Позичковий капітал

ВСТУП 

       Актуальність  теми. В умовах ринкової економіки  ефективність діяльності підприємств  у довгостроковому періоді, високі темпи їхнього розвитку, підвищення конкурентоздатності в значній  мірі визначаються рівнем використання фінансових ресурсів. В даний час  їм досить складно розраховувати  на якісну виробничу і торгову  діяльність без залучення позикових  коштів. Маючи у своєму розпорядженні  кошти кредиторів, підприємство повинне  забезпечити не тільки додаткове  одержання прибутку, збереження і  зворотність грошей, але й ліквідність  його активів в цілому. Тому одним  з найважливіших напрямків фінансової політики підприємства на сучасному  етапі є формування стратегії  підвищення ефективності використання позикових коштів, що повинна бути спрямована на забезпечення високих  темпів зростання прибутку, мінімізацію  комерційних ризиків, забезпечення необхідної ліквідності підприємства.

       Використання  позикових коштів на підприємствах  до 90-х років найчастіше розглядалося з позиції забезпечення умов для  виконання ними державних планових завдань. Такої точки зору дотримувалася  більшість провідних економістів  того часу, у тому числі Н.Д. Барковський, В.А. Зайденварг, П.І. Новосьолов, А.М. Чебланов, І.І. Шрайбер, і багато інших. Пізніше, тобто з початком трансформації  економіки, думки економістів з  даної проблеми змінилися і позикові кошти стали розглядатися з позиції  підприємства як об'єкта економіки, що бажає одержати максимальний економічний  ефект від своєї діяльності. Такі вчені, як М.І. Баканов, В.В. Петров,  О.С. Стоянова, і багато інших, при аналізі  й оцінці ефективності використання позикових коштів в основному  використовують систему розрахунку різних коефіцієнтів. Такий підхід має недоліки і повною мірою не може бути застосований для економіки  трансформаційного періоду України, тому що нормальні значення більшості  коефіцієнтів у світовій практиці, для підприємств України є  завищеними чи заниженими. І як наслідок, або обмеження значень коефіцієнтів повинні бути змінені, або в коефіцієнти  повинні вноситися корективи. Дуже важлива для всіх підприємств  проблема планування залучення і  використання позикових коштів у  дослідженнях сучасних економістів  часто опускається.

       Актуальність  планування залучення позикових  коштів в оборот підприємств, висока залежність кінцевих результатів діяльності від їхнього використання, недостатня розробленість теоретичних і  методичних положень з аналізу, оцінки і прогнозування ефективності використання позикових коштів на підприємствах  обумовила вибір теми роботи.

       Мета  і задачі дослідження. Метою роботи є аналіз теоретичних основ із залучення й ефективного використання позикових коштів на підприємствах.

       Для досягнення поставленої в роботі мети поставлені такі задачі:

• розкрити сутність та провести класифікацію позикових коштів підприємства;
• визначити фактори, що визначають потребу підприємства в позиковому капіталі;
• обґрунтувати потребу підприємства в позиковому капіталі в майбутньому.

1. ПОНЯТТЯ І  СТРУКТУРА ПОЗИЧКОВОГО КАПІТАЛУ.

       Позичковий  капітал − це капітал, який приносить доход у вигляді процента.

       Як  відомо, в процесі обігу капітал  виступає у грошовій, продуктивній і товарній формах. Позичковий капітал  постійно знаходиться у грошовій формі, однак його поняття значно вужче за змістом від поняття  «грошовий капітал». У широкому розумінні грошовий капітал розглядається економічною теорією як вартісна форма всього дійсного капіталу, який функціонує у матеріально-уречевленій та у грошовій (вартісній) формі. Грошовий капітал може втілюватись у різні функціональні форми, однією з який і є позичковий капітал.

       Позичковий  капітал як різновид грошового капіталу можна виразити формулою:   Г  − Г¢, де Г¢ = Г + DГ. Ця формула визначає, що ціль та рушійний мотив функціонування позичкового капіталу становить отримання (Г¢) − приросту грошей порівняно з їх початковою авансовою сумою (Г). Розглядаючи формулу складається враження, що гроші функціонують за принципом «гроші роблять гроші» тобто, що гроші самі-собою мають властивість приносити прибуток. Насправді, позичковий капітал приносить доход у вигляді процента тільки тому, що в руках позичальника він використовується як функціонуючий капітал, тобто із грошового переходить у продуктивний, що дає додатковий прибуток. Якщо кругообіг грошового капіталу виразити формулою: Г − Т…В…Т¢ − Г¢, то її крайні елементи (Г та Г¢) виражатимуть обіг грошей як капіталу: авансовані на виробництво вони повертаються до вихідного пункту, але в більшій сумі. Здійснюючи такий обіг, гроші забезпечують розширене відтворення капіталу. У цьому випадку капітал існує в найбільш абстрактній функціональній формі. Його втіленням стає особливий різновид грошей − гроші як капітал, гроші як носій капітальної (самозростаючої) вартості [1].

       Позичковий  капітал характеризується такими ознаками:

       1. Позичковий капітал − це капітал − власність. Особливість позичкового капіталу полягає в тому, що він безпосередньо авансується (інвестується) у виробничу сферу не його власником, а зовсім іншою особо − підприємцем-позичальником, якому капітал передається на тимчасове користування. В результаті відбувається роздвоєння позичкового капіталу на капітал − власність і капітал функцію:

• власність на капітал залишається у кредитора навіть після того, як вона з його рук перейшла боржникові. Реальним підтвердженням цієї власності є зобов’язання позичальника повернути отриману позику в строк з виплатою процента;
• капітал − функція означає, що підприємець повинен одержати прибуток на авансовані гроші не менший, ніж розмір плати за позичковий капітал. Інакше немає сенсу організовувати підприємницьку діяльність. А тому кредитор як власник капіталу отримує за це частину прибутку у вигляді позичкового процента; решта прибутку залишається у розпорядженні позичальника ¾ підприємця у вигляді підприємницького доходу.

       2. Позичковий капітал − специфічний товар. Позичковий капітал − це капітал, що реалізує себе як товар. Об’єктом купівлі-продажу є самі гроші, однак не гроші як товар, а гроші як капітал.

       Гроші, як відомо, за своєю природою не є  капіталом. Вони стають капіталом, коли використовуються не як простий посередник обміну, а як гроші задля отримання  прибутку, гроші як вартість самозростання. Отже, кредитор передає позичальникові не просто гроші, а гроші як капітал; він передає вартість, що в процесі  свого функціонального використання не лише зберігає себе, а й зростає  у своїх розмірах − приносить прибуток.

       3. Позичковий капітал володіє специфічною формою відчуження. Особливістю позичкового капіталу, котрий функціонує як товар є те, що на відміну від продажу звичайного товару він надається в позику − тобто відчужується від свого власника лише на певний строк і за умови повернення з позичковим процентом. На відміну від акту купівлі-продажу, коли товар одночасно переміщується від продавця до покупця, а гроші назустріч − від покупця до продавця, при кредитній операції позичковий капітал передається: при наданні позики − від кредитора до позичальника, а при її погашенні − від позичальника до кредитора з виплатою позичкового процента.

       Отже, позичковий капітал необхідно розглядати як одну із форм грошового капіталу, що надається його власником на тимчасове  користування підприємцеві з метою  отримання прибутку у вигляді позичкового процента [2].

       Позичковий  фінансовий капітал підприємств  може утворюватись за рахунок двох основних груп джерел позикових коштів.

       Перша група – зовнішні джерела позикових  коштів. Ця група джерел складається  з двох підгруп – зовнішні довгострокові  й зовнішні короткострокові джерела  позикового фінансового капіталу.

       Зовнішні  довгострокові позикові кошти:

1.  Довгострокові  кредити.

2.  Довгострокові облігаційні позики банків.

3.  Довгострокові кредити й позики небанківських фінансових установ.

4.  Довгострокові державні цільові кредити.

5.  Фінансовий лізинг.

6.  Довгостроковий податковий кредит і пільги.

       Зовнішні  короткострокові позикові кошти:

1.  Короткострокові кредити банків.

2. Короткострокові кредити й займи небанківських фінансових установ.

3.  Короткостроковий товарний (комерційний) кредит.

4.  Короткостроковий податковий кредит.

       Для формування довгострокового позикового фінансового капіталу використовують  зовнішні довгострокові фінансові  ресурси і, у першу чергу, довгострокові  облігаційні позики, довгострокові  банківські кредити і фінансовий лізинг. У світовій практиці активно  використовується й довгостроковий податковий кредит і податкові пільги.

       Зовнішні  короткострокові позикові фінансові  ресурси використовуються при формуванні короткострокового позикового фінансового  капіталу, для чого придатні насамперед короткострокові банківські кредити  і товарний (комерційний) кредит.

       Друга група – внутрішні джерела  позикових коштів, до яких входять  позикові фінансові ресурси, що утворюються  за рахунок відстрочених і прострочених зовнішніх довгострокових і короткострокових зобов’язань.

       Внутрішні довгострокові позикові кошти:

       1.  Відстрочена та прострочена заборгованість за майно в оренді.

       2.  Реструктуризований борг за кредитами й позиками.

       3. Довгострокові кредити й позики небанківських фінансових установ.

       4. Відстрочена та прострочена заборгованість за облігаційними позиками.

            5.  Відстрочена податкова заборгованість.

       6.  Інші внутрішні довгострокові позикові кошти

       Внутрішні короткострокові позикові кошти:

       1.  Короткострокові кредити й позики не сплачені у строк.

       2.  Короткостроковий товарний кредит, не сплачений у строк

       3. Внутрішня й зовнішня кредиторська заборгованість, строк сплати якої не настав.

       4.  Прострочена внутрішня і зовнішня кредиторська заборгованість.

       При нормальній ринковій економіці обсяг  таких позикових ресурсів не досить значний. Однак у перехідний період ці позикові кошти використовуються досить активно для формування довгострокового  і короткострокового фінансового капіталу [3].

       Залежно від строків виконання зобов'язань  вітчизняними стандартами бухгалтерського обліку позичковий капітал поділяється на довгостроковий і поточний.

       Згідно  з П(С)БО 2 під довгостроковими зобов'язаннями слід розуміти зобов'язання, що будуть погашені протягом строку, який перевищує 12 календарних місяців, або протягом строку, що перевищує операційний цикл, якщо він більший 12 календарних місяців.

       Під поточними (короткостроковими) зобов'язаннями необхідно розуміти зобов'язання, що будуть погашені протягом операційного циклу або повинні бути погашені протягом 12 місяців з дати складання балансу.

       До  складу позичкового капіталу належать також зобов'язання, які відображаються за розділом «Доходи майбутніх періодів». У цій статті показуються доходи, отримані протягом поточного або попередніх звітних періодів, які належать до наступних звітних періодів. Зокрема, до складу доходів майбутніх періодів належать доходи у вигляді одержаних авансових платежів за здані в оренду основні засоби та інші необоротні активи (авансові орендні платежі), передплата на періодичні та довідкові видання, виручка за вантажні перевезення, виручка від продажу квитків транспортних і театрально-видовищних підприємств, абонентна плата за користування засобами зв'язку тощо

       Усі витрати (проценти, комісійні тощо) підприємств, пов'язані із залученням та обслуговуванням позичкового  капіталу, відображаються за статтею «Фінансові витрати» звіту про фінансові результати [4].

       Основою формування позичкового капіталу є  закономірності кругообігу капіталу в  процесі відтворення, які призводять до того, що в окремих учасників  економічних відносин з’являються  тимчасово вільні капітали, а в  інших виникає потреба в позичкових коштах. За допомогою кредиту тимчасово  вільні капітали (а також заощадження  населення) перетворюються в позичковий капітал, котрий втягується в новий  кругообіг, забезпечує процес відтворення  і прибуток його власникам.

       Джерелом  з якого всі підприємці черпають гроші для авансування своєї  діяльності, є грошовий ринок. Оскільки в ринковому господарстві ніхто  вільних грошей не тримає на руках  «мертвими», а розміщує їх у кредитних установах, тобто на грошовому ринку, а самі гроші якими тут торгують називається позичковим капіталом.

       Ринок позичкових капіталів − це сегмент фінансового (грошового) ринку, на якому формується попит і пропозиція на позичковий капітал.

       За  своєю інфраструктурою ринок  позичкових капіталів представляє, головним чином, банківські установи, а тому його ще називають ринком банківських кредитів. Крім того, на ньому діють й інші кредитно-фінансові  установи (парабанки), що входять до складу кредитні системи. З функціональної точки зору він представляє систему економічних відносин, яка забезпечує нагромадження і перерозподіл грошових капіталів з метою забезпечення ресурсами ринкове господарство.

       В Україні зараз відбувається процес формування ринку капіталів. В умовах переходу до ринкової економіки обмежуються  можливості державного втручання в  розподіл фінансових ресурсів, бо більшість  суб’єктів господарської діяльності переходять від державної на акціонерну чи приватну форму власності. Вони самостійно вишукують матеріальні і грошові  ресурси на ринках, самі розпоряджаються  своїми доходами. Саме ринок позичкових капіталів повинен забезпечити  суб’єктам економіки доступ до необхідних для них грошових ресурсів [5]. 
 
 
 
 

    1.1. Позичковий процент. 

       Позичковий  процент або процент за кредит (від латинського pro centrum − на сотню) − це плата, яку отримує кредитор від позичальника за надані в позику гроші чи матеріальні цінності.

       Економічна  природа позичкового процента обумовлена існуванням товарного виробництва  та пов’язаних з ним кредитних  відносин. За призначенням позичковий процент, з одного боку, відображає ефективність використання позичкового  капіталу; з іншого боку, він повинен  забезпечувати доходи банку, компенсувати його витрати. В умовах ринкової економіки  суть його розглядається більшістю  економістів як ціна капіталу, взятого  у кредит. Логіка такого визначення проста: оскільки позичальник-підприємець  виступає покупцем капіталу-товару, то й процент, виплачуваний ним кредиторові, представляє ціну цього капіталу. Безперечно, тут не слід розуміти ціну капіталу як вираз вартості. Позичковий процент є не що інше, як частина  середнього прибутку, котру підприємець  платить власнику капіталу за користування споживною вартістю позиченого капіталу. У даному випадку сплата процента характеризує передачу певної частини  вартості без одержання еквівалента. Вартість процента повністю переходить від позичальника до кредитора [6].

       В економічній теорії мають місце  й інші підходи до визначення природи позичкового процента. Наприклад, Дж. Кейнс розглядав суть процента як «плату за розставання з ліквідністю». В теорії Дж. Кейнса формування процента регулюється дією провідного психологічного закону, за яким люди віддають перевагу грошам як найбільш ліквідній формі багатства. Величина позичкового процента, за Кейнсом, залежить від двох чинників, вона:

       1) прямо пропорційна «перевагам ліквідності»;

       2) обернено пропорційна кількості грошей, що знаходяться в обігу [7].

       Джерелом  сплати позичкового процента є прибуток, що його одержує підприємець у  процесі продуктивного використання позичкового капіталу. Прибуток розподіляється між суб’єктами кредитних відносин:

• кредитор отримує прибуток у вигляді процента за кредит;
• позичальник отримує підприємницький доход у вигляді прибутку  на позичковий капітал, який використовується в підприємницькій діяльності.

       Величина  позичкового процента характеризується його нормою у вигляді процентної ставки. Норма процента визначається за формулою: 

                         річний доход на позичковий капітал

       % = ¾¾¾¾¾¾¾¾¾¾¾¾¾¾¾¾   x 100        (1.1)

                                    сума наданого кредиту 

       Норма процента знаходиться у певній залежності від норми прибутку. Вважається, що норма процента може коливатись від нуля (мінімальна межа) до середньої  норми прибутку (максимальна межа). Мінімальну межу норми процента точно  визначити не можливо, але вона не повинна дорівнювати нулю бо інакше надання кредиту втрачає всякий сенс для кредитора.

       Слід  розрізняти ринкову норму процента, котра безпосередньо формується на монетарному ринку, і середню  норму, тобто норму процента за певний період. Ринкова норма процента, перш за все, залежить від кон’юнктури  ринку тобто співвідношення попиту та пропозиції позичкового капіталу. Свого максимального рівня вона досягає в період найбільшого  загострення економічної кризи, саме тоді, коли норма прибутку падає  до мінімуму. Адже в даній ситуації вкладники, щоб уберегти свої заощадження чи грошові капітали від знецінення, намагаються їх отоварити. Це веде до відносного зменшення депозитів. Разом з тим, під час кризи виникає масова гонитва за грішми як засобами платежу і значно зростає попит на позичковий капітал, для погашення боргових зобов’язань [8].

       У період депресії, коли відбувається масове вивільнення з виробничої сфери  грошового капіталу та його нагромадження  у формі позичкового капіталу, знижується середня норма прибутку і норма процента теж знижується. Для періодів пожвавлення та промислового піднесення характерним є те, що різко зростає попит на кредит при недостатніх обсягах позичкового  капіталу, а тому підвищується норма  процента. Така динаміка дає підставу для висновку стосовно того, що взаємозалежність змін норми процента та норми прибутку має розглядатися в межах відповідних  фаз промислового циклу.

       Крім  норми прибутку на рівень позичкового  процента впливають інфляційні процеси, прискорення яких викликає підвищення процентних ставок, що слугує захистом від знецінення позичкового капіталу. Особливо актуальним збереження позичкового  капіталу стає в період гіперінфляції, коли на момент повернення кредиту  реальна вартість позичкового капіталу значно нижча від тієї, що була на момент надання. А тому розрізняють  номінальну і реальну (тобто з  урахуванням індексу інфляції) процентні  ставки. Темпи зростання процентів  повинні випереджати темпи інфляції. В інший спосіб інфляція породжує процентний ризик − небезпеку втрат: у кредиторів − внаслідок зниження реальних ставок за кредити відносно темпів інфляції, у боржників − при їх підвищенні.

       Процентні ставки бувають:

• постійні (фіксовані) − не змінюються протягом всього періоду кредитування;
• перемінні (плаваючі) − можуть змінюватися в процесі кредитування. Щоб запобігти втратам або хоч зменшити ризик банки, особливо в період інфляції, застосовують плаваючі процентні ставки за кредит, котрі періодично переглядаються [9].

       Чинники, що впливають на розмір процентної ставки за кредити, логічно розділити  на макроекономічні та мікроекономічні.

       Розмір  процентної ставки на макрорівні залежить від:

       а) попиту та пропозиції, які склалися на кредитному ринку. Загалом підвищений попит на кредити викликає підвищення процентної ставки. Проте в умовах конкурентної боротьби між кредитними установами за розширення ринків банківських послуг це правило не завжди спрацьовує. Банки не можуть безмежно підвищувати розмір процентної ставки при зростанні попиту на кредит, керуючись тим, що нижчі процентні ставки дають можливість розраховувати на залучення більшої кількості клієнтів та завоювання конкурентних можливостей. У результаті міжбанківської конкуренції процентні ставки нівеліруються;

       б) стабільності грошового ринку в країні. Чим вищий темп інфляції, тим дорожчою повинна бути плата за кредит, оскільки у банка підвищується ризик втрат. Дешеві гроші (у порівнянні з іншими видами ресурсів) стимулюють ажіотажний попит на кредити, створюють умови для зловживань у банківському середовищі та розбалансування економіки;

       в) рівня облікової ставки центрального банку. Комерційні банки самі встановлюють розміри процентних ставок і визначають їх у кредитному договорі, укладеному з позичальником. При визначенні розміру процентної ставки вони за основу беруть облікову ставку центрального банку з прибавкою «маржі».

       Маржа (від фран. marge − край) − різниця між процентною ставкою, за якою банк нараховує проценти за наданий кредит, і ставкою, за якою банк сплачує проценти за залучені (куплені) ресурси. За умов комерційної діяльності розмір маржі для банків, як правило, не регламентується. Проте, інколи центральний банк може обмежувати розмір маржі. Для комерційних банків, наприклад, на кредити, що надаються за рахунок ресурсів центрального банку. Окрім того, нині комерційні банки України зобов’язані в обов’язковому порядку коригувати розмір процентних ставок за наданими кредитами при кожній зміні облікової ставки НБУ на кратність її зміни. Основним фактором, який впливає на розмір облікової ставки, є рівень інфляції.

       Серед мікроекономічних чинників впливу на розмір процентної ставки виділяються  такі:

• мета кредиту. Процентні ставки за кредити, які надаються на поточне фінансування виробничих потреб, як правило, найнижчі, що зумовлене короткостроковим характером їх використання. Кредити, які надаються торгово-посередницьким фірмам, що будують свій бізнес за принципом  «купівлі-продажу», повинні бути найдорожчими, оскільки прибуток від цього виду діяльності носить спекулятивний характер, а для самих операцій притаманний підвищений рівень ризику;
• розмір кредиту. Як правило, розмір процентної ставки за великі кредити повинен бути нижчим, ніж за користування дрібними кредитами, оскільки витрати, пов’язані з кредитною послугою, безпосередньо не залежать від розміру кредиту, а тому при наданні великих кредитів банки несуть відносно менші витрати. Крім того, великі кредити надаються надійним позичальникам, імовірність банкрутства яких, як правило, нижча. Проте з цього правила можуть бути винятки. Банк може не знижувати процентну ставку з великі кредити, якщо, на його думку, це призводить до підвищення ризику у зв’язку з погіршенням структури кредитного портфеля за порушення правила диверсифікації активів.
• термін користування кредитом;

       Чим довший термін, тим вища процентна  ставка за кредит. По-перше, при триваліших термінах вищий ризик втрати від  неповернення кредиту та від знецінення позичених коштів внаслідок інфляції, притаманної ринковій економіці. По-друге, вкладення коштів довгострокового  характеру, як правило, мають відносно вищу віддачу.

• рівень ризику;

       При наданні позик комерційні банки  мають справу з двома основними  видами ризику − кредитним і процентним. Кредитний ризик пов’язаний із втратами від неповернення основної суми боргу у зв’язку із збанкрутінням позичальника, а процентний − із втратами від несплати відсотків за користування позикою. Рівень цих ризиків залежить від видів наданих позик та від порядку стягнення відсотків. Позики з вищим рівнем ризику повинні надаватися під вищий процент, щоб компенсувати кредитору видатки від ризикованого розміщення коштів.

       Отже, динаміка норми позичкового процента визначається стихійним ринковим механізмом і певною мірою залежить від державного грошово-кредитного регулювання економіки [10].