Право соцiального забезпечення та права людини

Мiнiстерство освiти і науки, молоді та спорту України

Харькiвський Соцiально-Економiчний Iнститут

Кафедра соцiальної  роботи 
 

Курсова робота

З навчальної дисциплiни: “Право соцiального забезпечення  та права людини”

На тему: “Соцiальний захист дiтей-iнвалiдiв в Українi” 
 
 
 
 

                                                                             Виконав: студент 4 курса

                                                                             групи 4.1 СМ денна форма навчання

                                                                             Кримов Максим

                                                                             Керiвник: доц,канд.iстор. наук

                                                                             Шаповалова Н.С.                      
 

Харькiв - 2011  
 
 

Змiст

План……………………………………………………………………………2

Вступ………………………………………………………………………… ..3

Роздiл 1.  Теоретичнi аспекти та технологї соцiально ї  роботи з людьми, що мають функцiональнi обмеження…………………………………………….5

1.1 Концептуальний підхід до соціально-педагогічної реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями……………………………. 5

1.2 Моделі соціальної реабілітації дітей з функціональними обмеженнями

………………………………………………………………………………… 6

1.3 Вивчення стану та діагностика дитячої інвалідності…………………. 11

Роздiл 2.Программа   соцiальноЇ  реабiлiтацiЇ та полiтики  дiтей-iнвалiдiв

………………………………………………………………………………… 21

2.1 Стратегi ї cоцiальної полiтики в Українi………………………………..21

2.2  Реалiзацiя програми  соцiально ї реабiлiтацiї дітей-інвалідів………. 23                                                                 

Висновок………………………………………………………………………28

Список використаної лiтератури…………………………………………….29 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

      Згідно  з статистичними звітами дитяча інвалідність має стійку тенденцію до зростання. Так, в останні роки загальна кількість дітей-інвалідів в Україні зросла на 25,4 %. В місті загальний показник дитячої інвалідності становить 129 дітей, це не враховуючи дітей групи ризику та дітей першого року життя.

     Головні причини інвалідності – органічні ураження нервової системи, хвороби сенсорних органів, психічні розлади, травми, вроджені вади розвитку. Протягом багатьох років державна підтримка дітей з фізичними вадами зводилась до певного матеріального забезпечення (пенсійні виплати), надання медичних послуг (діагностика, лікування та початкова освіта у спеціалізованих закладах). Внаслідок обмежень у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні, контролю за своєю поведінкою розвиток цих дітей значною мірою залежить від задоволення їх потреб іншими людьми, що складає багатогранний процес соціальної реабілітації. Тому реабілітаційні заходи стосовно дітей-інвалідів мають розширюватися за рахунок сфери соціально-побутової реабілітації, яка повинна починатись досить рано, щоб діти в ранньому віці могли максимально розвинути свої природні здібності і в подальшому своєчасно та найбільш повно інтегруватися в суспільство

     Соцiальна  реабілітація осiб з обмеженими можливостями  одне з найбiльш важливих i важких завдань сучасних систем соціальної  допомоги i соцiального обслуговування та захисту.  Неухильне зростання числа дiтей-  нвалiдiв, з однiє ї сторони, збiльшення уваги до кожного з них незалежно вiд його фiзичних, психiчних чи iнтелектуальних здiбностей,   з iншої уявлення про пiдвищення цiнностi особистостi  i  необхiдностi захищати  її  права, що є характерним для демократичного, громодянського суспiльства, все це визначає важливiсть соцiально-реабiлiтацiйної дiяльностi.  

Актуальність теми. Важливе місце у роботi з дітьми – інвалідами   соціального   захисту займають питання їх соціальної реабілітації

Об’єктом  данної  роботи виступає соціальна робота з дітьми з обмеженими функцiональними  можливостями.

Мета - виявити роль соціальної реабілітації в роботі з дітьми з обмеженими функцiональними   можливостями.

     Завдання  :

1. Визначити значення соціальної реабілітації дітей з обмеженими функцiональними можливостями.

     Предмет соціальна реабілітація дітей з  обмеженими   функцiональними можливостями.   
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Роздiл 1.  Теоретичнi аспекти та технологiї соцiальної  роботи з людьми, що мають функцiональнi обмеження  

1.1 Концептуальний підхід до соціально-педагогічної реабілітації дітей з обмеженими функціональними можлиовостями

     Міжнародна  і вітчизняна практика свідчить, що па зміну ізольованому інтернованому вихованню дітей-інвалідів повинно прийти інтегроване навчання та виховання..Реабілітаційні заходи стосовно дітей-інвалідів мають розширюватись за рахунок розвитку сфери соціальної реабілітації, яка повинна починатися досить рано, щоб діти-інваліди в ранньому віці могли максимально розвинути свої природні здібності без відриву від сім'ї і в подальшому своєчасно та найбільш новію інтегруватися в суспільство.

Концепція передбачає:

-здійснення ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів через мережу центрів реабілітації, максимально наближених до місця їх проживання;

- виявлення та відбір дітей-інвалідів, що потребують ранньої соціальної реабілітації, центрами в тісному контакті з органами охорони здоров'я і навчальними закладами;

- реалізацію для кожної дитиии-іпваліда індивідуальних реабілітаційних програм, розроблених з урахуванням рівня їх розвитку та можливостей;

-проведення ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів з безпосередньою їх участю'та без відриву від сім'ї (залучення батьків, інших членів сім'ї дитини до участі в реабілітаційному процесі);

- перебування дитиии-іпваліда у реабілітаційному центрі в денний час, що є соціальною підтримкою сім'ї;

- перебування дитиии-іпваліда у дитячому колективі, без ізоляції від суспільства (як це відбувається у закритих інтернатних установах), в умовах звичайного середовища;

- поступову інтеграції дітей-інвалідів до дитячих дошкільних закладів'та загальноосвітніх шкіл;

- ранню соціальну інтеграцію в суспільство.

З огляду на сьогодення до першочергових заходів  реалізації Концепції необхідно віднести:

а) створення регіональних міжвідомчих рад з питань ранньої соціаль 
ної реабілітації дітей-інвалідів, які б сприяли реалізації державної пол 
ітики у сфері реабілітації дітей-інвалідів, розробленню правових, орган 
ізаційних та інших заходів, пов'язаних з реалізацією Концепції, забезпе 
чували б координацію дій у цій роботі;

б) розроблення та затвердження органами виконавчої влади регіо 
нальних програм ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, орієнто 
ваних на запровадження системи ранньої соціальної реабілітації дітей- 
інвалідів з використанням сучасного прогресивного вітчизняного та за 
рубіжного досвіду;

в) розроблення та затвердження типового положення про обласний, 
міський та районний центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів з враху 
ванням регіональних особливостей ї здоров'я дітей;

г) підготовку проекту Закону України "Про реабілітацію інвалідів в 
Україні", який повинен визначити правові взаємовідносини учасників 
процесу реабілітації дітей-інвалідів;

д) забезпечення підготовки та перепідготовки спеціалістів для центрів 
ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.2 Моделі соціальної реабілітації дітей з функціональними обмеженнями

Сьогодні  в Україні існує чотири моделі інвалідності. 

     Медична модель, вона визначає інвалідність як медичну патологію. Згідно з цією моделлю людина вважається "в нормі", якщо вона не має за медичними показниками відхилень. Медична модель, яка наявна в нашій країні, привела до медикалізації соціальних програм, спрямованих на надання допомоги особам з обмеженими можливостями. її головний недолік полягає в тому, що всі розроблені програми мають спеціалізований характер. Особливо це помітно в більшості шкіл-іптернатів, коли дитина вилучається із середовища сім'ї і вже не має сімейної підтримки. А це сприяє тому, що дитина ізолюється від суспільства, що відбувається на її соціальному статусі.

     Соціальна модель передбачає, перш за все, можливість для індивіда соціально функціонувати. З цією метою різними державними структура

ми створюються  соціальні служби, розробляються  цілеспрямовані спеціалізовані програми, які на практиці служать швидше певними механізмами, ніж засобами соціальної реабілітації та інтеграції людей з обмеженими можливостями у суспільство.

     Найбільш  негативний ефект соціальної моделі інвалідності полягає в тому, що дитина, котра має інвалідність, а також члени її сім'ї стають пасивним об'єктом для патронажу  і захисту. Доказом цього є  діяльність організованих за останні  три роки соціальних центрів, включаючи  і дитячі реабілітаційні центри. Створені соціальні служби хоча і стали визначальним кроком вперед порівняно з віджилою системою соціального захисту, проте не вирішують істотного права людини, котра має обмеження, самій вирішувати, приймати рішення, мати варіанти вирішення тієї чи іншої життєвої ситуації. Тому ця модель не може стати базовою для ефективного з'єднання процесу соціальної реабілітації, оскільки вона розрахована па тимчасовий успіх.

     Політична модель орієнтована на те, що діти котрі мають функціональні обмеження, розглядаються як меншість, права і свободи яких незаслужено обмежуються у цьому плані дала модель послужила поштовхом до поширення руху за права людини з обмеженими можливостями, оскільки кожна людина має право па соціальну роль.

Основне положення програм, розроблених  па базі політичної моделі, є твердження: людина, котра має обмежені можливості, її сім'я і родичі повинні бути головними експертами з проблем інвалідності і мати пріоритетне право визначати соціальну політику, яка повинна відбиватися на їхніх інтересах.

     Модель  "культурний плюралізм" характеризує інвалідність не як медичну проблему, а як проблему нерівних можливостей.

Дана  модель розглядає дитину з обмеженими можливостями і проблемами, які постають, з позицій громадянських прав, а не з позицій наявності патології. Вона орієнтується па всі можливості усунення фізичних і психологічних бар'єрів в соціальному середовищі шляхом створення різноманітних соціальних служб, засобів і методів. Саме сфера соціальної роботи, а не медичний аспект є головною, де діти з проблемами в розвитку отримують професійну підтримку, захист, допомогу, саме тут їм створюють всі умови для соціальної адаптації, реабілітації та інтеграції в суспільне життя.

     Даний підхід цінний тим, що він пропонує альтернативу і можливість вибору, який людина може зробити самостійно при підтримці соціальних служб. До того ж варто наголосити, що критерієм незалежності є не міра її дієздатності і самостійності в умовах відсутності допомоги, а якість життя в умовах надання спеціалізованої допомоги.

     Вихідною  позицією в українській моделі є  гуманістичний характер ставлення  до дитини з обмеженими можливостями і сім'ї, яка її виховує.

     Можна говорити, що гуманістичне начало проявилося уже в тому, що в Україні поступово  переходять від терміну "дитина-інвалід" до більш гуманного: "дитина з  обмеженими функціональними можливостями" або "дитина з особливими потребами".

     Другій  підхід — особистісно-діяльнісний  підхід до дитини з обмеженими можливостями, який ставить її в обов'язкову діяльнісну позицію, що не дозволяє їй відчувати себе неповноцінним. Це можливо за умови прояву дитиною власної активності, що має стимулюватися близькими до неї людьми.

     Третій  — це соціальне бачення дитини і всебічне сприяння розкриттю її соціальної сутності, відмова від традиційної медичної моделі інвалідності на користь моделі соціально-педагогічної реабілітації. Таким чином, закріплюється гуманістична ідея, що проблема дітей з обмеженими функціональними можливостями ні в якому разі не обмежується медичним аспектом, а декларується як соціальна проблема нерівних можливостей.

     Соціально-педагогічній реабілітації, як ми уже зазначили, сприяють різні сфери життєдіяльності: загальний потенціал соціуму (держава, бізнес, громадський сектор), сфера зовнішніх умов (виховний потенціал соціальних інститутів, сфера потенційної реабілітації (розкриття потенціалу реабілітаційного), а також сфера специфічної професійної діяльності.

     Стосовно  загального потенціалу соціуму можна впевнено сказати, що сьогодні держава прагне поліпшити законодавство, щоб сприяти задоволенню потреб клієнтів через різні соціальні служби.

     На  сьогодні бізнесові структури досить часто виступають одним із фінансових донорів у реалізації соціальних програм.

     Роль  неурядових організацій особливо важлива, оскільки воші об'єднують людей, котрі є споживачами соціальної політики. Робота цих організацій логічно доповнює державну соціальну структуру, доводячи допомогу і підтримку до кожного клієнта.

     Сфера зовнішніх умов організації реабілітації вбирає в себе сукупність умов, які враховують можливість, соціальну пристосованість дитини до навколишнього середовища, а також відповідність наданої допомоги вимогам середовища. Соціально-педагогічиа реабілітація може проводитись вдома, за місцем проживання дитини, в агентствах соціальних служб, в установах денного перебування (спеціалізовані дошкільні і шкільні установи), в установах тимчасового перебування (школи-інтєр-нати, дитячі будинки, будинки-інтернати тощо).

     Сфера специфічної професійної діяльності соціального педагога чи соціального  працівника уже сьогодні загальновизнана. Єдине, на що варто звернути увагу, — це на їхню спеціалізацію при виконанні своїх функцій як професіоналів:

освітньо-виховиа;

діагностична;

організаторська;

прогностична;

иопереджувальїю-профілактичиа;

оргапізаційио-комупікативапа;

охоропно-захисна.

У процесі  роботи з дітьми з обмеженими функціональними  можливостями були визначені основні завдання першого організаційного етапу:

- забезпечення всебічної поінформованості про загальні проблеми даної категорії дітей і їхніх сімей;

- вивчення і диференціація проблем дітей з обмеженими можливостями шляхом діагностики соціуму;

- виявлення сутності соціально-педагогічиої реабілітації і пошук дійового механізму її проведення шляхом створення спеціалізованих центрів;

- визначення альтернативних варіантів вирішення проблем соціально-педагогічиої реабілітації завдяки корисній дії раніше створених соціальних служб.

На другому  етапі (прогностичному) ставляться такі завдання:

- прогнозування конкретних результатів при реалізації індивідуальної програми реабілітації;

- проектування і моделювання ефективної діяльності спеціалістів щодо падання допомоги дитині і сім'ї;

- проведення організаційної діагностики діяльності окремих неурядових організацій, місією яких є сприяння духовно-моральпому розвитку дітей шляхом залучення іх до загальнолюдських цінностей у процесі соціально-педагогічиої роботи;

- вивчення власного потенціалу сім'ї, в якій здійснюється реабілітація дитини з обмеженими можливостями.

На третьому етапі (підтримки і стимуляції) працівники мають сприяти появі в дитини бажання до активної діяльності з метою вдосконалення власних життєвих функцій. При цьому вирішуються такі завдання:

- розробка і впровадження методик оцінки різних аспектів реабілітаційного процесу із залученням найбільш зацікавлених осіб-членів сім'ї хворої дитини;

- надання психолого-педагогічної допомоги сім'ї шляхом залучення їх до занять з профілактики, корекції, здоров'я, до сімейної терапії;

- активне залучення дитини до посильної роботи у реабілітаційних і юнацьких організаціях, у спільній співпраці, взаємодії з здоровими дітьми;

- підтримка дитячих і молодіжних громадсько-кориспих соціальних ініціатив, у процесі яких відбувається соціалізація дитини з обмеженими функціональними можливостями та всіх її членів сім'ї;

- вивчення динаміки процесу, який відбувається, па індивідуальних моделях реабілітованості;

- удосконалення діяльності спеціалістів-професіопалів, активне залучення до роботи волонтерів.

На четвертому етапі — активно-реабілітаційиому розгортається інтенсивне включення дитини у процес вирішення посильних для неї проблем, розширюються міжособові контакти, стимулюється певна самостійність у прийнятті рішень, формується позиція активного суб'єкта соціальної діяльності.

     У реальних умовах всі означені завдання спрямовані на дитину з обмеженими функціональними Можливостями, на реалізацію її внутрішнього потенціалу. З цією метою у кожному окремому випадку розробляються спеціальні методики і технології, розраховані па групову та індивідуальну роботу з такою категорією дітей 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.3 Вивчення стану та діагностика дитячої інвалідності

     Нині  час, коли ринкова політика змусила  частково демократизувати державні структури і зробити кілька кроків у бік лібералізації економіки, соціальні працівники і соціальні педагоги знайшли свою "нішу" в соціальній політиці стосовно дітей з обмеженими функціональними можливостями. Вони повернули професійну діяльність не в бік політичних реформ, а до людини, зосередившись на створенні місцевих організацій, різних громад, які добре знають потреби жителів і тому роблять усе, щоб направити фінанси на задоволення потреб населення.

     Не  можна однозначно стверджувати, що питання соціального захисту сімей з дітьми-інвалідами перебуває десь па задвірках сімейної політики. Навпаки, проблемі захисту дітей з обмеженими функціональними можливостями в останні роки приділяється все більше уваги. Позитивну роль у цьому плані відіграв Закон України від 16 листопада 2000 року "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам", де вперше поставлене питання про необхідність пошуків шляхів і механізмів поліпшення життя таких дітей та створення умов для їхньої інтеграції в суспільство.

     Деталізації низки заходів по удосконаленню  системи підготовки і перепідготовки спеціалістів для роботи з даною  категорією дітей є відображенням уваги держави до цієї проблеми у затвердженій в Концепції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів та Положенні про міжвідомчу координаційну раду з питань ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, Постанові Кабінету міністрів (від 12 жовтня 2000 р.) та Положенні про навчально-реабілітаційний центр (Наказ Міністерства освіти й науки України від 28 серпня 1997 р.). Зокрема, став певним стимулом в активізації соціально-реабілітаційної роботи з дітьми-інвалідами Указ Президента 

     України від 2 грудня 2002 року "Про додаткові  заходи щодо посилення соціального  захисту інвалідів та проведення в Україні у 2003 році Року людей  з інвалідністю", па якай активно  відгукнулися обласні і міські державні адміністрації, соціальні служби для  молоді, управління у справах сім'ї.

     Загалом усі ці документи є активним відгуком па Конвенцію ООН про права  дитини, в якій статтею 23 визначається право дитини-інваліда вести повноцінне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють впевненості у собі, а також право дитини на особливе піклування, доступ до освіти, відновлення здоров'я, соціального, культурного і духовного життя.

     Ці  положення знайшли також відображення і в Національній програмі "Діти України", де рання реабілітація хворих дітей-інвалідів розглядається як проблема національного значення, що потребує першочергового розв'язання.

     І якщо до 90-х років соціальна політика щодо інвалідів мала в основному компенсаційний характер, коли вся увага концентрувалась па грошових виплатах, то сьогодні створення реабілітаційних центрів передбачає завдання іншого характеру: адаптація дітей і молодих інвалідів до соціального, а життєвого середовища, до інтересів та потреб інвалідів.

     У цьому плані помітним кроком щодо створення умов для активної життєдіяльності  стала Постанова Кабінету Міністрів  України "Про Компенсаційну програму розв'язання проблем інвалідності" у 1992 році У цій Програмі викладено комплекс дій, спрямованих па поетапне вирішення проблем інвалідів у сфері:

- профілактики інвалідності, медичної, соціально-трудової реабілітації;

V" надання інвалідам протезно-ортопедичної допомоги і забезпечення транспортними засобами;

- створення інвалідам рівних можливостей;

- створення інвалідам умов для одержання освіти, реабілітація інвалідів в освітніх закладах;

- культури, відпочинку, фізкультури та спорту;

- поліпшення матеріально-побутових умов інвалідів;

-наукових досліджень з проблем інвалідності.

     Для фінансування робіт і державних  програм із соціального захисту  інвалідів постановою Кабінету Міністрів  України від 18 липня 1991 року № 92 створено Фонд соціального захисту інвалідів  з відділеннями в Автономній Республіці Крим, областях, містах, Києві і Севастополі.

     Враховуючи  основні причини розвитку дитячої  інвалідності (спадкові хвороби, вроджені вади розвитку та дитячий травматизм) з метою зниження негативного впливу цих факторів па стан здоров'я населення України в навчальні плани загальноосвітніх закладів введено предмети, які засобами освіти стимулюють молодь до здорового способу життя — "Фізична культура і здоров'я" та "Основи безпеки життєдіяльності людини".

     У вищих навчальних закладах всіх рівнів акредитації, незалежно від форм власності, Державними стандартами  вищої освіти передбачається вивчення курсу "Безпека життєдіяльності  людини" як обов'язкової загальноосвітньої дисципліни, що включає розділи долікарської допомоги і валеології. Передбачається вивчення майбутніми вчителями курсів "Основи валеології" і "Основи медичних знань" як складових фахової підготовки вчителів. У більшості педагогічних вищих навчальних закладів "Валеологія" як загальноосвітня навчальна дисципліна викладається починаючи з 2000 року.

     У 2002 році в Класифікатор професій ДК-003-95 введено професії "валеолог" і "педагог-валеолог". Міністерством  освіти і науки проводиться робота щодо введення до Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців, "біолог-валеолог" та "вчитель культури здоров'я".

Враховуючи  реальну ситуацію в Україні розроблено цілу систему соціального захисту  інвалідів. Це, зокрема:

- пенсійне забезпечення,

- державне соціальне страхування,

- державна соціальна допомога,

- система пільг та компенсацій як соціальна підтримка,