Права особи і громадянина
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ ТА ГРОМАДЯНИНА
1.1. Правовий статус особи
1.2. Правовий статус громадян
Розділ 2. Характеристика прав особи і громадянина
2.1. Система прав громадянина
2.2. Порівняльна характеристика прав особи та громадянина
РОЗДІЛ 3. Захист прав і свобод людини та громадянина в міжнародному і національному законодавстві
ВИСНОВОК
СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Проголосивши свою незалежність, Україна стала на шлях побудови власної правової держави і громадянського суспільства. Серед інших проблем, що їх вирішує народ України є і проблема здійснення прав людини та громадянина.
Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує свою поведінку в суспільстві. Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи.
Правовий статус громадян виражає її соціально-економічне і політичне становище в державі й суспільстві, а також можливості для реалізації прав і свобод та покращення свого становища за допомогою права і законодавства. Держава і суспільство зацікавлені і значною мірою стимулюють правомірну діяльність і поведінку особи. Знання цих прав, свобод та обов’язків дає можливість захищати ці права законними методами і способами в судовому порядку, а також за допомогою інших юридичних гарантій. Знання свого правового статусу дає можливість особі знати, що дозволено робити, що вона зобов’язана робити і що заборонено робити.
У ХІІІ столітті вперше з’явилося таке поняття, як «права людини». На сьогодні, права та свободи людини охороняються нормативно-правовими актами кожної держави, пройшовши довгий та складний шлях у їх формуванні та закріпленні. На даному етапі є актуальним питання про правовий статус громадян, його зміст та види, значення результатів наукового дослідження питання для майбутнього його дослідження.
У державі можуть існувати різні правові статуси; правовий статус громадян України, правовий статус окремих соціальних груп населення: неповнолітніх, пенсіонерів, військовослужбовців тощо, які займають різне становище в суспільстві. Крім того, існує правовий статус держави, органів державної влади, посадових осіб, різноманітних юридичних осіб тощо. Але об’єктом вивчення даної курсової є правовий статус громадян України. У правовому статусі громадянина виражаються відносини між громадянином і державною владою та іншими суб’єктами громадянського суспільства.
Мета роботи. Дослідити з сучасної дії законодавства України, що стосується правового статусу громадян. Крім того, метою є виробити орієнтир удосконалення в законодавстві України особи, його прав та свобод.
Об’єкт дослідження – права особи та громадянина.
Предмет – правовідносини у галузі гарантування та захисту прав особи та громадянина.
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ ТА ГРОМАДЯНИНА
1.1. Правовий статус особи
Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує своє поведінку в суспільстві.
Терміни «особа», «людина», «громадянин», вживаються конституцією і законодавством. В соціальному плані вони означають членів суспільства. У політичному плані відповідно до конституції, особа виступає в якості громадянина, особи без громадянства, іноземного громадянина, біженця або змушеного переселенця. Під правовим положенням особи розуміється юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина – самостійні категорії, однак, зважаючи на те що вони формують на основі правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про правове положення особи в цілому. Поняття «правовий статус особи» і «правове положення особи» є рівнозначними. Є, однак, точка зору білоруських учених про розрізнення понять правового статусу та правового становища особи. У поняття правовий статус вони включають статутні права і обов'язки, тобто такі, що формуються у вигляді правових приписів й відносних до об’єктивного (позитивного) права. Поняття «правовий статус особи» вважається ними більш ширшим. Крім прав та обов’язків, у нього вводяться суб’єктивні правові елементи – громадянство, правосуб’єктність, суб’єктивні права, обов’язки, відповідальність за можливо скоєне правопорушення.[1]
Правове становище людини і громадянина, як в цілому, так і окремо, обумовлюється особливостями соціального статусу, що існує в даний період в розвитку суспільства і держави. Соціальний статус особи залежать від сутності соціального укладу, в умовах якого він складається і функціонує. На нього впливає безліч факторів. Основними з них є праця і власність як основа формування громадського суспільства. У перспективі праця (що створює для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя) і власність (що розвивається і примножується в різноманітних формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її соціальний і юридичний статус.
Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї:
1. усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов’язком держави;
2. свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі;
3. межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи;
4. обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досяганню загального добробуту в демократичному суспільстві.
Особа перетворюється на суб’єкт права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридично чітким, вбирав в себе загальнолюдські досягнення в галузі прав людини.[2]
У трактовці правового статусу особи серед вчених немає єдності.. Нерідко до його структури вводяться, крім прав, свобод, обов’язків, ще й громадянство, законні інтереси, гарантії. Зазначені категорії є або передумовою правового статусу, або його умовами, супроводжують його, але не складають його структуру.
Відомо, що інтерес передує правам та обов’язкам незалежно від того, чи знаходить він пряме закріплення в законодавстві, чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Як категорія позаправова або «доправова», інтерес закріплюється не тільки в конкретних правових розпорядженнях, а й у принципах права. Він сприяє формуванню правової настанови особи. Можливо виділення законного інтересу як елемент структури соціального, а не правового статусу.
Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумовою набуття індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному обсязі. Воно визначає формування правового становища особи та особливостей конституційних основ її статусу.
Гарантії реалізації прав та обов’язків істотно впливають на зміст і соціальне значення статусу особи. Без створення державою умов для здійснення прав, обов’язків вони залишаються «заявою про наміри». Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та ін.) та спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи.[3]
Існують різні підходи до питання про співвідношення правосуб’єктності та правового статусу: одні вчені вважають правосуб’єктність передумовою правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як структурний елемент, треті називають правосуд’єктність більш об’ємною категорію, яка вбирає в себе правовий статус.
Правосуб’єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов’язки, нести відповідальність. Однак цим її призначення не вичерпуються. Без правосуд’єктності неможливо визначити правовий статус фізичної та юридичної особи: спеціальна правосуд’єктність впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосуд’єктність значною мірою характеризує індивідуальний статус. правосуд’єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи – економічного, політичного, етнічного та ін.
Термін «правосуд’єктність» застосовується до суб’єктів права – учасників правовідносин. Термін «правовий статус» вживається для характеристики правового положення особи в цілому. Припускаючи наявність правосуд’єктності, правовий статус особи є свого роду інструментом, який систематизує норми про суб’єкта права (його права, свободи, обов’язки, відповідальність) і приводить їх у стійкий стан. Тому правосуд’єктність як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового статусу.
Правовий статус громадянина, іноземця або особи без громадянства безпосередньо виражає його правосуд’єктність, котру, як записано в Загальної декларації прав людини ООН, зобов’язані визнавати всі держави. Він містить у собі основні невідчужувані права людини, як правило, закріплені в конституції демократичної держави.
Юридична відповідальність також є елементом правового статусу, що особливо виявляється при аналізі спеціального статусу посадової особи. Вторинність юридичної відповідальності стосовно суб’єктивного юридичного обов’язку не включає необхідності розглядати її як структурний елемент правового статусу.[4]
Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів:
- правосуд’єктність;
- права;
- свободи;
- обов’язки;
- відповідальність (має вторинний характер – реалізується в результаті вчиненого правопорушення або в зв’язку з невиконанням компетенції чи перевищенням її обсяг. В останньому разі йдеться про правовий статус посадової особи).[5]
Правовий статус мають будь-яку особа, відокремлені групи осіб, а також сукупність всіх осіб у суспільстві в цілому – громадське суспільство (народ).
Види правових статусів особи:
- загальний – статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов’язків громадян, рівність їх перед законом; є засадничим для всіх інших; є основою для набуття конкретних суб’єктивних прав, покладення обов’язків і несення відповідальності;
- спеціальний – статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов’язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, посадова особа та ін.), є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коректує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер;
- індивідуальний – статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і обов’язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров’я, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини.
Загальний правовий статус у всіх громадян – один, спеціальних статусів (різноманітних) – багато, індивідуальних – стільки, скільки осіб проживає в державі.
Спеціальні статуси, які конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних груп, відрізняються різноманітнішою галузевою гамою, ніж загальний статус, який визначається конституцією.
Спеціальні статуси можуть міститися в рамках однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуально-правові статуси експерта-криміналіста, обвинуваченого та ін.) або мати комплексний характер (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.).
Види правових статусів особи за суб’єктами:
статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном;
статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.);
статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об’єктах, секретних виробництвах) та ін.[6]
Отже, правовий статус особи - це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права координує свою поведінку в суспільстві. Але єдиного поняття «правового статусу особи» немає.
М.І. Матузов вважає, що «правовий статус - це юридично закріплене становище особи в суспільстві». Інші автори вважають, що це поняття складається з соціально допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивід, а як громадянина. М.В. Вітрук визначає «правовий статус як систему юридичних прав, свобод, обов’язків і законних інтересів в їх єдності, основу чи ядро її правового становища».
Нараховують три види правових статусів особи:
загальний статус, тобто однаковий для всіх громадян України (закріплений Конституцією України);
спеціальний статус, тобто закріпляючої особливості правового положення деяких категорій громадян (державні що служать, підприємці, учні й т.д.);
індивідуальний статус, тобто выражающий всю повноту суб'єктивних юридичних прав і обов'язків даного громадянина( визначається, наприклад, його статтю, віком, родиний станом, наявністю утворення, займаною посадою й т.д.).
Найбільш повною вважається структура правового статусу, що складається з таких елементів: суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки; громадянство; правові принципи і юридичні гаранті; законні інтереси; правосуб’єктність; юридична відповідальність.
1948 р. ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, яка проголошувала і закріплювала основні права людини. З цього часу почала розвиватися теорія прав людини на міжнародному рівні.. У 1989 р. у колишньому СРСР було прийнято декларацію прав людини. Україна такої Декларації не прийняла, хоча в новій Конституції України закріплено широкі демократичні права і свободи людини.
Отже, еволюція правового статусу, прав і свобод людини в багатьох випадках залежить від факторів розвитку і співробітництва в цій сфері на міжнародному рівні. Під впливом міжнародного співробітництва зросла повага до прав і свобод людини.
1.2. Правовий статус громадян
Кожна особа реалізує себе через активну участь в економічному і політичному житті, у різноманітних формах демократії і спілкування ,через представницькі та безпосередні форми демократії тощо. Реалізація кожною особою або громадянином своїх прав, свобод і обов’язків залежить від багатьох факторів, зокрема від змісту правового статусу особи.[7]
Правовий статус особи і громадянина – це система або сукупність юридичних і природних прав, свобод і обов’язків особи, які закріплені в чинних формах і видах права, зокрема в законодавстві, і складають необхідні потенційні можливості особи мати суб’єктивні права та обов’язки, реалізувати їх у системі суспільних правовідносин, у різноманітних видах діяльності, навчання і спілкування. Правовий статус складається з об’єктивних і суб’єктивних прав та обов’язків особи, тобто тих, які закріплені в законі, і тих, які особа реалізує в практичному житті як суб’єктивне право. Правовий статус також може бути обумовлений природними, моральними, міжнародно-правовими правами та обов’язками людини і громадянина, які можуть бути не закріплені в чинному законодавстві, але з огляду на різні причини належать до суб’єктивних прав і обов’язків.
Правовий, а надто конституційний, статус громадян юридично і політично закріплює досягнутий рівень політичного та економічного розвитку суспільства, рівень юридичної та політичної свободи громадян у державі й суспільстві, виступає необхідною умовою і важливим засобом ефективного задоволення потреб та інтересів кожної людини, створює умови для всебічного фізичного і культурного розвитку.
У правовому статусі особи і громадянина в сучасний період на перший план виходять права і свободи людини, честь і гідність особистості, загальнолюдські демократичні цінності, принципи гуманізму, юридичної рівності, справедливості й відповідальності.
Однією з головних закономірностей розвитку правової держави і правового статусу громадян є розширення і забезпечення прав і свобод людини та громадянина за принципом: громадянам дозволено робити все, що не забороняється законом.
Правовий статус громадянина може бути юридично формальний та юридично реальний, який виконується, дотримується, гарантований і т.ін. Зміст прав, свобод та обов’язків громадян повинен базуватися на поєднанні суспільних та особистих інтересів і визначатися реальними суспільними відносинами і можливостями особи, держави і суспільства. Нова Конституція України значно розширила права і свободи громадян України, врахувавши світовий досвід з цих проблем тощо. Водночас в останню десятиліття у процесі переходу до правової держави і громадянського суспільства занадто вивищили пріоритет прав і свобод людини на правами держави, що призвело до вседозволеності, зростання злочинності, індивідуального егоїзму, масової аморальності, втрати управління з боку державних органів влади економічними процесами і контролю над проведенням економічних, адміністративних, правових та інших реформ.
Приватні інтереси мають велике значення в житті громадян, але їх реалізація не повинна задавати шкода державним і суспільним інтересам, інтересам інших громадян. Це – один із принципів нової Конституції України. На думку В.О.Котюка, «в Основному законі повинен існувати не пріоритет прав людини, а розумний паритет прав, свобод і обов’язків, законних інтересів приватних громадян, усього суспільства і держави. Громадянин є не лише приватна особа, а й частково публічна, яка входить у державу. Громадянин також має спільні потреби та інтереси з усіма іншими громадянами».[8]
Правовий статус особи і громадянина складається із суб’єктивних прав, свобод та обов’язків.
Суб’єктивне право – це міра можливої і бажаної поведінки і діяльності особи для задоволення її законних потреб та інтересів інших суб’єктів. Суб’єктивні права – це такі права, які належать конкретній особі та об’єктивуються в чинному законодавстві, яке є підставою для реалізації суб’єктивних прав і свобод особи. Реалізація суб’єктивних прав особи залежить від можливостей і волі самої особи та соціально-економічних і політичних умов існування.
Суб’єктивний юридичний обов’язок – це міра необхідної, зобов’язаної поведінки або діяльності особи, яка закріплена в законодавстві або випливає з договірних зобов’язань, повноважень, правових звичаїв і спрямована на задоволення потреб та інтересів інших суб’єктів суспільних правовідносин. Наприклад, дотримуватися Конституції та законів України. Юридичні обов’язки обумовлені закономірностями розвитку держави і суспільства, виражають поєднання особистих і суспільних інтересів.[9]
Поряд із юридичними правами та обов’язками у праві та практичному житті існують законні інтереси. Законні інтереси – це дозволені нормативно-правовими актами прагнення особи до задоволення своїх потреб, до володіння своїх потреб, до володіння тими чи іншими благами, соціальними цінностями, послугами, але підлягають захистові з боку держави. Законні інтереси є необхідним елементом правового статусу громадян.
Правовий статус громадян формується на підставі його принципів і принципів права. Принципи правового статусу – це основні ідеї, що характеризують положення людини і громадянина в сучасному суспільстві. Ці принципи розглядаються в широкому та вузькому розумінні. Конституція України починає регламентацію правового статусу людини і громадянина з закріплення загальних його принципів, а також порядку їх практичного здійснення. Ці принципи проголошуються у статтях 21-24 Конституції України. До них можна віднести: а) рівноправність громадян; б) невичерпність і неможливість скасування прав і свобод; в) вільний і всебічний розвиток особистості; г) єдність прав і обов’язків; д) неможливість вигнання громадянства і права змінити громадянство; е) неможливість вигнання громадян за межі України; є) найвищу соціальну цінність прав людини і громадянина; ж) користування іноземцями та особами без громадянства передбаченими законом правами і свободами; з) додержання конституції і законів, виконання іноземними громадянами і особами без громадянства інших обов’язків, передбачених законом; і) надання іноземцям права притулку.
Розділ 2. Характеристика прав особи і громадянина
2.1. Система прав громадянина
Конституційні права та обов’язки утворюють основу (ядро) правового статусу громадян.
Теорія права і правова практика розрізнюють поняття «права людини» і «права громадянина». У першому випадку йдеться про права, пов’язані із самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб’єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав належать право на життя (ст.27), право на повагу до гідності людини (ст.28), право на свободу та особисту недоторканність (ст.29), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст.32) тощо.
Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.[10]
У ст.3 Конституції України закріплено, що права та свободи людина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод є головним обов’язком держави. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст.21 Конституції).
Юридичних прав і свобод особи – надзвичайно багато, тому їх можна класифікувати на такі групи за сферою реалізації в суспільному житті.
1) Фізичні (життєві, або вітальні) чи природні, необхідні для її нормального існування і розвитку. До них можна віднести: право на життя, на свободу, на фізичну недоторканість, на безпеку, на власність і т.д. До обов’язків належить обов’язок батьків утримувати своїх неповнолітніх дітей, а обов’язок дорослих дітей – утримувати своїх батьків, які потребують допомоги.
2) Особисті, немайнові (духовні), спрямовані на конкретизацію свободи і вільний розвиток особи: право на ім’я, честь і гідність, національні почуття інших людей, не порушувати особистісних прав інших людей тощо.
3) Економічні права та обов’язки пов’язані з реалізацією прав і свобод особи у сфері виробничих відносин, підприємництва, торгівлі тощо. До них можна віднести: право на працю, на професію, на відпочинок, на власність, на оплату праці. До обов’язків належать: обов’язок чесно й добросовісно працювати, дотримуватись дисципліни праці й технології виробництва, обов’язок сплачувати податки тощо.
4) Політичні права та обов’язки пов’язані з участю громадян у політичному житті суспільства: наприклад, право обирати та бути обраними у представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування, брати участь у діяльності політичних партій і громадських рухів тощо; до обов’язків належать: парламентськими методами домагатися політичної влади, обов’язок захищати Батьківщину тощо.
5) Культурні права та обов’язки, пов’язані з реалізацією у сфері духовних цінностей суспільства: право на освіту та інформацію, га користування закладами культури (театри, кіно, бібліотеки, музеї, заповідники і т.ін.). Обов’язок – берегти культурні надбання народу, володіти державною мовою.
6) Громадянські права та обов’язки, пов’язані з правом на громадянство, вступом і виходом із громадянства. Це також право на місце проживання, пересування, в’їзд і виїзд за кордон. Обов’язок – захищати інтереси держави і суспільства. Громадянські права та обов’язки дуже тісно пов’язані з політичними, й іноді їх важко відрізнити.
7) Соціальні права та обов’язки пов’язані з реалізацією права на соціальний захист особи, на матеріальну допомогу, на безпечні умови праці, на пенсію тощо.
8) Екологічні права та обов’язки спрямовані на раціональне використання, користування дарами природи, землі, води, лісів тощо; це – право користуватися корисними копалинами, збирати гриби, ягоди, плоди в лісах. Обов’язки – берегти природу, фауну і флору, відшкодувати завдані природні збитки тощо.
9) Трудові права та обов’язки виникають із реалізації права на працю і укладення трудового договору. Ці права передбачено в Кодексі законів про працю, у колективному трудовому договорі, у правилах внутрішнього трудового розпорядку і статутах про дисципліну.
10) У Конституції також закріплено спеціальні права. До них відносять: право знати свої права і обов’язки (ст.57); право на правову допомогу, на захист (ст.59); право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст.60); право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями держави та її органів (ст.56); право на законність і прав осудність, гарантії законності в судовому процесі (ст.62).[11]
Закони про нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними (ст.57 Конституції). Крім того, права і свободи людини та громадянина, які закріплені в Конституції, не є вичерпними (ст.22).
Крім цих видів пав, свобод та обов’язків, також існують житлові, шлюбно-сімейні, процесуальні, моральні, природні, міжнародні права та обов’язки тощо.
2.2. Порівняльна характеристика прав особи та громадянина
В історії людства особливе місце займають вчення, що стосуються прав і свобод особи та громадянина, які визнані загальнолюдськими цінностями та мають універсальний характер.
Юридична наука представляє дефініції «права особи» та «права громадянина» як словосполучення, яке складається з таких категорій: «право», «особа» та «громадянин».
У слов’янських мовах під поняттям «право» розуміли суб’єктивне юридичне право – право як систему загальнозобов’язальних юридичних норм, яке існує незалежно від держави і становить собою загальносоціальний феномен та об’єктивне юридичне право, яке є результатом державної діяльності, вираженням її волевиявлення.
Схожа ідея міститься в український мові, де термін «право» означає:
