Право реалізується тоді, коли вимоги правових норм втілюються в суспільних відносинах. Реалізація правових норм - це така поведінка суб'

Вступ

      Питання по державу, її поняття, сутність і роль з давніх пір відносяться до числа  основоположних в державознавстві. Це можна пояснити хоча б такими причинами: по-перше, дані питання прямо  і безпосередньо зачіпають інтереси різних шарів, класів суспільства, політичних партій і рухів; по-друге, ніяка інша організація не може конкурувати з державою в багатогранності виконуваних задач і функцій, у впливі на судьбу суспільства; по-третє, держава – дуже складне і внутрішньо-суперечливе суспільно-політичне явище.

      Народжена суспільством, його протиріччями, держава  сама невпинно стає суперечливою, суперечлива  її діяльність і соціальна роль. Як форма організації суспільства, призвана забезпечувати його цілісність і управляємість, держава виконує  функції, зумовлені потребами суспільства, а відповідно, служить його інтересам.

      Держава є політичною організацією всього налення  країни, його загальним надбанням  і справою. Без держави неможливі  суспільний прогрес, існування і  розвиток цивілізованого суспільства.

      Крім  того, історія держави невід’ємна від історії суспільства, елементами якого є кожен з нас. Вона разом з суспільством проходить довгий історичний шлях від нерозвиненого до розвиненого набирає на цьому шляху нові риси і властивості.

      Отож, ми бачимо, що питання про поняття, сутність і походження держави займає головне місце в теорії держави, тому нашим завданням буде максимально глибоко і всесторонньо розкрити ці аспекти в рамках даної курсової роботи, хоча, скажемо забігаючи наперед, що задача ця надзвичайно важка і вирішити її можна лише при вивченні держави в конкретно-історичному контексті, в різних її зв’язках з економікою, соціально-політичним і духовним життям суспільства, максимально використовуючи при цьому минулі і теперішні наукові досягнення в цій сфері.

  Мета

Метою курсової роботи є дослідити поняття  держави та її історію  розвитку.

     Але щоб краще зрозуміти суть держави  потрібно зазирнути у минуле, і  добратись до самих коренів цього  поняття, та визначити його роль у  суспільстві. Необхідно також дослідити вплив државиї на суспільне життя людей, які прагнули справедливості та рівноправності. .Актуальність

     На  даний час питання держави  дуже болюче. Та це й не дивно, адже молода Українська держава ще стоїть на шляху  розвитку правових принціпів. Владні структури неохоче беруться  за розвиток Української держави. Але перед черговими виборами політики знову починають говорити про держави, цим самим збільшують свій рейтинг на виборах.. Тому молодому поколінню потрібно добре знати проблеми державності, щоб ефективно їх вирішувати, цим самим розбудовувати Українську демократичну державу.

Об’єктом  даної роботи є держава як суспільне явище та її роль в суспільстві.

Завдання  полягає у з’ясуванні та розкритті поняття та ознак держави      принципи та функції її види та історія розвитку.

Методологія дослідження. У процесі курсової роботи використовувався історичний, порівняльний,  соціологічний, системно-структурний та формально-логічний методи, а також такі прийоми, як порівняльне правознавство та  системний підхід. 
 

Розділ  І.Первіснообщинне суспільство:

          1.1Основні риси організації та життєдіяльності 

      Розпочинаючи  виклад даної курсової роботи, для  повнішого подальшого розуміння  суті і причин виникнення такого важливого  правового інституту як держава, спочатку з’ясуємо, питання про організацію та спосіб життєдіяльності первісного суспільства. Адже саме первісне суспільство було основоположником процесів виникнення держави, - це, можна сказати, наша історія переддержавного минулого.

      Первісна  історія має два основні етапи розвитку общини як форми організації людей, тобто виділяють два головних періоди в розвитку первісного суспільства, а значить, і двох способів його існування і відтворення. В.Д.Перевалов називає їх таким чином:

1. “привласнююча економіка;
2. виробнича економіка”[3]

      До  так званого періоду “привласнюючої економіки” відносяться часи, коли первісне суспільство займалося  мисливством, рибальством, збиральництвом, а вже в період “виробничої  економіки” (як можна зрозуміти  із самої назви періоду), первісна організація людства досягла такого розвитку, що змогла успішно використовувати для своїх потреб землеробство, скотарство, металообробка, керамічне виробництво і т.д.

      Першому періоду в основному відповідає материнський рід (матріархат), другому  – патріархальний (патріархат).

      Будь-яке  суспільство мусить бути якимось  чином організоване, тобто повинно  бути організаційно оформлене. В  іншому випадку воно приречене на перетворення в стадо, натовп.

      Вже в часи існування первісного стада, коли ще тільки формувалась цілеспрямована діяльність з використанням відповідних засобів праці, завершувався біологічний розвиток людини, виникали перші примітивні житла та знаряддя праці, люди об’єднувалися в досить сталі колективи. Незначним за своєю чисельністю (20-30 чоловік та декілька десятків дітей та підлітків) праобщинам була властива наявність основ соціальної організованості, яка базувалася на владі вожака, мала безпосередній характер, існувала у вигляді візуального чи звукового спілкування, відображувала спільність інтересів первісних людей.[4]

      Історично першою більш-менш впорядкованою формою організації прадержавного суспільства  являлась родова община. Особисті, родові зв’язки поєднювали в єдине ціле всіх членів роду. Це єдинство зміцнювала також колективна праця, спільне виробництво і урівняне розпреділення.

      Ф.Енгельс  про родовий період висловлювався  наступним чином: “І що за чудесна  організація цей родовий устрій у всій його наївності і простоті !  Без солдатів, жандармів і  поліцейських, без дворян, королів, намісників, префектів або суддів, без в’язниць, без судових процесів – все йде своїм встановленим порядком.”[5]

      Таким чином, рід був одночасно найдревнішим соціальним інститутом і найпершою  формою організації додержавного суспільства.

      У тих умовах, коли єдиною формою усвідомлення соціальних зв’язків було відображення у свідомості людей спільності інтересів у вигляді рідства, провідну роль у піклуванні по сім’ю та веденні господарства відігравали жінки. При безладді статевого спілкування, відносини спорідненості достовірно могли бути відомі лише по кожній жіночій лінії, родова община існувала як материнський рід, пов’язаний спільним походженням за матір’ю. Спільною власністю роду була земля – головний засіб для полювання, збирання врожаю, виготовлення примітивних знарядь праці тощо, низька ефективність виробництва забезпечувала лише необхідні життєві потреби на основі зрівняльного розподілу в інтересах усіх членів роду незалежно від участі у спільній трудовій діяльності, але за індивідуальними потребами.[4]

      Влада в первіснообщинному суспільстві уособлювала силу і волю роду або союзу родів: джерелом і носієм влади (владним суб’єктом) був рід, вона була спрямована на управління загальними справами роду, підвладними (об’єктом влади) були всі його члени. Тут суб’єкт і об’єкт влади повністю співпадали, тому вона була за своєю природою повністю суспільною, тобто невід’ємною від суспільства і неполітичною. Єдиним способом її реалізації було суспільне самоуправління. Ні професійних управлінців, ні особливих органів примусу тоді не існувало.

      Роди  очолювали старійшини – найбільш поважні і досвідчені люди. Всі  були рівними, ніхто не мав привілеїв. Старійшини поряд з іншими членами  роду, приймали участь у спільній трудовій діяльності. І їхня влада засновувалася  на особистому авторитеті, інтелектуальних і емоційних достоїнствах, добровільному виконанні їх рішень іншими членами роду. Важливо те, що влада старійшин спрямовувалася на забезпечення інтересів роду, була конкретним і повсякденним втіленням його волі і тому могла бути підтримана реальними діями членів роду. Ця влада поєднювалася з родовою общиною, не відокремлювалася від неї, уособлювала господарську, військову і наглядову (за виконанням звичаїв) функції.

      Нескладні відносини первісного суспільства  регулювалися звичаями – правилами  поведінки, які історично склалися, ввійшли в звичку в результаті виховання і багатократного повторення одних і тих самих дій і поступків. Вже на ранньому етапі розвитку суспільства набувають значення звичаїв навики колективної трудової діяльності, мисливства і ін. В найбільш важливих випадках трудовий процес супроводжувався ритуальними діями.  Наприклад, тренування мисливців наповнювалось містичним змістом, проймалось таємничими обрядами. Звичаї додержавного суспільства мали характер узагальнених “мононорм”, були одночасно і нормами організації суспільного життя, і нормами первісної моралі, й ритуальними і обрядовими правилами. Так, звичайний розподіл функцій в трудовому процесі між чоловіком і жінкою , дорослим і дитиною розглядалось одночасно і як виробничий звичай, і як норма моралі, і як воля релігії. Мононорми спочатку були продиктовані “природною” основою привласнюючого суспільства, в якому і людина є частиною природи. В них права і обов’язки ніби зливались воєдино. Правда, особливе місце займав такий засіб забезпечення звичаїв як табу (заборона). Виникнувши на початку історії людського суспільства, табу відіграло величезну роль у впорядкування статевих відносин, строго забороняло шлюб з кровними родичами (інцест). Завдяки табу первісне суспільство підтримувало необхідну дисципліну, яка забезпечувала добування і відтворення життєвих благ. Табу захищало мисливські угіддя, місця гніздування птахів і лігвища звірів від надмірного знищення, забезпечувало умови колективного існування людей.

      В державному суспільстві звичаї, як правило, дотримувались в силу авторитету і звички, але коли звичай потребував підкріплення шляхом прямого примусу, суспільство виступало в ролі колективного носія сили, яка зобов’язувала, виганяла і, навіть приводила до смерті порушника.

      У разі порушення звичаїв суспільний примус застосовувався у вигляді лайки, фізичного покарання, вигнання з роду. Міра покарання визначалася старійшинами і виконувалася ними чи співродичами.

      Вищим ораном суспільної влади в роду було зібрання всіх дорослих членів суспільства – чоловіків і жінок.

      Зібрання  – настільки ж древнє поняття  як і сам рід. Воно вирішувало всі  основні питання його життєдіяльності. Тут вибирались провідники (старійшини, вожді) на строк чи для виконання  певних справ, дозволялись суперечки  між окремими особами і т.ін.

      Рішення зібрання були обов’язковими для всіх так як і вказівки вождя. Хоча суспільна влада не мала спеціальних примусових установ, вона була досить реальною, здатною до ефективного притягнення за порушення існуючих правил поведінки. Покарання невблаганно слідувало за здійсненням проступку, і воно могло бути досить жорстоким – смертна кара, вигнання з роду і племені. Але в більшості випадків було достатньо звичайного докору чи зауваження. Так як ніхто не мав привілеїв, то нікому не вдавалося уникнути покарання. Зате весь рід як один ставали на захист співродича і ніхто не міг уникнути кровної помсти: ні винуватець, ні його родичі.

      З розвитком родових общин змінювалася  і організація влади, переважно  в напрямку ієрархізації органів  влади. Замість зібрань усіх членів роду все частіше проводилися збори тільки чоловіків. Велике значення надавалося єдності суджень, а не рішенням більшості. Запроваджується принцип представництва: голови господарств входять в родові общинні ради, а їх голови – в ради фратрій і племен. Кожному рівню влади властива своя сфера компетенції, коло питань, що ним вирішується. Орган вищого рівня мав певні повноваження щодо нижчого. Відбувався поділ влади на світську, військову, релігійну.

      Поряд зі старійшинами, військовими вождями, жерцями, з’являються інші лідери – так звані “великі люди”. Це чоловіки, які за рахунок своїх особистих якостей та багатства, що почало з’являтися внаслідок виникнення надлишкового продукту, набували авторитету серед співродичів, користувалися їх підтримкою. Багатство, знання та вміння передавалися прямим нащадкам, які також здебільшого ставали багатими.

       Розділ ІІ.Передумови виникнення держави

      2.1 Історичні передумови виникнення держави 

      На  певному етапі розвитку у суспільстві  виникають проблеми взаємовідносин між новостворюваними прошарками населення, його верствами і між окремими особами. Тим самим виникає потреба у вирішенні цих питань і як наслідок зароджується нова специфічна окрема організація суспільства, яку в подальшому ми назвемо державою. Втрачаючи соціальну неоднорідність, суспільство розділяється на частини, які відрізняються місцем і роллю в системі суспільного виробництва і розподілу матеріальних благ, способом життя, духовною культурою, соціальним і майновим станом тощо.

        У кожній з таких суспільних груп звичайно з’являються не тільки спільні загальні інтереси, а й окремі для кожного прошарку – специфічні. Ці індивідуальні інтереси носять настільки різноманітний характер, що виникає потреба в їх узгодженні і координуванні, потреба у регулюванні відносин між різними частинами суспільства. Саме ця потреба і вимагає утворення специфічої організації, основним призначенням якої є забезпечення відносної цілісності суспільства. Такою організацією є держава.

      Тобто держава виступає формою організації суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування.

      Виявлення причин виникнення держави багато в  чому залежить від того, який соціальний інститут тлумачать як державність, його сутність та призначення. І, хоча необхідність виникнення держави здебільшого пов’язується із виникненням у суспільстві нерівності серед його членів, його диференціацією на певні соціальні верстви, зміною форми і характеру зв’язків між ними та суспільством, якісними змінами у суспільному виробництві, свідомості людей тощо, проблема виникнення держави, як, до речі, і права, залишається і , мабуть, довший час залишатиметься в науці дискусійною.

      По-перше, в основі цієї складної проблеми лежать складні різні ідейні, філософські погляди і течії. По-друге, історичні і етнографічні науки дають все нові знання про причини походження держави і права. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      2.2 Соціальні засади виникнення держави 

      Сучасна матеріалістична наука пов’язує процес виникнення держави безпосередньо з виникненням права. А, взагалі, зародження державного ладу є одночасним до розвитку виробництва, переходу, як ми назвали вище, від привласнюючої до виробничої економіки.

      В результаті еволюційного розвитку людина для задоволення своїх потреб поступово перейшла від привласнення готових тваринних і рослинних форм до справжньої трудової діяльності, направленої на перетворення природи і виробництво знарядь праці, їжі і інше. Саме перехід до виробничої економіки послужив поштовхом до трьох великих розділень суспільної праці – відділення скотарства від землеробства, розділенню ремесла і шару людей, які зайняті в сфері обміну – торгівлі (купців).

      Такі  великі події в суспільному житті  мають такі ж великі багаточисленні наслідки. В змінених умовах зросла роль чоловічої праці, яка стала явно пріорітетною в порівнянні з жіночою домашньою. В зв’язку з цим матріархальний рід поступився місцем патріархальному, де рід вже ведеться по батьківській, а не материнській лінії. Але, що більш важливо, родова община починає розпадатися на патріархальні сім’ї (землеробів, скотарів, ремісників), інтереси яких вже не повністю співпадають з інтересами роду. З виникненням сім’ї почався розклад родової общини. Нарешті наступила черга, неминучої при розділенні праці, спеціалізації, підвищення її продуктивності. Додатковий продукт, як наслідок росту подуктивності праці зумовив появу економічної можливості для товарообміну і привласнення результатів чужої праці, виникнення приватної власності, соціального розшарування первісного суспільства, утворення класів, зародження держави.

      І все ж таки причини зародження держави беруть своє коріння не тільки в матеріальному виробництві, але  і в відтворенні самої людини. Зокрема заборона інцесту (кровозмішання) не тільки сприяла виживанню і укріпленню роду людського, але й створила багатопланову дію на розвиток суспільства, структуру його внутрішніх і зовнішніх відносин, культуру. Адже зрозуміти, що кровозмішання веде до виродження, ставить рід на межу загибелі – можна сказати ще лише пів справи. Набагато складніше було викорінити його, для цього потрібні були суворі міри, направлені проти відступлень від табу, які обов’язково мали місце. Тому є основи думати, що родові органи, які підтримують заборону інцесту і насильне його викорінення всередині роду, розвиток взаємозв’язків з іншими родами в цілях взаємообоміну жінками, були найдавнішими елементами зародження державності.

      Родова  організація суспільства трансформувалась в державу еволюційно, проходячи  перехідні стадії. Одною з таких перехідних форм, - за думкою Л.Моргана, - “військова демократія”, де органи родового суспільного самоуправління ще зберігаються, але поступово набирають силу нові переддержавні структури в особі воєнначальника і його війська.

      Тут з’явились зачатки військово-насильницького примусу і подавлення, тому що традиційна родова організація самоуправління уже не в стані була вирішити виникаючі протиріччя, які все більше розвалювали вікові порядки. 
 

2.3 Суть формування державності в різних умовах 

      Формування держави – тривалий процес, який у різних народів йшов різними шляхами. Сьогодні домінує думка, що одним із основних є східний шлях виникнення держави, “азіатський спосіб виробництва” (спочатку – Древній Схід, потім – Африка, Америка, Океанія). Тут дуже стійкими і традиційними вияснились соціально-економічні відносини і структури родового устрою – земельна община, колективна власність. Управління суспільною власністю ставало важливою функцією родоплемінної знаті, яка поступово перетворювалась в уособлену соціальну групу, а її інтереси все більше відокремлювались від інтересів інших членів суспільства.

      Звідси, східний (азіатський) варіант виникнення державності відрізняється від  інших головним чином тим, що тут  родоплемінна знать, яка виконувала суспільні потреби плавно трансформувалась в державні органи (державно-чиновницький апарат), а суспільна (колективна) власність також поступово перетворюється в державну. Приватна власність тут не мала суттєвого значення.

      На  розглядуваний шлях зародження держави  значний вплив зробили географічні  умови, необхідність здійснення широкомасштабних суспільних робіт, які передвизначили виникнення самостійної і сильної  публічної влади.

      Східні  держави замітно відрізняються  одна від одної, хоча мають багато спільного. Всі вони були абсолютними, деспотичними монархіями, володіли потужним чинновницьким апаратом, економічну основу їх складала державна власність. Тут по суті не спостерігалось чітко окресленої класової деференціації. Держава одночасно і експлуатувала сільських общинників, і управляла ними, тобто сама держава виступала організатором виробництва.

      По  іншому історичному шляху йшов процес виникнення державності на території  Європи, де головним державотворчим фактором було розшарування сусупільства, яке обумовлено інтенсивним формуванням приватної власності на землю, рабів та інше. Але далеко не завжди цей процес походив у “чистому” вигляді. Так, наприклад, в Римі на виникнення класів і держави великий вплив мала тривала боротьба двох угрупувань вільних членів родоплемінного суспільства – патриціїв і плебеїв. В результаті перемог останніх в ньому закріпились демократичні порядки: рівноправність всіх вільних громадян, можливість кожного бути одчасно землеробом і воїном і інше.

      З приводу виникнення держави на території Західної і Східної Європи в літературі наявні дві точки зору. Прибічники першої стверджують, що в багатьох регіонах в ході розкладу первісних відносин зароджувалась феодальна держава.

      Прибічники  іншої вважають, що після розкладу трудового устрою, тут наступає попередній феодалізму довгий період, в ході якого знать виділяється в особливу групу, забезпечує собі привілегії, в першу чергу у володінні землею, але християни зберігають як свободи так і власність на землю. Цей період вони називають профеодалізмом, а державу – профеодальною.

      Таким чином, на етапі виробничої економіки  під дією розділення праці, появи  патріархальної сім’ї, військових захоплень, заборони інцесту і інших факторів, проходить розшарування первісного суспільства, загострюються його протиріччя, внаслідок чого родова організація соціального життя виживає себе, а їй на зміну з тою ж неминучістю приходить нова організаційна норма суспільства – державність.

      Отже, узагальнюючи, можна сказати, що виникнення держави обумовлено потребою суспільства зберегти свою цілісність за його розшарування на нерівні за своїм соціальним станощем верстви, в здійсненя ефективного соціального управління за умов збільшення населення, зміни безпосередніх родоплемінних зв’язків на опосередковані продуктами виробництва, що є проявом ускладнення суспільного життя. 
 

      Розділ ІІІ. Ознаки держави

       3.1 Поняття держави 

       Беручи  до уваги, що держава є не просто масовим об’єднанням громадян, а  об’єднанням усіх без винятку  громадян, всіх членів суспільства, які знаходяться в політико-правовому зв’язку з державою, незалежно від класової, вікової, професійної та інших ознак, наголосимо, що держава є виразником спільних інтересів і світосприйняття громадського суспільства. З діяльністю держави пов’язані реальні і широкі можливості для усіх членів громадянського суспільства.

      Держава – це організація політичної влади  соціально неоднорідного суспільства... Отже, в соціально неоднорідному  суспільстві виникає і таке нове явище, як політика. Під політикою, насамперед, розуміють відносини між різними частинами суспільства. Тому держава, яка регулює ці відносини, є організацією політичною, її влада – це влада політична.

      Узагальнимо: “держава – це політична організація  суспільства, яка забезпечує його єдність і цілісність, здійснює з допомогою державного механізму управління справами суспільства, суверенну публічну владу, яка надає праву загальнообов’язкового значення, гарантуюча права, свободи громадян, законність і правопорядок.”[3]

      За  В.В.Копєйчиковим: “держава – особлива ланка в структурі політичної системи суспільства. Її роль і місце в цій системі не ототожнюється з роллю і місцем, з однієї сторони, правлячої партії, а з другого – інших ланок цієї системи.”[2]

        Можливості різних частин суспільства впливати на політику держави неоднакові. Тому і держава, виконуючи об’єднуючу, інтегруючу, стабілізуючу місію у суспільстві, робить це в інтересах домінуючої частини населення, у розпорядженні якої перебувають відповідні економічні, збройні, духовно-ідеологічні засоби.

        Отже, держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально  неоднорідному суспільстві, за допомогою  якої забезпечується його цілісність і безпека та здійснюється керівництво  суспільством в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      3.2 Ознаки і особливості держави 

     Поняття держави конкретизується при  розкритті ознак, які відрізняють  його як від родового устрою, так  і від недержавних організацій  суспільства. Іншими словами, аналіз ознак держави поглиблює знання про неї, підкреслює її унікальність у якості нічим незамінної форми організації суспільства і важливого суспільно-політичного інституту.

     Отже, перш за все держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим, що вона:

1. всеохоплююча – об’єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відображує та забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;
2. територіальна організація населення і здійснення публічної влади в територіальних межах.

    В додержавному суспільстві приналежність індивіда до того чи іншого роду зумовлювалась кровною спорідненістю. Причому рід часто не мав строго визначеної території, переміщувався з одного місця в інше. В державно-організованому суспільстві кровно-споріднений принцип організації населення втратив своє значення. На зміну йому прийшов принцип його територіальної організації. Держава має строго локалізовану територію, на яку розповсюджується його суверенна влада, а населення, яке на ній проживає перетворюється в підданих чи громадян держави. Виникають таким чином просторові межі держави, в яких проявляється новий правовий інститут – підданство чи громадянство. З територіальною організацією населення поєднано не тільки виникнення держави, але й початок складаня окремих країн. А тому з цих позицій поняття “держави” і “країни” багато в чому співпадають.

    Від недержавних організацій держава  відрізняється тим, що уособлює все  населення країни, розповсюджує на нього свою владу.

3. Публічна (державна) влада. Публічною вона називається тому, що не співпадає з суспільством, виступає від його імені, від імені всього народу.

    Влада існувала і в додержавному суспільстві, але це була безпосередньо суспільна  влада, яка виходила від всього роду і користувалась ним для самоуправління. Вона не потребувала ні чиновників, ні будь-якого апарату. Принципова особливість публічної влади є те, що вона втілюється саме в чиновниках, тобто в професійному розряді управителів, із яких комплектуються органи управління і примусу (державний апарат). Без цього фізичного втілення державна влада представляє собою лише тінь, пусту абстракцію.

    Уособленна  у державних органах і установах, публічна влада стала державною  владою, тобто тою реальною силою, яка забезпечує державний примус, насильство. Вирішальна роль в організації примусу належить загонам озброєних людей і спеціальним установам.[3]

4. Офіційна організація – репрезентує суспільство, виступає від його імені, і такою визнана іншими державами.[2]
5. Універсальна, бо об’єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх життя.
6. Верховна організація – є вищим за значенням та силою об’єднанням суспільства, всі інші соціальні організації у сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй.[2]
7. Централізована організація – внутрішня структура держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур вищим, і особливо загальнодержавним.
8. Державний суверенітет. Поняття “державного суверенітету” з’явилося в кінці середніх віків, коли стало потрібним відділити державну владу від церковної і надати їй виняткове, монопольне значення. Нині суверенітет – обов’язкова ознака держави. Держава, яка його не має – це колонія або доміон.

    Суверенітет як властивість (атрибут) державної  влади полягає в її верховенсті, самостійності і незалежності.

    Суверенність  державної влади обумовлюється  її можливостями реально, а не тільки ілеологічно впливати на суспільні  відносини.

    Верховенство  державної влади всередині країни означає: