Правопорушення: поняття, склад, види
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
«Правопорушення:
поняття, склад, види»
Зміст
Вступ. 3
Розділ 1. Поняття правопорушення, його ознаки та види. 6
Розділ 2. Склад правопорушення та характеристика його елементів. 16
Висновки. 25
Список
використаних джерел 29
Вступ
Ця курсова робота має на меті розкрити поняття правопорушення, визначити його основні види та ознаки. В роботі подано характеристику основних елементів правопорушення.
Складається робота з вступу, двох основних розділів, висновків та списку літератури.
Сучасне суспільство надало людині широкі права і свободи, до використання яких необхідно підходити відповідально. Можливості людини в сучасному суспільстві набагато зросли. Але чим більше людині дається, тим більше з неї і питають. Ми живемо у світі, де кожний залежить від усіх, а усі від кожного. У цих умовах безвідповідальна поведінка є соціальним злом. Наприклад, безвідповідальне ставлення робітника до своїх обов'язків спричиняє вироблення неякісної продукції, незадоволення потреб громадян. У результаті безвідповідального ставлення учня до навчання з нього виросте неосвічена, некорисна для суспільства людина. Навіть за жартівливе пустування доводиться інколи «розраховуватися» з державою, нести законну, тобто юридичну, відповідальність.
Така відповідальність завжди
виражається у неприємних, небажаних,
невигідних для самого
Втім, це властиво не лише юридичній, а й іншим видам відповідальності за антигромадські, аморальні проступки, наприклад, перед батьками, друзями, колективом класу, спортивної секції, навчальною групою.
Чим же відрізняються міри юридичної відповідальності від інших мір відповідальності, що застосовуються, наприклад, за неслухняність у сім'ї?
По-перше, усі ці міри передбачені законом, правовими нормами. Це відповідальність лише за законом.
По-друге, усі вони застосовуються лише тоді, коли вчинюються дії, що суперечать закону, праву. Отже, це відповідальність саме (і тільки) за правопорушення.
По-третє, усі вони здійснюються органами держави, яким громадянин зобов'язаний (причому зобов'язаний юридичне, на підставі закону) «дати відповідь» за свої проступки і які, зі свого боку, мають право (причому юридичне право) притягти до відповідальності. Отже, це відповідальність завжди перед державою.
По-четверте, ці міри виражаються у примусовому позбавленні (або обмеженні) правопорушника певних благ, цінностей, можливостей. Отже, це примусово караюча відповідальність.
По-п'яте, ці міри завжди виражають осудження правопорушника саме державою, гостро критичну, безумовно незадовільну оцінку його поведінки. Така оцінка звучить не тільки у «відповіді» держави на правопорушення, а й у реакції на проступок з боку громадськості, колективу, батьків. Юридична відповідальність завжди поєднується з моральною відповідальністю.
Із розуміння аморальності будь-якого правопорушення випливає практично значущий висновок: якщо не знаєте вимог закону,сумніваєтесь у правомірності своєї поведінки, то оцініть її з точки зору моралі. Поведінка, що відповідає моральним ідеалам суспільства, відповідає і приписам його законів. Аморальна поведінка у більшості випадків може викликати і негативну оцінку з боку суспільства, і тягти юридичну відповідальність.
Юридична відповідальність необхідна насамперед в ім'я справедливості, щоб «відповісти» належним чином на негативне (байдуже, безвідповідальне, зневажливе, а іноді навіть вороже) ставлення до людей, суспільства, держави, що виявилося у правопорушенні, щоб обмежити в чомусь, покарати правопорушника. При цьому покарання не має на меті завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність — так вимагає закон, зокрема ст. 22 Кримінального Кодексу України.
Але не можна зводити юридичну відповідальність лише до «відплати» правопорушнику, її цілі є ширшими, а головне — гуманнішими, їх в основному три:
1)
охоронна — захистити,
2) виховна — змінити погляди, свідомість правопорушника так, щоб він у майбутньому не допускав подібних проступків;
3) запобіжна (профілактична) — на окремих людей, які могли б (через недостатню свідомість або з інших причин) вчинити правопорушення, вплинути таким чином, щоб вони утрималися від цього.
Юридична відповідальність буває різною і залежить від виду правопорушення, «розмірів» шкідливості (або небезпеки) його наслідків, кола людей і організацій, яким заподіяно шкоду. Урахування цих обставин — неодмінна умова справедливості покарання.
Дві
обставини — ступінь
Це цілком відповідає засадам соціальної справедливості і виражається у принципі індивідуалізації відповідальності: вона повинна відповідати ступеню тяжкості правопорушення (тяжкості «вчиненого», як виражаються юристи) і особливостям особи правопорушника.
Юридична відповідальність — це передбачене законом і застосоване органами держави примусове обмеження або позбавлення правопорушника певних благ. Вона завжди супроводжується моральним осудженням порушника закону. Розрізняють такі основні види юридичної відповідальності: дисциплінарна, цивільна, адміністративна, кримінальна.
Юридична відповідальність застосовується лише за певних обставин, передбачених законом, які називаються підставою відповідальності. Такою підставою є факт вчинення правопорушення.
- Поняття правопорушення, його ознаки та види
Правопорушення – це суспільно небезпечне або шкідливе, протиправне винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи,яке спричиняє юридичну відповідальність[8, с 420]. Правопорушення являють собою особливу різновидність поведінки людей і інших суб'єктів суспільних відносин. Законом регулюються тільки поступки (вчинки) людей, їх дії або бездіяльність. Не можуть регулюватися нормами права думки людей або певні риси характеру. Поза своїми діями, підкреслював К.Маркс, людина не існує для закону. Якщо ж закон карає за тенденцію, за образ думок, то він служить знищенню рівності людей перед законом, роз'єднує їх. Закони, які роблять головним критерієм не дії як такі, а образ думок діючої особи — це не що інше, як позитивні санкції беззаконня. Правопорушення — це, перш за все, діяння (дії або бездіяльність). Воно відрізняється від права і від правомірної поведінки наступними ознаками.
1. Це суспільно небезпечне або шкідливе діяння. Усі правопорушення є суспільно небезпечними або шкідливими діяннями, оскільки вони спрямовані проти суб'єктивних прав і свобод людини, юридичної особи, держави чи суспільства в цілому. Порушуючи природні права або права, які закріплені законом, правопорушник наносить шкоду людям, природі, державі чи організаціям. Шкода або соціальна небезпека буває різна: матеріальна, моральна, — іноді дуже небезпечна, коли здійснюється посягання на життя чи здоров'я людини, на державну безпеку тощо. В зв'язку із цим кримінальні злочини є найбільш соціально небезпечними серед усіх правопорушень. Наприклад, крадіжка особистого чи державного майна наносить шкоду особі або державі.
2. Правопорушення — це протиправне діяння (дія або бездіяльність). Усі правопорушення спрямовані проти вимог чинного законодавства чи природних прав людини, які Ще не закріплені в законодавстві. Вони можуть виявитися в активних фізичних діях правопорушника (порушення правил дорожнього руху, хуліганство тощо). В окремих випадках правопорушення вчиняються в результаті бездіяльності, коли на суб'єкта покладаються юридичні обов'язки, передбачені законом чи договором, а він не виконує їх, в результаті чого наноситься шкода або створюється соціальна небезпека. Наприклад, на охоронника покладається обов'язок охороняти матеріальні цінності, а він не виконав своїх обов'язків і трапилось розкрадання майна. Тому «дія» і «бездіяльність» охоплюються одним поняттям — діяння.
3. Правопорушення — це винне діяння. Воно не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, а й винне діяння. Без вини ніхто не може бути притягнутий до юридичної відповідальності (за виключенням безвиновної відповідальності при використанні джерел підвищеної небезпеки, які нанесли шкоду іншим особам). Вина — це психічне відношення особи до своїх протиправних діянь. Вона має об'єктивну і суб'єктивну сторону (як почуття вини). Особа іноді може визнавати свою вину у вчиненні правопорушення, а іноді не визнає її. В таких випадках вина доказується державними органами або позивачем по цивільних справах.
4. Правопорушення — це юридичне карне діяння. Караність означає, що в чинному законодавстві передбачено склад правопорушень, і встановлена міра юридичної відповідальності. В зв'язку із цим всі правопорушення і юридична відповідальність за них закріплені в законодавстві. Питання про відповідальність за порушення природних прав людини, які юридичне не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або на підставі застосування аналогії права і аналогії закону в тих галузях права, де вона не заборонена.
5. В окремих видах правопорушень, особливо кримінальних злочинах, необхідно встановити причинний зв'язок між протиправними діями і наслідками, які настали. Якщо такого причинного зв'язку не буде встановлено, то не можна і ставити питання про наявність складу правопорушення. Наприклад, громадянка В. під час суперечки із своїм начальником штовхнула його об одвірок дверей, в результаті чого начальник був негайно доставлений в лікарню і через кілька годин помер. Слідчі органи кваліфікували дії гр. В. по ст. 206 ч. 2 КК України, незважаючи на те, що громадянин помер, тобто наступили тяжкі наслідки. Було встановлено, що між діями гр. В і наслідками не було причинного зв'язку. Якби був причинний зв'язок, то її дії можна було б кваліфікувати по ст. 94 — як вбивство.
Таким чином, правопорушення — це соціально-небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта (фізичної чи юридичної особи), яке передбачене чинним законодавством і за яке встановлена юридична відповідальність.
Правопорушення можуть вчинятись у різних сферах суспільного життя, порушувати норми різних галузей законодавства, заподіювати неоднакову шкоду. Тому такі протиправні дії класифікуються за наступними видами.
Дисциплінарні проступки — правопорушення, що здійснюються у сфері трудових, службових відносин, шкодять порядку діяльності трудових колективів, порушують трудову дисципліну, а тому утруднюють виконання виробничих функцій.
Цивільно-правові проступки — правопорушення, що здійснюються у сфері майнових і певних не майнових відносин.
Адміністративні проступки — правопорушення, які посягають на суспільні відносини, пов’язані зі здійсненням державного управління.[6, с 229]
Злочини — суспільне небезпечні дії або бездіяльність, за які у законі передбачено кримінальне покарання.
Злочин і злочинність — явища громадського життя людей, продукт історичного розвитку суспільства.
Суспільне життя неможливе без його регулювання суспільно-громадськими нормами, без постійного контролю громадської поведінки, без примусу до певної поведінки. Ні одне суспільство не може існувати, не регулюючи взаємовідносин між своїми членами, не спрямовуючи їх поведінки.
Виникнення перших суспільних норм — заборон (табу) є в історії тією межею, яка відділяє людину від тварини.
Людина — істота суспільна. Її життя можливе лише в суспільстві, розвиток її можливий тільки в суспільстві, тільки разом з ним.
Те, чим і якою людина є, залежить насамперед і, головним чином, від того суспільства, членом якого вона є.
Головною
ж особливістю суспільного
Регламентація суспільного життя соціальними нормами (табу, звичаї, моральність) свідчить, що ці норми не тільки дотримуються, але і порушуються.
Оскільки соціальні норми спрямовані на охорону інтересів суспільства, то суспільство примушує своїх членів до їх виконання, а до їх порушників застосовує примусові заходи (засудження, громадський осуд, вигнання, покарання).
Встановлені державою норми, правила поведінки спіткала та ж доля — вони не тільки дотримуються, але і порушуються членами суспільства.
Отже, не було, немає і не буде суспільства без соціальних норм і примусу до їх дотримання, не було і не буде суспільства без правових норм і державного примусу до їх дотримання.
Кримінологи
уже давно поділяють
1) законослухняних, які завжди дотримуються закону незалежно від умов їх життя (приблизно 25% населення);
2) нестійких, які можуть порушити закон за певних обставин (приблизно 65% населення);
3) порушників, які завжди будуть порушувати закон незалежно від обставин, умов життя і жорстокості кари (приблизно 6—7% населення).
Порушення правових норм називають правопорушеннями, а найбільш тяжкі з них — порушення кримінально-правових норм — називають злочинами.
Таким чином, відрізняються:
1) соціальні норми, які притаманні будь-якому людському суспільству (мораль, звичаї, традиції) і правові норми, які встановлюються державою (закон);
2) примусова влада суспільства, притаманна будь якому людському суспільству (громадський осуд, вигнання і державні примуси (стягнення, покарання).
Поняття злочину визначається його суспільною природою, походженням, витоками, змістом, а також суспільним призначенням його законодавчого визначення.
Злочин — це порушення кримінально-правових норм — заборон, встановлених державою, порушення правил, встановлених кримінальним законом.
Поняття злочину в різні часи, різними законодавцями визначалось по-різному. Вперше спробу визначити поняття злочину зробив відомий римський юрист Ульпіан: злочин — це порушення закону, поєднане з насильством чи обманом.
Німецький криміналіст Біндінг називав злочином порушення норми закону з санкцією покарання. Італійський криміналіст Гарофало визначав злочин, як дію, шкідливу для суспільства, яка ображає середню міру почуттів, жалю та чесноти, що є у кожної цивілізованої людини.
М.С.Таганцев злочином називав кримінально-карану неправду (кривду), діяння, яке посягає на кримінально-правову норму.
Таким же чином, визнавався злочин і в законодавстві. Кримінально кодекси Франції (1791 та 1810 pp.) визначали злочин як каране кодексом правопорушення.
Російське кримінальне укладення (1845, 1903) називало злочином діяння, заборонене під час його вчинення законом під страхом покарання (з погрозою покарання). Таке визначення злочину — як дій, які заборонені кримінальним законом з погрозою покарання, — називають типовим, класичним: формально-визначеним.
Воно й насправді має істотну ваду, бо не містить відповіді на питання — чому саме ці дії визнаються злочином. Виходить тавтологія — злочин — це те, що карається, а карається злочин.
Треба зазначити, що в останній час багато західних криміналістів намагається знайти матеріальну ознаку злочину. Наприклад, Вельцель, Маурах (ФРГ) вважають, що злочин — це діяння, яке посягає на елементарні суспільно-етичні цінності.
Сатерленд (США) вважає злочином шкідливі впливи на суспільні інтереси, а Уолкер (Англія) — поведінку, небажану для народу.
Наведені визначення злочину хоча і мають деякі вади, але в них міститься найважливіший принцип уголовного права — nullum crimen sine lege — немає злочину, не передбаченого законом.
Створений ще давньоримськими юристами цей принцип є найважливішим для демократичного уголовного законодавства та практики його застосування. Якраз тому він закріплений в ст.5 декларації прав людини і громадянина 1789 p.: «Все, що не заборонено законом, не може бути забороною, і ніхто не може бути примушений робити те, що закон не вимагає» та в ч.2 ст.11 Всезагальної Декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 p.: "Ніхто не може бути засудженим за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння чи бездіяльності, які під час їх вчинення не були визнані злочином національним законом або міжнародним правом".
Ці законоположення завжди мали і тепер мають дуже важливе значення в боротьбі проти свавілля держави, хоча, як свідчить історія радянської імперії, вони не дають гарантії захисту прав людини — за часи її існування були закатовані мільйони ні в чому не винних, людей.
В радянському кримінальному законодавстві злочин визначався, головним чином, не юридичне, а політико-ідеологізовано. В Керівних засадах уголовного права 1919 р. (ст.6) та в УК РСФСР 1922 р. злочином називалось суспільно небезпечне діяння, яке посягає на суспільний лад і правопорядок, встановлений на перехідний до комуністичного ладу період часу. Таким самим воно було і в РСФСР 1926 p. та в КК УРСР 1927 р.
У цьому визначенні злочину зовсім відсутня вказівка на передбачення злочину законом. Це був широкий простір для свавілля, беззаконня.
Для цього в кримінальне законодавство були включені статті про застосування аналогії уголовного закону (ст.10 У К РСФСР, ст.7 КК УРСР) — злочином визнавалось судом всяке діяння, яке було подібне злочинові (мало деякі ознаки злочину).
Лише в Основах уголовного законодавства Союзу РСР та союзних республік 1958 p. було визначено, що злочин — це діяння, передбачене кримінальним законом.
Чинний Кримінальний кодекс України, визначаючи злочин (ст.7), виділяє в його понятті дві головні ознаки злочину — суспільну небезпечність та протиправність.
Стаття З КК виділяє ще дві важливіші ознаки злочину — вчинення злочину винно (навмисно чи необережно), а також караність злочину.
Із законодавчого визначення злочину витікають його головні ознаки:
1) злочинне діяння,
2) суспільна небезпечність,
3) протиправність,
4) винність,
5) караність.
Практичне значення поняття злочину полягає в тому, що воно окреслює коло кримінально караних діянь, дає злочинові чітку суспільно-політичну характеристику, вказує на його соціальну спрямованість і суспільну небезпечність, викриває зміст тих суспільних благ (цінностей), які виступають його об'єктом, виконує роль міри (масштабу) для відмежування злочину від інших правопорушень.
Законодавче визначене поняття злочину, по-перше, утворює в громадській свідомості образ і характер забороненого кримінальним законом діяння і, таким чином, виконує інформаційну, запобіжну роль.
По-друге, воно дає правозастосовникам знання про злочин, уявлення про його головні ознаки, найсуттєвіші особливості, завдяки чому забезпечується можливість відмежування його від дій незлочинних. Розмежування злочину і дій не злочинних — дуже важливе практичне завдання, бо від того, як воно буде виконане, залежить доля громадянина, його волі, прав і законних інтересів, а також стан і рівень законності в суспільстві.
З урахуванням усіх ознак злочину його поняття можна визначити таким чином. Злочин — це заборонене кримінальним законом суспільно небезпечне, винне та протиправне посягання на суспільні відносини, яке спричинює у їх сфері суспільно небезпечну шкоду або утворює реальну загрозу заподіяння такої шкоди.
Злочини та інші правопорушення — проступки (адміністративні, дисциплінарні і цивільні) є діяннями суспільно небезпечними і протиправними, які порушують правопорядок, норми моралі і завдають шкоди суспільним відносинам. Як злочини, так і правопорушення засуджуються суспільством, за те й інше настає покарання. Проте проступки істотно відрізняються від злочинів, а саме:
а) за злочини настає кримінальна відповідальність, за проступки — адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова;
б) за злочини міру кримінального покарання (позбавлення волі, виправні роботи та ін.) визначає суд, а за проступки міру покарання визначає не тільки суд, а й інші органи держави, посадові особи і громадські організації;
в) покарання за злочини більш суворі, ніж за проступки;
г) найістотніша відміна злочинів від інших правопорушень — у характері і ступені їхньої суспільної небезпечності. За характером і ступенем суспільної небезпечності злочини відрізняються, як правило, посяганням на більш важливі об'єкти, заподіянням більш значної шкоди суспільним відносинам, ніж проступки.
На
підвищений ступінь суспільної небезпечності
злочинів порівняно з проступками
впливають об'єктивні і суб'
Порушення правил безпеки руху і експлуатації автотранспорту тягне за загальним правилом адміністративну або дисциплінарну відповідальність, але якщо таке порушення супроводилося завданням потерпілому тілесних пошкоджень, настанням смерті чи призвело до великої матеріальної шкоди, то підвищена суспільна небезпечність перетворює його в злочин, передбачений ст. 215 КК.
Знищення особистого майна громадян є злочином за умови, якщо воно вчинене навмисно (ст. 145 КК). Необережне знищення такого майна розглядається як цивільно-правове правопорушення.
Міри
кримінального покарання
Отже, можна сказати, що правопорушення поділяються на два види:
- Проступки, які в свою чергу поділяються на:
- Дисциплінарні
- Цивільно-правові
- Адміністративні
- Злочини
Злочини
є найбільш тяжчими правопорушеннями.
Існувало чимало версій поняття «злочин»,
але на даний момент в юридичній науці
в основному використовується таке поняття:
Злочин — це заборонене кримінальним
законом суспільно небезпечне, винне та
протиправне посягання на суспільні відносини,
яке спричинює у їх сфері суспільно небезпечну
шкоду або утворює реальну загрозу заподіяння
такої шкоди.
- Склад правопорушення та характеристика його елементів
В боротьбі зі злочинністю найважливіше досягти ефективності цієї боротьби і не допустити порушення закону. Тому саме головне в притягненні до кримінальної відповідальності — мати для цього законні підстави і дотримуватись кримінального законодавства.
Згідно зі ст. З КК України до кримінальної відповідальності може бути притягнута лише та особа, яка винна у вчиненні злочину, передбаченого законом суспільне небезпечного діяння.
У
цьому законоположенні є
Але як це визначити? Як встановити, що саме ця певна особа вчинила злочин? Чим і як виміряти чи виважити її дії?
