Потоцькі в М.Тульчині

УМАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ПАВЛА ТИЧИНИ

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ ТА СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВА

Історичний факультет

Кафедра історії України

Данчишина Ірина Миколаївна

ПОТОЦЬКІ В  М.ТУЛЬЧИНІ

Курсова робота

 Науковий керівник:

зав. кафедри, кандидат історичних наук,

                                                                       професор Т.В. Кузнець

Умань-2013

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1

М.ТУЛЬЧИН XVII СТОЛІТТЯ:ІСТОРИЧНА ДОВІДКА………………………...6

РОЗДІЛ 2

ТУЛЬЧИНСЬКА ЛІНІЯ ПОЛЬСЬКИХ  АРИСТОКРАТІВ ПОТОЦЬКИХ……..11

РОЗДІЛ 3

ІСТОРІЯ МАЄТКУ ПОТОЦЬКИХ  В М.ТУЛЬЧИНІ……………………………18

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………...23

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………………..25

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність  теми. Історія міста буде для нас набагато ширша та цікавіша, коли ми побачимо та відчуємо її у всіх проявах. Правдива історія міста закрита від нас непрохідною стіною часу, вигадками та легендами, де так змішались правда і фантазія, що їх не завжди відрізниш. Істинна в історії не може бути стовідсотковою, абсолютною, але ми можемо наближатись до неї. Для цього потрібні глибокі та широкі наукові знання; чим вони глибші, чим сильніші, тим більше здолаємо ми на важкому шляху пізнання істини.

Нині в Україні існує і постійно зростає величезний попит на інформацію стосовно польської культури і державного реформування,накопиченого позитивного досвіду вдосконалення системи управління й організації суспільно-політичного життя. Причому підвищений інтерес українців та поляків до спільної українсько-польської історії та культури спостерігається не лише в професійних сферах діяльності, а й на побутовому рівні спілкування громадян.

  У зв’язку з цим   слід зазначити,що в історичній  науці назріла потреба у вивченні  непересічних представників роду  Потоцьких,висвітлення їх життя  і спадщини в контексті українсько-польських  взаємин. Актуальність та доцільність  вивчення життєдіяльності цього  роду зумовлюється ще й тим,  що громадянська позиція його  кращих представників та питання  їхньої спадщини співзвучні з  багатьма проблемами нашого часу,а  тому заслуговують на підвищену  увагу та переосмислення.

  Одночасне поєднання типовості й унікальності роду Потоцьких, зокрема в історії Тульчинщини, дає змогу нам оцінити великий вклад польських магнатів в культуру та громадсько-політичне життя тогочасної України. Обрана тема «Потоцькі в м. Тульчині» ,ще не була спеціально досліджена. Тому виникла потреба в її розробці. Вивчення цих подій завжди збагачує нас унікальним матеріалом для глибокого розуміння сучасності, спонукає для правильного вирішення цілого ряду питань у майбутньому.

  Мета дослідження полягає у науковій систематизації відомостей з історії роду Потоцьких(тульчинської лінії) та міста Тульчина відповідного періоду.

Для досягнення поставленої мети визначені такі головні завдання:

- опрацювати основну літературу та джерела з даної теми темі;

- дослідити історію м. Тульчин – в контексті історії роду Потоцьких ;

- висвітлити діяльність польських аристократів тульчинської лінії – як постаті родини Потоцьких;

- охарактеризувати й  визначити головні напрями діяльності  Потоцьких;

- дослідити Тульчинський  палац як осередок культурно-мистецького  життя аристократів.

Об’єктом дослідження є Тульчинський маєток та рід Потоцьких в Україні(тульчинська лінія).

Предметом дослідження є історичні джерела про тульчинське відгалуження родини Потоцьких та місто Тульчин,зокрема - Тульчинський палац Потоцьких.

 Хронологічні рамки охоплюють період XVII- XIX століття ,від першої згадки про м. Тульчин  від 10 травня 1607 року (акт Люблінського трибуналу(суду)),де Тульчин згадується під назвою Нестервар , як фортеця для захисту від татар, до 1882 року, коли помирає Софія.

Територіальні межі охоплюють Брацлавщину,та м. Тульчин якие розташоване у долині між невисокими пагорбами, в межиріччі р. Тульчинки й р. Сільниці (притока Південного Бугу).

Огляд використаної літератури. Джерельна та історіографічна база досліджуваної теми є досить ґрунтовна. Ми використали значну кількість писемних  джерел, послуговувались інформацією із зображувальних , речових та лінгвістичних джерел, котрі є оригінальним  доповненням. Використано польські геральдично-генеологічні та біографічні довідники, довідкові бібліографічні та географічні джерела, джерела  особового походження, мемуарну та історико-краєзнавчу літературу та інтернет-джерела.

Практичне значення полягає  в тому, що зібраний і узагальнений фактичний матеріал та висновки курсової роботи можуть бути використані у  краєзнавстві , при написанні рефератів, статей, а також відправною точкою грунтовного дослідження історії Потоцьких в Тульчині.

Методологічна основа дослідження. В ході проведення дослідження було використано принципи історизму й об’єктивності. Технологія проведення дослідження передбачала два основні етапи. Перший етап був присвячений вивченню та аналізу джерельної бази. Другий етап - систематизації зібраного матеріалу.

Курсова робота складається  зі вступу, трьох розділів, висновків , списку використаних джерел та літератури  й додатків.

РОЗДІЛ 1

М.ТУЛЬЧИН XVII СТОЛІТТЯ:ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

 «Тульчин! Ти весь в історії іскристий!»

П.Г. Тичина

   Мале місто чи  село так само заслуговує на  власну велику історію,як країна  чи континент. Особливо коли ця історія значуща та цікава,якою є вона в Тульчина,одного з найцікавіших в історичному відношенні міст України.

   Тульчин до 1609 року мав іншу назву – Нестервар , яка міцно закріпилася за містом і вживалася ще у XVIIст. На початку XVII ст. Тульчин стає центром великого маєтку польського магната Валенти Калиновського, який і переніс, ймовірно, найперший центр поселення з північного берега річки Сільниці (де тепер село Нестерварка) ближче до річки Тульчинки, а вже його син Адам, отримавши Тульчин у спадщину, близько 1630 року будує тут потужну фортецю, Домініканський костьол та монастир. При Валенті та Адамові Калиновських, цих перших могутніх власниках Тульчина, місто стрімко зростало. В 1637р. у Туьчині нараховувалось 42 торговці. Тут два рази на тиждень відбувалися малі торги, а раз на рік - великий ярмарок .

   Звідси і почалась розбудова міста у всіх напрямках та славна його історія. Вже тоді через Тульчин проходив торговий тракт у напрямку Луцьк - Поділля - Молдова - Крим [12,с.172-173].

 В 1629 році збирачі  «подимного» податку зареєстрували  в місті 751 «дим», що було  підставою передбачати його населення в кількості біля 4000 чоловік.

  На карті відомого дослідника України французького історика Г. Боплана Тульчин в 1650 році зображений укріпленням, обнесеним земляними валами та дерев'яним частоколом [16].

   Назви деяких районів Тульчина пов’язані з виникненням у ньому оборонних споруд і перетворенням усього містечка на укріплений прикордонний пункт Польщі. Насамперед це Брамка та Завалля. Новоприбульці селилися за валом ,звідки й пішла назва Завалля. Брамка – це ворота ,в’їзд до міста. В ті часи місто запиралося на замок,ключ міг важити кілька кілограмів.

    Кожне укріплене  місто в Україні в XVII ст.. мало  своє серце – замок. Замок  був і в Тульчині. Знаходився  він на території місцевої школи №1. Колись неподалік від цього місця існувала православна церква,вона називалася «замковою» [20,с.144].

  Польський письменник Твардовський, який мешкав у XVII столітті, описує замок «як дерев’яне оборонне укріпленнями, із парканом і валом,так щоб від татарського нападу боронитися було добре» [20,с.37].

    Принаймні одна  із стін була кам’яною ,вона знаходилася на північній стороні і відокремлювала площу ,яку називали  Старим базаром. Поруч із Старим базаром знаходиться місце, звідки у різні напрямки йшло 13 підземних ходів [3].

     Підземні ходи нерідко муровані, покриті штукатуркою, мають складну систему переходів, підземні колодязі й навіть кімнати. Під містом, фактично, було ще одне місто, лише підземне.

    Південна частина  Старого міста носила назву  Капцанівка. Це був район де мешкали євреї, поляки та українці. Частина району мала назву «Руська Капцанівка», тут мешкали росіяни-старовіри.

Українці мешкали у  двох районах міста, які не знаходилися на території старого міста. Це Воловодівка (Волове) та Ямки. У Воловодівці  мешкали воловоди, люди які продавали волів, тодішнє основне робоче тягло, займалися прибутковою торгівлею. До речі, річка Тульчинка  теж колись називалася Воловодівка [14].

  Ямки містилися на  захід від Воловодівки і займали досить великий район (тепер це західна частина вулиці Шевченка, вулиця Сашка Цехова,вулиця та провулок Острозького;колишня назва якого-Свинячий провулок). Тут мешкали гончарі, в цьому районі є підземні ходи, провалля,тут знаходять залишки глиняного посуду, люльки для куріння, уламки керамічних виробів. Старожили пояснюють, що назва пішла від ям, в яких випалювались посуд та керамічні вироби.

   Потім на захід  від Ямок виникає ще один  робочий район міста – Бровар. Бровар польською мовою означає  пивоварня. Пивоварний завод в  цьому районі проіснував до  нашого століття. Вулиця мала назву Броварної, річка Тульчнка утворила тут ставок, який має назву Броварського.(Додаток №1.мал.1).

  Кладовища міста рухались  зі сходу на захід. Останнє  з них тепер знаходиться далеко  за містом, а до появи польського  кладовища на території міста  були вже православні. Тому  перше відоме нам польське  кладовище знаходилось за межею  Старого міста, в районі сучасної  школи №2 та стадіону. Перше  з православних кладовищ було  на території металоштампувального  заводу. Потім це кладовище посунулося  на захід, розташовувалось по  вулиці Пестеля, в районі сучасної  Успенської церкви, і рушило далі. Рухалось воно по південній  частині головної вулиці міста;місцеві  жителі, коли місто зросло, поступово  забудовували старі кладовища,  і їх місця забувались.

     Православні кладовища Тульчина займали найбільшу частину його території,а інші, крім двох польських, були винесені на південні пагорби міста. Раніше ці пагорби, які Пушкін згадував у поемі «Евгений  Онегин», називали «пантеоном народів». По них можна було судити про етнічний склад жителів міста. Зі сходу на захід йшли кладовища старовірів, єврейське, лютеранське(німецьке), мусульманське. З них існує тепер лише єврейське. На пагорбах були навіть кладовища для самогубців і коней.

  Після смерті Адама  Калиновського зростання Тульчина припиняється і починається  відтік місцевого православного населення у зв’язку з політикою терору,який поляки вели після низки повстань 1637-1638 років,очолюваних Павлюком, Острянином, Гунею, Скиданом та іншими ватажками. Почалася масова втеча українців до Росії, заохочена російським урядом, який надавав різні пільги для переселенців. В 1638 р. втікачі з Тульчина жили в Севську [4,с.13]. Їм надавалися землі для садиби, вони приймали російське підданство через церковну присягу,отримували грошову допомогу,борті,угіддя,луки для господарювання. Російська влада відхилила вимоги польського уряду про видачу біженців. Таким чином, процентний склад мешканців Тульчина в цей час змінюється. Налякані репресіями поляків проти повстанців, їх політикою,спрямованою на знищення православної віри,посиленням економічного гноблення,українці переселялися до Росії та Дону, натомість зміцнювалися позиції польського магнатства, шляхти.

Відносно військових подій  в Тульчині, то  після перших гучних перемог Б. Хмельницького у національно-визвольній війні українського народу проти польського поневолення постало питання пошуку шляхів до перемир'я з Польщею на вигідних для українців умовах. Однак для простого люду умови ці виявились кабальними і викликали ще більш могутню хвилю народних повстань на Поділлі, після яких залишки розбитих польських військ поспішно сховались в Тульчинській фортеці.

 У ліквідації цього  небезпечного ворожого тульчинського  багатотисячного гарнізону керівництво  бойовими діями повстанців належало  героїчним полковникам Максиму  Кривоносу, Івану Ґанджі та  Остапу Гоголю, загони яких після  гучних і блискавичних перемог  у Немирові рушили до Тульчинської  фортеці, заздалегідь передбачливо  укріпленої поляками і євреями  та готової до облоги.

20 червня 1648 року почався  жорстокий штурм фортеці. Спочатку  три козацько-селянські атаки  були відбиті і відкинуті до  меж сучасного села Кинашев, але повстанці з такою силою і люттю штурмували фортецю, що перелякані поляки, нарешті, згодились на перемир'я та на вимоги козаків видати їм всіх оборонців з числа євреїв у кількості (за неточними даними) до 2-х тисяч чоловік, як таких, що відмовились прийняти християнську віру.

 Після цього акту  повстанці заволоділи фортецею  та її скарбами, а захисників  жорстоко вирубали майже всі[23, с.24-25]. Ця гучна на всю Європу подія не одне століття будоражила свідомість європейської спільноти, викликаючи смуток і осуд.

 В уяві сучасників, які повсякчас проходять сьогодні  повз автовокзал, взуттєву фабрику  чи середню школу № 1, де  колись стояли грізні і величні  стіни Тульчинської фортеці, напевне,  образно і хвилююче постають  трагічні епізоди того кровопролитного  і відчайдушного штурму міцної  Тульчинської фортеці влітку 1648 року.

     Отже,  для українського народу перемога в Тульчині мала велике історичне значення, символізуючи собою міць і силу народного духу, впевненість у правоті визвольної місії, змушуючи шоковане польське суспільство рахуватись з повстанцями та водночас робити для себе серйозні висновки.

 Після згаданих подій  і гайдамаччини тульчинська земля  у 1665 році зазнає спустошливого  нападу татар, а згодом велике  турецьке військо 1672 року захоплює  подільські міста, в тому числі  і Тульчин, спалюючи їх на  знак помсти за убитого в  Ладижині сина турецького султана. Місто протягом кількох десятиліть занепадає, щоб згодом з новою, ще до цього нечуваною силою свого розквіту сягти вершин європейської слави.

Ми вже багато чого не дізнаємось з того, що хотілося би нам  знати. Та наукове пізнання і любов  до історичної правди, як прожектор, вихоплять  і осяють нам у темряві ночі минулого, окремі його мальовничі картини. Це розширить наш кругозір, зробить  наше життя цікавішим та більш  значущим.

РОЗДІЛ 2

ТУЛЬЧИНСЬКА ЛІНІЯ  ПОЛЬСЬКИХ АРИСТОКРАТІВ ПОТОЦЬКИХ

  Відродження міста  з «руїни» почалося з першої  половини XVIII століття, коли територія краю належала династії графів Потоцьких. Давній польський аристократичний рід має цікаву  історію, оповиту ореолом таємничості.

  Перші документально  підтверджені відомості про цей  рід зустрічаємо у 1236 році. Кожний відомий польський рід мав власний герб – символічний спадковий знак, фігури і предмети на якому мають особливе значення, виражають певну історичну традицію й укладені  відповідно до законів геральдики [18, с.30].

  У Речі Посполитій існувало шість різних родів, які носили прізвище Потоцькі: герба Пилява, Герба Любич, герба Остоя, герба Сренява, герба Шеліга, герба Яніна [6, с.224]. (Додаток №2.мал.2).

  Найвідоміші з них  – Потоцькі герба Пилява. Герб Пилява являє собою два білих хрести в блакитному полі, третій хрест зображений наполовину [18]. Синій колір символізує славу, честь, відданість,а білий – мудрість,невинність, чистоту.

     За джерелами, герб Пилява був дарований польським королем Владиславом Кучерявим лицареві Зарославу, предку Потоцьких, за подвиги проти «прусаків», переважно біля міста Пиляве [15]. Окрім герба, кожен знаний шляхетський рід мав власний девіз. Який доповнював клейнод [8]. Девізом Потоцьких слугував вислів – «Scutum opponebat scutis» («Щит протиставляй щитам») [7].

  Родина Потоцьких  набула політичної могутності  в середині XVI ст. Представники роду володіли значними територіями,замками, маєтками насамперед на Правобережній Україні, Польщі, Білорусії, а згодом – у Росії й Австрії. На рубежі XVI-XVII століть рід розпався на дві лінії-Золоту й Срібну Пиляви. Потоцькі Тульчинської лінії належали до герба срібної Пиляви. Різниця в гербах полягала в кольорі фігури, відповідно, золотої та срібної [11].

  Ці лінії започаткували  сини Потоцького (близько 1517-1572 рр.)і Анни Черминскої: Степан (помер 1631р.) і Андрій (помер 1609р.). Засновником гетьманської гілки був визнаний його син, військовий і політичний діяч –Станіслав Потоцький Ревера (1579-1667рр.),великий гетьман коронний,воєвода київський,краківський тощо,діяльність якого помітно відобразилася в історії Польщі та України, особливо середини XVII ст. Одружившись із дочкою брацлавського старости,генерала подільських земель Валентина Олександра Калиновського і Гелени Струс, Соофією, граф Станіслав одержав у посаг за нею маєтки в Брацлавському, Волинському, Подільському й Київському воєводствах.

  Відомо що Потоцький  міг бути суворим із підлеглими - в 1654 та 1658рр.страчував навіть  офіцерів,але разом із тим є  докази що він дбав про військо  і прагнув зберегти його від  знищення,його цінували за відвертість  та доступність. Існують також  свідчення, що підтверджують його  популярність серед солдатів,які  навіть прозвали його Реверою, підхопивши часте вживання ним цього слова(латинське « revera»- українською «насправді,дійсно»).

   Від осені 1666р.  він щоразу хворів, лікувався  у Львові. Помер 27 лютого 1667р. у  Львові, похований 2 травня в парафіяльному  костьолі в Підгайцях.

   Був одружений  двічі. Першою дружиною Станіслава  була донька Валєнти Олександра Калиновського Софія (померла 1645р.), з якою він мав дітей: Прокопа, померлого в молодому віці; Анджея ;Фелікса Казимежа (помер 1702р.), коронного підстолія (1663р.), сєрадзького (1669р.),київського (1682р.) і краківського (1683р.) воєводу, великого коронного гетьмана (1702р.),краківського каштеляна (1702р.),одруженого вперше з Кристиною Любомирською, удруге - з Констанцією Ружею з Лосів, голову тульчинської та віляновської гілок роду;Вікторію Ельжбету,що була у першому шлюбі за Адамом Геронімом Сєнявським ,у другому - за Анджеєм Потоцьким, та Анну, яка була в першому шлюбі за Яном Зігмунтом Остроругом, рогатинським старостою, у другому за Зігмунтом Королем Пшерембським. Другою дружиною Потоцького (шлюб взято після 1658р.) була донька молдавського господаря Єремії Могили Анна[ 6,с.225 ] (померла в 1666р.),трикратна вдова: по Максиміліану Пшерембському,сєрадзькому воєводі, Яну Сендзівою Чарнковському, кам’янецькому каштеляну, і Владиславу Мишковському,краківському воєводі. Цей шлюб Ревери був бездітним.

    На нашу думку,поділ маєтностей між синами графа Станіслава поклав початок двом лініям гетьманської гілки: першої- Андрія і другої- Фелікса Казимежа. Шлюб сина графа Фелікса- Юзефа- із Теофілою Терезою із Цетнерів,панною на Тульчині, остаточно закріпив подільські маєтки за Потоцькими, започаткувавши тульчинське відгалуження другої лінії. Іхній син Францішек Салезій Потоцький (1700-1772р.)став Київським воєводою ,його землі простягалися вздовж Червоної Русі й були розкидані в Сандомирівському, Краківському,Руському,Подільському і Брацлавському воєводствах. До них належали також землі Умані,а також Нестервар - Тульчин (1726р). Великі багатства Київського воєводи не мало рівних в Речі Посполиті. Францішек і Анна Потоцькі мали п’ятеро дітей; чотирьох дочок і одного сина- Станіслава, який народився в Кристинополі і наслідував все багатство батьків. 1772р.-після смерті батьків (мати-Анна Потоцька (Ельжбета)померла в 1772 року  7 січня,а батько Францішек Сілезій Потоцький -22 листопада 1772року.). Станіслав Щенсний Потоцький залишає Кристинопіль Адаму Понінському,і переносить свою резиденцію до Тульчина.

Він вирішує виконати їхню волю - одружитися з рівнею собі за походженням та багатством. Його обранкою стала Юзефіна Амалія Мнішек. (Додаток №2). Юзефіна погодилася  віддати йому свою руку та багатий посаг – 110 сіл та містечок,одначе не своє серце. Станіслав все життя ділитиме з іншими прихильність дружини. 1 грудня 1774року Юзефіна Мнішек стала дружиною Потоцького. Однак нестримний темперамент Юзефіни і численні її зради з часом зруйнували кохання Потоцького та його повагу до неї. Вона народила йому одинадцятьох дітей,але тільки трьох-Пелагею, Єжи, Людовіка, він визнав своїми [2,с.13].

Неможливо оминути яскраву  постать в житті Потоцького –  Софію Глявоне, яка народилася 12 січня 1760 року в турецькому місті Бурса, в родині збіднілого грецького торгівця худобою Костянтина. (Додаток №2). Дівчина була дуже гарна й витончена. 14 червня 1779 року Юзеф і Софія таємно від його батьків обвінчалися в костелі села Зіньківці, неподалік від Кам’янця-Подільського. Можна собі уявити сімейний скандал у будинку старого коменданта Яна Вітта, коли син наступного дня відрекомендував йому свою дружину – колишню «константинопольську madame»! Однак, хоча батько був обурений, варто було чарівній Софії впасти на коліна перед суворим генералом, благаючи про прощення й благословення, як той відразу розтанув і визнав цей шлюб. Мати Юзефа, Марія, не змогла пробачити синові такий мезальянс. Вона злягла в ліжко і вже більше не вставала, а в листопаді наступного року померла.

У весільну подорож молодята вирушили до Парижа, по дорозі роблячи  зупинки у Варшаві, Берліні та Відні. За кордоном Софія викликала  справжній фурор у вищому світі. Виявилося, що вона володіє не тільки рідкісною красою, а й природним  глибоким розумом, талантами й здібностями, про які її чоловік і не відав. А її сміливість і жага пригод зводили  з розуму і юних офіцерів, і сивих  державних мужів. Під час подорожі Європою чоловік дуже швидко став лише «додатком» до красуні-дружини.

  Після повернення  із закордонної подорожі Софія  спробувала налагодити відносини  з Тульчинським двором, який тоді  був резиденцією Станіслава Щенсного-Потоцького та його дружини Юзефіни Амалії. Від протекції цього магната Речі Посполитої залежало соціальне та суспільне становище кожної місцевої шляхетської родини. Щойно отримане чоловіком Софії – Юзефом Віттом генеральство було приводом для офіційного візиту. Та план не вдалося втілити в життя. Пані Потоцька, уроджена Мнішек, дізнавшись про наближення мадам Вітт до Тульчина, спеціально поїхала з дому перед її прибуттям. Цей епізод яскраво свідчить про те, як у той час ставилися до Софії в сім’ях деяких магнатів. Тульчинська невдача була дуже неприємним моментом її життя. Та чи могла Софія тоді подумати, що до Тульчина, де її так принизили, за кілька років вона в’їде з тріумфом?

  Потьомкіним вона була послана схилити до співпраці графа Станіслава Потоцького. Софія виконала це так блискуче, що польський граф не тільки перейнявся інтересами Росії, а й без пам’яті закохався в незрівнянну красуню. Але граф Потоцький не одразу зважився на зв’язок із чарівною Софією. Вона інтуїтивно відчувала його сумніви і внутрішню боротьбу. Як майстерний стратег на полі бою, витончений дипломат і жінка, яка не сумнівалася в неминучості свого тріумфу, Софія зачаїлася, немов гнучка пантера перед рішучим останнім стрибком. Зближення прекрасної гречанки зі Станіславом Щенсним-Потоцьким почалося під час мирних переговорів у Яссах 1792 року. Там, у Яссах, граф Потоцький прийняв остаточне рішення про розрив зі своєю другою дружиною Юзефіною Амалією. І вже ніщо не могло його зупинити. Про роман графа Станіслава і пані Софії у Варшаві і Петербурзі ходили легенди. Незабаром Потоцький, ставши маршалом Тарговицької конфедерації, викликає з Херсона до себе в Тульчин Софію, і вони вже не розлучаються. Про це, звісно ж, дізнається дружина графа Юзефіна Амалія. Мати одинадцяти його дітей навідріз відмовляється розірвати шлюбні узи. Тоді Потоцький вирішує назавжди покинути Польщу і Росію. Він виїздить до Гамбурга, де й оселяється разом із Софією. Закохана пара прожила там два роки. Законний чоловік його коханої Софії відправив Потоцькому грізний ультиматум, вимагаючи повернути назад дружину, на що мав усі права. Закохані на той час мали вже двох синів – Костянтина та Миколу. Тож назріла необхідність розриву попередніх шлюбних союзів.

  Угоду про розлучення  між Юзефом і Софією Вітт було підписано 18 лютого 1796 року. Закохані віддали за щастя бути разом чимало: Софія поступилася Юзефові правами на всі свої білоруські маєтки й 150 тисяч злотих, а понад те дала йому 400 тисяч злотих на купівлю ще одного маєтку. А Потоцький розплатився за всі борги генерала Вітта і зобов’язався виховувати п’ятнадцятирічного сина Софії та Юзефа – Яна. У підсумку, за всіма пунктами цієї угоди, виплачена колишньому чоловікові сума перевищила 2 млн злотих.

17 квітня, закохані повінчалися  в Тульчинському костелі. Вінчання  було скромним, але подвійним:  таїнство вчинили два священики  – католицький і православний. Станіславу на ту пору виповнилося  46 років, Софії – 38. Нарешті  вона здобула законне право  носити прізвище Потоцька й стала однією з найбагатших жінок Європи. Однак тульчинська ідилія тривала недовго. Через рік до маєтку приїхав син графа від першого шлюбу – 23-річний красень Єжи. Все ще дуже приваблива 39-річна мачуха не залишила його байдужим. Того дня, коли гордий магнат застав незрівнянну Софію в обіймах свого старшого сина, рай одразу перетворився для графа на пекло. Побачене підкосило Станіслава Потоцького: з ним стався удар, від якого він так і не оговтався. 16 березня 1805 року він помер, не пробачивши улюблену дружину й улюбленого сина. Однак жалоба у Тульчинському палаці тривала недовго. Після смерті господаря вдова з пасинком приймали у себе в гостях найвідоміших карткових шулерів Європи. У палаці гриміли нескінченні гуляння. Мільйони переходили з рук у руки. Велику частину спадщини Єжи Потоцький програв у карти. Графиня Софія Потоцька померла в Берліні 24 листопада 1822 року й була похована в Успенському соборі в Умані.

  Поселившись в Тульчині, заповзятий та енергійний Потоцький  взявся за освоєння своїх володінь, а діяльність його на цій  ниві дійсно була корисною  і рентабельною. Завів він культурне сільське господарство, виводив тут нові породи биків,коней,іспанських овець,виписував з-за кордону насіння, фруктові та декоративні дерева,закладав парки біля кожного фільварка, садив на полях тисячі італійських тополь і невідомих в цих місцях порід сосен. Станіслав Потоцький з особливою любов’ю саджав сосни тому,що соком цих дерев він колись вилікувався від тяжкої хвороби. Він першим на Поділлі завів у себе службу по охороні лісів. 14 березня 1805р-Потоцький помер в Тульчині. Після смерті графа Потоцького, тульчинський палац намагаються розділити між собою Софія Потоцька- дружина графа та Мечислав Потоцький- син Потоцького та Юзефіни. Судова тяганина по розподілу маєтку триває до 1822року, коли помирає Софія [10].

  Отже, можна назвати основні докази на користь того,що культурні надбання роду Потоцьких, зокрема його тульчинської лінії, є феноменом української культури кінця  ХVIII  –  першо ї половини XIXст., а їхнії маєтки – великими історико-культурними осередками європейського значення.

РОЗДІЛ 3

ІСТОРІЯ МАЄТКУ ПОТОЦЬКИХ В М.ТУЛЬЧИНІ

  Серед будівель палладіанського типу, зведених на замовлення польських магнатів, особливе місце посідає ансамбль в Тульчині. Це один із наймонументальніших палацових комплексів доби класицизму на території України [5,с.83].