Право власності на землю

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………….....3

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ……..5

1. Основні ознаки і поняття права власності на землю……………………….5
2. Земля,як основний об’єкт права власності на землю та суб’єкти права власності на землю……………………………………………………………9

РОЗДІЛ 2. ФОРМИ  ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ………………….17

2.1. Правовий режим використання  земель, що знаходяться  у приватній  власності………………………………………………………………………….17

2.2. Правовий режим використання  земель, що знаходяться у комунальній власності………………………………………………………………………….23

2.3. Правовий режим використання  земель, що знаходяться у державній власності………………………………………………………………………….27

РОЗДІЛ 3. РОЗМЕЖУВАННЯ ЗЕМЕЛЬ ДЕРЖАВНОЇ І КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ……………………………………………..32

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….38

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….41

ВСТУП

Актуальність  роботи: Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Важливим елементом процесу перебудови, реформування та демократизації всіх сфер суспільства в Україні стало формування правової держави, яка покликана забезпечити виконання конституційного принципу верховенства та забезпечувати недоторканність і захист важливих соціальних та економічних цінностей, прав людини і громадянина. До найголовніших з таких цінностей віднесена і власність на землю. Право земельної власності як можливість використання корисних властивостей та привласнення природних багатств землі становить систему правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на землю та регулюють відносини володіння, користування і розпорядження земельними ділянками їх власниками на свій розсуд для задоволення своїх матеріальних потреб і реалізації інших інтересів.

Об’єкт дослідження: Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, пов’язані із підставами виникнення та припинення прав та обов’язків,щодо землі, правова характеристика різних форм власності на землю.

Предмет дослідження: Предметом дослідження є земельне законодавство та закономірності регулювання відносин залежно від форми власності на землю.

Мета  дослідження: Метою даного дослідження є комплексний науковий аналіз форм  права на землю, як інституту земельного права, теоретичних проблем, пов’язаних із їх визнанням, а також особливостей.

Для досягнення поставленої  мети необхідно вирішити такі основні  завдання:

1. охарактеризувати поняття права власності на землю;
2. охарактеризувати поняття форм власності на землю;
3. визначити види форми права власності на землю;
4. розкрити зміст кожної  форми права власності на землю;
5. уточнити об’єкти та коло осіб, які можуть бути учасником земельних відносин по кожній формі власності.
6. охарактеризувати особливості розмежування земель державної та комунальної власності

Методологічну основу: в ході дослідження використано дві групи методів наукового пізнання: загальнонаукові (діалектичний, системний, порівняльний) та спеціальні методи дослідження (метод тлумачення правових норм).

Структура роботи: Робота складається із вступу, трьох розділів, п’ятьох параграфів, висновку, списку використаної літератури, який налічує  ?? найменуваннь.

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВІ  ЗАСАДИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

1. Основні ознаки і поняття права власності на землю

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави[1].Переломним періодом у сфері земельного права стало проголошення Верховною Радою України 18 грудня 1990 року земельної реформи, у ході якої був прийнятий ряд нормативних актів, зокрема укази Президента України, спрямовані на її реалізацію. Головним результатом реформи по праву є прийняття 25 жовтня 2001 року нового Земельного кодексу, що вступив у силу 1 січня 2002 року. Переваги цієї кодификації полягають у тім, що вона врегулювала принцип права власності на земельну ділянку як засіб виробництва. У чинному Земельному кодексі конкретизовані розпорядження по дотриманню категорій земельних ділянок, передбачене застосування норм цивільного права до товарного обороту землі, не торкаючись основних положень і принципів земельного законодавства[16,c.93].

Право власності - сукупність юридичних норм, що закріплюють і  охороняють приналежність (присвоєність) матеріальних благ певним особам або  колективам, що передбачають обсяг  і зміст прав власника у відношенні приналежного йому майна, способи й межі здійснення цих прав. Право власності полягає в тому, що власник за своїм розсудом володіє, користується й розпоряджається належним йому майном.

Право володіння - це юридична можливість фактичного впливу на річ. У зв'язку з тим, що володіння буває законним таким, що грунтується на законі, і незаконним – протиправним. Проте оскільки йдеться про право володіння, то воно завжди може бути лише законним. Поняття "незаконне володіння" може застосовуватись лише до фактичного володіння.

 Право користування - це юридична можливість видобувати корисні властивості речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (проживання в будинку, користування особистими речами, автомашиною тощо). Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і тим самим одержання відповідних прибутків).

Право розпорядження  полягає в можливості власника визначати  фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає у  зміні її фізичної сутності аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або через відмову від права на річ.

Також поняття власності  на землю розглядають в економічному та юридичному аспектах. Земельна власність в економічному аспекті являє собою систему суспільних економічних відносин з приводу присвоєння землі, перетворення її на благо, що належить окремій особі. В юридичному розумінні власність на земельні ресурси є результатом закріплення суспільних відносин власності у правових нормах. При цьому характер і зміст норм, що регулюють право власності на землю, визначаються економічними відносинами власності[11,c.98].

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Конституції земля та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу[1].Від його імені права власника на природні об'єкти здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Згідно із ч. 2 ст. 78 ЗК право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції, ЗК, а також інших законів, що приймаються відповідно до них[2]. Такі норми утворять комплексний інститут права власності на землю в його об'єктивному правовому змісті.

З цього випливає, що право власності па землю в об'єктивному розумінні становить сукупність або систему правових норм, які закріплюють, регламентують та охороняють відносини власності на земельні об'єкти та їх ресурси. Таким чином розрізняють право власності на землю в об’єктивному і суб’єктивному розуміннях. В об’єктивному розумінні право власності на землю являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею. У суб’єктивному розумінні право власності на землю — це сукупність правомочностей власника з володіння, користування та розпорядження землею[10,c.100].

Складовими суб'єктивного  права власності є правомочність - володіння, користування і розпорядження  речами. Названі правомочності становлять юридичне забезпечені можливості власника, вони належать йому доти, доки він залишається власником. Правомочність володіння - це юридичне забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактичному зв'язку з річчю. Володіння треба розуміти не як постійний матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну можливість такого матеріального зв'язку, воно тісно пов'язане з волевиявленням.

Володіння може бути фактичним  і юридичним, законним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), давнішнім. Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі (договір найму), так і внаслідок протиправного заволодіння (крадіжка, розбій). Через це наявності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Саме це дає привід законне володіння іменувати титульним володінням. Незаконне володіння не спирається на правову основу, тому його ще називають безтитульним. Незаконне володіння, в свою чергу, поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовісним є таке володіння, за якого володілець не знає і не повинен знати про його незаконність. Різновидом добросовісного володіння є володіння давнісне. Володіння визнається давнісним, коли особа, не власник майна, добросовісно, відкрито і безперервно володіє ним як своїм власним протягом строку, що перевищує строк, встановлений законом[12,c.89].

Власники земель мають  права і повинні виконувати обов’язки  покладених на них законом. Власники земельних ділянок мають право:

а) продавати або іншим  шляхом відчужувати  земельну  ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

б) самостійно господарювати  на землі;

в) власності  на посіви і насадження сільськогосподарських  та інших  культур, на вироблену продукцію;

г) використовувати у  встановленому порядку для власних потреб наявні  на  земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф,  лісові насадження,  водні об'єкти,  а також інші  корисні властивості землі;

ґ) на відшкодування збитків  у випадках, передбачених законом;

д) споруджувати  жилі  будинки,  виробничі  та інші будівлі і споруди.

Порушені  права  власників  земельних  ділянок  підлягають відновленню  в порядку, встановленому законом[2].

Власники земельних  ділянок зобов'язані:

а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог  законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок;

г) не порушувати прав власників  суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість  ґрунтів та  зберігати  інші  корисні властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування  дані  про  стан  і  використання земель  та  інших  природних  ресурсів  у  порядку,  встановленому  законом;

е) дотримуватися   правил   добросусідства    та    обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки,  протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем;

ж)  за  свій  рахунок  привести земельну ділянку у попередній стан  у  разі  незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої  зміни  не  власником  земельної  ділянки, коли приведення у попередній  стан  здійснюється  за  рахунок  особи,  яка незаконно змінила  рельєф. 

Законом можуть бути встановлені інші  обов'язки  власників земельних ділянок[2].

Підставами припинення права власності  на земельну ділянку є:

-добровільна відмова власника від права на земельну ділянку. Процедурою такої відмови є: а) отримання згоди органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування на одержання земельної ділянки у власність; б) підготовка та укладення угоди про передачу земельної ділянки відповідно державі або територіальній громаді; в) нотаріальне посвідчення укладеної угоди та її державна реєстрація.

- смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

- відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

 звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

- відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

- конфіскація за рішенням суду;

- не відчуження земельної ділянки іноземним особам та особам без громадянства у встановлений строк у визначених Земельним кодексом випадках.

1.2. Земля, як об’єкт права власності на землю  та суб’єкти права власності на землю

За своєю природою право власності на землю є  одне із основних майнових прав. Виступаючи як об'єкт права власності, земля  отримує особливі правові ознаки: вона стає "майном", тобто тим  предметом цивільного, а згодом і земельного права, який відрізняють особливі юридичні ознаки.

Проте земля та інші об'єкти природного походження в строго економічному та правовому розумінні не є майном, у зв'язку з чим вони в законодавчому  порядку виокремленні з системи  майнових відносин. Адже на відміну  від товарно-матеріальних цінностей, землю ніхто не створював, а тому вона не має визначеної ціни. Встановлювана нормативна ціна землі є ні чим іншим, як капіталізованою рентою. Так, продаючи земельну ділянку, власник продає право на ренту, а покупець набуває право на одержання доходів від використання цієї ділянки[9,c.125].

Терміном "земля" користуються для позначення космічної матерії  і складової частини планетарної  системи, земної кулі і відособленої планети, частини земної кори і природного ландшафту, поверхневої площі і рельєфу земної суші, територіального простору і території держави, визначеної місцевості і місця проживання, опорного ґрунту і ґрунтового шару, засобу господарського використання і просторового базису, природного об'єкту і складової частини навколишнього природного середовища тощо. Наведені визначення землі із різноманітним змістом зустрічаються в і нормативних документах. Так, відповідно до Державного стандарту 1980 р. земля - це найважливіша складова частина навколишньої природного середовища, що характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим шаром, рослинністю, надрами і водами. У цьому визначенні земля розглядалася як інтегрований об'єкт, що складається з природних компонентів.

Найбільш уживане правове  визначення землі у вітчизняному законодавстві зводиться до її поверхні, що охоплює ґрунтовий шар та територіальний простір. Це пояснюється тим, що саме верхній шар землі виконує поселенські, економічні, екологічні, соціально-культурні, лікувально-оздоровчі, комунально-побутові та інші функції життєзабезпечення людини і суспільства. Поселенська функція земної поверхні забезпечує розселення і життєдіяльність населення країни за допомогою створення міст, селищ, сіл та інших населених пунктів. Економічна функція землі в основному зводиться до використання її ґрунтового шару як засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві та просторового операційного базису для розміщення об'єктів народного господарства і національної економіки, зведення будинків і споруджень соціально-культурного і комунально-побутового призначення, прокладення комунікацій, створення соціальної інфраструктури тощо. Екологічна функція земної поверхні полягає в забезпеченні взаємозв'язку органічних та неорганічних речовин, їх переробки, поглинанні утворюваної вуглекислоти тощо[8,c.105].

У чинному земельному законодавстві земля як об'єкт  правового регулювання також  розглядається в декількох значеннях. Так, відповідно до ч. З ст. 2 ЗК об'єктами земельних відносин є землі в  межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). З цього випливає, що землі в межах території країни є об'єктами земельних відносин до виділення конкретних земельних ділянок та визначення прав на них. У свою чергу відособлені земельні ділянки і права на земельні наділи є самостійними об'єктами земельних відносин. Згідно із ч. 1 вказаної статті ЗК земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, хоча суспільні земельні відносини - не вичерпуються цим.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗК земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. У цьому визначенні землі має місце позначення землі на диференційованому рівні, тобто на рівні конкретної земельної ділянки.

Важливою ознакою земельної  ділянки як об'єкта права власності  є її позначення за місцем розташування та розміром площі в складі однієї з чисельних категорій земельного фонду нашої країни, тому що без  такого виокремлення неможливе встановлення права власності на земельну ділянку. Таке виокремлення здійснюється шляхом встановлення меж земельної ділянки відповідно до затвердженого проекту її відведення на засадах здійнення землеустрою. Межі земельної ділянки фіксуються в планах відведення і виносяться в натурі з їх позначенням на місцевості. Після чого визначається розмір її площі. Не меншу роль у виокремленні земельної ділянки відіграє юридична ознака, тобто законодавче закріплення прав на неї. Визначення правового титулу належності земельної ділянки конкретній особі та закріплення її прав на неї - це критерії виокремлення земельної ділянки. Юридична ознака земельної власності є особливо важливою в умовах нерозмежованості земель комунальної та державної власності. Таке розмежування земель відбувається відповідно до Закону "Про розмежування земель комунальної та державної власності"[15,c.103].

Відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК право власності на земельну ділянку поширюється в її межах  на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також  на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Щодо земельної правооб'єктності ґрунтового шару земної поверхні, розташованого над надрами землі, не виникає особливих складнощів. Однак з деякими утрудненнями пов'язане визначення правооб'єктності водних та лісових ресурсів, а також багаторічних насаджень дикоростучого і культурного походження, які розташовані на земельній ділянці, але належать відповідно до об'єктів водного, лісового, флороохоронного та аграрного законодавства.

Отже, об'єктом права  власності на землю виступає земельна ділянка, яка має такі ознаки, як:

а) обігоспроможності, тобто  земельна ділянка може вільно відчужуватися  або переходити від одної особи  до іншої (внаслідок успадкування, реорганізації  юридичної особи) чи іншим способом, якщо вона не вилучена з обігу чи не обмежена в обігу;

б) земельна ділянка як об'єкт цивільного права є нерухомим  майном. На підставі цього положення  право власності на земельну ділянку  підлягає державній реєстрації. Для  земельних ділянок установлена  також і спеціальна реєстрація – в органах Державного комітету по земельних ресурсах України;

в) земельна ділянка залежно  від того, чи можливий її переділ  без шкоди для її господарського призначення чи ні, може бути визнана  ділимим чи неділимим майном. Ця ознака має суттєве значення у тому випадку, коли земельна ділянка перебуває у спільній власності і виникає питання про виділення частки (паю) земельної ділянки одному із власників. А також у випадку необхідності відчуження частки земельної ділянки. У випадку, коли земельна ділянка визнається неподільною, власнику не може бути виділена частка ділянки в натурі, а видається грошова компенсація. Рішення про неподільність земельної ділянки, якщо про це не вказується в законодавстві, приймає суд;

г) земельна ділянка, як об'єкта цивільного чи земельного права є те, що продукція і доходи, отримані внаслідок використання земельної ділянки, належать особі, що використовує цю ділянку на законних підставах.

Однак для землі характерні і ті ознаки, які відрізняють її від іншого майна. Це, перш за все, ті з них, які визначають землю як об'єкт земельного права як такий. Дані ознаки виявляють важливе державне, економічне і екологічне значення землі. Оскільки кожна земельна ділянка невіддільна від усього земельного простору, то на неї розповсюджується певна частина суспільних і державних інтересів, які існують відносно землі як такої. Це не може не впливати на регулювання земельних відносин усіма правовими галузями[18,c.33].

Особливістю права власності  на землю в Україні є те, що форми прав на землю визначені законодавством "за суб'єктом". Конституцією України установлено, що земля може перебувати в державній, комунальній і приватній власності. Таким чином, визначено коло суб'єктів, що володіють правом власності на майно, а також встановлено, що залежно від суб'єкта, який володіє правами на землю, визначаються права і обов'язки, що складають зміст того чи іншого виду права власності на землю.

Суб'єкт права власності  на землю – це особа, що здійснює володіння, користування і розпорядження  земельною ділянкою на підставі закону. Права всіх суб'єктів права власності на землю рівні і захищаються способами, встановленими законом. До суб'єктів правових відносин, пов'язаних з виникненням права власності на землю, відносяться також особи, що вступають у відносини з приводу отримання даного права.

Суб’єктами права  власності на землю є:

-громадяни та юридичні  особи - на землі приватної  власності;

-територіальні громади,  які реалізують це право безпосередньо  або через органи місцевого  самоврядування, – на землі комунальної власності;

-держава, яка реалізує  це право через відповідні  органи державної влади, - на землі  державної власності[2].

Суб'єктами права державної  і комунальної власності є  державні та комунальні територіальні  утворення. Участь даних суб'єктів у відносинах щодо власності на землю слід відрізняти від їх ролі в управлінні земельними ресурсами. У першому випадку (через відповідні державні органи) вони виступають у ролі сторін у договорах купівлі-продажу чи оренди земельної ділянки, які регулюються цивільним законодавством. У другому випадку суб'єкти виконують встановлені законодавством функції щодо контролю за використанням земельних ресурсів, організації землеустрою тощо. Органи державної влади й управління та органи місцевого самоврядування здійснюють управління і розпорядження землями, що перебувають у державній та комунальній власності.

Суб’єкти набувають  права власності на земельні ділянки  на підставі:

1. придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

2. безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

3.приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

4. прийняття спадщини;

5. внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду (лише юридичні особи);

6. передачі земель державної власності (лише територіальні громади);

7. примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб (лише територіальні громади);

8. конфіскації земельної ділянки (лише держава)[2].

Іноземні громадяни  та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених  пунктів, а також на земельні ділянки  несільськогосподарського призначення  за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню[19,c.110].

Власники земельних  ділянок мають право:

- продавати або іншим  шляхом відчужувати земельну  ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

- самостійно господарювати на землі;

- власності на посіви  і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

- використовувати у  встановленому порядку для власних  потреб наявні на земельній  ділянці загальнопоширені корисні  копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші  корисні властивості землі;

- на відшкодування  збитків у випадках, передбачених  законом; 

- споруджувати житлові  будинки, виробничі та інші  будівлі й споруди.

Власники земельних  ділянок зобов’язані:

- забезпечувати використання  їх за цільовим призначенням;

- додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

- своєчасно сплачувати  земельний податок;

- не порушувати прав  власників суміжних земельних  ділянок та землекористувачів; 

- підвищувати родючість  ґрунтів та зберігати інші  корисні властивості землі;

- своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого; самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

- дотримуватися правил  добросусідства та обмежень, пов’язаних  зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

- зберігати геодезичні  знаки, протиерозійні споруди,  мережі зрошувальних і осушувальних  систем.

РОЗДІЛ 2. ФОРМИ ПРАВА  ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

2.1. Правовий режим використання земель, що знаходяться у приватній власності

Вперше в новітній законодавчій історії України право  приватної власності на землю  було передбачено в Законі "Про  форми власності на землю". На цій підставі право громадян на довічне  спадкове володіння земельними ділянками, закріплене ЗК УРСР від 18 грудня 1990 p., (у редакції від 13 березня 1992 р.) було перетворено в право приватної власності громадян на землю. В чинному ЗК право приватної власності на землю набуло подальшого розвитку. Воно поширюється не тільки на громадян України як фізичних осіб, а й на юридичних осіб, заснованих українськими громадянами або створених українськими підприємствами, установами і організаціями недержавної та не комунальної форм власності[16,c.99].

Отже, суб'єктами земельних  правовідносин визнаються фізичні й юридичні особи, наділені правами та обов'язками у сфері користування, володіння та розпорядження земельними ресурсами. 

Характерною ознакою  суб'єкта земельних відносин є належна  йому право- і дієздатність. У зв'язку з відсутністю відповідних приписів в Земельному кодексі правовий статус суб'єктів права власності на землю доцільно визначати за аналогією з нормами цивільного права щодо загальної право- дієздатності з урахуванням вимог земельного законодавства. Земельною дієздатністю є здатність громадянина своїми діями набувати права та створювати для себе обов'язки, тобто здійснювати дії, які направлені на самостійне, або спільне з іншими особами, отримання земельної ділянки, зокрема, звертатись до відповідного органу про надання у власність земельної ділянки, отримання земельного паю, придбання земельної ділянки на підставі цивільно-правової угоди. Земельна дієздатність належить окремій фізичній особі — громадянину України, іноземній особі або особі без громадянства з моменту досягнення 18-річного віку. Але у випадку, коли законодавством допускається шлюб до досягнення 18-річного віку, то земельна дієздатність фізичної особи настає в повному обсязі з часу шлюбу. Юридичні особи набувають земельної право- і дієздатності з моменту державної реєстрації в органах виконавчої влади[3].