Правописні дискусії в галичині XIX ст

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Кафедра новітньої  історії України

ПРАВОПИСНІ ДИСКУСІЇ В ГАЛИЧИНІ У ХІХ СТ.

Курсова робота

студентки ІV курсу

історичного факультету

гр. Іст–41 з

Гадзаман Надії

Науковий керівник:

канд. іст. наук, доцент

Павлишин О. Й.

.

ЛЬВІВ 2013

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………….   3

РОЗДІЛ  І Стан галицької науки на початку  ХІХ ст. ……...........   8

1. Перемишльський гурток 1816 р. ………………………..    8
2. «Руська Трійця» ………………………………………….     14

РОЗДІЛ  ІІ Правописні дискусії галицьких українців під час

    «Весни народів»………………………………………………….     20

2.1 Перше періодичне видання галицьких українців

 «Зоря Галицька»………………………………………………….     22

2.2 Собор руських  вчених………………………………………..     28

РОЗДІЛ  ІІІ Правописні дискусії в другій половині ХІХ ст………     30

3.1 Друга «азбучна  війна»……………………………………....      30

3.2 Мовна  полеміка між москвофілами та  народовцями……..    35

ВИСНОВКИ…………………………………………………………….    42

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ……………………….   43

ВСТУП

Актуальність  теми. Ця тема є надзвичайно актуальною і в наш час, оскільки ще з 90-х років ХХ ст. точиться боротьба між галицькою та східноукраїнською писемними традиціями. Інститут української мови Національної Академії Наук робив і робить спроби їх усунути, що видно з нового орфографічного довідника 1999 р., проте повного консенсусу, повного задоволення амбіцій сторін, напевне, навряд чи вдасться досягти. Мова – живий організм, система якого перебуває в постійному русі, весь час потрібно враховувати нове в нашій мові, уточнювати 
поодинокі елементи орфографії. 

Метою роботи – показати як розгорталась боротьба галицьких українців навколо українського (руського) письма протягом усього ХІХ ст. серед інтелігенції, духовенства, громадських діячів.

Об’єктом  дослідження є просвітні організації, товариства, гуртки, що були створені українцями в Галичині, які ставили перед собою завдання замінити церковнослов’янську мову на українську розмовну мову, зрозумілішу для народу.

Предметом дослідження – гостра полеміка між прихильниками кирилиці й  прогресивними діячами, які стояли на позиціях народної мови. Також ми намагались показати впливи східноукраїнської інтелігенції на розвиток української мови в Галичині.

Завданням роботи є вивчення і висвітлення таких питань:

• стан галицької науки на початку ХІХ ст.
• правописні дискусії галицьких українців під час  «Весни народів»
• правописні дискусії в другій половині ХІХ ст

Хронологічні  рамки охоплюють усе ХІХ ст., час коли в Галичині почалося національнео відродження, яке було пов’язане перш за все з формування української нації та мови, що є одним із ключових питань українського державотворення.

Правописні  дискусії у ХІХ ст. в Галичині в історичній літературі активно обговорював М. Возняк. Одне із основних завдань автора – пояснити причини «недопускання живої мови до галицьких граматик». Він зазначав, що «одно з перших місць займає той факт… що в відродженню галицької України взяло таку визначну участь духовенство, так тісно звязане з церковно-словянською мовою. Видно се найкраще по закордонній Україні, де православне духовенство не могло відогравати так великої ролі в відродинах своєї вітчизни, як в Галичині уніатське». Порівнюючи галицькі і наддніпрянські граматики, автор відзначав, що «в закордонній Україні в одній із перших граматик мужицької мови – граматиці Павловського – в основу взяв автор народню живу мову. Тою самою дорогою пішли й пізніші дослідники української мови, Українці і великороси, Срезневський, Лавровський, Максимович, Даль…». Щодо Галичини, дослідник погоджувався із Драгомановим, який вважав, що у краї «не тільки Лозінский, Левицкий, але й Головацкий и Осадця не посміли узяти за основу своїх виводів граматичних малоруску простонародню мову, а намішали з нею у свої граматики и церковних и російських елементів». Інша причина відутності народної мови у граматиках першої половини ХІХ ст., на думку автора, – «сильний вплив граматики Смотрицького, яка, як звісно, через двіста літ по своїм виході була шкільним підручником не тілько на Україні, Білоруси та Московщині, але й у південній славянщині».¹

Активно долучались до розробки проблеми правописних дискусій у  ХІХ ст., які точилися в Галичині й сучасні українські історики, зокрема І. Райківський², С.Заброварний³. 

Розглядаючи непрості українсько-польські стосунки у ХІХ ст. в Галичині та торкаючись питання москвофільства, львівський історик М. Мудрий⁴ виділяє дві причини, які призвели до відмови від латинського алфавіту: 1) небезпідставні побоювання вищої греко-католицької ієрархії, що запровадження латиниці призведе до втрати духовенством контролю над суспільними низами;  2) розчарування молодої української інтеліґенції у перспективах швидкого «національного відродження». Він твердить, що    інстинкт самозбереження підказував тогочасній галицько-руській інтеліґенції з числа священнослужителів, що треба робити наголос на традиційних цінностях, уникати будь-яких експериментів.

Досліджуючи етнополітичні процеси, які відбувалися у суспільно-політичному житті галицьких українців ХІХ – початку ХХ ст. у контексті впливу на цей регіон російського суспільно-політичного чинника, О.Сухий вказує на. процеси національної самоідентифікації, які утверджувалися у свідомості галицької інтелігенції. Внаслідок реформ 1861-1867 рр. в Австрійській імперії, що усунули галицьких українців від активної політики і сприяли їх орієнтації на схід, стала еволюція русофільської ідеології в москвофільство, представники якого проголошували національну і культурну єдність з державною Росією і виступали головними опонентами українського національного руху⁵.

В першому розділі роботи ми намагались наголосити на причини, в наслідок яких в Галичині відбулися так звана «азбучна війна», яка виникла у 1834 р. внасліок статті відомого діяча о. Й. Лозинського «О wprowadzeniu abecadła polskiego do рismiennictwa ruskiego», у якій автор запропонував замінити церковнослов’янську кирилицю, не досить зручну для передання звуків живої народної мови на польський варіант латинки, спираючись на приклад збірника українських народних пісень Вацлава з Олеська. Це й викликало цілий ряд гострих полемічних статей – як з боку прихильників латинки, так і з боку противників (українські культурні діячі і публіцисти), які стояли на позиціях народної мови;

В другому розділі  йде мова про розгортання правописних дискусій під час революції 1848 – 1849 років, коли український рух у Галичині набував політичних форм, однак питання вибору напрямку розвитку своєї літературної мови і власної національної ідентичності залишалося відкритим. В цей період особливо гостро стояло питання про відмежування від польського національного руху, а отже Галичина має бути поділена на дві провінції за національною ознакою. Для власного національного самоозначення галичнани вживалися назви «Русь», «руський», «русини». На практиці виявилося, що національний рух русинів під час «Весни народів» не такий уже слабкий, як могло декому здаватися. Адже засновано тоді було ряд громадських організацій та з’явилися пресові органи, постали наукові й освітні установи.

У третьому розділі  ми намагались показати причини виникнення другої «азбучної війни», яка розгорілася в Галичині після 1859 р., коли губернатор Галичини Аґенор Ґолуховський намагався ввести латинку до руської мови адміністративними засобами. Це питання готувалося довгими роками, під гаслом боротьби з російськими впливами, а особливо воно стало актуальним  після поразки революції 1848 – 1849 рр., тривала боротьба з вимогами рівних прав для руського населення Галичини. Вже тоді серед польських діячів побутувала думка, що руська мова є наріччям польської (у декого – російської), яким послуговується лише простий люд. До речі такої ж думки дотримувались і москвофіли. Такий стан речей викликав цілий ряд дискусій, які точилися до кінця ХІХ ст.

У висновках  курсової роботи узагальнено викладений матеріал та подані її підсумки.

РОЗДІЛ  І Стан галицької науки на початку  ХІХ ст.

1.1. Перемишльський гурток 1816 р.

Українська  національний рух, а разом з ним і вимоги про українську мову, зароджувалися в Галичині в той час, коли в Європі поширювалися настрої слов’янського пробудження та єдності. Слов’янський світ особливо піднімався у зв’язку з національно-визвольною боротьбою південно-слов’янського етносу на Балканах – Чорногорії та Сербії. Відродження русинів у Галичині відбувалося в умовах, коли в краї міцно укоренилася польська національна ідея, а польські організації вимагали побудови незалежної польської держави, а тим самим не визнавали української (руської) мови. Складність у зародженні української національної ідеї в Галичині була зумовлена ще й тим, що у 40 х роках ХІХ ст. тут сформувалася москвофільська течія, представники якої заперечували існування українського етносу та його мови. 

ХIХ – початок ХХ – це знаковий період для історії української літературної мови. В українську словесність прийшли не просто талановиті письменники, а діячі національної культури, інтелектуали, титани думки, пристрасні публіцисти, сподвижники української ідеї, які працювали більше, ніж жили: Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Павло Грабовський, Михайло Старицький, Леся Українка, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський, Іван Огієнко. Вони не могли вже терпіти ганебних царських заборон і цісарських обмежень української мови, наруги над рідним народом, гнівно відповідали на утиски й цькування, виступаючи з протестами, вступаючи у дискусії й самі організовуючи їх.

На початку ХІХ ст. у Галичині поширюються ідеї Просвiтництва, які в часі збiгаються з першою хвилею нацiонально-визвольного руху. Денацiоналiзаторська полiтика загарбникiв стала причиною вiдсутностi в Галичинi української iнтелiгенцiї, шкiл, значних матерiальних i духовних здобуткiв. Польська шляхта прагнула полонiзувати українськi землi, перетворювала мiста у свої форпости, ускладнювала доступ до них українського населення. Вони намагались звести нанiвець функцiї народної мови, не допускали її в сферу полiтико-адмiнiстративного i культурного вжитку. Духовна нива нацiонального життя цього перiоду густо засiяна iменами народних дiячiв, серед яких чiльне мiсце посiдає греко-католицьке духовенство — єдина на той час освiчена верства українського суспiльства, яка вiдiграла мiсiю iдеолога i провiдника нацiонально-визвольного руху галицьких русинiв. УГКЦ починає вiдiгравати все бiльшу роль у нацiонально-культурному вiдродженнi краю. Навiть сам факт приналежностi до греко-католицького обряду в цей перiод означав приналежнiсть до числа українцiв. М. Возняк, характеризуючи цей перiод, зазначав, що «обставини українського життя в Галичинi склалися так, що навiть праця в iнтересах церкви . було то працею над задержанням людей в українськiй народностi»⁶. Iсторично склалося так, що майже всi дiячi західноукраїнського відродження належали до священицького стану. Ряди нацiональної iнтелiгенцiї поповнювала тiльки духовна семiнарiя. Разом з тим, сiльськi священики досить часто мало чим вiдрiзнялися вiд селян. Як вiдмiчав відомий український вчений М..Возняк «…на селi не раз можна було бачити, як священик у подертiй одежинi, з люлькою в ротi, з батогом у руках iшов коло своїх коней або волiв»⁷.

Тому на початку ХІХ ст. важливим осередком українського національного життя став старовинний Перемишль, де сформувався культурно-освітній осередок. Тут у  1816 р. за підтримки митрополита М. Левицького І. Могильницький організував так зване «Клерикальне товариство», що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладні релігійні тексти українською мовою. До цього осередку також входили І. Лаврівський, Й. Левицький, М. Герасевич, В. Компаневич та інші. У статуті товариства було наголошено, що книжки мають бути написані народною мовою, доступним стилем, щоб прості люди могли ними вільно користуватися. Саме у середовищі духовенства і міщан Перемишля поширився рух за національну школу. З ініціативи галицьких митрополитів та єпископів П. Білянського, А. Ангеловича, М. Левицького та інших духовних діячів при греко-католицьких церквах почали відкриватися парафіяльні школи. Лише в Перемишльській єпархії їх було 385⁸. Поляки вимагали, щоб навчання у цих школах провадили польською мовою. Українську мову в народних школах відстоював Перемишльський митрополит М. Левицький. Він вніс прохання до віденського уряду, щоб ввести в сільських школах українську мову викладання⁹. У своєму меморіалі до австрійського уряду Митрополит М. Левицький стверджував, що «українська мова є народною», а «українці в Польщі є народом, окремішним від поляків і москалів»¹⁰. Тоді ж галицький губернатор Гауер звернувся до львівського митрополита М. Левицького з листом, в якому висловлювався проти введення української (тоді - руської) мови в народних школах, мотивуючи це тим, що «ця мова насправді ще не вироблена говірка, якою мало або зовсім нічого не пишуть, тому вона не потрібна й для самих русинів, що переважно володіють польською мово»¹¹. Проти такого ставлення до української мови виступив І. Могильницький, доводячи, що український народ найчисельніший у Галичині, а його мова не є ідентичною з польською, ані є мішаниною інших слов’янських мов. 

Окрім того, М. Герасевич, один із керівників Львівської єпархії, висловив цікаві думки про єдність етнічних коренів галицьких русинів із автохтонним населенням Поділля, Волині та Київщини. Він був одним із перших дослідників, які торкнулися проблем розселення українського етносу, спільних коренів українства. Відомим автором історичних праць був василіянин В. Компаневич, який досліджував історію монастирів. У галузі історіографічних досліджень плідно працював І. Лаврівський. Він підготував популярну Історію Русі і переклав польською мовою Літопис Нестора¹². 

І. Могильницький особливо важливого значення надавав українській школі. Завдяки його праці та наполегливим старанням у Перемишльській єпархії у 1832 р. діяли 385 парафіяльних шкіл, відкрито 24 тривіальні школи з русинською (українською) мовою навчання і одна школа в селі Лаврові Старосамбірського району ¹³. У 1816 р. І. Могильницький уклав буквар українською мовою, а також катехизис “Наука християнська”. Єпископ М. Левицький окремим пастирським листом доручив користуватися цим катехізисом греко-католицьким священикам з метою навчання парафіян релігії і розіслав його до всіх церков єпархії¹⁴. 1823 р. І. Могильницький підготував граматику русько-української мови «Граматика язика словено-руського», яку була написана українською книжною мовою, але вона не була надрукована і побачила світ тільки в 1910 р. завдяки професорові М. Вознякові¹⁵. Важливо підкреслити ставлення І. Могильницького до української літературної мови. До граматики він написав передмову “Відомість о руськім язиці”, яка була надрукована у 1829 і 1837 рр. як перша наукова розвідка про українську мову в ХІХ ст. У ній вчений спростував погляди окремих польських вчених, котрі не визнавали самостійності української мови, і доводив, що вона започаткована ще в період Київської Русі.  Він вважав, що писемна, літературна мова повинна відрізнятися від простої народної мови, тобто дотримувався теорії про два стилі. Ця проблема була предметом тривалих дискусій між галицькими вченими упродовж цілого ХІХ ст. Якби І. Могильницький був своєчасно висловився на користь народної мови, то, можливо, вона значно раніше перейшла б у літературну. Однак І. Могильницький не міг однозначно стати на бік простої народної мови, як не могли цього зробити й інші галицькі вчені¹⁶. Справа в тому, що на території Східної Галичини функціонували в той час, як функціонують і тепер, кілька українських говорів, зокрема: гуцульський, лемківський, бойківський, покутський та наддністрянський. Стати на бік народної мови означало стати на бік одного з цих говорів на шкоду іншим. Цей факт був головним козирем у руках противників народної мови майже упродовж усієї другої половини XIX століття.

Багато років  дискутувалося також питання стосовно старослов’янської мови. Її прихильники стверджували, що немає ніякої потреби запроваджувати в літературу народно-розмовну мову, бо вже є готова, опрацьована, кодифікована й канонізована староцерковнослов’янська мова, яку добре розуміють, мовляв, усі галичани. На церковнослов’янську мову накладалася й охоронна функція, тобто її використовували як засіб захисту від полонізаційних процесів. Ось навколо цих питань і проводилися дискусії упродовж майже цілого XIX століття.

І хоч зусилля  товариства, що вилилися у видання  кількох молитовників та букварів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги, оскільки це була перша спроба української інтелігенції, як на правобережній, так і на Лівобережній Україні, організуватися й, що важливіше – привернути увагу до мовного питання, яке на наступні десятиліття лишатиметься основною справою західноукраїнської інтелігенції. Проте намагаючись «вдосконалити» місцевий діалект, І. Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з численними церковнослов’янськими домішками17. Отриманий внаслідок мовний суржик мало сприяв спростуванню тверджень про непридатність української мови для літературного вжитку.  Перемишльський гурток освітян порушив мовну проблему, яка надовго привернула увагу галицької громадськості. Його учасники виявляли великий інтерес до української історії, чимало зробили для піднесення українського шкільництва. Діяльність Перемишльського гуртка заклала ґрунт для створення знаменитої Руської трійці.

2. «Руська Трійця»

У 30 – 40-х роках ХІХ ст. центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова. В рух національного відродження впливає нова молодь, яка вносить радикальні зміни в  радикальні зміни в тогочасну літературу шляхом запровадження народної мови. Молода інтелігенція захопилася ідеєю відродження слов’янських народів, особливо української народності в Галичині. Цю молодь очолювала «Руська трійця», яка розпочала свою діяльність у 1833 р. в стінах греко-католицької духовної семінарії у Львові. У центрі громадсько-політичної та культурно-просвітницької діяльності організації були М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич, М.  Устіянович, Ю. Ількович. Однією з перших громадських акцій «Руської трійці» став виступ М. Шашкевича на урочистих зборах у семінарії, присвячених дню народження імператора Франца І, українською мовою (зазвичай подібні промови виголошувалися латинською, польською, німецькою). Незабаром з’явився ще й вірш М. Шашкевича «Голос галичанина», який широко розповсюджувався серед семінаристів. Діячі «Руської трійці» вбачали своє головне завдання в тому, щоб збирати національний фольклор і на його засадах розвивати майбутню літературу. Засобом для досягнення мети мали стати книжки українською мовою. Ще у 1833 р. М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький уклали рукописну збірку «Син Русі», яка була пронизана ідеями служіння Вітчизні. Ця патріотична ідея знайшла своє відображення в пам’ятнику Маркіяну Шашкевичу на Личаківському кладовищі у Львові, де мати-Україна схилилася в сумі, оплакує свого сина. У 1834 р. М. Шашкевич склав альманах своїх творів під назвою «Зоря», писаних народною українською мовою, включивши до нього народні пісні. Цензор заборонив видання альманаху. Але трійчани не відступилися від своїх задумів. А у 1837 р. М. Шашкевич та його однодумці І. Вагилевич та Я. Головацький створили «Русалку Дністрову» – першу літературну збірку, видану в Галичині народною українською мовою. Члени «Руської трійці» першими проголосили окремішність галицьких русинів від поляків і росіян та їх національну єдність з наддніпрянськими українцями. Іван Франко високо оцінив вихід у світ «Русалки Дністрової»¹⁸, зазначивши, що вона наскрізь була пронизана революційними ідеями. Ідеї М. Шашкевича та його побратимів більшість вищого галицького духовенства сприйняла вороже. Довідавшись про видання русинської книжки, львівський цензор Венедикт Левицький домігся її арешту. Тираж «Русалки Дністрової» було затримано у Відні й конфісковано. Однак близько двох сотень примірників розійшлися за різними адресами. Це була важлива історична подія, оскільки в галицьких українців з’явилася перша друкована книжка українською мовою. 

Отже, поява першої книги, виданої українською мовою, стала віхою у справі національного відродження галицьких українців, які заявили про себе як про частину єдиного українського народу, що має свою історію, самобутню культуру.

Саме в 30-ті роки ХІХ ст., як зазначалось вище, виникає перша «азбучна війна» у Галичині внаслідок появи у 1834 р. статті «О wprowadzeniu abecadła polskiego do рismiennictwa ruskiego» українського вченого Й. Лозинського, в якій він запропонував ввести замість «мертвої» кирилиці польський алфавіт. Для наочного переконання в такій доцільності він 1835 р. цим алфавітом опублікував свою етнографічну працю «Ruskoje wesile» («Руське весілля») яка очевидно, вийшла невеликим тиражем ¹⁹. Пропонуючи заміну кирилиці польським алфавітом, на думку С. Заброварного, Й. Лозинський, з одного боку вказував на вади й недосконалості кирилиці, а з іншого – переваги і зручності в застосуванні польської абетки²⁰. Зокрема, серед вад кирилиці Й.Лозинський назвав довгі назви букв, які не завжди правильно передавали звук мови,  різні букви та означення того самого звуку й навпаки, передача твердих й м’яких звуків додатковими буквами, тоді як у польському алфавіті вживаються тільки умовні позначення букв²¹. На його думку вживання латинки у руському письмі могло дати поштовх до розповсюдження руської мови серед інших слов’янських народів.         

 Ця пропозиція зазнала гострої критики, зокрема в брошурі М. Шашкевича  «Азбука і abecadło», яка вийшла у 1836 р., у якій автор виступив проти заперечення старих традицій. Не відкидаючи потреби оновлення старої системи, яка більше відповідала б духові часу, М. Шашкевич стверджував, що руська література повинна продовжувати традиції, з яких вона вийшла й розвинулась, в тому числі й кириличне письмо. М.Шашкевич заперечував погляд Й. Лозинського, нібито русини не мали своєї літератури, називаючи як приклад такі твори, як «Слово о полку Ігоревім», «Літопис Нестора», «Руська правда». Він був переконаний, що кирилиця більш придатна для вживання хоч би тому, що має більше знаків для передачі нюансів української мови. На його думку, введення до української літератури чужого письма – це «немовби встромляння в живе тіло, що має свою душу»²². Прийняття польського «абецадла» призведе до зближення з польською літературою, але не зробить її доступнішою для інших народів, зокрема слов’янських. М.Шашкевич не заперечував проти реформування кириличного письма, й навіть «Русалка Дністрова» була написана так званою «гражданкою»²³. Спочатку проти неї був деякий опір з огляду на її російське походження (немає сумніву, що на позицію діячів «Руської Трійці» вплинула література з підвладних Росії етнічних українських земель, зокрема твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Максимовича та ін.., яка різними шляхами надходила в Галичину) та згодом прийняли її в Галичині у варіанті, запропонованому П.Кулішем, від імені якого й пішла назва – «кулішівка». До речі на середину 1840-х років і сам Й.Лозинський відмовився від попереднього проекту і сам почав використовувати «кулішівку»²⁴. Безпосередній вплив на написання М. Шашкевичем і Й. Левицьким відповідей на проект запровадження латинської абетки в «руський» правопис мав відомий історик Д. Зубрицький. Критична стаття з щодо проекту Й. Лозинського була написана Д. Зубрицьким кількома днями пізніше також польською мовою “O zaprowadzeniu Abecadła polskiego zamiast cirylicy do ruskiej pisowni” і мала великий вплив на сучасників через поширення в рукописах. М. Возняк дійшов висновку, що при написанні відгуку на працю Й. Лозинського метою галицького історика була не його публікація, а задум активізувати молоді сили в краї, заохотити їх до захисту мови від загрози полонізації²⁵. Очевидно, це вдалося, бо М. Шашкевич та Й. Левицький по-своєму розвинули його аргументи і спричинилися до провалу запропонованого проекту²⁶.

Помітною працею з проблем української мови була українська граматика Й. Левицького, написана німецькою мовою та видана в 1834 р. Автор знайомив європейського читача з особливостями української мови, однак у книзі була представлена не справжня українська мова, якою розмовляли українці, а сурогат, мішанина старослов’янських, українських, великоруських і польських слів. Й. Левицький був твердим прихильником старослов’янської мови та етимологічного принципу правопису, він усе життя обстоював написання ъ у кінці слів після твердих приголосних, дуже різко та непримиренно нападав на прихильників фонетичного правопису. Ці погляди він обстоював у всіх своїх наступних статтях, які були опубліковані в українсько-, польсько- та німецькомовних галицьких часописах. Він мав, звичайно, послідовників, зокрема сільські священики Т. Лисяк і Т. Глинський, письменник М. Устиянович, редактор української газети «Вhстникъ», яка видавалася у Відні, Ю. Вислобоцький, працівник Міністерства освіти Г. Шашкевич²⁷.

В історії  розвитку української мови боротьба за усталення єдиного правопису, яка тривала впродовж майже цілого XIX ст. і не вщухала й на початку XX ст., була досить складною²⁸. Не випадково наслідки цих суперечок дали підставу І.Франкові так схарактеризувати той період: «Ідеї, форму вислову, стіль, мову – все ми занедбали за тою боротьбою о букви, немов мертвецким сном проспали європейский і словянский романтизм, і реалізм, і народництво, проспали розвій наук природничих, історичних і суспільних»²⁹. Однак, висуваючи ідею єдиного правопису для всієї України, І.Огієнко наголошував на тому, що «...в нас помітно великий нахил завести до себе мудрого правопису Галичини... наші діти замість навчатися рідної мови, баламутимуть тямки, забиватимуть памороки отими двома крапками та блукатимуть з отим приблудним «ся»"³⁰.

«Руська трійця» виконала велику місію національного відродження, давши перший поштовх до піднесення та розвитку національної свідомості. Піонерами національного відродження Галичини судилося стати так званій «Руській трійці»: Маркіяну Шашкевичу, Іванові Вагилевичу та Якову Головацькому. Всі вони були дітьми священиків і самі стали священиками. Ще на шкільній лаві захопилися ідеєю відродження слов’янських народів і під впливом українського письменства у Російській імперії працювали над відродженням української народності в Галичині³¹. Їіяльність знайшла продовження в українському національному рухові під час революції 1848 -1849 pp., а згодом у народовському напрямку національного руху на західноукраїнських землях.

РОЗДІЛ ІІ Правописні дискусії галицьких українців під час

«Весни  народів»

Другий етап українського національного відродження  в Галичині розпочався після революційних подій 1848 року у Відні, так званої «Весни народів», яка мала значний вплив на всю Австрійську імперію. Щоб захистити національні та патріотичні права українського населення патріотичні сили Галичини утворили свою політичну організацію – «Головну Руську Раду», яка «проголосила національну єдність тоді 15-мільйонного українського народу»³². У своїй діяльності «Головна Руська Рада» обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Однією з важливих вимог було забезпечення вільного національного розвитку Галичини. Виступаючи під гаслами національно-культурного відродження, ГРР виробила національну програму в галузі освіти. Серед її вимог, поданих наміснику Галичини, було «необхідність навчання у початковій, середній і вищій школі українською мовою»³³. У Галичині великого розмаху почав набарати рух за народну освіту. Загальною була вимога запровадити в народних школах, гімназіях викладання українською мовою. У відповідь на ці вимоги уряд змушений був погодитися на запровадження викладання українською мовою в народних школах, введення в гімназії української мови спочатку як факультативної, а згодом і як обов’язкової дисципліни. 

Головна Руська Рада намагалась максимально використати  історичний момент для того, щоб  створити умови для подальшого розвитку українського народу в Австрійській імперії. Однією з головних передумов вважалось завдання об’єднати всі землі імперії населені українцями в один коронний край зі значними автономними правами. Першим кроком для цього повинно було стати розділення Королівства Галичини і Лодомерії на дві частини — українську і польську. У листі до цісаря від 9 червня 1848 року зазначалось, «... щоб ті простори Галичини, що є замешкані Русинами, творили для себе провінцію з осідком політичної краєвої управи у Львові. Отся часть обминає східні округи Галичини з руським населеннєм, так як ся часть краю була первісно самостійним князівством, та в кінці червеноруським Воєвідством — та щоб ті частини краю, що замешкують Мазури, відділено від «руської провінції». Ся часть краю обминає західну частину Галичини і має польське населеннє»³⁴.

 «Головна Руська Рада» провела кілька важливих заходів, спрямованих на активізацію національно-культурного життя українського народу Галичини. З цією метою засновано культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська матиця», яке видавало популярні та доступні за ціною книжки для українців, відкрито Народний дім – важливий осередок освіти і культури. Одночасно відбувся з’їзд діячів української культури, що увійшов в історію під назвою «Собор руських учених». У Галичині започатковано першу українську газету «Зоря Галицька». Значно зросла кількість шкіл з українською мовою викладання. У 1850 р. таких шкіл у Галичині було понад 1500³⁵. У 1848 р. у Львівському університеті засновано кафедру української мови, яку очолив Яків Головацький. 

2.1. Перше періодичне видання галицьких українців «Зоря Галицька»

Перший часопис  українською мовою в Галичині почав виходити 15 травня 1848 р. Була це «Зоря Галицька» - орган «Головної  Руської Ради», що  тоді виконувала роль провідної організації для  всіх українських земель Австрійської імперії. Серед співробітників «Зорі Галицької» були найвизначніші політичні й культурні діячі Східної Галичини – Я. Головацький, І. Гушалевич, В. Дідицький, С. Качала, К. Климкович, А. Могильницький, І. Наумович, А. Петрушевич, М. Устиянович і багато інших. В цьому часопису містилися також деякі твори М. Шашкевича та Є. Гребінки. «Зоря Галицька» виходила протягом 10 років (останній номер цієї газети вийшов 9 квітня 1857 р.). У 1848 – 1852 рр. вона мала переважно політичний характер, пізніші номера були присвячені «літературі й господарству»³⁶. Першим видавцем і редактором «Зорі Галицької» був А. Швецький, а з 64-го числа (1850 р.) видання часопису перебрав Львівський Ставропігійський інститут. У 1856 р. воно знову опинилося в приватних руках. За весь час свого існування «Зоря Галицька» перемінила шість., редакторів, причому дехто з них обіймав редагування по кілька разів. Така часта зміна редакторів відбивалася не тільки на напрямі, а навіть і на мові часопису. Спочатку «Зоря Галицька» виходила українською народною мовою і в народницькому дусі, з середини 1851 р. (за редагування І. Гушалевича) стає виразно москвофільською. Потім ще кілька разів міняє напрям (з народницького на москвофільський і навпаки); це дуже зле відбивалося як на розвитку видання, так і на відношенні до нього громадянства: кількість передплатників зменшувалася. В 1857 р. вона зменшилася до 100, і внаслідок цього занепав і сам часопис³⁷.

Основна полеміка, яка велася в середовищі галицько-руської інтелігенції між противниками народної мови, що не вважали за можливе творення нею літератури, та їх нечисленними опонентами вилилась на сторінках «Зорі Галицької».

Представники групи галицьких  діячів пішли шляхом формування макаронічного «язичся», що вважалося більш вишуканою мовою, ніж мова простонародна. Найбільш виразно ці тенденції проявилися на сторінках газети «Зоря Галицка», що стала середовищем зіткнення двох угруповань: консервативного, що було проти народної мови як літературної, схилялося до різного роду русофільських мовознавчих ініціатив, та ліберально-демократичного, представники якого робили наголос на обробці народнорозмовного матеріалу,враховуючи польський досвід новочасного літературного процесу³⁸.

У серпні 1850 р. газета перейшла у власність Ставропігійського  інституту й почала дедалі частіше друкувати статті противників народної мови. За нових редакторів газети І.Гушалевича з 1 (13) листопада 1850 р., та Б.Дідицького з 10 (22) червня 1853 р.,  народна мова у виданні поступилася місцем «язичію»³⁹. Щоправда, в мовно-правописних дискусіях між Я.Головацьким, Й.Лозинським і Й.Левицьким, започаткованих статтею колишнього діяча «Руської трійці» в русофільському дусі, у якій містилася критика діяльності деяких «радикалoвъ въ правописанїю», що своїм надуманим правописом розривають зв’язки з «минувшиною», етимологією⁴⁰, редакція до середини 1851 р. більше схилялася до підтримки прихильника фонетики Й.Лозинського. У відповідь він заявив, що найбільшим ворогом у розвитку народної мови є давньоруська орфографія, через надмірне використання етимології затерся б «характер нашого нарѣчїя». Позитивно оцінювалася діяльність тих, хто обстоював уходження народнорозмовної мови в літературу й намагався передати «несфалшованыи звŏки народного виговора!»⁴¹.