Правонарушения. 16
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
КРИВОРІЗЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ
Кафедра загально – правових дисциплін
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни
ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА
на тему:
«ПРАВОПОРУШЕННЯ»
виконала:
студентка заочного факультету
групи ПЗ – 2008
Сігаєва Ірина Борисівна
науковий керівник: викладач
Кривий Ріг
2009 р.
Зміст
Вступ
Преса, радіо й телебачення щодня повідомляють громадськість про факти тих чи інших зловживань, про різного роду події чи вчинки людей, які істотно торкаються прав інших осіб і обурюють усе суспільство. Та журналісти, як правило, оцінюють такі події чи вчинки, виходячи з морально-етичних позицій, з міркувань суспільної користі чи, навпаки, шкоди для суспільства і дуже рідко намагаються дати таким подіям правову оцінку. Загалом, це правильно - питання про те, наскільки та чи інша поведінка людини узгоджується з приписами права, мають вирішувати юристи, а не журналісти. Будь-який вчинок, який порушує встановлені і схвалені суспільством правила, завдає шкоди іншим людям, є викликом суспільству; отож людина, яка знехтувала інтересами суспільства, не має морального права нарікати на те, що й держава у відповідь на таку поведінку вживатиме до неї примусові заходи, які іноді можуть бути досить жорсткими.
Для права поведінка людини, хоч би як її оцінювали з моральної чи практичної точки зору, може або узгоджуватися з положеннями чинного законодавства, або ж порушувати їх. У першому випадку перед нами правомірна поведінка, у другому - правопорушення. Отже, правопорушеннями називають такі вчинки людей, які порушують приписи діючого права, передусім положення Конституції і законів України. Великий німецький філософ Гегель називав правопорушення «неправом» і вважав його проявом «абсолютного зла».
Люди здебільшого дотримуються приписів права, однак правопорушення здійснюються досить часто, а їх загальна кількість є настільки значною, що це викликає зрозумілу тривогу громадян. Тому важливим питанням є встановлення та усунення причин правопорушень.
Історія свідчить, що правопорушення трапляються в усіх країнах і суспільствах, незалежно від їхнього державного устрою та суспільного ладу, і цілковито їх викорінити ще нікому не вдавалося. Щоправда, для кожної епохи характерні свої особливі уявлення про правопорушення. У XVI ст. торгівля наркотичними засобами, які на той час уже почали з'являтися в Європі, не вважалася протизаконною, а от щонайменші сумніви стосовно догматів панівної католицької релігії розглядались як страшний злочин і каралися в основному спаленням «безбожників, чаклунів та єретиків». Сьогодні ситуація докорінно змінилася: релігійні переконання є приватною справою особи, в яку право майже не втручається, а от торгівля наркотиками всюди вважається одним із найтяжчих злочинів і карається тривалим позбавленням волі, а у деяких країнах —навіть смертною карою.
Питання про причини правопорушень завжди було й залишається складним. Глобальною причиною всіх правопорушень є соціальні суперечності (їх можна назвати «хворобами суспільства»), які завжди існують у суспільстві. Вони призводять до того, що інтереси окремих соціальних груп, іноді окремих осіб вступають у суперечність із загальними інтересами, а тому соціальні схильності, моральні уявлення й спрямування діяльності цих людей різко відрізняються від вимог існуючого права, а звідси виникає схильність до їх порушення.
Що стосується окремих правопорушень, то їх вчинення може бути викликане різними, іноді не залежними одна від одної причинами: це можуть бути причини економічного характеру (наприклад, неможливість знайти роботу і легальний заробіток); соціальні причини (зокрема, недоліки виховної та освітньої роботи); обставини сімейного характеру або ж інші особливості середовища, в якому живе потенційний правопорушник, причини особистого характеру (наприклад, схильність до алкоголю чи вживання наркотиків) тощо.
Вчені-криміналісти протягом тривалого часу (ще з кінця XIX ст., коли відомий італійський кримінолог Чезаре Ломброзо висловив думку, що той, хто вчинює злочини, є злочинцем від народження) намагаються знайти відповідь на питання, чи існує зв'язок між генетичними особливостями людини і схильністю до вчинення правопорушень; однак переконливих доказів, які б підтверджували чи спростовували такий зв'язок, поки що немає.
Отже, правопорушення – це суспільно небезпечне або шкідливо неправомірне (протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність.
Виходячи з цього, метою нашої роботи є розкриття поняття правопорушення, визначення основних видів та ознак.
В роботі надано характеристику основним ознакам, складу та причинам правопорушення, а також встановленню юридичної відповідальності за їх вчинення.
Предметом дослідження є правопорушення.
Об'єктом дослідження виступає вивчення законів, нормативних актів, матеріали періодичних видань та літератури з даної теми.
Актуальність теми полягає в тому, що в останні роки проблема правопорушень гостро постала в українському суспільстві. У сучасній Україні проблема зниження рівня злочинності стоїть особливо гостро, оскільки ще не створені умови, які б сприяли зниженню рівня злочинності. Виявлення причин і втілення заходів їх усунення є одним із важливіших завдань діяльності правоохоронних органів і посадових осіб держави, слідчого, який розслідує справу про вчинення злочину. Проте завдання цілковито усунути всі причини правопорушень має утопічний вигляд, адже для цього потрібно усунути всі суперечності, які існують у суспільстві. Подібні спроби вже робилися, зокрема на початку нашого століття, однак успіху не досягли. Отже, завдання держави полягає в тому, щоб звести причини, які породжують правопорушення, до найнижчого рівня, що дасть суспільству змогу здійснювати ефективний контроль над протиправними діями, і передусім над злочинністю.
Робота має практичне значення у діяльності робітників юстиції та правоохоронних органів.
Розділ I. Поняття, ознаки, види і причини правопорушень
- Поняття та ознаки правопорушень.
Люди в своїй діяльності здебільшого діють відповідно до норм закону. Поведінку, яка відповідає нормам закону, називають правомірною, тобто людина виконує все, що зобов’язана робити, і не робить того, що заборонено законом. На жаль, є й інші випадки.
Різновидність соціальних відхилень, яка пов’язана з відступленням від цілей, принципів права, може бути об’єднана поняттям протиправної поведінки.
Протиправна поведінка, як вид правової поведінки, є антиподом правомірної поведінки. Насамперед, слід зазначити, що протиправна поведінка здійснюється у сфері права, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Протиправна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина. Під протиправною поведінкою розуміють поведінку людини, направлену проти інтересів суспільства в цілому, окремих його груп, конкретних людей, контролюючих його свідомість і волю.
Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення.
Кожне правопорушення – конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний або колективний суб’єкт у певний час, у певному місці.
Правопорушення – посягання не на закон, а на ті умови, які породили цей закон, на ті класові інтереси, які знайшли в ньому своє вираження, на ті суспільні відносини, які закріплюються і охороняються ним (правопорядок). Протиправність – юридичне вираження шкідливості правопорушень для інтересів пануючого класу чи всього народу.
Правопорушення – це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізична чи юридична особа), яке передбачене чинним законодавством і за нього встановлена юридична відповідальність.[2/1]
Соціальна сутність правопорушення – нанесення шкоди тим особистим, груповим чи загальносуспільним інтересам, які юридично захищені державою.
Сутність – це головна, внутрішньо належна правопорушенню характеристика, яка дозволяє виділити його серед інших актів поведінки, вказує на його родові властивості і ознаки.
Вихідними і визначальними для розуміння суттєвого в правопорушенні, є уявлення про те, що воно характеризується суспільною шкідливістю і протиправністю.
Суспільна шкідливість, небезпечність – основна об’єктивна ознака, визначальна риса правопорушення і його основоположна об’єктивна основа, відмежовуюча правомірне від протиправного. Суспільна шкідливість проявляється в тому, що правопорушення завжди пов’язане з посяганнями на пріоритети і цінності людського суспільства, зачіпає особисті і суспільні інтереси. Акт правопорушення завжди є виклик суспільству, знехтування тим, що суттєве, цінне для нього. Суспільна шкідливість чи небезпечність правопорушення полягає в тому, що воно посягає на важливі цінності суспільства, на умови його існування. Правопорушення суспільно шкідливі своєю типовістю, розповсюдженням, це не одиничний акт, а масове в своєму прояві діяння. Правопорушення суспільно шкідливі і тим, що вони дезорганізують нормальний ритм життєдіяльності суспільства, спрямовані проти пануючих суспільних відносин, вносять в них елементи соціальної напруженості і конфліктності.
Отже, зі сказаного випливає, що діяння, які за своїми якостями не здатні спричинити шкоду суспільним відносинам, цінностям суспільства і окремій особистості, її правам і інтересам, не створюють загрози правопорядку в цілому чи не підривають правовий режим в тій чи іншій сфері суспільного життя, не можуть і об’єктивно не повинні визнаватися правопорушеннями. Усі правопорушення є суспільно небезпечними або шкідливими, оскільки вони спрямовані проти суб’єктивних прав і свобод людини, юридичної особи, держави чи суспільства в цілому. Порушуючи чиїсь природні чи юридично закріплені права, правопорушник наносить шкоду людям, природі, державі чи організаціям. Шкода буває різною: матеріальною, моральною, а іноді і дуже небезпечною, коли здійснюється посягання на життя чи здоров’я людини, на державну безпеку тощо. У зв’язку з цим кримінальні злочини є найбільш небезпечними серед усіх правопорушень.
З точки зору теорії юридичних
фактів протиправна поведінка
Шкідливість юридичних фактів – подій і правопорушень – вимірюється кількістю суспільних зв’язків, що ними порушуються, та ступенем можливості їх відновлення. Причому, можливі три варіанти: 1) один юридичний факт негативно впливає на велику кількість зв’язків між людьми; 2) юридичний факт вносить незначні зміни у стан спілкування людей, але загальна кількість подібних фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нормальне функціонування суспільства; 3) юридичний факт заподіює невідновлювані збитки суспільству чи людині.
Відомо, що право може впливати тільки на ті юридичні факти, що мають свідомо – вольовий характер, тобто протиправну поведінку суб’єктів. Крім цього, подібні юридичні факти повинні бути не випадковими, а зумовлюватись певними причинами і тому не повторюватись у часі.
Важливою юридичною ознакою правопорушення є його протиправність. Це означає, що відповідна діяльність або бездіяльність суб’єкта не відповідає вимогам, сформульованим у конкретній правовій нормі. З формально –юридичного аспекту протиправність – це порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов’язків, закріплених у нормативно–правових документах.[2/3]
Сутністю правопорушення є свавілля суб’єкта, тобто таке зовнішнє виявлення його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свободу інших суб’єктів. Правопорушення характеризується невиконанням забороняючих норм у формі дій чи бездіяльності. Не вважається правопорушенням невикористання суб’єктивного права, тому що можливість його реалізації залежить від власного розсуду суб’єкта.
Протиправність діяння обумовлена суспільною шкідливістю (небезпечністю), породжена нею. Без зв’язку з цим діяння не може бути визнане протиправним. Достатньо розповсюджене і нині в юридичній теорії положення про те, що протиправність є юридичним вираженням суспільної небезпечності, потребує уточнення. В спеціальній літературі саме ця формально–юридична сторона протиправності дуже часто абсолютизується. До недавнього часу майже загальновизнаним вважалось, що сам факт заборони діяння в правотворчому акті визначає протиправність діяння. Такий підхід, який сприймався в якості правотворчої і правоприміненої доктрини, породжував правопорушні акти і призводив до притягнення до юридичної відповідальності осіб, які приносили своєю діяльністю суспільну користь.
Поняття протиправності не може бути зведене лише до зовнішньої його сторони. По цій причині в протиправності слід розрізняти два аспекта.
По – перше, протиправність є об’єктивована форма вираження суспільно шкідливого, його зовнішня сторона. Це означає, що суспільно шкідливе (небезпечне) діяння повинно бути офіційно підтверджене законом в якості протиправного.
По – друге, протиправність є об’єктивною властивістю правопорушення.
Об’єктивною в тому значенні, що будь-яке правопорушення посягає на суттєве в праві, тобто на ті соціальні блага, які надає право: охоронний ним загальний інтерес, той порядок в суспільних відносинах, який підтримується за допомогою правового інструментарію, прогресивну діяльність і конструктивні засоби його здійснення. Правопорушенню належить те, що береться ним під охорону. Саме в цьому значенні протиправне невідокремлене від суспільно – небезпечного, шкідливого.
Для правопорушень важливою ознакою є наявність провини – внутрішнього негативного ставлення суб’єкта до інтересів людей, суспільства. Провина відокремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що суспільно шкідливі, порушують норми права, але не відображають негативного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад, необхідна оборона). Провина має об’єктивну і суб’єктивну сторони (як почуття провини). Всі сумніви стосовно доведення провини особи витлумачуються на його користь (ст.62 Конституції України).[1/1]
Наявність провини передбачає іншу ознаку правопорушення – можливість покарання, тобто застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру. Суб’єкти, що вчинили об’єктивні правопорушення (без вини зобов’язуються, і то не завжди, лише до відновлення порушених прав). Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити правопорядок, права і свободи громадян. Всі правопорушення і відповідальність юридично закріплені в законодавстві. Питання про відповідальність за порушення природних прав людини, які юридично не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або на підставі застосування права за аналогією права і закону.
Для правопорушення характерна наявність причинного зв’язку між діянням і суспільно небажаними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.
Отже, правопорушення – це зовнішній акт поведінки-діяння, яке може проявлятися у формі дії або бездіяльності (не визначаються правопорушенням думки, почуття, психічні процеси тощо). [2/14]
Правопорушення має свідомо-вольовий характер, тобто момент здійснення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, знаходиться під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними свідомо і добровільно. Відсутність вільної волі являється юридичною умовою, при якій діяння правопорушенням не визнається, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається тільки неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються).
1.2. Види правопорушень.
Для наукових і практичних цілей створені різноманітні класифікації правопорушень. Види правопорушень – класифікаційні групи правопорушень за різними підставами розмежовуються між собою за ступенем суспільної шкідливості (небезпечності), за об’єктами посягань, за суб’єктами, за розповсюдженням, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони, а також за процедурами їх розгляду.
Отже, правопорушення класифікуються за: а) ступенем суспільної небезпеки – на злочини і провини; б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні правопорушення у сфері трудового законодавства і інші; в) колом осіб – особові і колективні; г) за характером правових приписів – нормативно-правові і дисциплінарні; д) в залежності від характеру цивільно-правового порушення – договірні і позадоговірні правопорушення; е) правопорушення у сфері суспільного життя (в сфері соціально-економічних відносин, в суспільно-політичній сфері, в сфері побуту і дозвілля).
Найбільш поширеною
Злочинами визначаються правопорушення, з якими пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним виразом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх скоєння кримінального покарання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів.
Правова система повинна володіти такими механізмами, при яких визнання того чи іншого діяння злочинним не знаходилось би виключно в залежності від законодавця. В зв’язку з цим поділом постає проблема розмежування кримінальних злочинів і адміністративних проступків, оскільки провести межу між ними досить не просто.
Традиційно злочином визначається суспільно небезпечне винне діяння, що посягає на цінності, які охороняє кримінальний закон і є забороненим під
загрозою покарання.[2/6]
Офіційне поняття злочину дається у ст. 7 ККУ, згідно з якою “злочином визначається передбачене кримінальним законом суспільно – небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, і так само інше передбачене кримінальним законом суспільно – небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок. Не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної небезпеки.”[1/4]
Для того, щоб правопорушення вважалося злочином, воно повинно містити в собі такі ознаки: кримінальна протиправність, суспільна небезпечність, винність, карність.
Суспільна небезпека – оцінна категорія, що характеризується певними діями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об’єктам, що охороняються кримінальним законом.Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак злочину: цінністю того блага, на яке посягає злочин; шкідливістю наслідків, що настають через учинення злочину; способи діяння; мотивами діяння, формою та ступенем провини.
Друга ознака злочину – кримінальна протиправність – указує, що лише діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатися злочином.
Третя ознака – винність – указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Там, де нема вини, нема злочину. Діяння може бути суспільно небезпечним, але якщо нема вини – це не злочин.
Карність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і термін покарання.
Є різні позиції щодо відмежування злочинів від інших правопорушень. Одна з них базується на визначенні ступеня суспільної небезпеки. Злочином вважають найбільш суспільно–небезпечні правопорушення. Якщо у правопорушенні наявні всі вище перелічені ознаки, кажуть, що в ньому є склад злочину, а отже, воно є злочином. Якщо ж у діянні відсутня якась із перелічених ознак, то воно не вважається злочином.
Кримінальним законодавством передбачено кілька видів злочинів:
1) особливо тяжкі злочини (умисне вбивство, бандитизм, державна зрада та ін.);
2) тяжкі злочини (умисне тяжке тілесне пошкодження, контрабанда, розголошення державної таємниці та ін.);
3) менш тяжкі злочини (втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, зловживання владою або посадовим становищем тощо);
4) злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки (глум над державною символікою, незаконне полювання тощо).
Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочини, і відповідальність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать до проступків. Якщо діяння охоплює всі ознаки, визначені в кримінальному законі, але позбавлене суспільно–небезпечного характеру, воно не являється злочином, а може бути або протиправним проступком співвідносного виду (цивільного, адміністративного, дисциплінарного) або правомірним діянням.
Види проступків за характером своєї суспільної значимості один від одного не відрізняються: всі вони суспільно шкідливі, але не небезпечні для суспільства. Однак проступки різних видів посягають на різні, більш чи менш самостійні сторони правопорядку.[2/2]
Якщо не одне суспільно – шкідливе діяння одночасно торкається різних сторін правопорядку, воно являється проступком декількох видів (цивільним і адміністративним, адміністративним і дисциплінарним і т. д.). Наприклад, якщо власник автомобіля порушує правила дорожнього руху (не здійснюючи при цьому злочину) і спричинює майнову шкоду перехожому, діяння одночасно являється і адміністративним, і цивільним проступком. В цих випадках особа може нести одночасно відповідальність різних видів: цивільно – правову і адміністративну, адміністративну і дисциплінарну, крім випадків, коли закон прямо це забороняє.
Злочин і аналогічний
Проступки – менш небезпечні для суспільства діяння. Вони посягають на цінності, що охороняються всіма іншими (крім кримінально – правових) нормами права – цивільного, адміністративного, трудового, екологічного, фінансового тощо. Тому серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні, цивільно – правові, конституційні, матеріальні та ін.
Проступки – делікти (лат. delictum – проступок) – правопорушення, які завдають шкоду особі, суспільству, державі, і являються основою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності.[2/15]
Адміністративними правопорушеннями (проступками) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.[1/3]
Адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: протиправність, винність і відповідальність (адміністративне стягнення).
Визначальною з названих ознак є поняття діяння, забороненого адміністративним законодавством. По – перше, це вольовий акт поведінки певної особи; по–друге, воно має два аспекти поведінки: дію чи бездію. Дія – активне невиконання законних вимог, а також порушення встановленої нормами права заборони (наприклад, порушення правил полювання). Бездія – пасивне невиконання передбачених законодавчими й нормативними актами обов’язків.
Важливою ознакою
Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного законодавства, оскільки може завдати шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а також загрожує небезпекою.
Правові норми, за порушення яких настає адміністративна відповідальність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й іншими галузями права, а саме: цивільного, трудового, земельного тощо (порушення правил охорони праці – трудове право; агрохімічних норм – земельне право).
Наступною ознакою є провина, тобто психічне ставлення особи до її поведінки та наслідків. Вина виступає у двох формах: у вигляді умисної та необережної.
Адміністративне правопорушення багато в чому нагадує злочин – так само воно може бути спрямоване проти громадського порядку, власності, прав і свобод громадян тощо. Головною ознакою, за якою адміністративні правопорушення відрізняються від кримінальних злочинів, є менший ступінь суспільної небезпеки. Адміністративне правопорушення переростає у злочин, якщо адміністративний проступок набув ознак складу злочину і якщо адміністративне правопорушення вчинене вдруге.
Із співвідношення відповідних статей кримінального законодавства і законодавства про адміністративні правопорушення видно, що і злочини і адміністративні правопорушення посягають на однакові за своїм характером об’єкти, саме це складає суспільну небезпеку. Завдання адміністративного і кримінального законодавств складається в охороні від посягань одних і тих же об’єктів.
Дисциплінарні проступки – це суспільно небезпечні вчинки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність. У Кодексі законів про працю визначено два види стягнень, що можуть бути накладені на працівників – догана і звільнення. Робота деяких категорій працівників пов’язана з підвищеним ризиком і небезпекою, що зумовлює потребу в додержанні чіткої дисципліни і порядку (залізничники, авіатори, митники та ін.)
