Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Потерпiлий в кримiнальному процесi

К У Р С О В А Р О Б О Т А

на тему:

“ПОТЕРПІЛИЙ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ”

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………………
Права потерпілого у стадіях порушення кримінальної справи та попереднього розслідування;

Права потерпілого у стадії порушення кримінальної справи…………………...
Права потерпілого у стадії попереднього розслідування……………………….
Права потерпілого в судовому провадження кримінальних справ;
Права потерпілого у стадіях віддання обвинуваченого до суду та судового розгляду кримінальних справ судом першої інстанції…………………………
Права потерпілого під час розгляду кримінальних справ в апеляційному та касаційному порядку……………………………………………………………...

4. Висновок …...…………………………………………………………………………

Список літератури……………………………………………………………………

ВСТУП

Як повноправний член світового співтовариства Україна має послідовно запроваджувати в дію міжнародно-правові акти про права і свободи людини, а це вимагає приведення національного кримінально-процесуального законодавства у відповідність до загальновизнаних міжнародних норм.

Прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України, ратифікація нею міжнародних актів стосовно прав і свобод людини, визнання України ЗО січня 1992 р. повноправною державою - учасницею НБСЄ (Наради з безпеки і співробітництва в Європі), прийняття її 26 вересня 1995 р. до Ради Європи зумовили необхідність радикальних реформ у політичній, економічній, соціальній та правовій сферах.

Становлення української правової демократичної держави відбувається нерозривно з процесом оновлення юридичної бази захисту прав і свобод людини, використання нетрадиційних для старої системи права елементів. Нині Україна змінює своє законодавство, приводить його у відповідність до європейських норм.

Для вдосконалення правового статусу особи в законодавстві України особливе значення має Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р., норми якої є нормами прямої дії (ст. 8), а також такі міжнародно-правові документи, як Загальна декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., розроблені на її основі та прийняті б грудня 1966 р. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права (ратифіковані Україною 1973 р.), Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини (листопад 1950 р.), Декларація 00Н Основні принципи правосудця для жертв злочинів і зловживань владою"', прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н в листопаді 1985 р. Чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України).

9 листопада 1995 р. Україна підписала Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р., а майже через два роки, 17 липня 1997 р., відбулася її ратифікація, але з окремими застереженнями, що обумовлено Перехідними положеннями Конституції України. Вступаючи до Ради Європи, Україна усвідомлювала, що цим актом вона бере на себе зобов'язання не лише визнати, а й закріпити у своєму законодавстві та дотримуватися європейських стандартів прав людини, в тому числі у кримінальному судочинстві.

Конституція України гарантує громадянам України можливість захисту їхніх прав і свобод у міжнародних органах:

"Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна" (ст. 55). Європейська комісія та Європейський суд з прав людини мають надати можливість реалізації цієї гарантії. Тож, усі порушення Конвенції, що мають і матимуть місце після 17 липня 1997 р., фактично можуть розглядатися крізь призму підготовки звернення до Страсбурга (місцезнаходження Європейського суду).

З прийняттям Конституції Україна вступила в новий етап розбудови демократичної соціальної правової держави.

У Конституції України проголошується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3). Для кримінально-процесуального законодавства це означає, що воно має бути зорієнтоване на забезпечення можливостей здійснення учасниками судочинства процесуальних прав і додержання законності (п. 1 ч. З ст. 129 Конституції) під час його відправлення. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55).

Реалізація цих та інших конституційних положень у кримінальному процесі пов'язана з необхідністю не тільки вдосконалення діяльності органів попереднього розслідування, прокуратури, суду, адвокатури, а й розширення процесуальних прав учасників процесу, в тому числі й тих, які постраждали від злочинів, а також послідовного здійснення наявних прав.

2. ПРАВА ПОТЕРПІЛОГО У СТАДІЯХ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ ТА ПОПЕРЕДНЬОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

2.1 Права потерпілого у стадії порушення кримінальної справи

У юридичній літературі існує думка, що потерпілий є повноправним учасником процесу і наділе-ний усіма необхідними правами. Така постановка питанняначебто знімає проблему подальшого розширення прав потерпілих у кримінальному судочинстві, але з цим погодитися не можна.

Кримінально-процесуальне законодавство досить чітко регулює питання про характер участі потерпілого у стадіях порушення кримінальної справи та попереднього розслідування. Порушення кримінальної справи є першою стадією кримінального процесу. В цій стадії закладається особливий комплекс відносин між органами дізнання, слідчим, прокурором, заявником та іншими особами. Вона криє по собі дії з прийняття й перевірки заяв (повідомлень) про вчинені злочини або злочини, що готуються, закріплення слідів злочину, винесення певних рішень і перевірки їх законності та обгрунтованості.

М.П. Кузнецов вважає, що кримінальний процес починається не з моменту порушення кримінальної справи, а з моменту надходження до органів, правомочних порушити кримінальну справу, повідомлень, даних про вчинення чи підготовку злочину, тобто з часу появи приводу до порушення кримінальної справи¹.

З такою думкою слід погодитись і вважати початковим моментом цієї стадії надходження до відповідного державного органу заяви чи повідомлення про злочин. Саме з цього часу починається реагування на злочин у формі кримінально-процесуальної діяльності. Тобто в ст. 94 КПК, що іменується "Приводи і підстави до порушення кримі вальної справи", насправді мова йде про приводи для по чатку кримінально-процесуальної діяльності.

Не можна не погодитися з думкою В.С. Зеленецького про те, що сама назва стадії "порушення кримінальної справи" не повністю відображає суть цієї стадії. Така назва с вузькою, однобічною, передає лише найменування одного можливого рішення, що може бути прийняте, а саме - про порушення кримінальної справи. На практиці ж можуть виноситися рішення і про відмову в порушенні кримінальної справи, і про направлення заяв і повідомлень за належністю. Тому В.С. Зеленецький пропонує іменувати цей процес "дослідчим кримінальним процесом"². Вважаю, що й ця назва не є досить влучною.

О.Р. Михайленко наголошує на тому, що провадження попереднього слідства з кримінальних справ відрізняється від розслідування злочинів, яке, на його думку, починається ще до винесення рішення про порушення кримінальної справи.

На мою думку найбільш правильною назвою цієї стадії кримінального процесу є "Перевірка і вирішення заяв і повідомлень, про злочини"3. Адже в стадії порушення кримінальної справи (як вона зараз називається) така справа порушується не завжди. На цій стадії кримінального процесу перевіряються заяви й повідомлення про злочин.

Ефективність розслідування злочинів прямо залежить від того, як швидко з моменту вчинення суспільне небезпечного діяння розпочато дізнання й попереднє слідство. Своєчасність порушення кримінальної справи дозволяє по-класти край злочинові, вона має вирішальне значення для повного і швидкого його розкриття і розслідування.

Провадження за заявами й повідомленнями обмежено часом. У ст. 97 КПК визначено строк, упродовж якого слід винести рішення за заявою чи повідомленням про злочин, - три дні. За цей час правоохоронний орган зобо-в'язаний прийняти повідомлення, проаналізувати дані, що в ньому містяться, і сформулювати певне процесуальне

рішення. Якщо даних, наведених у заяві, недостатньо для винесення обгрунтованого рішення, її перевірка здійснюється у строк, що не може перевищувати десяти днів.

Завершується провадження за заявами й повідомленнями про злочини винесенням одного з трьох процесуальних рішень: 1) порушенням кримінальної справи; 2) відмовою в порушенні кримінальної справи; 3) направленням заяви або повідомлення за належністю,

Кримінальна справа може бути порушена лише за наявності до того законних приводів і підстав, передбачених ст. 94 КПК. На практиці іноді плутають поняття "приводи" й "підстави", а це призводить до того, що в постанові Про порушення справи не завжди вказується, який конкретно привід має місце, а також що є підставою для порушення справи. Тому вважаю за необхідне нагадати, що приводи - це ті джерела, завдяки яким установлюються первинні дані (відомості) про злочин або його підготування. Вони перелічені у ч. 1 ст. 94 КПК. Найпоширенішим джерелом є заяви та листи громадян, а також повідомлення організацій, установ, підприємств, посадових осіб, представників влади, громадськості.

Важливе значення, на мою думку, має питання про момент визнання особи потерпілою в кримінальній справі. Як я вже згадував, потерпілий вважається учасником процесу з моменту винесення постанови про визнання особи потерпілою. Є поодинокі випадки, коли слідчий не вжив заходів щодо встановлення осіб, котрі змогли б захистити свої права як потерпілі.

Рішення про визнання особи потерпілою в більшості випадків постановляється безпосередньо перед пред'явленням обвинувачення або після нього.

Інснують і факти необгрунтованої відмови в порушенні справи за повідомленням потерпілих про вчинення щодо них чи їх майна, злочинів, порушення закону під час реєстрації заяв або повідомлень потерпілих про вчи нення злочинів. А несвоєчасне порушення кримінальної справи за заявою чи повідомленням потерпілої особи про вчинений злочин є грубим порушенням права потерпілого. Водночас чинне законодавство не містить конкретних норм, що регулювали б питання про відповідальність посадових осіб, із вини яких потерпілий не отримав надійного захисту своїх прав та інтересів з боку правоохоронних органів та суду.

На мою думку, рішення про визнання особи потерпілою слід виносити на ранньому етапі провадження в кримінальній справі. Це сприятиме реальному втіленню ідеї законодавця про активну участь потерпілого у кримінальному судочинстві.

Вважаю, що для визнання особи потерпілою достатньо мати докази, які свідчать лише про те, що діяння підпадає під ознаки злочину, передбаченого однією зі статей особливої частини Кримінального кодексу; злочин було вчинено або підготовлено; саме цим злочином справді заподіяно певну шкоду, вказану в законі; існує причинний зв'язок між даним злочином і моральною, фізичною або майновою шкодою, що настала.

Коли заподіяння шкоди є очевидним під час порушення Кримінальної справи (наприклад, у разі вчинення зґвалтування, крадіжки, розбійного нападу тощо), постанову про визнання особи потерпілою рекомендується приймати одночасно з постановою про порушення кримінальної справи. В інших випадках визнання потерпілим може мати місце і згодом, але зразу після встановлення факту заподіяння шкоди конкретній особі. Ця вимога набуває особливого значення з огляду на те, що громадянин, якому заподіяно шкоду, може користуватися наданими йому законом правами та виконувати покладені на нього законом обов'язки лише після того, як органом дізнання, слідчим чи прокурором прийнято відповідну постанову. Запізніле визнання потерпілим не може бути виправдане.

Відмова в порушенні кримінальної справи є однією з актуальних проблем кримінального судочинства. Правильне і своєчасно винесене рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи свідчить про те, що орган дізнання і попереднього слідства (прокуратура, суд, суддя) вірно реагують на кожну заяву та повідомлення про вчинений злочин чи злочин, що готується.

У діяльності органів внутрішніх справ відмова в порушенні кримінальних справ набула надмірного поширення. Часто слідство підміняється довгими перевірками, внаслідок яких важливі докази втрачаються, а злочинці не лише переховуються, а й продовжують злочинну діяльність. Практика свідчить, що здебільшого не порушуються справи про крадіжки, пограбування, розбійні напади, а вони якраз і вимагають термінових слідчих дій. Це призводить до того, що розкриття цих злочинів найбільш низьке.

Практика показує, що найчастіше допускаються необгрунтовані відмови у порушенні кримінальних справ, порушення строків перевірки заяв і повідомлень про злочини. У порушенні кримінальної справи нерідко відмовляють із підстав, не передбачених законом. Характерною ознакою постанов про відмову в порушенні кримінальної справи по матеріалах про нерозкриті злочини є те, що мотивування цих постанов здебільшого грунтується на припущеннях, а не на конкретних фактичних даних. У таких постановах мають місце посилання на "малозначимість" вчиненого або ж на "недоцільність" порушення кримінальної справи, оскільки даний злочин вже не є "суспільне небезпечним" або ж особа, що його вчинила, перестала бути "суспільне небезпечною".

Невжиття передбачених законом заходів відносно повідомлень і заяв про злочини або приховування останніх від обліку являють собою також порушення законності, які, на жаль, ще зустрічаються на практиці.

Відмова в порушенні кримінальної справи тягне за собою реалізацію певних рішень. Передусім це - повідомлення заінтересованих осіб, підприємств, установ, організацій, від яких надійшли повідомлення чи заява. На практиці вимога ст. 99 КІІК про повідомлення зацікавлених осіб про відмову в порушенні кримінальної справи нерідко не виконується . А це позбавляє їх можливості оскаржити рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.

Тому пропонується доповнити ст. 99 КПК вказівкою про те, що заінтересованим особам та їхнім представникам слід роз'ясняти порядок оскарження рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, про що робиться відмітка в матеріалах перевірки або складається спеціальний протокол. У повідомленні слід вказати підстави винесення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, порядок і строки оскарження в разі незгоди з ним. З надходженням клопотання від зацікавлених осіб їм має видаватися копія постанови про відмову в порушенні кримінальної справи³. Така вимога закону стала б важливою умовою своєчасної реалізації зацікавленими особами свого права на оскарження рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, реальною гарантією права на оскарження дій посадових осіб.

Існують особливості реалізації прав потерпілого за протокольної форми досудової підготовки матеріалів. Ця форма є особливим видом провадження в стадії порушення кримінальної справи.

Протокольну форму досудової підготовки матеріалів по деяких видах злочинів, які не становлять великої суспільної небезпеки, було введено з метою розвантаження слідчих, аби вони змогли зосередити свої зусилля на розслідуванні тяжких злочинів⁴. Згідно зі ст. 425 КПК України протокольна форма досудової підготовки матеріалів проводиться у справах про злочини; передбачені ч.1 ст.133; ст.164; ч.1 ст.185; ч.1 ст.186; ч.1 ст.188; ч.1 ст.190; ч.1 ст.194; ч.2 ст.202; ч.1 ст.203; ч.1 ст.205; ч.1 ст. 212; ч.1 ст.213; ч.1 ст.225; ч.1 ст.226; ч.1 ст.245; ст.247, 247; ч.1 ст.248; ст.249; ст.250; ч.1 ст.296; ст.395 Кримінального кодексу України.

Основна особливість протокольної форми полягає в тому, що підготовка матеріалів для розгляду їх у суді ведеться без порушення кримінальної справи. Крім того, не виноситься постанова про притягнення як обвинуваченого, про визнання особи потерпілою, про призначення експертизи і т. ін. З матеріалами закінченого провадження знайомиться лише правопорушник, про що робиться відповідна відмітка в протоколі (ст. 426 КПК).

Після вирішення питання про порушення кримінальної справи і віддання правопорушника до суду суддя одноособово зобов'язаний вирішити перелічені у ст. 253 КПК питання, пов'язані з підготовкою до розгляду в судовому засіданні.

Пленум Верховного Суду України у п. 7 постанови № 6 від 27 червня 1986 р. "Про практику застосування судами України законодавства про протокольну форму досудової підготовки матеріалів" визначає, що коли злочином заподіяно особі моральну, фізичну або майнову шкоду, в суді необхідно вирішити питання про визнання її потерпілою. Особа, визнана потерпілою, сповіщається про це з роз'ясненням права на ознайомлення з матеріалами справи.

Необхідно зазначити, що в процесуальній науці немає єдиної думки відносно доцільності введення протокольної форми досудового підготовування матеріалів. В.І. Басков, наприклад, писав: "...якщо особою, яка провадить досудову підготовку матеріалів, буде виконане головне завдання кримінального судочинства - встановлення істини, то нераціонально відмовлятися від такої диференціації судочинства"⁵. А.М. Денисюк вважає, що протокольна форма "дозволяє швидко вияснити обставини вчиненого злочину з використанням специфічних засобів доказування, складанням протоколу і поданням його до суду для розгляду по суті"⁶.

Ю.М. Бєлозьоров і Л.М. Карнєєва зазначають, що "така диференціація суттєво знизила навантаження слідчих органів внутрішніх справ за рахунок звільнення їх від необхідності вести попереднє слідство у справах про злочини, провадження в котрих могли б у протокольній формі здійснювати органи дізнання"⁷.

А.Я. Дубинський, заперечуючи проти протокольної форми, вказує на її вади, зокрема: невизначений процесуальний стан особи, яка іменується правопорушником; відсутність певного правового статусу інших учасників провадження; необхідність формування обвинувачення судом; неможливість проведення таких процесуальних дій, як експертиза.

На мою думку, однією з основних вад цієї форми провадження є те, що обмежуються законні інтереси учасників процесу, а надто осіб, які потерпіли від злочину, тобто заявників (так їх називає законодавець). У ч. 4 ст. 426 КПК вказано, що "всі матеріали пред'являються правопорушнику для ознайомлення". Про заявника мова не йде, йому не повідомляють навіть про те, що матеріали справи передаються до суду. Це, на мою думку, не відповідає демократичній, гуманній тенденції розвитку кримінального судочинства.

Якісно іншою є роль потерпілого за порушення справ приватного і приватно-публічного обвинувачення. Тут його позиція має вирішальне значення.

С.А. Альперт наголошує, що у справах приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) найбільш виразно і повно знаходить свій вираз процесуальний статус потерпілого як суб'єкта обвинувачення⁸.

Як відомо, у кримінальному процесі України існує категорія кримінальних справ, які порушуються лише за скаргою потерпілого. Ця категорія справ особливо тісно пов'язана з правами та інтересами потерпілого, тому законодавець виокремив ці злочини в осібну групу і встановив особливий порядок порушення справ про ці злочини.

У юридичній літературі та практиці висловлювання "приватне", "приватпо-публічне" обвинувачення вживаються як умовні та скорочені назви справ про злочини, передбачені ст. 27 КПК України. В законодавстві ці терміни не фігурують, одначе вони стійко й надійно ввійшли в повсякденне юридичне вживання, набули поширення, а тому нема підстав від них відмовлятися⁹.

Згідно зі ст. 27 КПК до справ приватного обвинувачення належать справи про злочини, передбачені ст. 125 (умисне легке тілесне ушкодження), ч. 1 ст. 126 (побої та мордування) , а також справи про злочин, передбачений ст. 356 (самоправство) КК України щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам громадян.

Суспільна небезпека таких злочинів загалом незначна, тому порушення цих кримінальних справ залежить від наявності скарги потерпілого, від його бажання притягнути правопорушника до відповідальності. Справи такі порушуються суддею і підлягають закриттю в разі примирення потерпілого з обвинуваченим. Примирення ж допускається лише доти, доки суд не піде в нарадчу кімнату для винесення вироку. Попереднє розслідування в цих справах не проводиться, крім випадків, коли це визнають за необхідне суд чи прокурор, та випадків, передбачених у ст. 111 (провадження попереднього слідства) КПК України. Тож порушення кримінальних справ цієї категорії, притягнення особи як обвинуваченої та віддання до суду здійснює суддя.

На практиці трапляються випадки, коли потерпілі зі скаргою звертаються до слідчого чи в органи міліції. Вони повинні прийняти скаргу і направити її до суду. Тим часом нерідко по заявах у справах приватного обвинувачення працівники міліції відмовляють у порушенні кримінальної справи незалежно від волі потерпілого. Така практика призводить до того, що особи, винні, наприклад, у заподіянні легких тілесних ушкоджень, залишаються без покарання, бо потерпілі не подають повторних скарг і заяв.

Якщо слідчий дійде висновку, що справа про злочин, вказаний у ч. 1 ст. 27 КПК, має особливе значення чи встановлено інші обставини, які дають право прокуророві порушити справу без скарги потерпілого, то тоді всі матеріали повинні бути направлені прокуророві для вирішення питання про порушення кримінальної справи.

Прокурор може у будь-який момент вступити в порушену суддею за скаргою потерпілого кримінальну справу і підтримувати в суді обвинувачення.

Справи приватно-публічного обвинувачення порушуються теж за скаргою потерпілого, але закриттю за примиренням потерпілої з обвинуваченим не підлягають. До такої категорії належать справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК України (зґвалтування).

Провадження в цих справах здійснюється в загальному порядку, тобто обов'язковим є провадження попереднього слідства. Особливості стосуються лише стадії порушення кримінальної справи. Для порушення справи необхідна наявність скарги потерпілої з яскраво вираженим волевиявленням притягнути винуватого до кримінальної відповідальності.

Оскільки закон не встановлює обов'язкової письмової форми заяви, то слід визнати, що скарга буде вважатися заявленою і в тих випадках, коли потерпіла в справі про зґвалтування, наприклад, звернулася до органів міліції чи в прокуратуру з усним повідомленням про те, що трапилось, і з проханням затримати злочинця. Скарга може подаватись і законним представником потерпілої в порядку здійснення ним своїх функцій.

Прокурор, згідно з ч. З ст. 27 КПК, має право порушити кримінальну справу без скарги потерпілої. Це є гарантією захисту прав потерпілої, бо вона може знаходитись у безпорадному стані, не маючи змоги написати заяву про притягнення злочинця до кримінальної відпо-відальності.

2.2 Права потерпілого у стадії попереднього розслідування

Охорона інтересів суспільства та окремих громадян, яким заподіяно шкоду внаслідок злочину, забезпечується активною діяльністю органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури й суду, які зобов'язані в межах належної їм компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, їх покарання.

Перш ніж розглядати питання про реалізацію прав потерпілого в стадії попереднього розслідування, згадаємо, якими саме правами наділяє потерпілого законодавство України. Стаття 122 КПК, що передбачає порядок роз'яснення прав потерпілого, вказує на те, що слідчий, ви-знавши особу потерпілою від злочину, роз'яснює їй її права, передбачені ст. 49 кодексу. А в ст. 49 КПК зазначено, що "потерпілий і його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слідства, а в справах, де попереднє слідство не провадилося, - після віддання обвинуваченого до суду; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора...".

В охороні прав особи, потерпілої від злочину, важливе місце під час розслідування посідає діяльність слідчого з додержання всіх процесуальних прав, що належать потерпілому. Це є дійовою гарантією захисту його інтересів.

Активність потерпілого під час слідства залежить насамперед від розуміння суті наданих йому законом прав. Тому за необхідності слід у доступній формі роз'яснити громадянинові (з урахуванням його загальноосвітнього і культурного рівня, віку) значення таких термінів, як цивільний позов, клопотання, відвід, докази і т. ін. На практиці нерідко роз'яснення прав приводиться формально, без необхідних пояснень, і зводиться до одержання підпису потерпілого на постанові про визнання його таким.

Обсяг слідчої роботи у справі нині виріс за рахунок більш старанного ставлення до дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого, збирання та оцінки доказів. У сфері ж забезпечення прав і законних інтересів потерпілих практично нічого не змінилось. У механізмі причин слабкої уваги до реалізації інтересів потерпілого під час попереднього слідства неабияку роль відіграють хиби у здійсненні прокурорського нагляду і відомчого процесуального контролю за законністю діяльності слідчого. Вони якоюсь мірою зумовлені названими раніше чинниками, але мають і самостійну природу.

Як у процесуальному контролі з боку начальників слідчих підрозділів органів внутрішніх справ, так і в прокурорському нагляді за додержанням законів органами слідства й дізнання склалась і діє система оцінок результатів роботи. Найважливіше місце в цій системі посідає стан злочинності, поширеність окремих видів злочинів, їх розкриття, показники якості та строків слідства. Додержання норм закону щодо потерпілих у систему оцінок поки що не входить, що й зумовлює в цілому невимогливе ставлення у слідчому провадженні до цього питання. Такі, на мою думку, деякі найбільш значні об'єктивні причини недотримання прав потерпілих на попередньому слідстві.

Однією з важливих, на мій погляд, суб'єктивних причин недотримання прав потерпілих на попередньому слідстві є відсутність необхідного професійного досвіду у більшості слідчих. Адже третина з них працює на посаді слідчого менше ніж три роки, деякі з них не пропрацю-вали і одного року.

Чинний КПК України, як зазначалося мною раніше, приділяє недостатньо уваги особі потерпілого. Новий КПК України повинен насамперед усіма засобами захищати життя особи, її здоров'я, власність, права та свободи, волю, честь і гідність, фізичну та моральну недоторканність, а також усі інші не заборонені законом інтереси особи. При цьому кримінально-правовий захист повинен бути реальним і повним.