Права авторів. Захист авторського права

ПЛАН 

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 Становлення та сучасний стан системи  авторського права в Україні 

1.1. Законодавча база з авторського права в Україні

РОЗДІЛ 2 Об’єкти та суб’єкти авторського  права 

2.1. Об’єкти  авторського права

2.2. Суб’єкти  авторського права 

РОЗДІЛ 3 Права авторів. Захист авторського  права 

3.1. Права  авторів 

3.2. Цивільно-правовий  захист авторського права 

3.3. Кримінально-правовий  захист авторського права 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     ВСТУП

     Зміна функцій знання та культури в цивілізації  кінця ХХ століття призвела до різкого  збільшення обсягів використання результатів  інтелектуальної діяльності. Набутки  людського розуму стали об’єктами  економічного обігу. Економічної цінності набула й інформація, що є основним виробничим продуктом засобів масової  інформації. Нині тиражування матеріальних носіїв – об’єктів авторського  права – сформувалося в потужну  індустріальну галузь, яка містить  підгалузеві структури: книговидання, друк періодичної продукції, тиражування  кінофільмів, аудіо- та відео матеріалів.

     На  цьому тлі особливо актуально  постало питання правомірності  використання цих творів - об’єктів авторського права та визначення обсягу прав на них. Вирішення таких  завдань здатна забезпечити лише держава. Поза як авторське право  у своїй основі є юридичним  проявом усвідомлення державою важливості охорони культури як гаранту розвитку суспільства. Підтримка і захист творчості, охорона результатів  інтелектуальної діяльності безпосередньо  пов’язані із захистом свободи слова  та прав людини.

     Сучасна Україна будує незалежну правову  державу, засновану на системі ринкових економічних відносин. Незалежність, як складне суспільне явище, серед  інших необхідних умов, передбачає постійний розвиток інтелектуального потенціалу держави. Без переходу до загальноприйнятих правових засобів  забезпечення прав створювачів об'єктів  права інтелектуальної власності  неможливі вихід на ринки сучасних технологій та участь у міжнародних  інтелектуальних проектах. Гарантування прав кожної окремої особи щодо створених  нею результатів є необхідною умовою інтеграції України до системи  світових досягнень, участі у міжнародному розподілі праці, торгівлі тощо.

     Невід'ємною  частиною становлення в Україні  цивілізованих відносин у всіх сферах суспільного життя є становлення  і всебічний розвиток нормативно-правової бази, зокрема інститутів права інтелектуальної  власності.

     Нормативна  база правового регулювання у  сфері права інтелектуальної  власності потребує значного розвитку і вдосконалення, бо містить прогалини  з питань визначення правового статусу  авторів об'єктів права інтелектуальної  власності. Правові рішення у  вказаній сфері регулювання часто  характеризуються застосуванням невипробованих правових моделей. У той же час має місце недостатнє сприймання досвіду інших країн: юридичні конструкції і методи правового регулювання, ефективність застосування яких доказано практикою, часто не знаходять відбиття в українському законодавстві. Перелічені недоліки істотно знижують ефективність правової регламентації відносин, пов'язаних зі створенням та використанням творів, що в кінцевому підсумку негативно впливає на правовий статус авторів і в цілому на ситуацію у сфері інтелектуальної діяльності.

     Об'єктом  дослідження виступають суспільні  відносини, що складаються при створенні  і використанні творів як об'єктів  права інтелектуальної власності. Предметом дослідження є законодавство  України, включаючи її міжнародні договори, яке регулює правовідносини в  сфері права інтелектуальної  власності, а також зарубіжні  джерела права у даній галузі правового регулювання.

     РОЗДІЛ 1

     1.1. Законодавча база з авторського права в Україні

     Нині  законодавча база, що стосується авторського  права в Україні практично  сформована. Це не розрізнена сукупність чинних нормативних актів, а достатньо  цілісна система. Ієрархія законодавчої бази формується на основі правової сили певних нормативних актів. Нормативні акти нижчого рангу співголосні  та не суперечать актам вищого рангу, що мають більшу юридичну силу.

     Розглянемо  систему нормативних актів з  авторського права в Україні, до яких належать:

     - Конституція України; 

     - міжнародні угоди; 

     - закони України : а) спеціальні, б) інші закони;

     - Цивільний та Кримінальний кодекси  України;

     - підзаконні акти (Президента, Кабінету  Міністрів України, міністерств  і відомств).

     Основний  Закон є найважливішим джерелом українського авторського права  та має найвищу юридичну цінність. Усі закони й інші нормативно-правові  акти ґрунтуються на положеннях Конституції  України та повинні відповідати  їй. Конституція України гарантує однакові права всім громадянам. Стосовно сфери інтелектуальної творчої  діяльності в Основному Законі йдеться : про свободу літературної, художньої  та наукової творчості, право володіти, користуватися й розпоряджатися результатами своє творчої діяльності; право на захист інтелектуальної  власності, авторських прав громадян, моральних і матеріальних інтересів, які виникають у зв’язку з  різними видами інтелектуальної  діяльності. Кожний громадянин “має право  на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності” та ніхто  не може використовувати чи розповсюджувати  ці твори без згоди автора, якщо інше не встановлене законом (статті 41 і 54 Конституції України).

     Конституція України є не тільки базою для  авторського права, але й чинним законом, стрижневою частиною системи  нормативних актів. Норми Конституції  України є нормами прямої дії, безпосередньо ними потрібно керуватися в тих випадках, коли норми галузевого законодавства суперечать Основному  Закону (п.1 ст.8 розд.15 Конституції України). Значення Конституції як основного  джерела авторського права, полягає  також у тому, що вона є основою  для появи інших законодавчих і нормативних актів. У ній  сформовані загальні принципи, що набувають  розвитку та деталізації в галузевих  законах.

     Незважаючи  на важливість конституційних норм, більшість  з них діють повною мірою лише через інші правові норми та в  поєднанні з ними визначають поведінку  учасників інформаційних відносин. Отож з’являється така ієрархічна сходинка, котру посідають інші, найвищі за юридичною силою після  Конституції України, нормативні документи  – закони України.

     До  нормативно-правових актів українського законодавства, що регулюють авторські  правовідносини, належать закони України: “Про авторське право і суміжні  права”, “Основи законодавства  про культуру”, “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про інформаційні агентства”, “Про кінематографію”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про власність”, “Про видавничу справу”, “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення  відповідальності за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної  власності” та ін.

     Першу редакцію Закону України“Про авторське  право і суміжні права” було прийнято в грудні 1993 р. Та проголошений Україною курс на інтеграцію в ЄС вимагав  внесення певних змін до законодавства  та його гармонізації з нормами ЄС. Це зумовило появу нової редакції Закону в травні 2003 р.

     Сьогодні  – це один з основних законів, які  регулюють діяльність в контексті  дотримання авторських прав. У разі виникнення темпоральних та ієрархічних  колізій між нормами різних законів, пріоритет належатиме цьому Закону, оскільки при цьому треба діяти  за принципом specialia genegalibus derogant (спеціальний  закон має перевагу перед загальним).

     За  змістом і трактуванням юридичних  норм Закон максимально наближений до найавторитетнішої міжнародної  угоди – Бернської конвенції  про охорону літературних та художніх творів. Однак, характерною рисою  українського Закону є його ринкова  спрямованість. Він значно розширює права учасників авторсько-правових відносин і дає можливість вільно розпоряджатися правами, що їм належать. І якщо в цьому аспекті порівнювати  Бернську конвенцію та Закон України  “Про авторське право і суміжні  права”, необхідно визнати, що останній значно випередив Конвенцію, акцентуючи увагу на так званих “вторинних” , тобто майнових, правах. Справді, в  межах національних систем і в  міжнародних конвенціях, відповідно до традицій континентального (європейського) права, особливе значення надається  володінню автором первинними правами. Та не менш важливим є регулювання відносин, які виникають у зв’язку зі створенням і подальшим використанням твору, тобто на етапі, пов’язаному з економічною реалізацією автором отриманих у межах Закону широкомасштабних прав. Бернська конвенція більшу увагу приділяє моральним правам автора, й тільки у ст.6 наявне побіжне згадування майнових прав. Реальність сьогодення поставила матеріальні права, що є джерелом прибутку для автора, на перше місце. Тож неабиякою заслугою українського законодавства є орієнтація на економічний характер відносин.

     Позитивним  фактом є доповнення названого Закону новими термінами та їх визначеннями. Зокрема, з’явилися визначення таких  термінів, як : фонограма, відеограма, контрафактний  примірник твору, організація ефірного та кабельного мовлення. Ці уточнення  сприятимуть однозначному тлумаченню понять, які використовуються в авторському  праві.

     Загалом, проведений аналіз дає підстави говорити про перевагу позитивних нововведень  та їхній вагомий внесок у національну  систему авторських та суміжних прав, який був зроблений прийняттям цього  Закону. Безумовно, він потребує подальшого вдосконалення. Та його наближення до норм європейського права, що є важливим інструментом забезпечення інтеграційних  процесів у Європі, відкриває Україні  шлях до Європейського Співтовариства.

     Оскільки  авторське право є складовою  частиною цивільного права, найвищу  юридичну чинність серед нормативно-правових актів якого має Цивільний  кодекс України, останній широко застосовується в регулюванні авторських відносин.

     Від здобуття незалежності Україна тривалий час послуговувалася нормами  радянського Цивільного кодексу, що був прийнятий ще в 1963 р. Однак  унаслідок невідповідності цього  документа новим суспільним умовам, у 1994 р. спеціальним законом були вилучені статті 473-513, тобто фактично всі статті, що регулювали авторські правовідносини . Необхідність цих дій очевидна – такі статті, як 498 та 499 ЦК УРСР, відповідно до яких держава мала право на примусовий викуп авторського права чи проголошення твору надбанням держави; ст. 496 , у якій зазначено, що юридичні особи наділені безстроковим авторським правом, є для сучасного авторського права абсолютно неприйнятними.

     Водночас, повна відсутність інституту  авторського права мала й свої негативні наслідки. Вітчизняний  ринок інтелектуальної власності  розвивався надзвичайно повільно, а  забезпечення належного рівня охорони  авторських прав на практиці виявилося  неможливим за відсутності основного  нормативного документа - Цивільного кодексу. Адже в єдиній ст.472, що залишилася від  старого Цивільного кодексу УРСР, ішлося тільки про можливість регулювання  авторсько-правових відносин, які виникають  під час створення та використання об’єкта авторського права Законом  України “Про авторське право  і суміжні права” й іншими законодавчими  актами України.

     Прийняття нової редакції книги ІV Цивільного кодексу, щодо регулювання інтелектуальної  власності, розтягнулося на сім років. Відповідний законопроект, поданий  на розгляд Верховної Ради України ще в грудні 1996 р., змінювався та доповнювався десятки разів і лише в січні 2004 р. набув чинності оновлений текст Цивільного кодексу України. Певною мірою це пояснюється тяжкою економічною ситуацією в країні, законодавчою нестабільністю, ненормальною ситуацією, що склалася за останні роки навколо законодавства про інтелектуальну власність. Як відомо, чим частіше змінюються закони, тим рідше вони виконуються, та тим “комфортніше” почувають себе пірати в хаосі чергової перебудови.

     Нова  книга Цивільного кодексу України, що має назву “Право інтелектуальної  власності”, складається з 12 розділів, з-поміж яких лише 2 присвячені проблемам  авторського права.

     Істотним  недоліком нового Цивільного кодексу  України є, фактично, дублювання в  ньому норм, закріплених у Законі України “Про авторське право  і суміжні права”, нерідко з використанням зовсім інших формулювань. Так, у ст.433 подано детальний перелік об’єктів авторського права, до яких згідно зі згаданим Законом належить дизайн. Це ставить під загрозу авторську охорону дизайну друкованого видання.

     Варто брати до уваги, що правові норми, безперечно, будуть змінюватись як за обсягом, так і за складом, відповідно до нових угод Всесвітньої організації  інтелектуальної власності (ВОІВ) та Європейських директив. Кожні нові зміни вимагатимуть внесення нових  доповнень і до тексту Цивільного кодексу України. Та попри це, Кодекс і закони неодмінно будуть відрізнятися один від одного. Тож логічнішим було б закріплення в Цивільному кодексі України лише основних положень, перевірених часом, вітчизняною  та зарубіжною практикою, зокрема й  на міжнародному рівні.

     Принципово  новим є положення, за яким майнові  права інтелектуальної власності  на об’єкт, створений у зв’язку  з виконанням трудового договору, належать працівникові, що створив  цей об’єкт, і юридичній або  фізичній особі , де чи в якої він  працює, спільно, якщо інше не встановлено  договором (п.2 ст.429 ЦК України). Ця новела суперечить визначенню прав на службовий  твір у Законі України “Про авторське  право і суміжні права”, в якому  виключні майнові права належать роботодавцеві, якщо інше не передбачено  трудовим договором (контрактом) і (або) цивільно-правовим договором між  автором та роботодавцем.

     Цивільний кодекс України намагається відродити  “право на недоторканність”, що існувало за часі Радянського Союзу. Для прикладу, “автор має право протидіяти супроводженню  твору без його згоди ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями, тощо” (п.1 ст.439 ЦК України). Очевидно, що цей пункт не може реально діяти  на практиці і буде масово ігноруватись особливо при використанні в цифрових мережах, продуктах мультимедіа  та ін. Адже сам “цифровий формат”  передбачає, що твір на екрані монітору буде виглядати інакше, ніж на сторінках  книги чи журналу. До того ж подання  твору кожного разу буде додатково  модифікуватися програмним забезпеченням, яке використовується, шрифтами, що підтримують програму, тощо.

     Пункт 2 ст. 439 ЦК України передбачає, що в  разі смерті автора та відсутності  спадкоємців недоторканність твору  охороняється заінтересованими особами. Однак, хто ці особи – не пояснено, що створює розбіжності в трактуванні.

     Незаконним  стає і перегляд будь-якого твору  на екрані комп’ютера, оскільки при  цьому неминуче відбувається “доповнення” твору іншими елементами на моніторі (приміром, курсором “мишки”).

     Аналіз  тексту нового Цивільного кодексу України  дає підстави говорити про те, що основні юридичні невідповідності  є, переважно, понятійними чи термінологічними. Законодавство у сфері авторського права, як неодноразово оголошували спеціалісти, визначено положеннями міжнародних угод. Цим зумовлюється необхідність використання лише загальновизнаної термінології. Натомість, неузгодженість з положеннями міжнародних договорів неминуче призведе до послаблення охорони творів українських правовласників за кордоном.

     Однією  з основних умов успішного функціонування системи інтелектуальної власності  є забезпечення захисту прав авторів. Отож важливу роль у цьому відіграють поява в 2001 р. нового Кримінального  кодексу України та подальші його редакції та зміни, зокрема від 22 травня 2003 р. та 9 лютого 2006 р.

     На  відміну від попереднього Кримінального  кодексу, який практично не торкався захисту прав авторів , у новому охорона  інтелектуальної власності здобула  істотну підтримку. Так, у старій редакції існувала тільки одна ст.136 КК України 1960 р. щодо порушень прав на всі  об’єкти інтелектуальної власності. Вона поєднувала винахідницькі та авторські  права, а до об’єктів охорони за нею належали, поряд з літературними  та художніми творами, промислові зразки і сорти рослин. Такий підхід фактично унеможливлював захист авторських прав у порядку кримінального судочинства. Натомість, новий Кримінальний кодекс України виправив цю прикру помилку, виділивши порушення у сфері саме авторського права та суміжних прав у окрему ст.176 КК України. В ній чітко визначене коло об’єктів авторського права і суміжних прав, у разі незаконного відтворення, тиражування та розповсюдження котрих настає кримінальна відповідальність. Подано найширше визначення “порушення авторського права і суміжних прав”, яке охоплює якщо й не всі, то, принаймні, більшість з можливих випадків порушення авторського права та суміжних прав .

     Зміни, внесені до Кримінального кодексу  України у травні 2003 р. та лютому 2006 р., встановлюють суворіші санкції, що можуть бути застосовані до порушників чинного законодавства у сфері  авторського права та суміжних прав.

     Загалом прийняття нового Кримінального  кодексу України можна розглядати як політично важливий крок у напрямі  європейської інтеграції та створення  в Україні якісного законодавства, що регулює значну частину правовідносин  у сфері захисту об’єктів інтелектуальної  власності.

       РОЗДІЛ 2

     2.1. Об’єкти авторського права 

     Авторське право поширюється на твори науки, літератури та мистецтва, що є результатом  творчої діяльності, завершені й  незавершені, оприлюднені та не оприлюднені, незалежно від їхнього призначення, жанру, обсягу і мети. Також авторським правом охороняються передачі організацій  мовлення, що розміщені на території  України та здійснюють мовлення за допомогою передавачів, розташованих на цій території.

     Тож до об’єктів авторського права належать усі твори, що мають названі ознаки. Законодавство подає приблизний перелік цих творів, та оскільки життя не стоїть на місці, з’являються  нові види творів також, цей перелік  не є вичерпним. До основних об’єктів авторського права належать:

     1) літературні письмові твори белетристичного,  публіцистичного, наукового, технічного  або іншого характеру (книги,  брошури, статті тощо);

     2) виступи, лекції, промови, проповіді  та інші усні твори; 

     3) комп’ютерні програми;

     4) бази даних; 

     5) музичні твори з текстом і  без тексту;

     6) драматичні, музично-драматичні твори,  пантоміми, хореографічні та інші  твори, створені для сценічного  показу, та їх постановки;

     7) аудіовізуальні твори; 

     8) твори образотворчого мистецтва; 

     9) твори архітектури, містобудування  і садово-паркового мистецтва; 

     10) фотографічні твори, у тому  числі твори, виконані способами,  подібними до фотографії;

     11) твори ужиткового мистецтва, у  тому числі твори декоративного  ткацтва, кераміки, різьблення, ливарства,  з художнього скла, ювелірні вироби  тощо;

     12) ілюстрації, карти, плани, креслення,  ескізи, пластичні твори, що стосуються  географії, геології, топографії, техніки,  архітектури та інших сфер  діяльності;

     13) сценічні обробки творів, зазначених  у пункті 1 цієї частини, і обробки  фольклору, придатні для сценічного  показу;

     14) похідні твори; 

     15) збірники творів, збірники обробок  фольклору, енциклопедії та антології,  збірники звичайних даних, інші  складені твори за умови, що  вони є результатом творчої  праці за добором, координацією  або упорядкуванням змісту без  порушення авторських прав на  твори, що входять до них  як складові частини; 

     16) тексти перекладів для дублювання, озвучення, субтитрування українською  та іншими мовами іноземних  аудіовізуальних творів;

     17) інші твори. 

     Охороні підлягають як оприлюднені, так і  не оприлюднені твори. Це законодавче  визначення є дуже важливим, оскільки згідно з ним навіть твір, який, окрім  автора, ніхто не чув і не бачив, незалежно від цього факту  існує та автоматично охороняється авторським правом Виникає питання: як же тоді визначити початок існування  твору ? Відповідь криється власне у  понятті твору. Закон не дає визначення цього терміну. Та серед численних  його тлумачень, найбільш універсальним  і найширшим є визначення, сфорлульоване  В.Серебровським: “твір – це сукупність ідей, думок і образів, які набули вираження в результаті творчої  діяльності автора у доступній для  сприйняття людськими почуттями  конкретній формі, що передбачає можливість відтворення”. Тож твором потрібно вважати результат творчої діяльності автора, що набув об’єктивної форми вираження.

     Твір  починає існувати й охоронятися  з моменту його вираження в  об’єктивній формі 

     Об’єктивна  форма вираження твору – це своєрідний початок його існування. Доки думки й образи автора не проявилися зовні, а тільки існують як творчий  задум, вони не можуть бути сприйняті  іншими людьми, тож не підлягають правовій охороні. Для того, щоб результат  творчої праці почав охоронятися  авторським правом, він має бути втілений у якій-небудь об’єктивній  формі.

     Форма, в якій виражений твір, може бути:

     - письмовою (рукопис, машинопис,  нотний запис);

     - усною (публічне виконання, публічне  виголошення);

     - звуко- чи відеозапис (механічний, магнітний, цифровий, оптичний);

     - зображення (малюнок, ескіз, картина,  кіно-, теле-, відео- або фотокадр);

     - об’ємно-просторовою (скульптура, модель,макет,  споруда).

     Авторське право охороняє лише форму вираження  твору. Важливими категоріями в  наданні правової охорони авторським творам є форма і зміст. У будь-якому  творі розрізняють елементи форми  та змісту, що є категоріями, які  не можуть існувати один без одного. До елементів змісту належать: ідея, тема, сюжет, художні образи тощо. Натомість  до елементів форми – мова, стилістичні  звороти тощо.Зміст будь-якого  твору завжди відображений у певній формі, через яку він подається. І якщо змістові елементи (ідея, сюжет, художні образи) в творах різних авторів можуть повторюватися, то форми, в яких вони подаються, завжди будуть оригінальними. Саме тому використання ідеї, сюжету та художнього образу в  новій формі не є порушенням авторського  права.

     Авторське право на твір виникає внаслідок  факту його створення. Для виникнення і здійснення авторського права  не вимагається реєстрація твору  чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також виконання будь-яких інших  формальностей.

     Проте, на сьогоднішній день актуальною проблемою  залишається доведення авторства  на власний твір, одним із шляхів вирішення якої є зазначення знака  охорони авторського права на творі. Метою його використання є  сповіщення третіх осіб про свої авторські  права. Довести факт неправомірного використання авторського твору, що був позначений знаком охорони авторського  права, значно легше, а покарання  для порушників буде суворішим.

     Після приєднання України в складі Радянського  Союзу в 1973 р. до Всесвітньої конвенції  про авторське право на всіх виданнях, а згодом і на аудіовізуальних  творах почали зазначати знак охорони  авторського права, що складається  з трьох елементів:

     - латинської літери “с”, обведеної  колом – Ó; 

     - імені особи (найменування власника), що володіє авторським правом;

     - року першої публікації твору. 

     Наприклад, Ó ОДТРК “Галичина”, 2006.

     До  об’єктів авторського права не належать твори, що не є результатом творчої  діяльності (технічний переклад, набір, копіювання тощо) та не можуть бути віднесені  до сфери науки, літератури й мистецтва. Українське законодавство подає чіткий перелік категорій і об’єктів, які не підлягають авторській охороні. До них належать:

     - твори, які стали суспільним  надбанням і термін авторсько-правової  охорони яких закінчився (крім  немайнових прав);

     - ідеї, теорії, принципи, методи, процедури,  процеси, системи, способи, концепції,  відкриття; 

     - інші об’єкти, що зазначені  в законі як такі, що не охороняються  авторським правом:

     а) повідомлення про новини дня або  поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації; б) твори  народної творчості (фольклор);

     в) видані органами державної влади  у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади;

     г) державні символи України, державні нагороди; символи і знаки органів  державної влади, Збройних Сил України  та інших військових формувань; символіка  територіальних громад; символи та знаки підприємств, установ та організацій;

     д) грошові знаки;

     е) розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники  та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які  поширюється право sui-generis (своєрідне  право, право особливого роду).

     2.2. Суб’єкти авторського права 

     Суб’єкти  авторського права – особи, котрим належить суб’єктивне авторське  право на твір. Ними можуть бути як громадяни  України, так й іноземні громадяни  чи особи без громадянства. Вік  фізичної особи, що є суб’єктом авторського  права, не випливає на охороноспроможність  твору. Суб’єктивне авторське право  на твір виникає внаслідок створення  твору, успадкування чи передання авторських прав за договором. До основних суб’єктів  авторського права належать: