Правові форми працевлаштування громадян

ХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХ

ХХХХХХХХХХХХХ

ХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХ

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни : Трудове право

на тему : Правові форми працевлаштування громадян

Виконав:

ХХХХХХХХХХХХХХ

Групи ХХХХХХХ1

Соботович

Перевірив :ХХХХХХХХХХ

ХХХХХХХХХХХХХХХХХ

ХХХХХХХХХХХХХ

Ковель – 2013

ПЛАН

ВСТУП

Продуктивна зайнятість населення - найважливіший фактор економічного зростання, котрий визначає рівень і  якість життя населення. Саме тому активна  політика забезпечення та реалізації права на працю є одним з  головних інструментів вирішення економічних  і соціальних проблем сучасного  українського суспільства. Для цього  необхідно забезпечити наукове  обґрунтування реальних потреб економіки  у трудових ресурсах, належний рівень професійної підготовки персоналу, надати необхідну підтримку у  перенавчанні, перекваліфікації та працевлаштуванні тих, хто залишився без роботи. Але одна з головних передумов  забезпечення права на працю - це, безумовно, розробка та реалізація урядової програми розвитку трудового потенціалу України, Генеральної схеми створення нових робочих місць, галузевих і регіональних програм зайнятості населення і регулювання ринку праці, котрі спрямовані на створення нових та ефективне використання наявних робочих місць.

Життя людини в суспільстві  тісно пов’язане з її трудовою діяльністю, спрямованою на отримання й використання матеріальних благ.

Праця людини, її результати завжди цінувалися суспільством, визначали в ньому становище людини. Тому таке важливе право, як право на працю знаходить своє формулювання у Конституції України.

Зокрема статтею 43 Конституції  України визначено, що кожен громадянин України має право на працю. Це означає наявність можливості для кожного заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, можливості вільно обирати вид діяльності, професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей і бажань. «Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб». Це положення Конституції в загальних рисах визначає державну політику в сфері забезпечення зайнятості і гарантій реалізації права громадян на працю.

Зайнятість – це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і  така, що приносить їм дохід у  грошовій або іншій формі. Громадяни  вільно обирають види діяльності, за умови, що вони не заборонені законодавством. Така діяльність може бути і не пов’язана  із виконанням оплачуваної роботи. Вільно обираються такою професія та місце роботи відповідно до своїх  здібностей. Але нажаль, в наш  час, багато з людей не можуть вільно вибрати собі професію через матеріальне  становище і відповідно не можуть працювати там, де б їм хотілось. Як ми знаємо, з переходом країни до ринкових відносин стала реальністю загроза повній зайнятості. З’явились  ознаки безробіття. При цьому її першими жертвами стали далеко не найгірші працівники. У своїй більшості  це люди з вищою і середньою  спеціальною освітою, переважно  жінки, люди перед пенсійного віку.

 Правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України визначає Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року зі змінами і доповненнями, інші законодавчі акти, прийняті відповідно до цього закону, а також глава III-А Кодексу законів про працю «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників».

Повноцінне функціонування ринку праці, ефективна зайнятість неможливі без створення необхідних правових передумов. При цьому законодавче  закріплення соціально-економічних  прав громадян, принципів підприємницької  діяльності має бути доповнене ефективним функціонуванням ринку житла, надійним соціальним захистом громадян і гарантіями на випадок безробіття.

1. ПОНЯТТЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ

Поняття працевлаштування розрізняється  в широкому і вузькому значеннях. Працевлаштування – це система організаційних, економічних, та правових заходів, направлених на забезпечення трудової зайнятості населення.  У широкому значенні працевлаштування об’єднує всі форми трудової діяльності, що не суперечать законодавству, включаючи самостійне забезпечення себе роботою, в тому числі індивідуальну трудову діяльність, підприємство, фермерство. У вузькому значенні під працевлаштуванням розуміють такі форми трудової діяльності, які встановлюються при сприянні органів держави або недержавних організацій на основі ліцензування.

Громадяни України вільно обирають види діяльності, які не заборонені законодавством, у тому числі і не пов'язані з виконанням оплачуваної роботи, а також професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей.

Примушування до праці  в будь-якій формі не допускається. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності.

В Україні до зайнятого населення належать громадяни, які проживають на її території на законних підставах:

1. працюють за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном;
2. громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, які беруть участь у виробництві;
3. обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в державних органах та об'єднаннях громадяни; проходять службу в Збройних Силах, Службі безпеки, Прикордонних військах, військах внутрішніх справ і цивільної оборони, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;
4. направлені на виконання оплачуваних громадських робіт; проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних середніх загальноосвітніх школах, професійних навчально-виховних і вищих навчальних закладах;
5. працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні, виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Цей перелік не є вичерпним, оскільки законодавством можуть передбачатись й інші категорії зайнятого населення¹ .

З норм трудового  законодавства України можна  визначити такі організаційно-правові  форми працевлаштування громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства:

а) укладення громадянами трудових договорів в індивідуальному порядку;

б) укладення громадянами трудових договорів при організованому наборі;

в) переведення працівників за їхньою згодою на інші підприємства, організації, установи;

г) укладення трудового договору за направленням Державної служби зайнятості України;

д) укладення громадянами трудових договорів за сприяння суб'єктів підприємницької діяльності, що займаються посередництвом у працевлаштуванні громадян.

Відносини між  державою і громадянами з приводу  зайнятості основуються на захисті і гарантуванні права кожного з них на працю.

2. ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

2.1. Нормативно-правові акти по працевлаштуванню громадян

Трудові відносини за своєю природою є досить складними, а тому регулюються за допомогою численних нормативних актів як національного так і міжнародного права.

У Конституції України, зокрема статтею 43 визначено, що кожен має право на працю, і держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

 Наступним  нормативно - правовим актом є Кодекс законів про працю, він визначає правові засади, гарантії здійснення громадянами України їх конституційного права на працю та розпоряджатись своїми здібностями до продуктивної праці.

Окремі положення, які віднесені до законодавства про зайнятість, містяться у главі III-А «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників».

Основу національного  законодавства про зайнятість становить Закон України «Про зайнятість населення», який був прийнятий Верховною Радою України 1 березня 1991 року (з подальшими змінами та доповненнями). В ньому чітко вказані права та обов’язки державної служби зайнятості, державні гарантії права на вибір професії та виду діяльності, викладені основні принципи державної політики зайнятості населення, регулювання та організація зайнятості, визначення підходящої роботи та інші важливі питання.

Суттєве значення для регулювання відносин зайнятості мають також підзаконні нормативно-правові акти, зокрема, відповідні укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Міністерства праці та соціальної політики України та деяких інших центральних органів виконавчої влади.

Питанню працевлаштування багато уваги приділено і у міжнародно-правових актах, серед яких слід згадати Загальну декларацію прав людини прийнятою Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, в якій сказано, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи та на захист від безробіття.

У свою чергу, статтею 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого Генеральною асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, передбачено, що держави, які беруть участь у цьому пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки для забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасники цього пакту з метою повного здійснення такого права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні й економічні свободи людини.

У свою чергу, Європейська соціальна хартія встановлює, що з метою здійснення права на працю її учасники зобов'язуються:

- вважати однією зі своїх найголовніших цілей і одним із найголовніших обов'язків досягнення і підтримання якомога високого і стабільного рівня зайнятості, маючи на меті досягнення повної зайнятості;

- ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає;

- створювати безкоштовні служби працевлаштування для всіх працівників або забезпечити їх функціонування;

- забезпечувати належну професійну орієнтацію, підготовку та перекваліфікацію або сприяти їм.

Крім цього, сьогодні важко собі уявити законодавство про зайнятість без таких міжнародно-правових актів, як конвенції та рекомендації Міжнародної Організації Праці (МОП), які встановлюють міжнародні стандарти у сфері працевлаштування та зайнятості.

 Серед них можна згадати Конвенцію № 2 «Про безробіття» 1919 року, Конвенцію №29 «Про примусову чи обов'язкову працю» 1930 року, Конвенцію № 105 «Про ліквідацію примусової праці» 1957 року, Конвенція 1958 р. № 111 «Про дискримінацію в галузі праці і зайнятості», Конвенцію № 122 «Про політику у галузі зайнятості» 1964 року, Конвенцію № 142 «Про професійну орієнтацію і професійну підготовку у галузі розвитку людських ресурсів» 1975 року, Конвенцію № 159 «Про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів» 1983 року, які ратифіковані Україною.

Конвенція 1958 р. № 111 про дискримінацію  в галузі праці і зайнятості містить достатньо гнучкі і загальні положення, що стосуються дискримінації в галузі праці і занять, які б ґрунтувалися на відмінностях раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, соціального походження і національної належності. В цій Конвенції передбачається, що країни, які її ратифікували, проводять політику ліквідації дискримінації відповідно до умов і практики країни, скасовують або змінюють будь-які законодавчі положення, що не відповідають цій політиці, і вживають заходів, які можуть сприяти в загальній практиці рівності можливостей і звернень.

 Згідно з Конвенцією № 122 «Про політику в галузі зайнятості» 1964 року кожна держава - учасник цієї Конвенції здійснює активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості. Причому вказана політика має на меті забезпечення роботи для всіх, хто бажає працювати; щоб ця робота була якомога продуктивнішою; була свобода вибору зайнятості і можливості для кожного працівника здобути підготовку та використовувати свої навички і здібності для виконання роботи, до якої він придатний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного чи соціального походження.

Рекомендація 1962 р. № 117 про професійне навчання передбачає створення національних систем професійного навчання, регламентує їх планування і управління, встановлює заходи щодо професійної орієнтації та відбору, допрофесійної підготовки, організації самого навчання тощо, тобто фактично пропонує детальний план державних заходів щодо організації професійного навчання.²

Огляд нормативних  актів у сфері працевлаштування та зайнятості свідчить про те, що багато держав прагне розробити заходи по забезпеченню повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості, надання рівних прав всім хто бажає працювати незалежно від статі, раси, віросповідання.

2.2. Органи, які забезпечують зайнятість населення

Перш за все зайнятість населення забезпечується державою, шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення його потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва. При цьому державна політика зайнятості населення в Україні базується на таких законодавче визначених принципах:

• забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та про фесійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;
• сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;
• координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних про грам зайнятості;
• співробітництва професійних спілок, асоціацій (спілок) підприємців, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;
• міжнародного співробітництва у вирішенні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні.

 З метою створення умов для здійснення громадянами права на працевлаштування держава передбачає:

• заходи інвестиційної та податкової політики, спрямовані на раціональне розміщення продуктивних сил, створення нових технологій, створення малих підприємств і застосування гнучких режимів праці та праці вдома, інші заходи, які сприяють збереженню і розвитку системи робочих місць;
• забезпечення прав і інтересів працівників, вдосконалення законодавства про зайнятість населення і працю;
• проведення аналітичних та наукових досліджень структури економіки і прогнозування наступних змін якості й розподілу робочої сили;
• регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині залучення і використання іноземної робочої сили в Україні на основі квотування і ліцензування;
• сприяння в разі необхідності створенню додаткових робочих місць підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності, а також поліпшенню умов праці у суспільному виробництві;
• організацію професійної орієнтації.

У забезпеченні зайнятості та організації працевлаштування населення, реалізації державної політики зайнятості, соціальної підтримки тимчасово не працюючих громадян беруть участь державні органи двох видів: загальні та спеціальні.

Загальне керівництво  працевлаштуванням і його організація  покладається на Міністерство праці та соціальної політики України і його органи на місцях .

Спеціальним органом працевлаштування виступає Державна служба зайнятості, діяльність якої здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Державна служба зайнятості складається з:

- Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України,

- центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, міських і районних у містах центрів зайнятості,

- центрів організації професійного навчання незайнятого населення і центрів професійної орієнтації професійної орієнтації населення,

- інспекцій по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення.

До складу державної служби зайнятості входять також навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення , підприємства, установи і організації, підпорядковані службі зайнятості.

Статтею 19 Закону України «Про зайнятість населення» Державна служба зайнятості має права :

- одержувати від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності статистичні дані по наявність вакантних робочих місць, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників;

- розробляти і вносити на розгляд місцевих Рад народних депутатів пропозиції про встановлення для підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, та направляти таких громадян для їх працевлаштування;

- направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності за наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби

 зайнятості, відповідно до рівня їх освіти  і професійної підготовки;

- направляти безробітних громадян за їх бажанням на оплачувані громадські роботи; 

- укладати за дорученням підприємств, установі організацій всіх форм власності договори з громадянами при їх працевлаштуванні з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду, добових, а також надавати допомогу при переїзді на нове місце проживання та праці за рахунок коштів підприємств, установ і організацій;

- оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також установлювати їм на період навчання стипендії у розмірах, передбачених законодавством України;

- вносити пропозиції до місцевих Рад народних депутатів про зупинення на строк до 6 місяців рішення підприємств про вивільнення працівників у разі утруднення їх наступного працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних цією відстрочкою, у порядку, визначеному законодавством України;

- компенсувати до 50 відсотків витрат підприємствам, установам і організаціям на перепідготовку працівників, які підлягають скороченню у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, за умови їх працевлаштування.

Державну службу зайнятості покладено такі обов'язки:

1. аналіз і прогноз попиту та пропозиції на робочу силу, інформування населення й державних органів управління про стан ринку праці;
2. консультування громадян, власників підприємств, установ і організацій або уповноважених ними органів, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги, що ставляться до професії, та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості населення;
3. ведення обліку вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування;
4. надання допомоги громадянам у підборі підходящої роботи і власникам підприємств, установ,організацій або уповноваженим ними органам у доборі необхідних працівників;
5. організація при потребі професійної підготовки і перепідготовки громадян у системі служби зайнятості або направляння їх до інших навчальних
6. закладів, що ведуть підготовку та перепідготовку працівників, сприяння підприємствам у розвиткові та визначенні змісту курсів навчання й перенавчання;
7. надання послуг з працевлаштування та професійної орієнтації працівникам, які бажають змінити професію або місце роботи (у зв'язку з пошуками високооплачуваної роботи, зміною умов і режиму праці тощо), вивільнюваним працівникам і незайнятому населенню; .
8. реєстрація безробітних;
9. участь у підготовці перспективних і поточних державних і територіальних програм зайнятості та заходів щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття.

У складі державної служби зайнятості створюється інспекція, що здійснює контроль за виконанням законодавства  про зайнятість підприємствами, установами й організаціями, незалежно від  форм власності і господарювання, фермерами та іншими роботодавцями. Діяльність державної служби зайнятості фінансується за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, передбачених на ці цілі.³

Послуги, пов'язані із забезпеченням  зайнятості населення, надаються державною службою безплатно.

Крім Державної служби зайнятості посередницьку діяльність у працевлаштуванні здійснюють суб’єкти підприємницької діяльності.

Суб’єкти підприємницької  діяльності можуть надавати платні послуги, пов’язані з профорієнтацією населення, посередництвом у працевлаштуванні громадянам в Україні та за кордоном, лише на підставі дозволу (ліцензії), який видається Державним центром зайнятості. При наданні зазначених послуг без такого дозволу державна служба зайнятості стягує із суб’єктів підприємницької діяльності штраф у 50 - кратному розмірі неоподаткованого мінімуму доходів громадян за кожну особу, якій надавалися такі послуги, та припиняє цей вид діяльності.

Створюватися координаційні комітети сприяння зайнятості з однакової кількості представників профспілок, органів державного управління, власників підприємств або уповноважених ними органів, підприємців. Порядок формування координаційних комітетів і організація їх роботи визначаються представленими в них сторонами.

Професійні спілки також беруть участь у розробці державної політики зайнятості, відповідних законодавчих актів України і рішень місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад. Права і повноваження професійних спілок щодо забезпечення захисту громадян від безробіття та його наслідків визначаються генеральною, галузевими, регіональними угодами та колективними договорами, що укладаються профспілковими органами з власниками підприємств, установ, організацій або уповноваженими ними органами відповідно до законів України. Професійні спілки, власники підприємств, установ, організацій або уповноважені ними органи проводять спільні консультації з проблем зайнятості населення, мають право вносити пропозиції відповідним органам про перенесення строків або тимчасове припинення чи відміну заходів, пов’язаних з вивільненням працівників. ⁴

2.3. Порядок проведення працевлаштування громадян

Громадяни мають право  на працевлаштування і вибір місця  роботи шляхом звернення до підприємства, установи, організації, індивідуального  селянського (фермерського) господарства і до іншого роботодавця або при  безплатному сприянні державної  служби зайнятості .  Іноземці та особи без громадянства, крім найнятих відповідно до угоди про розподіл про дукції, які прибули в Україну на визначений термін, одержують право на трудову діяльність лише за наявності в них дозволу на працевлаштування, виданого державною службою зайнятості України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

Працевлаштування в Україні  іноземців, найнятих інвестором у межах  і за посадами (спеціальністю), визначеними  угодою про розподіл угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання  дозволу на працевлаштування.

 У разі використання  праці іноземців або осіб без  громадянства без дозволу державної  служби зайнятості України з  підприємств, установ і організацій,  незалежно від форм власності,  державна служба зайнятості стягує  штраф за кожну таку особу  у п'ятдесятикратному розмірі  неоподатковуваного мінімуму доходів  громадян.

Ці кошти спрямовуються  до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Порядок і умови укладення трудового договору визначаються законодавством України про працю.

Працевлаштування  громадян за сприяння Державної служби зайнятості населення починається зі звернення громадян до цієї служби. В результаті звернення громадянина до служби зайнятості між ними виникають правовідносини, що породжують певні права і обов'язки обох сторін, наслідком яких є конкретні дії по підшуканню підходящої роботи. За безплатним сприянням у працевлаштуванні мають право звертатися всі незайняті громадяни, які бажають працювати, а також зайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час.

Реєстрація та облік громадян, які звертаються  за сприянням у працевлаштуванні, здійснюється Державною службою зайнятості за місцем постійного проживання (постійної або тимчасової прописки) за умови пред'явлення паспорта і трудової книжки, а у разі потреби - військового квитка, документа про освіту або документів, які їх замінюють, а іноземних громадян і осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, - тільки за наявності постійної прописки. У разі відсутності у громадянина паспорта його може замінити довідка, яка видається житлово-експлуатаційною конторою або місцевим органом внутрішніх справ із зазначенням місця постійного проживання (реєстрації) особи, якщо паспорт перебуває в органах внутрішніх справ на оформленні, переоформленні, а також свідоцтва про народження та довідки з житлово-експлуатаційної контори або органів місцевого самоврядування із зазначенням місця проживання (постійної або тимчасової прописки) для громадян до 16 років. У разі відсутності трудової книжки громадянин, який вперше шукає роботу, повинен пред'явити паспорт, диплом або інший документ про освіту чи професійну підготовку, а звільнені військовослужбовці - військовий квиток.

Випускники вищих  навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, яким відмовлено у прийнятті на роботу за місцем призначення, подають направлення на роботу і скріплену печаткою замовника довідку про відмову в працевлаштуванні або довідку про самостійне працевлаштування, форми якої затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 р. № 992.