Право приватної власності на житло
План
Вступ
1. Визначення поняття «житло».
2. Житловий будинок як об'єкт права власності.
3. Поняття власності та права власності.
4. Права власника житлового будинку, квартири .
5. Підстави виникнення та припинення права власності.
6. Здійснення фізичними особами права приватної власності.
7. Здійснення юридичними особами права приватної власності.
8. Захист права приватної власності.
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
У цій роботі розглядаються правові основи одного із найважливіших інститутів сучасної демократичної держави – інституту приватної власності. В Україні правовий статус цього фундаментального інституту спирається на низку нормативно-правових актів, серед яких чільне місце посідає Конституція України, що у ст.41 визнає право приватної власності непорушним. У той же час, Основний Закон у ст.13 встановлює рівність усіх суб’єктів права власності перед законом.
В період розбудови в державі ринкової економіки, приватна власність виходить на перше місце, оскільки вона є рушійною силою і передумовою розвитку ринкових відносин. Тому особливо важливим є легалізація, законодавче забезпечення правовідносин, що виникають з приводу об’єктів приватної власності. Перехід величезної кількості об’єктів із державної до приватної власності ще з початку незалежності не завжди відбувався правовими методами.
Актуальність питань, пов’язаних із правом приватної власності в Україні лежить також у неврегульованості та прогалинах у законодавстві, що мають регламентувати ці відносини. Це викликає безліч проблем та негативних явищ у економічному та соціальному житті, серед яких, наприклад: відсутність ринку землі, незаконна приватизація тощо. Сформування нового уряду після виборів 31 вересня 2007 р. поки що не призвело до відміни мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, що має наслідком відсутність ринку землі в Україні. Оскільки в країнах із розвинутою ринковою економікою земля є одним із найважливіших об’єктів приватної власності, вирішення цього питання є тією віхою, від якої, значною мірою, залежить розвиток економіки України. Особливої актуальності набуло не лише питання власності на землю, але й проблеми власності на підприємства. Зокрема, через недостатню легальну визначеність цих правовідносин, значного поширення набуло насильницьке захоплення підприємств, відоме як “рейдерство”. За даними ЗМІ, кількість незаконних захоплень підприємств в Україні на початок 2007 року досягло 3 тисяч. Із цим негативним явищем, зокрема, пов’язується актуальність захисту права приватної власності.
Із розвитком ринкової економіки в нашій державі з’явилася ціла низка наявних проблем у сфері економічних відносин, предметом яких є приватна власність. Це свідчить про необхідність удосконалення регулювання інституту права приватної власності у законодавстві України.
1.Визначення поняття «житло»
Визначення поняття «житло» міститься у ст. 379 ЦК. Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Найважливішою ознакою житла є придатність його для постійного проживання фізичних осіб у ньому. Придатне для проживання житло утворює житловий фонд України (ст. 4 ЖК УРСР). Не вважаються житлом окремі виробничі приміщення, вагончики, підвали, сараї, гаражі, пересувні контейнери тощо.
Житло є місцем постійного проживання особи. Під місцем проживання розуміється житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦК). Отже, поняття «місце проживання» є більш широким порівняно з поняттям «житло», оскільки житлом є лише місце постійного проживання фізичної особи. Тому гуртожиток, готель тощо визнаються житлом, якщо фізична особа постійно в них проживає.
Придатність житла для проживання передбачає відповідність його будівельним, архітектурним, санітарним тощо нормам.
Відповідно до Положення про порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання,
затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР від 26 квітня 1984 р. № 189 (далі — Положення), обстеження стану жилих будинків державного і громадського житлового фонду провадиться не менше одного разу на п'ять років. На підставі матеріалів обстеження стану жилих будинків житлово-експлуатаційні: організація визначає будинки, що відповідають санітарним і технічним вимогам, і складає про це відповідний акт, який затверджується керівником вказаної організації.
Якщо під час обстеження стану жилих будинків буде виявлено невідповідність санітарним і технічним вимогам цих будинків (жилих приміщень), яку можливо і доцільно усунути шляхом проведення капітального ремонту, житлово-експлуатаційна організація вирішує в установленому порядку питання про проведення такого ремонту.
В разі неможливості або недоцільності проведення капітального ремонту житлово-експлуатаційна організація вносить до виконкому відповідної місцевої ради пропозицію про визнання жилого будинку (жилого приміщення) таким, що не відповідає вказаним вимогам і є непридатним для проживання. Якщо жилий будинок (жиле приміщення) визнано виконавчим комітетом місцевої ради невідповідним санітарним і технічним вимогам та непридатним для проживання, цей виконком вносить до виконавчого комітету обласної, міської ради пропозицію про використання цього будинку (приміщення) в інших цілях або про знесення будинку. Виконавчий комітет обласної, міської ради розглядає подані матеріали і приймає рішення про використання непридатного для проживання жилого будинку (жилого приміщення) в інших цілях або про знесення цього будинку (п.п. 3-5 зазначеного Положення). Різновидами житла відповідно до ЦК є: житловий будинок, садиба, квартира.
2.Житловий будинок як об'єкт права власності
Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.
Житловий будинок — це будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання (ст. 380 ЦК). Житловим будинком капітального типу є будівля зі строком служби від 30 до 150 років (згідно з Єдиним класифікатором житлових будинків). Житловий будинок має містити обладнані квартири (квартиру) та допоміжні приміщення. Допоміжні приміщення — це приміщення житлового будинку, призначені для забезпечення експлуатації будинку чи житлового будинку побутового і культурного обслуговування населення за місцем проживання (Додаток 1 до наказу Держжитлокомунгоспу України від 31 грудня 1991 р. № 135 « Про затвердження Положення про систему технічного обслуговування, ремонту та реконструкції жилих будівель в містах і селищах України»).
Будинок може знаходитися у власності різних суб'єктів цивільних відносин. ЦК окремо згадує у якості власника будинку житлово-будівельний (житловий) кооператив, вказуючи, що будинок, споруджений або придбаний таким кооперативом, є його власністю. При цьому член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має право володіння і користування, а за згодою кооператив} — і розпоряджання квартирою, яку він займає в будинку кооперативу, якщо він не викупив її (ст. 384 ЦК).
3. Поняття власності та права власності
Розглядаючи поняття власності та права власності, перш за все необхідно визначити економічний та юридичний аспект. Так, власність, за своєю сутністю є економічною категорією і сама по собі означає суспільно-виробниче відношення з приводу привласнення особами і колективами природних і створених працею предметів. Тобто у економічному розумінні власність передусім означає певні відносини, що виникають між економічними суб’єктами. Власність як економічна категорія виявляється як відношення між людьми з приводу матеріальної основи господарської діяльності, тобто засобів виробництва. В цьому, власність тісно пов’язана із економічною владою, із управлінням виробництвом, щоденними відношеннями між людьми. Тому підсистема економічних відношень власності включає в себе кількісний і якісний аспекти, а саме: аналіз відносин привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів вжитку, послуг, результатів наукової діяльності тощо.
Часто йдеться про економічну сутність власності як базису, і про право власності як своєрідну надбудову, що створена волею суспільства і дозволяє здійснювати економічну діяльність з приводу виробництва і споживання благ. Таким чином, розглядаючи право власності як юридичну категорію, можна сказати, що воно встановлює та закріплює відносини, що існують у суспільстві щодо власності як категорії економічної. Право власності виражає суспільне ставлення до об’єктів права власності як до своїх. Право власності зароджується і розвивається у період, коли з’являється держава і право. За первіснообщинного ладу права власності не існувало, оскільки розподіл матеріальних благ здійснювався за традиціями та певними моральними уявленнями. Відносини власності набувають ознак відносин права власності, коли вони регулюються правовими нормами.
Цивільний Кодекс України у ст.316 визначає право власності, як право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Ця дефініція про незалежність від волі інших осіб підтверджує абсолютний характер права власності: власнику протистоїть невизначена кількість осіб, що має обов’язок поважати та не порушувати його право.
Право власності зазвичай визначають через сукупність правомочностей власника, якими він може здійснювати вплив на його власність. У вітчизняній літературі найпоширенішою є визначення так званої тріади правомочностей власника: право володіння, право користування і право розпорядження. Цей набір ще називають “пучком прав власника”. Інші особи, що не є власниками, іноді можуть набувати окремих правомочностей щодо чужого майна. Наприклад, охоронець лише володіє майном, що передане йому на зберігання, а орендар лише користується наданим йому у оренду майном. Однак лише власник має усю сукупність прав на свою власність. Через тріаду правомочностей власника, можна визначити право власності врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.
Володіння означає фактичне перебування майна під впливом особи, що володіє (володільця), його контроль, та фізичне утримування речей. Відповідно до способу отримання майна володільцем розрізняють законне і незаконне володіння. Володіння на підставі закону або дійсного правочину є законним. Усі інші способи набуття майна у володіння, в тому числі пов’язані із злочинними діями та поза волею власника є незаконними. Незаконний володілець може набувати майно добросовісним або недобросовісним шляхом залежно від того чи знав він та міг знати про незаконність такого володіння. Фактор добросовісності володіння є особливо важливим під час захисту прав власності та буде розглядатися у відповідному розділі цієї роботи. Законодавство України визнає фактичне володіння правомірним, якщо інше не випливає із закону або рішення суду. Таким чином, ст.397 ЦК України встановлює презумпцію правомірності володіння.
Право користування – є юридично закріпленою можливістю отримання корисних властивостей із речей. Це право є невід’ємною складовою “пучка прав власника”, хоча у цивілістиці є декілька можливостей для користування чужим майном. Серед них такі права як: сервітут, емфітевзис, суперфіцій, узус, узуфрукт. Характерною особливістю права користування чужими речами є можливість їх захисту, у тому числі і від власника майна, що встановлює ст.396 ЦК. Детальна увага земельним сервітутам приділяється у 16 главі Земельного кодексу України. Користування майном не може шкодити правам інших осіб. Не є допустимим зловживання цією правомочністю власника. “Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству”, сказано у 13 ст. Конституції України.
Право розпорядження – це юридично закріплена можливість вирішувати подальшу долю речей. Тобто власник має право продати, обміняти, подарувати, передати у спадок, будь-яким іншим способом відчужувати майно, або навіть знищити його. Право розпорядження є визначальним у “тріаді” прав власника. На відміну від володіння і користування, право розпоряджатися майном у повному обсязі належить лише його власнику. Винятком із цього правила є лише випадки, коли держава може розпоряджатися чужим майном за деяких умов, встановлених законодавчо: націоналізація, конфіскація, реквізиція.
Виходячи із вищенаведеної тріади правомочностей власника, можна визначити право власника як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Однак зміст права власності може не обмежуватися лише трьома складовими. У різних наукових концепціях виводиться більша кількість прав, за допомогою яким власник може впливати на своє майно. Наприклад, англійський юрист А. Оноре виділив у сукупності відносин власності дванадцять елементів:
1) право володіння (винятково фізичного контролю над благами);
2) право використання (застосування корисних властивостей благ для себе);
3) право управління (рішення щодо того, хто і як забезпечуватиме використання благ);
4) право на доход (володіння результатами від використання благ);
5) право на капітальну цінність речі, або право суверена (на відчуження, споживання, зміну, знищення блага);
6) право на безпеку (захист, імунітет проти експропріації благ або шкоди з боку зовнішнього середовища);
7) право на заповіт і успадкування (передача благ у спадщину);
8) право на безперечне володіння благом;
9) заборона шкідливого використання (тобто способом, що завдає збитків зовнішньому середовищу);
10) відповідальність у вигляді стягнення (можливість вилучення блага на сплату боргу);
11) залишковий характер (обов'язковість повернення переданих кому-небудь правочинів після закінчення строку);
12) право на процедури й інститути, що забезпечують відновлення порушених правочинів власності.
Наприклад, у англо-американському праві, ці елементи, сполучаючись між собою різним чином, можуть утворювати більше тисячі варіантів права власності. Отже, якщо не відштовхуватися лише від трьох правомочностей, визначених у тріаді прав власності, тобто володіння, користування і розпорядження, можна дати загальну дефініцію права власності наступним чином. Право власності – це право найбільш повного панування над власним майном. Це право санкціоноване державою у законодавстві.
Право власності можна розглядати у позитивному і негативному аспекті. Позитивна сторона означає право власника вільно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Негативний аспект полягає у праві відсторонення усіх інших осіб від будь-якого впливу на права власника. Наприклад, негативній стороні права власності відповідають пункти 6 і 12 у вищеозначеному “пучку прав власника” Оноре: захист, імунітет проти експропріації та право на процедури й інститути, що забезпечують відновлення порушених правочинів власності.
Відносини власності не обмежуються інститутом права власності. Вважається, що за його допомогою закріплюється так звана “статистика” прав власності, тобто існуючий правовий стан, за якого певне майно знаходиться у власності певних суб’єктів. Інші правові відносини з приводу переходу прав власності, зміни суб’єктів власності на майно, тобто “динаміку”, регулює зобов’язальне право. Це має зовнішнє вираження у вигляді правочинів, що регулюють переміщення матеріальних цінностей від одного власника до іншого.
Розглядати право приватної власності можна у двох сенсах: об’єктивному та суб’єктивному. У об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, що регулюють право приватної власності. Ці правові норми знаходять своє вираження у законодавстві, тобто у законах та інших нормативно-правових актах. В Україні найбільш повно регламентує право власності Цивільний Кодекс. Особливості права власності на землю урегульовані Земельним Кодексом України. Що стосується права у суб’єктивному сенсі, то воно є видом мірою можливої, гарантованої законом і державою поведінки суб’єкта права. Відповідно, право власності – це вид і міра поведінки власника щодо володіння, користування і розпорядження майном, встановлена законодавчо. Таким чином, суб’єктивні права власників знаходять своє закріплення у об’єктивному праві. Захист суб’єктивних прав власності можливий на підставі норм, що містить, наприклад, Цивільний Кодекс України чи інші закони, що відображають право приватної власності.
Роль інституту права приватної власності тісно пов’язана не лише із економічними відносинами, але і з політичним режимом у державі. У період побудови в Україні ринкової економіки фундаментальним чином змінилося значення права приватної власності порівняно із його станом до визнання Незалежності у 1991 р., коли de jure право приватної власності не визнавалося взагалі. Головною ознакою відносин власності у радянський період було те, що відповідно до комуністичної моделі, усі засоби виробництва знаходилися у власності держави. Приватна власність не визнавалася взагалі, а встановлювалась так звана особиста трудова власність. Наприклад, Цивільний Кодекс УРСР встановлював у ст.88: “майно, що є в особистій власності громадян, не повинно служити для одержання нетрудових доходів”, тобто заперечувалася приватна власність на засоби виробництва. Також, існував обмежений перелік майна, що могло перебувати у особистій власності. Так, у ст..13 Конституції УРСР значилося, що “В особистій власності можуть бути предмети вжитку, особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження.” Із проголошенням Україною незалежності у національному праві запроваджуються норми, притаманні країнам із ринковою економікою. Головним зрушенням у приватному праві є юридичне закріплення приватною власності. Законодавець здебільшого послуговується радянським законодавством, вносячи у нього зміни, наприклад у ЦК УРСР закріплюється норма про приватну власність. Відповідно із появою приватної власності став можливим перехід у власність приватних осіб майна, що знаходилося у приватній власності. Тобто, стала можливою приватизація державного майна. Її значення для розбудови ринкової економіки в Україні полягає у таких позитивних наслідках:
– забезпечення економічної свободи господарюючих суб’єктів і усунення монополії державної власності;
– створення мотиваційного механізму зростання економіки;
– формування класу власників і забезпечення соціальної стабільності;
– створення нових робочих місць за рахунок розвитку структури приватного бізнесу і підприємництва;
– прискорення науково-технічного прогресу, що є неможливим в умовах централізованої економіки.
Таким чином, становлення права приватної власності в Україні відбувається за допомогою сукупності заходів: змін до існуючого законодавства, прийняття нових нормативно-правових актів, легалізації існуючих правовідносин з приводу власності, розширення кола юридичних інститутів, що можуть діяти у ринковій економіці.
4. Права власника житлового будинку, квартири
Використання житла є цільовим. Тому власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (частина 1 ст. 383 ЦК).
Схоже положення міститься також у ст. 6 ЖК УРСР, відповідно до якої жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків. Надання приміщень у жилих будинках для потреб промислового характеру забороняється.
Порядок користування приміщеннями, а також утримання житлових будинків незалежно від відомчої належності і форми власності визначається Правилами користування приміщеннями житлових будинків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 р. № 572 (далі — Правила).
Власники та наймачі (орендарі) квартир зобов'язані укласти договір на надання житлово-комунальних послуг; оплачувати надані житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом; дотримуватися вимог нормативно-правових актів у сфері житлово-комунальних послуг, пожежної і газової безпеки, санітарних норм і правил; проводити за власні кошти ремонт квартири (наймач (орендар) — згідно з договором найму (оренди); використовувати приміщення житлового будинку за призначенням, забезпечувати збереження житлових і підсобних приміщень та технічного обладнання; не допускати виконання робіт та інших дій, що викликають псування приміщень, приладів та обладнання будинку, порушують умови проживання громадян; дотримуватися правил утримання тварин у домашніх умовах; утримувати тварин у квартирі, де проживають співвласники або наймачі (орендарі), за погодженням з ними; не захаращувати сходові клітки, позаквар-тирні коридори, колясочні, ліфтові шахти, горища, підвали та інші допоміжні приміщення будинку, підтримувати чистоту і порядок в ньому (п. 7 Правил).
Забороняється зберігати в приміщеннях житлових будинків вибухонебезпечні чи екологічно шкідливі речовини і предмети, виконувати роботи та інші дії, що викликають псування приміщень, підвищений шум чи вібрацію, порушують умови проживання громадян. Використання телевізорів, радіоприймачів, магнітофонів та інших гучномовних пристроїв дозволяється лише за умови зменшення звуку до ступеня, що не порушує спокою мешканців будинку. Утримання собак і кішок у квартирах дозволяється лише за умови дотримання Правил утримання собак і кішок у містах та інших населених пунктах, а в квартирах, де проживає два і більше власників, наймачів або орендарів, — з їхнього дозволу. Утримання на балконах і лоджіях тварин, птиці і бджіл забороняється.
Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, — за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку (частина 2 ст. 383 ЦК).
5. Підстави виникнення та припинення права власності
Одними із найважливіших сторін інституту права власності є підстави виникнення та припинення права власності. Ці підстави дають змогу власнику здійснювати свої правомочності стосовно майна у повному обсязі або припиняють право власності назавжди разом із знищенням майна. Виникнення права власності у одного власника може бути логічним наслідком його припинення для іншого власника, наприклад із відчуженням майна, тому у таких випадках може йти мова про трансформацію суб’єктного складу правовідносин власності.
Як підстави виникнення, так і підстави припинення права власності у своєму змісті є юридичними фактами, тобто вказаними у гіпотезі норми права конкретними життєвими обставинами, які є підставами виникнення, зміни або припинення правовідносин.
Окрім юридичних фактів, до передумов виникнення і припинення права власності відносяться норми права, що регулюють ці підстави, та правосуб’єктність учасників правовідносин власності. Норми права виражені у відповідних нормативно-правових актах, наприклад, у Цивільному Кодексі, а елемент правосуб’єктності ставить певні вимоги до правоздатності та дієздатності власників. За вольовою ознакою юридичними фактами-підставами виникнення і припинення права власності можуть бути як дії, так і події. Наприклад, дією-підставою для виникнення права власності є укладення правочину щодо купівлі майна, а смерть власника є подією-підставою для припинення його права власності. Діями, внаслідок яких виникає або припиняється права власності, також можуть бути як юридичні вчинки так і юридичні акти, в залежності від того чи мав намір власник своїми діями створити юридичні наслідки. Наприклад, знахідка чужої загубленої речі є юридичним вчинком, а укладення договору купівлі-продажу – юридичним актом.
Загальновизнаним є поділ підстав виникнення права власності на первісні і похідні. Первісними є такі підстави, за яких право власності виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника.
Серед первісних підстав:
– створення нової речі;
– привласнення загальнодоступних дарів природи;
– набуття права власності на безхазяйну річ;
– переробка речі;
– набувальна давність;
– знахідка;
– затримання бездоглядної домашньої тварини;
– знайдення скарбу.
Порядок набуття права власності за вищевказаних первісних підстав регламентується низкою статей глави 24 ЦК. Правові норми цих статей у своїх гіпотезах встановлюють юридичні факти, що слугують первісними підставами виникнення права власності, а в диспозиціях описуються дії претендента на право власності, залежно від яких він стає власником або ні. Також у диспозиціях іноді встановлюються строки, після перебігу яких відбувається перехід права власності. Тим самим здійснюється захист попереднього власника та пересторога від можливих зловживань з боку нових власників. Наприклад, виникнення права власності на підставі знахідки регламентується ст.ст. 337-339 ЦК. Можливі дії після знаходження та відповідальність за втрату знахідки встановлює ст.337. Ст.338 визначає строки та умови, за яких виникає право власності у особи, що знайшла знахідку. А у ст.339 визначаються зобов’язання, що виникають у власника, який загубив річ, при її поверненні.
Особливої уваги потребує виникнення права власності за набувальною давністю, встановлене у ст.344 ЦК. Ця підстава є універсальною, оскільки право власності за набувальною давністю може виникнути на будь-які об’єкти нерухомого або рухомого майна. Набувальна давність пов’язана з фактами безтитульного володіння майном, тобто фактичного володіння, яке не спирається на будь-які правові підстави набувальної давності і розповсюджується на випадки фактичного, безтитульного володіння чужим майном.
Згідно ст.344 ЦК, право власності за добросовісного володіння виникає через п’ять років для рухомого майна, і через десять років для нерухомого. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Похідними вважаються такі підстави, за яких право власності на майно виникає за волею попереднього власника.
Серед похідних підстав:
– правочини, спрямовані на передачу майна у власність;
– спадкування;
– приватизація.
При похідних способах набуття права власності до нового власника переходять усі обов’язки, які мав попередній власник. Так, наприклад, за ст.770 ЦК, у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця. Правочинами, за яких відбувається перехід майна у власність є договори купівлі-продажу, міни, позики, дарування. У випадку спадкування, спадкоємці після смерті спадкодавця, отримують майно у власність шляхом прийняття спадщини. Воля попереднього власника у даному випадку виявляється в укладенні заповіту, або навіть в його не укладанні, таким чином спадкодавець погоджується із спадкуванням за законом. Підстави виникнення права власності за спадкуванням розкриває Книга Шоста ЦК. Приватизацією є перехід майна із державної (комунальної) власності у приватну. Таким чином, у фізичної або юридичної особи виникає право власності на майно, що раніше перебувало у власності держави (громади). Ця підстава вказана у ст.345 ЦК. Згідно із законом, приватизація державного майна – це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України. Приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. Перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації встановлюється однойменним законом.
