Правопорушення як вид неправомірної поведінки

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕПРАВОМІРНОЇ ПОВЕДІНКИ

    1. Поняття неправомірної поведінки

 

На жаль, в нашому суспільстві  переважає тенденція порушення норм права, оскільки більшість осіб не ознайомлені або не виявляють бажання для ознайомлення з чинним законодавством, а деякі спеціально "обходять" або "переступають" закон для досягнення своєї мети. Але так само мають місце випадки, коли норми права порушують не деликтоздатні особи. Згідно із законом їх дії не є правопорушенням у зв'язку з своєрідними (розумовими, психічними) відхиленнями. У такому разі з'являється суперечність з визначенням правопорушення. Таким чином, є необхідність в понятті неправомірної поведінки, яка включатиме як вид поведінку неделіктоздатних осіб.

Неправомірна поведінка  зародилася з появою правових держав. Але впродовж довгого часу автори виділяли тільки поняття правопорушення, а поняття неправомірної поведінки, як такої, не існувало, оскільки вважалося, що ці поняття є синонімами.

 Неправомірна поведінка – це така поведінка людини, яка повністю або частково суперечить нормам права. Вона є антиподом правомірної поведінки, яка, у свою чергу, є видом правової поведінки людини. Правова ж поведінка є видом загальної людської поведінки [5].

Неправомірна  поведінка здійснюється у сфері  права, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є формою свавілля. Неправомірна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина, що є однією з причин виникнення охоронних правовідносин.

     З  точки зору теорії юридичних  фактів неправомірна поведінка  відноситься до суспільно шкідливих  життєвих обставин. Їх шкідливість  виявляється у тому, що вони  спроможні здійснити такі зміни  в функціонуванні суспільних  відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умовам існування людини і суспільства.

    1. Види неправомірної поведінки

 

В свою чергу, неправомірна поведінка поділяється на правопорушення та об'єктивно-протиправну поведінку.

Правопорушення –  це суспільно небезпечне або суспільно шкідливе противоправне діяння деліктоздатної  особи, яке тягне за собою юридичну відповідальність [6, c.179].

Воно має характерні лише йому риси:

– правопорушення - це завжди визначені діяння, яке  знаходиться під постійним контролем волі і розуму людини. Це вольові, усвідомлені діяння, які проявляються в діях чи бездіяльності людини.

     Проте неможна розглядати в якості ознак риси характера, образ думок або особливі якості людини. Але, якщо вони проявляються в конкретних протиправних діяннях – діях чи бездіяльності, наступають юридичні наслідки.

     Не можна покарати людину за її думки, релігійні або інші погляди. Про це К.Маркс відмітив, що "закони, які роблять головним критерієм не дії, як такові, а образ думок діючої особи, – це не що інше, як позитивні санкції беззаконня";

– протиправність являє собою наступну важливу ознаку правопорушення. Конкретним вираженням протиправності діяння можуть бути або порушення заборони, прямо встановленої в законі чи іншому нормативно-правовому акті, або невиконання обов'язків, покладених на суб'єктів права законом чи на укладеному на його основі договором.

     Говорячі про правопорушення і виділяючі таку його ознаку, як протиправність можна сказати, що –це не просто порушення закону, а посягання на ті життєві умови, які породили закон. Діяння протиправне, якшо воно являє собою невиконання юридичних обов'язків або взловживання правом, тобто якщо воно правом заборонене [7, с. 706]. ж

     Але з цього є деякі винятки. Так, в адміністративному праві є таке поняття, як обставини, що виключають адміністративну відповідальність, а в кримінальному праві обставини, що виключають злочинність діяння. Воно полягає в тому, що особа хоч і порушує заборони, правові приписи, але в деяких випадках, при певних обставин, її протиправне діяння розглядається не як правопорушення, а як межі необхідної поведінки, тобто це така поведінка особи, яка вважається найбільш доцільною в даній ситуації, яка полягає в тому, що хоч і завдається шкода охоронюваним об’єкт чи певним особам, але цим самим вона відвертає більшу небезпеку, яка загрожує суспільним інтересам чи навпаки, слугує профілактикою правопорушень (наприклад, затримання особи, що вчинила злочин) [7, c. 707]. Так, наприклад, в п. 1 ст. 36 Кримінального кодексу України сказано, що "необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони" [8]; 

  • наступною ознакою є наявність вини. Правопорушенням слід вважати лише те діяння, яке вчиняється навмисно або по необережності. Іншими словами вчинене по вині особи.

– правопорушення вчиняється деліктоздатними особами, тобто такими особами, які здатні керувати своєю волею і поведінкою, усвідомлюють свої протиправні діяння і здатні нести відповідальність за їх наслідки.

Деліктоздатність  визначається в законах та інших  нормативно-правових актах. Деліктоздатними  вважаються всі осудні особи, які  досягли певного віку.

Відсутність хочаб  однієї ознаки забороняє розглядати конкретну поведінку особи, як правопорушення.

Через природні, соціальні і психологічні чинники в нашому суспільстві все частіше стали зустрічатися випадки здійснення суспільно протиправного або небезпечного діяння не деліктоздатними особами (оскільки такі осіб стає все більше). Дане діяння не є правопорушенням, а є об'єктивно-протиправним, оскільки не містить в собі вини і не спричиняє юридичну відповідальність. Отже, воно є видом неправомірної поведінки.

Об'єктивно-противоправна поведінка – це суспільно небезпечна або шкідлива поведінка, яка характеризується наявністю неделіктоздатного суб'єкта, що виключає для цього суб'єкта юридичну відповідальність. Тобто суб'єктом такої поведінки має бути неделіктоздатна особа.

Таким чином, неправомірна поведінка включає в себе правопорушення і об'єктивно-протиправну поведінку.  Які в свою чергу відрізняються наявністю, у першому, чи відсутності, у другому, деліктоздатності особи. У випадку, якщо особа не деліктоздатна, то її дія не може кваліфікуватися як правопорушення. 

2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОПОРУШЕНЬ

 2.1.Поняття правопорушення

 Існує багато різноманітних думок щодо визначення терміну правопорушення. Лазарев В.В. визначає правопорушення як винне протиправна і врідоносна повідинка деліктоздатних осіб, яка тягне за собою юридичну відповідальність [9, с.340].

Венгеров А. Б. вважає, що правопорушення має противоправний характер та спрямоване проти різних інтересів, які охороняються державою, а саме: особистих, суспільних, державних та інших. Воно може спричиняти цим інтересам фізичну, майнову, моральну, соціальну, духовну шкоду [3, c. 463].

Проте, на нашу думку, найбільш повним є візначення, яке дає А.С.Васильєв "Правопорушення - це противопране суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, що заподіює шкоду інтересам суспільства, держави і особи, за здійснення якого державою передбачено застосування заходів юридичної відповідальності до правопорушника" [10, с.329].

Виходячи з усіх цих  понять можна визначити, що правопорушенню властиві наступні ознаки:

  1. має ппротиправний, неправомірний характер, тобто суперечить нормам права, являє собою порушення заборон, зазначених у законах та підзаконих актах, зловживання суб'єктивним правом, перевищення компітенції;
  2. має суспільно шкідливий або суспільно небезпечний характер. Така ознака характеризується небажаністю для суспільства, держави чи особи, передбачає настання негативних наслідків, які можуть настати як безпосередньо, так і у майбутньому. Ступінь суспільної небезпечності чи шкідливості може бути різним та знаходить своє відображення у негативній реакції з боку держави та відповідно до вимог правової норми. Ряд авторів виділяють дві сторони суспільної небезпеки: по-перше, це характер суспільної небезпеки, як якісна оцінка шкідливості вчинку, що базується на об'єкті правопорушення; по-друге, це ступінь суспільної небезпеки, тобто розмір спичиненої правопорушенням шкоди [11, с. 368]. Дещо іншої позиції дотримується М. Абдулаєв та С. Комаров, які вважають, що суспільна небезпечність правопорушення є якісною характеристикою суспільної скідливості правопорушення. На думку цих авторів, всі правопорушення є суспільно шкідливі, але тільки частина з них є суспільно небезпечними [12, c. 452];
  3. виражається у поведінці у вигляді дії (крадіжка, розбій) або бездіяльності (залишення особи у безпорадному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявляються, не визначаються чиним законодавством як противоправні;
  4. має свідомо-вольовий характер, тобто у момент скоєння залежить від волі та свідомості учасників, здійснюється ними добровільно;
  5. є виним діянням. Вина – це психічне ставлення особи до свого діяння та його наслідків. Згідно з цим, якщо в поведінці людини відсутня вина, то ця поведінка не буде правопорушенням, хоч і може бути за своїми ознакими дуже на нього схожа;
  6. причинний зв'язок між діянням та спричиненими наслідками [11, с. 488];
  7. правопорушення є діянням карним, тобто тягне за собою застосування до правопорушника заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлення майнового або організаційного і матеріального характеру [12, c. 330-331].

Відсутність цих ознак  забороняє розглядати конкретну поведінку особи, як правопорушення.

 

    1. Види правопорушення

 

Види правопорушень  розрізняються між собою за такими критеріями:

  1. ) за ступенем суспільної шкідливості:
    • злочин;
    • проступок;
  2. ) належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права:
    • адміністративні;
    • цивільні;
    • дисциплінарні;
    • конституційні;
    • матеріальні;
    • процесуальні;
    • міжнародні;
    • та інші;
  3. ) за колом осіб:
    • особові;
    • колективні.

За ступенем суспільної шкідливості правопорушення поділяються на  проступки та злочини.

Злочин – це передбачене  і заборонене кримінальним законодавством протиправне суспільно небезпечне винне і карне діяння ( дія чи бездіяльність), яка спичиняє чи може спричинити істотну шкоду певним охоронюваним державою суспільним відносинам – державному і суспільному ладу, політичній, економічній та соціальній системам, правопорядку, власності, життю, здоров'ю, правам і свободам особи [13, с. 366].

За своїм характером усі злочини є кримінальними, саме тому їх різноманітний перелік надається у Кримінальному кодексі України. Також у цьому кодексі зазначена й відповідальність за скоєні злочини.

Виходячи з цього, злочини мають такі ознаки:

        1. Злочин — це передбачене КК України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), визнане суб'єктом злочину ч. І ст.11 КК України, злочин є суспільно-небезпечним діянням. Якщо у зв’язку з малозначністю те чи інше діяння не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяло і не могло заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству чи державі, то воно не визнається злочином, про що вказано у ч. 2 ст. 11 КК України . Тобто наявність чи відсутність суспільної небезпеки – цеголовна ознака, за якою злочин відрізняється від інших правопорушень.
        2. Злочин — це діяння, передбачене кримінальним законом, тобто кримінально-протиправне діяння. Отже, злочином може бути визнано лише таке діяння, за яке закон встановлює кримінальну відповідальність. Проте діяння, які ставлять загрозу (небезпеку) для суспільства але не передбачені кримінальним законом, то такі діяння не є злочинами.

Також до цих ознак  необхідно додати обставини, які вказані в КК України, які викликають суспільну небезпеку:

  • необхідна оборона;
  • уявна оборона;
  • крайня необхідність;
  • затримання особи, що вчинила злочин;
  • фізичний чи психічний примус;
  • виконання наказу або розпорядження;
  • діяння, пов’язане з ризиком;
  • виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.
        1. Злочин – це діяння винне, тобто вчинене з умислом чи з необережності. Ст. 23 КК України вказує, що вина – це психічне ставлення особи до вчиненої дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Тут названо дві її форми – умисел та необережність. Зміст же ознак умислу та необережності розкриває ст.24 та ст.25 КК України .
        2. Злочин – це діяння кримінальне каране, тобто за його вчинення передбачається покараня.

Для того, щоб діяння було визнане злочином, потрібна наявність  усіх чотирьох ознак у сукупності Відсутність однієї з цих ознак передбачає неможливість вважати скоєне злочином, через це може наставати не кримінальна відповідальність, а інший вид відповідальності.

Злочини поділяються  на умисні та вчинені з необережності.

Згідно ст. 24 КК України, злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільне небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільне небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Згідно ст. 25 КК України, злочин вважається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільне небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або ж не передбачала можливість настання таких наслідків, хоча могла і повинна була їх передбачити.

Таким чином, злочин –  це передбачене КК України суспільне  небезпечне, кримінально протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність), за яке передбачається покарання.

Проступок – це вид правопорушення, який відрізняється від злочину тим, що дія (бездіяльність), створююча проступок, суспільно шкідлива, але не визначається законом суспільно небезпечною [14, c.467].

Проступки-делікти (лат. delictum – проступок) – правопорушення, які   завдають шкоду особі, суспільству, державі, і являються основою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності [15, с. 152] .

Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян,  на  встановлений  порядок управління  і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом,  настає,  якщо  ці  порушення  за  своїм  характером  не  тягнуть за собою  відповідно до закону кримінальної відповідальності [16].

Адміністративні правопорушення поділяються на умисні та на вчинені з необережності.

Згідно із ст.10 цього  ж кодексу, адміністративне правопорушення визначається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала  протиправний характер своєї дії  чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Згідно зі ст.11 КпАП адміністративне  правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, Але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити .

Згідно із ст.12 цього  ж кодексу адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.

Особа, яка діяла в  стані крайньої необхідності, необхідної оборони або яка була в стані  неосудності, не підлягає адміністративній відповідальності [16].

Залежно від об'єкта посягання адміністративних правопорушення поділяються на різні види. Їх перелік дає Особлива частина Кодексу України про адміністративні правопорушення: правопорушення проти особи, прав і свобод громадян, порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, правопорушення в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів, порушення на транспорті, в галузі дорожнього господарства і зв’язку, порушення громадського порядку та громадської безпеки.

Адміністратиний ті дисциплінарний проступки схожі між собою, через це необхідно виділити ознаки, якими адміністративний проступок відрізняється від дисциплінарного:

- його може скоїти фізична особа – громадян України, інохемець чи особа без громадянства, а дисциплінарні тільки робітник, службовець, тобто робітник конкретної установи, організації, підприємства.

- порушує спільні відносини, що складаються у сферах державного управління  (правила дорожного руху, правила торгівлі), а дисциплінарний – внутрішній розпорядок підприємства, установи, організації.

- тягне за собою адміністративні санкції  (штраф, позбавлення спеціального права та інші), а дисциплінарний проступок тягне за собою дисциплінарні санкції ( зауваження, догану, звільнення та інші) [17, c.459] .

Цивільні правопорушення (проступки) – це суспільно небезпечні протиправні проступки, що полягають в порушенні громадянами і організаціями майнових і особистих немайнових відносин, які складаються між суб'єктами права і представляють для них матеріальну або духовну цінність.

Цивільна провина передбачається нормами цивільного, сімейного, фінансового, аграрного права [18, c. 334].

Об'єктивна сторона цивільного правопорушення визначається ст.440 ЦК України:

а) шкода;

б) протиправна поведінка;

в) причинний зв’язок між шкодою і протиправною поведінкою.

 Шкода — зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ, що охороняються законом. Виступаючи як зменшення наявних майнових, особистих благ, шкода може бути майновою і моральною (немайновою).

Майновою вважається шкода, яка має певну економічну цінність і виражається у грошах.

Моральною є шкода, яка не має  економічного змісту [19, c.243].

Вказуючи на шкоду як елемент цивільного правопорушення, ст. 440 ЦК України передбачає майнову шкоду, внаслідок якої до складу правопорушення входить лише майнова шкода. Її відсутність виключає кваліфікацію поведінки як цивільного правопорушення.

Протиправність поведінки —  це невиконання юридичного обов’язку, встановленого нормою права. Протиправність завжди виявляється у конкретних формах і поза ними не існує. Форми протиправної поведінки безпосередньо пов'язані з формами юридичних обов'язків: активний обов'язок і пасивний обов'язок. Відповідно до форми юридичних обов'язків, протиправність виступає у формі дії і бездіяльності [20, c.278].

Формою протиправної поведінки є протиправна дія (поведінка, що заборонена законом). Другою формою протиправної поведінки є протиправна бездіяльність, якій відповідає юридичний обов'язок в активній формі — обов'язок виконати необхідні дії.

 Причинний зв'язок як елемент  цивільного правопорушення виражає  зв'язок протиправної поведінки  і шкоди, що настала, при  якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком. Встановлення  причинного зв'язку між протиправною  поведінкою і шкодою дає можливість визначити суб’єкта відповідальності та її межі, тобто особа несе відповідальність лише за ту шкоду, яка спричинена лише її поведінкою.

 Вина відповідно до функції,  яку вона виконує у структурі  правопорушення, у цивільній літературі  визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих наслідків.

Визначають дві форми вини —  умисел і необережність, яка в  свою чергу поділяється на просту і грубу, що має значення при визначенні розміру відшкодування [21, ст. 454].

          В залежності від характеру  цивільно-правового порушення розрізняють:

договірні правопорушення і позадоговірні правопорушення. Перші зв’язані з порушенням зобов’язань сторін цивільно-правового договору, другі – з невиконанням чи з недотриманням умов цивільно-правових норм.

    1. Від цивільного правопорушення слід відрізняти невинне нанесення шкоди (ст.454 ЦК Укр.), порушення майнових прав внаслідок правомірних дій –рятування майна (ст.472 ЦК).

Дисциплінарне правопорушення (проступок) – це порушення норм чи правил, що встановлюють визначений порядок діяльності колективів, підприємств, установ, організацій, навчальних закладів, тобто порушення трудової, виробничої, службової, навчальної дісципліни. Наприклад, запізнення на роботу, невиконання розпоряджень адміністрації, недотримання технологій виробництва (протиправне невиконання або неналежне виконання працівником своїх трудових обов'язків, за яке щодо нього може бути застосоване дисциплінарне стягнення) та ін. [16, c. 457].

При порушенні працівниками трудової дисципліни власник або уповноважений ним орган відповідно до ст.147 КЗпП України може застосовувати лише один з таких заходів стягнення як догана або звільнення [22, ст.147].

Дисциплінарне стягнення  застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не враховуючи часу звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю чи перебування його у відпустці (ст.148 КЗпП України).

Згідно із ст.150 КЗпП України  дисциплінарне стягнення може бути оскаржене працівником у порядку, встановленому чинним законодавством.

Конституційний проступок  – це невиконання або перевищення повноважень, порушення закріпленого конституцією порядку організації і діяльності органів державної влади і глави держави, органів місцевого самоврядування (наприклад, видання правового акту, що виходить за межі компетенції  і законів країни, зловживання владою, що не має ознак злочину тощо) [23, c. 323].

Матеріальний проступок - це суспільно небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди майну підприємства його працівником [24, c. 425].

Процесуальний проступок – це порушення встановленої законом процедури здійснення правосуддя, проходження юридичної справи в правозастосовчому органі, винесення правозастосовчого акту [18, c. 325] .

Трудове правопорушення (порушення трудового законодавства) – це винне протиправне діяння суб’єкта трудового права, яке складається з невиконання, порушення трудових обов’язків і заборонене санкціями, які містяться в нормах законодавства про працю [25, c. 240].

Міжнародний проступок – це дії або бездіяльність суб'єктів міжнародного права, які суперечать нормам і принципам міжнародного права або власним зобов'язанням і заподіюють шкоду іншому суб'єкту, групі суб'єктів міжнародного права або всьому міжнародному співтоватиству. За ступенем суспільної загрози вони поділяються на:

  • найтяжчі – злочини, які ставлять під загрозу світовий правопорядок у цілому (геноцид, підготовка та ведення агресивної війни, порушення законів та звичаїв війни тощо);
  • серйозні – правопорушення, які хоч не створюють безпосередньої загрози миру та безпеці, але все ж стосуєтьсяі ії суттєвих інтересів (забруднення довкілля, державне піратство, виробництво або передача іншій країні заборонених видів зброї);
  • ординарні – праоворушення, які торкаються інтересів окремих держав (порушення кодонів виключної морської економічної зони, порушення угод щодо розподілу вордних ресурсів прикордонних річок чи озер) [23, с. 323].

Міжнародні правопорушення ( злочини ) урегульовані:

  • статутом Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу (1945р.), який містить основний перелік міжнародних злочинів (наприклад, стаття 6). Також перелік злочинів був доповнений чотирма Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 р. та двома додатковими протаколами до них 1977 р.;
  • у статуті Міжнародного трибуналу  для колишньої Югославії, прийнятому Радою безпеки ООН 25 травня 1993 р., у ст. 3 вказані військові злочини. В цьому ж статуту в ст.2 вказано про геноцид;
  • питання про геноцид також регулюється Конвенцією про запобігання злочинів геноциду і покарання за нього 1948 р.;
  • злочини проти людства закріплені у Конвенції про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства 1968р.; у Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р. Також сюди можна віднести Конвенцію про рабство 1926 р. та додатковий протокол до неї 1956 р.

Колективними називаються правопорушення, вчинені об'єднанням дій членів групи, які характеризуються певним ступенем спільності інтересів, цілей і єдністю дій [26].

Особовими є правопорушення вчинені конкретною особою.

Таким чином, правопорушення – це вид неправомірної поведінки деліктоздатної особи, дія чи бездіяльність, яка є суспільно небезпечною і за яку передбачена юридична відповідальність. Головною ознакою правопорушення є вина. Правопорушення поділяються за різними критеріями, такими як: ступень суспільної шкідливості (злочини і проступки), залежно від галузі права в якій вони скоюються (адміністративні, дисциплінарні, конституційні, міжнародні та інші), колом осіб (особові та колективні). Проте достатнього закріплення в законодавстві набули лише злочин (у кримінальному кодексі) та адіністративні правопорушення ( у кодексі про адміністративні правопорушення).

 

 

 

 

3. СКЛАД ПРАВОПОРУШЕНЬ

 

Поняття "правопорушення" і "склад правопорушення" дуже тісно взаємозв'язані, але не тотожні. Коли люди стикалися з різним родом шкідливих діянь, вони фіксували це в своїй свідомості та в законі. В законі вони записували ї багатогранні ознаки: риси суб'єкта діяння, самого діяння, відношення суб'єкта щодо скоєного, предмет посягання, а також наслідки скоєного антисоціального діяння. Тим самим поступово виділялись елементи, які складали зміст кожного соціально значущого вчинку людини. Узагальнення таких ознак призвело до появи загальнотеоретичної категорії складу правопорушення [29, c.700].

Правопорушення як вид неправомірної поведінки