Право власності. Повноваження власника

    Вступ

    Відносини власності властиві людському суспільству  із самого початку його зародження. Вони визначають наявність зв'язку людини з оточуючими її об'єктами як зі своїми, їй належними, чи відсутність такого зв'язку стосовно тих об’єктів, що вважаються людиною чужими.

      Відношення  до майна, стосунки між людьми з приводу цього відношення, звичайно, були дуже важливими у процесі формування людської цивілізації; розвиток людських взаємовідносин у майновій сфері формував економічне становлення суспільства. Але економіка з самого початку була нерозривно пов¢язана з правом. Адже, якщо є майно, є й претенденти на його володіння, між якими треба справедливо визначити на це володіння права.

    Актуальність  теми дослідження.

    Праву власності приділяється чимало уваги, адже воно є настільки важливим інститутом цивільного права, що обійти його належною увагою просто неможливо. Стаття 41 Конституції України декларує: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. <...> Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності» [1, с.12]. Таким чином, проголошуючи непорушність права власності, Конституція Україна наголошує на важливості цього інституту, який, напевно, є другим за значенням правом, яке має людина, після її права на життя.

    Сьогодні  традиційно прийнято говорити про так  звану «тріаду» повноважень власника: право володіння, користування та розпорядження майном. Але таке формулювання не є остаточним. На думку деяких дослідників, такий розподіл повноважень власника не є досконалим. Враховуючи, що найважливішим завданням держави і права можна вважати якомога чіткіше врегулювання відносин власності та надання таким відносинам ознак справедливості, непорушності та захищеності, дане питання потребує більш детального розгляду. 

    Об’єктом  дослідження курсової роботи є інститут права власності.

    Предметом дослідження курсової роботи є зміст права власності та повноваження власника.

    Основна мета даного дослідження полягає у вивченні змісту права власності, особливостей повноважень власника.

      Поставлена  мета обумовлює необхідність вирішення ряду завдань:

  • визначити поняття власності та права власності;
  • висвітлити зміст права власності;
  • дослідити основні повноваження власника;
  • виявити, чи потребує традиційний розподіл повноважень власника («тріада») вдосконалення та змін.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
    1. Визначення  поняття власності  і права власності

      Поняття власності є економічною категорією, за допомогою якої характеризуються відносини між людьми та їх колективами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ. Саме привласнення матеріальних благ або визнання їх «своїми» є матеріальною стороною відносин власності. Разом з тим, як і будь-яке інше суспільне відношення, власність має і соціальну сторону: вона визначає характер взаємодій між людьми у процесі привласнення засобів та продуктів виробництва.

      Якщо  окрема особа (чи цілий колектив) привласнює конкретну річ, вона усуває від неї усіх інших осіб. Цим і визначається характер взаємодій людей у процесі привласнення.

      Отже, економічний аспект власності – це суспільне відношення щодо привласнення матеріальних благ шляхом усунення від них усіх оточуючих осіб, крім власника – особи чи колективу.

      Таким чином, можна визначити, що власність – це конкретні, історично зумовлені суспільні відносини окремих осіб та їх колективів з приводу привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них усіх інших осіб.

      Зміст економічних відносин власності  складають володіння, користування і розпорядження матеріальними благами. Надамо визначення цим термінам.

      Володіння – це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками – індивідами та колективами фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб.

      Користування – вилучення з речей їх корисних властивостей, які надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.

      Розпорядження – визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

      Особа або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) на свій власний розсуд, за своїм інтересом незалежно від волі й бажання інших осіб.

      Економічні  відносини власності у будь-якому  суспільстві закріплюються за допомогою  норм права і набувають характеру  правовідносин. В юридичній науці термін «право власності» вживається в об¢єктивному і суб¢єктивному значеннях.

      Право власності в об¢єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності у тій чи інших правові системі. Об¢єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, а також норм, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.

      Отже, право власності в об¢єктивному розумінні є одним з найголовніших правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретними суб¢єктами, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування й розпорядження майном, а також захист законних прав власника.

      Природа цього інституту має комплексний  характер, адже, поряд з нормами  цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми й  інших галузей права, а саме –  кримінального, державного, адміністративного, трудового, фінансового тощо.

      Право власності у суб¢єктивному розумінні – це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника (особи чи колективу) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах, передбачених законом. Отже, право власності у суб¢єктивному розумінні – це суб¢єктивне цивільне право абсолютного характеру, яке існує у межах конкретного право відношення власності і може належати суб¢єктам – окремій людині (фізичній особі), колективу громадян (юридичній особі) або державі в цілому.

      Абсолютний  характер права власності означає, що правомочному суб¢єкту (громадянину, юридичній особі, державі) протистоїть необмежена кількість зобов¢язаних суб¢єктів, які не повинні своїми діями порушувати це право.

      Коло  суб¢єктів права власності практично необмежене. Власниками відповідно до чинного ЦК України можуть бути фізичні та юридичні особи (ст. 325 ЦК Украйни); колективні утворення: кооперативи, орендні і колективні підприємства, господарські товариства і асоціації та інші (ст. 327 ЦК України).

      Суб¢єктами права власності виступають, автономні республіки та інші національно-державні утворення (автономні області, автономні округи тощо), а також територіальні одиниці (краї, області, райони міст).

      Стаття 324 ЦК України серед суб¢єктів права власності визначає народ України, який здійснює належне йому право власності через орган державної влади або орган місцевого самоврядування.

      Окрім громадян України та юридичних осіб право власності на території України можуть набувати також іноземні громадяни, особи без громадянства та біженці, сумісні підприємства, створені за участю українських та іноземних юридичних осіб – як для задоволення власних потреб, так і для здійснювання господарської діяльності, - у випадках та в порядку, встановленому чинним українським законодавством. Міжнародні організації та іноземні держави мають право власності на майно, що необхідне їм для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин, у відповідності до міжнародних домовленостей та угод. Міжнародні організації та юридичні особи іноземних держав можуть мати на території України у власності будинки, споруди, інше майно соціально-культурного та виробничого призначення. Це положення знаходить відображення і в численних міжнародних договорах про торговельні відносини, науково-технічну співпрацю тощо.

      Об¢єктом права власності може бути майно (речі як предмети матеріального світу – засоби виробництва і предмети вжитку), але тільки індивідуально визначене або індивідуалізоване, інакше власник не зможе ставитися до нього як до свого.

      Як  визначає ст.324 ЦК України, власністю народу України є «земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної  (морської) економічної зони, основні засоби виробництва у промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку,  житловий  фонд,  будівлі  та споруди, фінансові ресурси, наукові  досягнення,  створена  завдяки  зусиллям  народу  України частка  в  загальносоюзному  багатстві,  зокрема в загальносоюзних алмазному  та  валютному  фондах  і  золотому запасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й ті, що знаходяться за її межами» [2]. Право власності, за традиційним трактуванням сучасної цивільної науки, визнається суто речовим правом абсолютного характеру, оскільки задоволення охоронюваних законом інтересів власника тут здійснюється шляхом взаємодії з належними йому речами при забезпеченні відповідної поведінки з боку третіх осіб.

      Особливо  слід відмітити, що окреме місце в  українському цивільному законодавстві  займає право інтелектуальної власності, що визначається як право особи на результат інтелектуальної, творчої  діяльності або на інший об¢єкт права інтелектуальної власності, визначений законом. У п.2 ст.418 ЦК України зазначено: «Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об¢єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом» [2]. Отже, законодавець робить коло об¢єктів права власності вичерпно широким; практично визнаються об¢єктами власності повітряний простір та інші природні об¢єкти в натуральному стані. Це визначено і в Конституції, і в Цивільному кодексі, і в інших актах законотворчої діяльності.

      Права й обов¢язки власника та інших осіб у їхній взаємодії становлять зміст правовідношення власності. Отже, суб¢ективне право власності – це елемент абсолютного правовідношення, тобто власник як правомочний суб¢єкт перебуває у правовідношенні з усіма третіми особами, має суб¢єктивне право за своїм розсудом володіти, користуватися, розпоряджатися належним йому майном, здійснювати своєю владою керування ним та вчиняти щодо цього майна будь-які дії, що не суперечать закону. Стосовно суб¢єктивних обов¢язків у цьому правовідношенні треба відмітити, що всі особи, які не є власниками даного майна, розглядаються законом як зобов¢язальні суб¢єкти, а тому вони повинні забезпечувати зі свого боку поведінку, яка б не перешкоджала власникові здійснювати його суб¢єктивне право. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1. Зміст права власності

     Розглядаючи питання про зміст права власності  ряд авторів розглядають право володіння, користування та розпорядження в об’єктивному та суб’єктивному значенні.

     В об’єктивному значенні право власності являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини власності. На думку                      В.П. Грибанова [7, с.381], зміст інституту права власності повинен мати наступну структуру:

     1) Загальна норма, що визначає  завдання правового регулювання  відносин власності;

     2) Норми, що встановлюють належність  майна окремим особам. Сюди повинні  входити:

  • норми, що визначають форми власності;
  • норми, що визначають яке майно може бути об’єктом різних форм власності;
  • норми, що визначають способи набуття права власності, а також визначають момент виникнення права власності;

     3) Норми, що встановлюють зміст і обсяг повноважень, що надаються власнику;

     4) Норми, що встановлюють охорону  права власності. Сюди повинні  входити наступні норми:

  • про право власника стягнення майна з чужого незаконного володіння;
  • про право власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права власності.

     У суб’єктивному розумінні право власності являє собою можливості конкретного власника, який спирається на правові норми щодо свого майна.

     Таким чином, зміст права власності  у такому розумінні складає обсяг  повноважень власника.  

     3. Повноваження власника

     У науковій літературі традиційно виділяють повноваження власника щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном. При цьому вказані повноваження слід відрізняти від фактичних дій, в яких вони реалізуються.

     Так, володіння являє собою фактичне панування над річчю. Право ж володіння полягає у закріплених у відповідних правових нормах можливостях щодо фактичного володіння річчю. Володіння являє собою сукупність фактичних дій особи спрямованих на утримання, управління, забезпечення збереженості майна [5, с.233]. Характер володіння залежить від виду, особливостей майна. Володіння може бути як фізичним, так і господарським. Особа володіє річчю і тоді, коли вона може утримувати її фізично, і тоді, коли вона утримує річ в сфері своїх господарських інтересів. Щодо великої групи рухомих речей володіння починається з моменту вручення речі. Щодо речей нерухомих, то володіння може проявлятись у вступі в будинок, на земельну ділянку, їх освоєнні, встановленні межових знаків та ін. Дії по володінню включають в себе зусилля володільця щодо утримання майна, підтримання майна в доброму стані, запобіганню його випадковій загибелі чи пошкодженням, несення витрат, що пов’язані з цим.

     Не  всяке володіння охороняється правом. Існує перелік речей, вилучених  з обороту, отже таких, що не можуть знаходитись у фізичних осіб. Більше того, не всякі дії, що відносяться до фактичного володіння, є правомірними. Безгосподарне утримання історичних і культурних цінностей, негуманне відношення до тварин є підставами для припинення права власності.

     Слід  розрізняти володіння, засноване на праві власності, і володіння, що виникає в силу інших підстав. Розрізняють законне (титульне) і  незаконне володіння.

     Титульним або законним визнається володіння, що ґрунтується на законних підставах. Титульними володільцями можуть бути не лише власники, але і особи, в яких річ знаходиться на підставі договору чи інших законних підставах. Чинне законодавство України не знає так званого посесорного захисту, тобто захисту володіння взагалі незалежно від його правової підстави [9, с.17]. Таким чином, захисту не підлягає володіння, що не ґрунтується на правових підставах.

     Володіння власника відрізняється від володіння  інших осіб – титульних володільців, оскільки власник здійснює це повноваження, як правило, у сукупності з іншими – правами користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. А щодо інших титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння відповідно до договору, адміністративного акту, закону. У деяких випадках титульні володільці – невласники можуть мати і інші повноваження – володіння і користування (для прикладу, орендарі) чи володіння і розпорядження (при договорі комісії). Проте всі три повноваження можуть одночасно належати лише власнику. Тому його титульне володіння буде первинним, а будь-яке інше – похідним [13, с.245].

     Поряд з титульним або законним володінням, існує і незаконне володіння, тобто таке, що здійснюється без  будь-яких правових підстав. Якщо особа, що володіє майном без будь-яких правових підстав не знає і не повинна була знати про його незаконність, таке володіння визнається добросовісним незаконним володінням. Недобросовісним незаконним володільцем визнається особа, що знає або повинна була знати про незаконність свого володіння.

     Під користуванням розуміють дії, метою  яких є вилучення з речі її корисних властивостей. Повноваження щодо користування річчю – це суб’єктивне право на можливі дії щодо використання майна в межах, встановлених законодавством [6, с.245].

     Способи користування річчю багато в чому залежать від характеру речі. Якщо річ є неспоживчою, то під користуванням розуміють тривалу експлуатацію речі в процесі виробництва чи іншій діяльності. Якщо це майно є споживчим, то дії по користуванню спрямовані на припинення існування речі в попередній якості. Кожна річ має своє призначення, здатна бути корисною. Звичайно, здобувати з речі корисні властивості можливо лише в процесі володіння нею. В умовах ринкової економіки, на відміну від радянських часів, можливості будь-якого власника щодо використання належного йому майна значно розширені. Він може використовувати її як для власної господарської, чи іншої не забороненої законом діяльності, так і передати його безоплатно чи за плату у володіння, користування іншим особам. Тобто право користування майном може належати і іншим особам, що не є власниками. Найбільш поширеним способом виникнення права користування без виникнення права власності є укладання угод. Серед них, у першу чергу, слід назвати майнове наймання, оренду, лізинг.

     У зміст поняття «право користування» включається також і право привласнення плодів і доходів від речі (ст. 359 ЦК України). Плоди, приплід тварин, доходи, що приносять речі, належать власникові речі. Проте за договором власник може передати право на привласнення плодів, доходів, які приносить річ, іншим особам. За таких обставин плоди і доходи перейдуть у власність останніх.

     Проте встановлюючи обсяг дій, що входять  в повноваження користування майном, законодавець водночас і обмежує дії щодо використання найбільш цінного майна. Якщо звернутись до Цивільного Кодексу України, то, зокрема, квартири не можуть використовуватись для промислового виробництва (стаття 382), а використання земель всупереч їх призначенню може потягти припинення права власності в судовому порядку. Користування майном може бути неправомірним і тоді, коли воно відбувається з порушенням норм чинного законодавства або з використанням таких форм користування, що порушують інтереси третіх осіб.

     Таким чином, в класичному розумінні право власності характеризується трьома повноваженнями: володіння, користування та розпорядження [9, с.14]. Такий підхід до змісту права власності підтримують більшість вітчизняних науковців, вважаючи, що така “тріада” повноважень вичерпно характеризує зміст права власності. Іноді пропонується доповнити існуючу тріаду додатковими повноваженнями: правом управління майном чи правом на захист, проте зазначається, що такі повноваження власника автоматично включаються до змісту тріади: всяке право підлягає захисту, а тому не має підстав виділяти окремо повноваження щодо захисту. Управління, в свою чергу, є способом здійснення права розпорядження.

     В юридичній літературі часто порушується  питання про те, чи вичерпується зміст права власності вказаною тріадою, і чи достатньо її щоб відокремити право власності від інших речових прав. На мою думку, дану тріаду можна вважати такою, що дає найбільш загальне розуміння змісту права власності. Тобто таке, що потребує роз’яснень, певних застережень. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     4. Огляд літератури  та думок різних  дослідників щодо  повноважень власника

     Сучасні західні юристи критично відносяться до традиційної тріади повноважень. Якщо звернутись до римського приватного права, то воно не знало закритого переліку повноважень власника. Виділялись, зокрема, такі повноваження як право володіння, право користування, право розпорядження, право отримувати доходи, право на захист та ін. [10, с.130].

     У західній літературі спроби науковців  дати нове тлумачення змісту права власності йде по трьох напрямках [11, с.217].

     Ряд авторів намагається сформулювати коротке визначення, підкресливши в ньому «ядро» власності. Так, на думку італійських юристів С. Пульятті і Ф. Бартоломе право власності охоплює лише два повноваження: користування і розпорядження. При цьому С. Пульятті вважає розпорядження крайньою межею користування, тобто зводить право власності виключно до права користування.

     Інші  західні юристи, вважаючи неможливим дати єдине визначення права власності, стверджують, що воно охоплює будь-які  приватні права, що мають майновий характер, в тому числі речові, зобов’язальні, корпоративні права.

     Автори  країн «загального права» намагаються дати універсальне визначення власності шляхом складання свого роду каталогу повноважень власності. Ще в ХІХ ст. англійський юрист В. Харн включав у нього 6 складових:

  1. право володіння;
  2. право користування;
  3. право виробництва;
  4. право на витрачання;
  5. право розпорядження при житті і після смерті;
  6. право усувати інших осіб від майна.

     Якщо  вказані повноваження об’єднати в руках однієї особи, їй буде належати повне право власності, в іншому випадку – при відсутності одного чи кількох прав – обмежене право власності.

     Інший англієць – А. Оноре запропонував визначення права власності, що складається  з одинадцяти елементів:

     1) право володіння – виключний фізичний контроль над річчю або право виключного використання;

     2) право на користування або право особистого використання речі;

     3) право управління - право вирішувати, ким і як буде використана річ;

     4) право на дохід, тобто на  блага, які дає реалізація двох попередніх повноважень;

     5) право на відчуження, споживання, розтрату на свій розсуд, на  зміну або знищення речі;

  1. гарантії від експропріації або право на безпеку;
  2. право передавати річ;
  3. безстроковість;
  4. заборона використовувати річ на шкоду іншим;
  5. можливість відібрання речі для сплати боргу;

     11) остаточний характер, тобто існування  права, що забезпечують відновлення  порушених повноважень.

     Конкретне право власності може охоплювати лише деякі з вказаних елементів, а на одне й те саме майно, на думку А. Оноре, може існувати декілька прав власності [11, с.219].

     Деякі західні автори вносять у вказане  вчення окремі уточнення. Американський  юрист А. Беккер вважає, що правом власності  можуть бути не всі з вказаних повноважень. На його думку, найбільш фундаментальним є право на відчуження, яке, взяте ізольовано або у поєднанні з іншими елементами, можна розглядати як право власності. Крім того, до права власності він відносить право на володіння, користування, дохід при умові, що кожне з цих повноважень безстрокове або гарантоване від експропріації. Зрештою, до права власності можна віднести і будь-яке поєднання з перших п’яти елементів, що містяться в наведеному переліку прав власності. За підрахунками Беккера, можливе існування близько 1500 варіантів права власності.

     Іншим проблемним питанням є питання про  те, чи є право власності простим набором повоноважень чи чимось більшим. З цим тісно пов’язане питання про єдність чи множинність особи власника.

     В класичній буржуазній літературі панувало запозичене з римського приватного права розуміння права власності як повного панування особи над річчю. Право власності розглядалось як найбільш повне речове право, що наділяє свого носія здатністю на свій розсуд користуватись своєю річчю, споживати її плоди, а, крім того дає йому владу розпоряджатись нею за своєю волею, усуваючи стосовно цієї речі втручання будь-якої іншої особи. Проголошення абсолютного характеру права приватної власності в значній мірі диктувалось негативним відношенням буржуазії до феодальної концепції розщеплення власності. Стаття 544 французького Цивільного кодексу 1804 року визначила право власності як «право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним способом» [3]. Згідно з §903 Німецького цивільного уложення, власник речі має право розпоряджатись річчю на свій розсуд і відсторонювати інших від будь-якого впливу на неї. І до цього часу в західній юридичній літературі зустрічаються роботи, в яких відстоюється думка про абсолютний характер права власності. Так, західнонімецький юрист Т. Хасс стверджує, що тільки те право, що являє собою необмежене панування над річчю, включаючи безстрокові правомочності по володінню, користуванню, розпорядженню і управлінню річчю, є правом власності.

Право власності. Повноваження власника