. Стародавні різьбярі, крім скульптури, виготовляли і декорували об'ємним  різьбленням різноманітні господарсько-побутові предмети, засоби транспорту та дитячі іграшки («коник», «качалка»). Таким  чином, у побуті різних верств населення  Київської Русі знайшли широке застосування найрізноманітніші дерев'яні вироби, часто оздоблені різьбленням, розписом та інкрустацією. Все це свідчило про  великий розвиток і багатопрофільну  диференціацію стародавнього деревообробництва  східних слов'ян.

     За  соціальною ознакою древньоруські  деревообробні ремесла поділяють  на вільні сільські і міські, вотчинні і монастирські.

     Монголо-татарська  навала на Київську Русь у 1237—1240 рр. на деякий час загальмувала розвиток продуктивних сил, завдала страшних втрат стародавній  культурі і художнім ремеслам. 'Перестали  існувати ремісничі галузі, пов'язані  зі складним виробництвом. Менших збитків  зазнали деревообробні ремесла, які зосереджувались переважно  в поселеннях лісової і лісостепової місцевостей.

     У XIV—XVI ст. деревообробництво розвивалося  на Україні повсюдно -— і в  містах, і в селах, покликане забезпечити  простих людей і феодальну  знать необхідними виробами з  дерева. Для власних потреб селяни виготовляли деякі предмети хатнього обладнання, господарського реманенту  і под. Складніші вироби або деталі вони замовляли у місцевих майстрів за відповідну плату.

     Сільські  деревообробні промисли, як і інші ремесла, все більше і більше відокремлювалися від рільництва, перетворюючись у  галузі господарства. Характерною особливістю була спеціалізація у виготовленні місткого бондарного посуду (тара), дрібного бондарного посуду, столового посуду, ложок тощо (родини, а то й цілі села). Однак селяни не поривали зовсім із землеробством, для багатьох заняття ремеслом залишалося допоміжною галуззю в осінньо-зимовий період.

     Із  виробів цехових майстрів Києва, Львова, Кам'янця-Подільського до нашого часу дійшли різьблені ікони, кіоти, ручні хрести, меблі з панських палаців, церковні лави.

     До  рідкісних пам'яток різьблення XV ст. належать ручні двораменні хрести, оздоблені орнаменальними мотивами, написами і мініатюрами: «Розп'яття», «Зняття з хреста», «Причастя», «Умивання  ніг» і под.

     З XVIст. походять ікони, частини яких (тло, німби й обрамування) орнаментовані різьбленням, а пізніше тисненням дерев'яною матрицею по левкасу. Така попередня пластична обробка живописних ікон не тільки розмежовувала, членувала площини зображення, а й приглушувала одноманітний полиск дзеркально золоченої поверхні. В орнаментиці переважали хвилясті, прямі, скісні та перехресні лінії-жолобочки. Ікони, декоровані рослинними мотивами, мають аналогії серед давніх книжкових мініатюр та гравюр.

     У виготовленні архітектурних деталей  широко застосовували різьблення і  профілювання. Унікальними пам'ятками XVI ст. є львівські сволоки (балки). Центр композиції, майже на всю  ширину площини — «вихрова» розетка. Обабіч і вздовж розміщувалися менші, шестипелюсткові розетки. Боки сволока  мали складне профілювання, що доповнювало  і вигідно підкреслювало різьблені  мотиви.

     Деяке уявлення про технічні й художні  особливості різьблення народними  та цеховими майстрами дають кахлі XV—XVI ст. з багатьох міст України, відтиснуті у дерев'яних формах. Зустрічаються  орнаментальні мотиви тригранновиїмчастого різьблення, рослинні мотиви і сюжетні  зображення, виконані контррельєфно.

     Незважаючи  на політичну розчленованість українських  земель у XVII—XVIII ст., поступово зростало економічне та культурне піднесення, поглиблювалася національна самосвідомість.

     Творча  праця народних майстрів-деревообробників застосовувалась у багатьох галузях. Теслярі-будівельники водночас володіли різними техніками різьблення й  профілювання. Тому деякі архітектурні частини дерев'яних споруд цього  часу — піддашшя і опасання, ґанки  і галереї — підтримувалися профільованими стовпчиками, консолями та кронштейнами.

     Майстри надавали виняткової уваги пласкому різьбленню одвірків і сволоків, що вже тоді правили за найважливіші декоративні елементи споруд. Так, для  східних областей України типовою  формою церковних одвірків були шестикутники, а для західних — чотирикутники. Вони мали переважно усталену композицію: на верхній горизонталі вирізаний  хрест в оточенні шести-, восьмипелюсткових  розеток та інших орнаментальних мотивів. Композицію інколи довершувала  в'язь написів, що інформували про  час спорудження будівлі та її фундаторів.

     У різьблених одвірках, скобах та сволоках на зовнішніх карнизах дерев'яної архітектури XVII—XVIII ст. Подніпров'я та Слобожанщини чільне місце належало соковитим, пластичним мотивам (іоніки, намистинки, «сухарики» тощо), запозиченим з класичної  спадщини. У Карпатах різьблення на одвірках було пласким і складалося з кола, заповненого тонким, дрібним  візерунком, та стрічки у вигляді  витої «вірьовки».

     Різьблені сволоки загалом виготовляли  за однією схемою. На Подніпров'ї центр  сволока оздоблювали пласким  різьбленням з мотивами кіл, розеток  або смуг, бокові частини профілювали, різьбили «крученим» орнаментом і доповнювали  написання (хто і коли побудував  хату). Львівські сволоки відзначаються  великою різноманітністю розет. Високим різьбленням геометричного  характеру оздоблювали центральні сволоки на Гуцульщині. У середній частині сволоків переважно знаходився чотирьох-, шести- або восьмиконечний хрест. Для більшої виразності його мережили орнаментом — «ільчетим  письмом». Обабіч хреста розміщували  розетові мотиви («ружі»), «ши-ринки» і «головкате». На Поділлі сволоки здебільшого мали багатоконечні хрести з датою побудови хати.

     Столярі Придніпров'я, Поділля і Прикарпаття  виготовляли й оздоблювали контурним  і тригранновиїмчастим різьбленням  дерев'яні предмети господарського вжитку: вози, сани, ярма, тарниці, притики. Ці та інші вироби з дерева продавали  на сільських і міських ярмарках.

     Найдавніші  пам'ятки сільського транспорту, оздоблені  різьбленням, дійшли до нашого часу, зокрема  чумацькі вози XVIII ст. походять з Березова Великого та Пече-ніжина (Івано-Франківської області), зберігаються у Київському та Львівському історичних музеях і  Коломийському музеї народного  мистецтва. Подібність конструкції  та декору цих возів схиляють до думки, що вони виготовлені в одному деревообробному осередку. Пишно  декоровані геометричними, рослинними та архітектурними мотивами передня  і задня крижаниці.

     Наприкінці XVIII ст. у с. Коровинці на Сумщині  майстер Рябко виготовляв масивні  ярма. Середню частину ярма він  оздоблював восьми- і чотиригранними розетками, а бічні — півкруглими  й овальними візерунками.

     Профільовані  лави, різьблені скрині, столи, різноманітні стільці, полиці та божниці — основне  хатнє обладнання селян і міської  бідноти, здебільшого виготовляли  на замовлення.

     У декоруванні хатніх меблів великого значення надавали профільованому вирізуванню, яке найчастіше застосовували на мисниках, полицях і лавах. Божниці (дерев'яні полички для ікон) прикрашали пласким або тригранновиїмчастим  різьбленням.

     На  Гуцульщині скрині виготовляли з  букового дерева, розмальовували коричневою фарбою і лише тоді прикрашали контурним  різьбленням у вигляді прямих і скісних 'Ліній, квадратів, прямокутників, кругів. Вони мали двосхилу кришку, невисокі ніжки, наприклад, скриня початку XVIII ст. з Верховини, оздоблена геометричними  мотивами прямих і скісних ліній, хрестів і розеток з «вертунами»  тощо. Глибокі порізи тригранновиїмчастого характеру споріднюють її з подібним полтавським різьбленням.

     Скрині  Подніпров'я і Слобожанщини мали іншу архітектоніку: пласку кришку, короткі  ніжки або коліщата, їх переважно  розписували багатобарвними квітковими мотивами.

     У народному побуті XVII—XVIII ст. поряд  з керамічним посудом часто застосовувався дерев'яний (миски, тарілки, яндови, салатниці, ступки, сільниці, бочечки тощо), які  виготовляли на продаж бондарі Подніпров'я, Слобожанщини, Поділля- та ін. Особливо цікавими були великі миски для косарів  — яндоли та ковганки для замісу тіста. Вони завжди мали круглу форму, а на зовнішній стороні прикріплені  два або й чотири вушка для  перенесення і завішування на стіну, їх орнаментували із зовнішнього  боку, і декор добре «читався», коли вони були завішені догори дном або  стояли на полиці; із середини великі миски  найчастіше розписували фарбами. Дотепер  таких виробів збереглося небагато. У Рівненському краєзнавчому музеї  є велика дерев'яна миска-корець XVII ст., ручку якої оздоблено скісними лініями плаского різьблення; у Чернігівському історичному мувеї миска-корець XVIII ст., ручку якої прикрашено великою  розеткою, виконаною виїмчастим різьбленням. Так само оздоблено й дерев'яні  посудини на кашу та сіль, зокрема ковганку з Харківського історичного музею. Декілька великих розписних мисок XVIII ст. зберігається у музеї Львівського  відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АП України.

     У кожній хаті користувалися сільничками  різноманітної форми (куба, паралелепіпеда або у вигляді качок, гусей  тощо, трактованих узагальнено).

     Майже по всій території Лівобережної України  вживали коряки для пиття, які  найчастіше мали овальне пійло і  ручку у вигляді плавної птиці.