Правові норми в діяльності засобів масової комунікації

 

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни «Масова комунікація»

на тему

«Правові норми в діяльності засобів масової комунікації»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ – 2012

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП…………………………………………………………………………………….3

 

РОЗДІЛ 1. ПРАВО В СИСТЕМІ  РЕГУЛЯТОРІВ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ СУСПІЛЬСТВА…………………………………………………………………………5

 

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ  ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМИ МАСОВИХ  КОМУНІКАЦІЙ В УКРАЇНІ ………………………………………………………17

 

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ  РОЗВИТКУ ПРАВОВИХ НОРМ ЯК РЕГУЛЯТОРІВ  КОМУНІКАЦІЙНОЇ СФЕРИ……………………………………26

 

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………………..34

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………….36

 

 

ВСТУП

 

        Актуальність роботи обумовлюється тим, що у розбудові незалежної держави та громадянського суспільства ЗМК належить особлива роль. Невипадково про засоби масової комунікації часто кажуть як про „четверту владу”. Передусім слід зазначити, що правове регулювання засобів масової комунікації в демократичних країнах здійснюється законами, що гарантують, з одного боку, свободу засобів масової комунікації, з іншого – право людини на свободу одержання інформації, свободу висловлень і самовираження, підконтрольність засобів масової комунікації суспільству, їхню відповідальність. Конституція України створила достатні правові основи інформаційної діяльності особи, суспільства і держави, але водночас потрібно говорити про необхідність вдосконалення інформаційного законодавства України та невирішеність багатьох проблем інформаційного поля.

       Мета роботи: здійснити аналіз інформаційного законодавства України, визначити сутність його впливу в суспільстві та основні закономірності розвитку.

        Реалізація поставленої мети  передбачає вирішення таких завдань:

  • визначити роль права у системі регуляторів життєдіяльності суспільства;
  • проаналізувати функціонування законодавства системи масових комунікацій в Україні;
  • визначити основні тенденції розвитку правових норм як регуляторів комунікаційної сфери.

        Об`єкт дослідження – правові норми в діяльності засобів масової комунікації.

        Предмет дослідження - закономірності розвитку правових норм у діяльності засобів масової комунікації, їх взаємозв`язок та взаємовплив.

        У ході дослідження використовувалися  такі методи наукового дослідження:

  • метод аналізу дозволив проаналізувати різноманітні інформаційні закони України, їхні головні положення та їх вплив на діяльність суб`єктів суспільства;

        Характеристика використаних джерел. Основним джерелом з визначення функціонування правових норм у діяльності засобів масової комунікації є інформаційне законодавство України[6], у якому прописані головні закони щодо прав та свобод ЗМІ в суспільстві. Про правові норми у суспільстві, формування демократичної держави зазначено у підручниках з соціології[1] та політології[9]. Про основні тенденції розвитку інформаційної сфери у суспільстві викладено в посібнику Почепцова Г. Г. «Інформаційна політика» [10], де аналізуються головні закони інформаційної діяльності в Україні.

        Структура та обсяг курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. . Загальний обсяг становить 37 сторінок: основний текст – 35, джерела – 2 (15 позицій).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ПРАВО  В СИСТЕМІ РЕГУЛЯТОРІВ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ  СУСПІЛЬСТВА

 

        Суспільство є високоабстрактною категорією, витвореною на перетині соціальної філософії, соціології, історії та інших наук, надзвичайно складним соціальним феноменом, що зумовило різні тлумачення його. Суспільство – це різновид складних, диференційованих, динамічних соціальних систем, що характеризуються цілісністю, стійкістю, здатністю до саморозвитку та наявністю особливих соціальних цінностей і норм, які забезпечують його функціонування. [1, c. 114]

        Воно є складною соціальною  системою, яку утворюють різні  елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.

        Це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти.

        Згідно із системно-організаційним  аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв’язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій.[1, c.129]

        У суспільстві дуже важливу  роль посідає саме правова  сфера, адже вона регулює всю  систему відносин. Право – це формальний соціальний інститут, система встановлених, санкціонованих державою правил поведінки, загальнообов’язкових для населення та державних установ, захищена державою від порушень і спрямована на регулювання та охорону суспільних відносин і соціальних цінностей.

               Всі теорії виходять з того, що право:

    • соціальне явище, без якого не може існувати цивілізоване суспільство;
    • один з елементів соціальної системи, що впливає на всі її складові;
    • продукт свідомої діяльності людей, спрямований на охорону особистості, соціальних груп і класів;
    • у нормативній формі відображає потреби загальнолюдської справедливості, служить інтересам суспільства.

        Особливості соціальної дії права  виявляють себе у процесі функціонування  правової системи. З точки зору соціології права основними функціями правової системи є:

  • інтегративна функція – передбачає включення соціальних груп та індивідів у єдину систему соціальної організації, існуючого правопорядку, соціального контролю;
  • регулятивна функція – реалізується через надання суб’єктам правовідносин певних взаємних прав та обов’язків, а також щодо держави та її установ.
  • комунікативна функція – суть її в тому, що правова інформація є одним із видів соціальної інформації, яку індивід отримує, сприймає, переробляє і використовує. Вона має приписний характер, доводячи позицію держави щодо забороненої або дозволеної поведінки;
  • охоронна функція – зумовлена необхідністю захищати суспільні відносини, інтереси громадян, соціальних груп, суспільства загалом. Головне завдання її полягає в запобіганні правопорушень завдяки застосуванню заходів примусу – заборони та санкцій за правопорушення. [1, c.267]

        Необхідними умовами існування і гармонійного розвитку кожного суспільства є узгодження інтересів різних його членів, встановлення і підтримування у стосунках між ними певного порядку. Частково це забезпечується за рахунок прямого впливу на поведінку людей різноманітних стихійно-природних, біологічних і соціальних чинників (наприклад, кліматичних умов, демографічних процесів та ін.). Однак основне навантаження в реалізації зазначених функцій лягає на спеціально пристосовану до особливостей суспільного буття розгалужену систему соціальної регуляції, важливе місце в якій посідає правове регулювання.

        Зміст будь-якого різновиду соціального регулювання (морального, заснованого на звичаях, релігійного, естетичного) так чи інакше полягає у визначенні на нормативному та індивідуальному рівнях відповідно до цілей регулювання меж дозволеної і забороненої поведінки соціальних суб’єктів, встановленні ідеальних моделей їхніх стосунків у певних життєвих ситуаціях, а також у стимулюванні фактичного дотримання ними даних установлень. Все це повною мірою властиве і правовому регулюванню, яке в загальному плані може бути охарактеризоване як процес дії за допомогою правових норм та інших юридичних засобів на поведінку людей з метою упорядкування, охорони та розвитку суспільних відносин.

        Разом з тим правовому регулюванню притаманна і певна специфіка, воно має низку тільки йому властивих ознак.

        Однією з них є тісний зв’язок правового регулювання з державою. Саме держава в особі її уповноважених органів відповідно до закономірностей розвитку і потреб суспільного життя встановлює загальні засади (принципи, цілі, завдання, межі) і розробляє основні засоби правового регулювання. Це робиться передусім шляхом формування системи законодавчих та інших нормативних правових актів з відповідних питань. Держава засновує юридичні установи правоохоронного та іншого профілю, що беруть безпосередню участь в організації і здійсненні правового регулювання, координує їх діяльність, застосовує в разі необхідності державний примус до порушників правового порядку. Важливе значення мають державні заходи, спрямовані на ознайомлення населення з положеннями чинного законодавства, юридичними механізмами задоволення та захисту його інтересів. Завдяки всьому цьому правове регулювання набуває таких не завжди характерних іншим видам соціального регулювання рис, як обов’язковість, конкретність, державна примусовість, стабільність і прогнозованість.

        Друга із згаданих ознак знаходить свій вияв у системній природі правового регулювання. Правове регулювання здійснюється за допомогою різноманітних, але водночас таких, що діють узгоджено, передбачають один одного, юридичних засобів: норм права, правових відносин, актів тлумачення і застосування правових норм та ін.

        Крім того, правове регулювання вирізняється серед інших форм соціальної регуляції своєю цілеспрямованістю і результативністю, які виявляються в орієнтації правового регулювання на досягнення чітко позначеного в нормах права соціального результату, а також у широкому діапазоні існуючих для цього способів дії (починаючи зі стимулювання бажаної поведінки правових суб’єктів через надання певних рекомендацій, встановлення пільг, заохочень і закінчуючи можливістю застосування до них засобів державного примусу), що дозволяють ефективно вирішувати поставлені завдання.

        Правове регулювання поширюється (повинне поширюватися) не на всі стосунки людей, а лише на ті суспільні відносини та зв’язки, які входять до предмета правового регулювання. Під предметом правового регулювання розуміють сукупність суспільних відносин, які можуть бути упорядковані юридичними засобами і об’єктивно потребують такого упорядкування.

            Під способами правового регулювання розуміють первинні засоби правового впливу на поведінку людей, пов’язані з наділенням їх суб’єктивними юридичними правами або покладанням на них суб’єктивних юридичних обов’язків. До основних способів правового регулювання належать дозволи, зобов’язання та заборони.  

        Правове регулювання засновується на складній взаємодії майже всіх правових явищ: правової свідомості, принципів права, правових норм, актів їхнього тлумачення і застосування, юридичних фактів, правових відносин, суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, актів реалізації юридичних норм, правової культури, законності і т. ін. Для відображення характеру зв’язків між цими явищами, що виступають як своєрідні засоби (форми) вирішення завдань правового регулювання, висвітлення функціонального призначення кожного з них у цьому процесі, у правознавстві використовується така категорія, як механізм правового регулювання.

        Як правило, правове регулювання починається з формування нормативної основи механізму правового регулювання. Нормативна основа механізму правового регулювання має значення вихідного елементу, так би мовити, генератора, оскільки саме від неї розгортається ланцюг всіх інших юридичних явищ, задіяних у цьому процесі. На даному етапі уповноважені суб’єкти формулюють (санкціонують) і викладають у різних правових джерелах (нормативно-правових актах, нормативних правових договорах та ін.) юридичні норми — правила поведінки людей загального характеру, в яких визначаються дозволені і необхідні правові форми взаємодії учасників суспільних відносин, а також конкретні обставини (юридичні факти), що обумовлюють зміни в їхньому правовому положенні.

        Рівень досконалості механізму правового регулювання, його відповідність завданням і цілям правового регулювання, природі і стану соціальних зв’язків, що піддаються юридичному впорядкуванню, знаходять своє відображення в ефективності правового регулювання.

        З’ясування ефективності правового регулювання може здійснюватися щодо окремих юридичних норм, а також на рівні правових інститутів, галузей, права в цілому. Причому, якщо в першому випадку для її вимірювання достатньо використання емпіричних методів пізнання, аналізу окремих проявів соціальної поведінки, то у всіх інших випадках потрібне проведення комплексних досліджень, вивчення загальних тенденцій впливу права на організацію суспільного життя.

       Одним з підходів до визначення ефективності правового регулювання є його поетапний аналіз, що дозволяє з’ясувати, які саме ланки механізму правового регулювання не повною мірою виконують своє призначення, і розробити систему конкретних заходів з усунення цих недоліків.

        Завданням кожного суспільства  повинно бути створення правової  держави, що регулює закон. Сучасний демократизм – це такий порядок у державі, який ґрунтується на визнанні та здійсненні прав людини. Тому демократичний режим називають правовою державою, суспільством, у якому суверенна, політико – територіальна організація публічної влади ґрунтується на принципах верховенства права, додержання закону, поваги особи й недоторканності її прав, свобод і законних інтересів. Специфічною ознакою правової держави є, перш за все, панування права, вираженого у належним чином сформульованих законах, відносинах між апаратом публічної влади та пересічними громадянами. При цьому кожна особа має володіти конституційно гарантованими невід`ємними правами та свободами, які відповідають стандартам світової цивілізації. Правова держава та суспільство створюють умови для вільного існування людей, здійснюваного не на грунті патерналістської залежності громадян від держави, а на майновій та правовій особистій суверенності й захищеності законом, коли не держава дарує громадянину права і власність, а громадянин додержує встановлених державою правил через те, що делегує їй свою частку суверенітету, виходячи з власних інтересів. Правовою вважається держава, в якій визнається пріоритет прав людини перед правами будь-якої спільноти (класу, нації) і прав народу перед правами держави, де визначальним пунктом громадянського регулювання є інтереси особи. Інтереси та гідність людей поважаються як незаперечні цінності ( на відміну від не правової держави, де такими цінностями вважаються ідеологічні настанови, політична доцільність або економічна вигода).

        Сутність правової держави та  демократичного режиму полягає  ще й у додержанні закону  тими, хто перебуває при владі,  у взаємній відповідальності  держави і громадян один перед  одним. Це означає визнання  громадянами авторитету права, закону, законослухняність, згоду й готовність людей жити й чинити так, щоб не уражати інтереси інших. Взагалі, демократія – це не тільки справедливі, правові закони, не самі тільки розумно сконструйовані інституції й установи врядування, а ще й демократично настроєне громадянство. Демократичні закони та установи не діятимуть, якщо відсутня демократична свідомість людей, демократичний менталітет. [9, c.178-179]

        Люди, які є членами державно-організованого  суспільства, цінують вартості  недержавного, неформального, нерегламентованого ґатунку і зберігають їх у своєму громадянському, цивільному житті. Держава, як антитеза громадянського суспільства, постає системою офіційних, формальних інституцій, відповідальних за збереження прийнятних умов життя людей, дотримання усталеного порядку. Громадянське суспільство і держава – це дві нерозривні сторони сучасного суспільного життя, які взаємно визначають і потребують одне одного. Визнання громадянського суспільства, його самодостатності є однією з важливих засад авторитетної державної влади. Політичний режим, його легітимність є наслідком взаємодії держави та громадянського суспільства, системою методів здійснення державної влади, що відбиває рівень визнання і додержання прав та свобод громадян, визначає ставлення органів державної влади до правових засад їхньої діяльності. Поширена думка, що демократія – то ідеальна форма, спосіб суспільного управління. Але правильніше говорити про відповідність режиму станові громадянського суспільства, демократичного мислення. [9, c.180]

        Для створення правової держави потрібно сформувати політичну культуру суспільства. Розглядаючи це питання, слід зазначити, що за змістом політична культура — це специфічний, історично і класово зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що відображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями й індивідами політичних відносин. Через відтворення, передачу з покоління в покоління та засвоєння попереднього політичного досвіду політична культура виступає у суспільстві як засіб діяльності людей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних та групових інтересів. У загальному розумінні політична культура — це культура політичного мислення і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя у суспільстві. Особливого значення тут набуває знання політичних і правових норм, законів країни, політичних принципів, засобів політичного управління суспільством, структури і функцій політичної системи тощо. Політична культура виступає важливим чинником формування у громадян країни глибокої зацікавленості участю в політичному житті, усвідомленого ставлення до політичного устрою, розвитку на цій основі політичних інтересів і потреб, без яких участь у виборах президента, парламентів, проведенні референдумів тощо перетворюється на формальність для більшості населення.

        Однією з центральних функцій політичної культури, що складається в тому чи іншому національному суспільстві, є представлення ціннісних пріоритетів даної спільноти на міжнародній арені, що особливо актуалізується на етапі глобалізаційних змін. Завдяки притаманним національній політичній культурі функціям ідентифікації, орієнтації, адаптації, соціалізації, інтеграції, комунікації і презентації вона також є основою для представлення країни в освіті, оскільки її особливості визначають характер самоідентифікації соціуму та, залежно від неї, конфігуратор її носія – інтегрований образ чи бренд – і, відповідно, спосіб його просування всередині країни і за кордоном. [15, c.8]

        Потрібно, щоб кожна людина у  суспільстві володіла правовою  культурою, щоб опанувала норми  та регулятори права. Категорія «правова культура» є однією з якісних характеристик правової системи країни, яка посідає надзвичайно важливе місце в загальній теорії права.

        Правова культура – це різновид суспільної свідомості, інтелектуальне явище (знання і розуміння норм права, переконання у справедливості, доцільності та необхідності їх реалізації) і початок законності (адекватна реалізація правових норм). Під правовою культурою в загальній теорії права розуміють якісний стан правового життя суспільства, який характеризується досягнутим рівнем розвитку правової системи – станом та рівнем правової свідомості, юридичної науки, системи законодавства, правозмістовної практики, законності і правопорядку, правової освіти, а також ступенем гарантованості основних прав і свобод людини.

        Правова культура включає в себе:

    • повагу до права;
    • юридичні знання і уявлення;
    • традиції, потреби, навички діяльності у відповідності до закону;
    • реальну діяльність громадян у режимі законності, відповідно до правових установок та переконань;
    • правосвідомість, що адекватна правовій системі;
    • правову активність населення, посадових осіб та законодавців, урядовців та інших осіб.

        Дослідження визначень поняття «правова культура» повинні спиратися на знання історичних законів держави і права, завдяки чому з’являється можливість розглянути зміст поняття правової культури, синонімізуючи його від абстрактного до конкретного у єдності всіх сторін досліджуваного предмета.

        Правова культура слугує юридичному забезпеченню демократичного процесу нашого суспільства, демонтажу адміністративно-командної системи управління, ліквідації некомпетентності, розхлябаності, дезорганізації, зневаги до права, свавілля тощо. Недоліки у загальній та правовій культурі полягають у неповазі до особистості, бюрократизмі, зловживанні владою, формальній законослухняності, байдужості та безвідповідальності.

        Правова держава як механізм свободи, захисту честі та гідності особистості, засіб боротьби з негативними соціальними явищами не буде «діяти», якщо цей механізм погано відрегульований. Тобто, якщо не буде поставлена на належний рівень загальна, політична і, особливо, правова культура. Зокрема, культура влади та управління, культура законності, моральна культура, законослухняність населення тощо.

        Отже, правову культуру можна розглядати як одну із категорій загальнолюдських цінностей, як важливий результат загальнодемократичних, загальнокультурних надбань прогресивного людства. Вона стає невід’ємним компонентом цивілізованої і правової держави, яка визначає у своїй організації та діяльності право, яке підпорядковане цивільному суспільству і гарантує невідчужені права людини.

        Рівень правової культури визначається станом підсистем, що її утворюють, зокрема правовою культурою особистості та правовою культурою суспільства. Причому ці два поняття є взаємозалежними. Чим більше освічених у правовому відношенні особистостей є у суспільстві, тим вищою буде правова культура даного суспільства. Правова культура особистості, будучи компонентом правової культури суспільства, виражає ступінь і характер розвитку суспільства, так чи інакше забезпечує соціалізацію особистості та правомірну діяльність особи.

        Людина, у якої вихована повага до закону, як правило, готова не тільки показувати приклад поведінки відповідно до норм суспільного життя, але й діяти, якщо потрібно, в інтересах захисту законності. Дотримується законів і наполягає на їх втіленні в життя не той, хто їх знає, а той, хто не може діяти інакше, як тільки відповідно до їх духу і букви. Використання законів в суспільних, неособистих інтересах реальне тільки у тому випадку, якщо ці інтереси набувають сили мотиву, спонукають до здійснення відповідних вчинків.

        Правова культура суспільства є умовою забезпечення свободи та безпеки особистості, прав людини, виступає гарантом її правової захищеності та громадської активності, «змушує» владу надати правовому статусу людини юридичну значущість, яка забезпечується законом та судом.

        Правова культура суспільства відображає рівень розвитку правосвідомості в суспільстві, системи права і законодавства, юридичної практики і правової науки. Вона охоплює сукупність усіх правових цінностей, створених людьми в правовій сфері. За слушним зауваженням І. Голосніченка: «високий рівень правової культури суспільства є однією з важливих ознак правової держави, яка заснована передусім на принципах верховенства права і правового закону, поваги до основних прав і свобод людини й громадянина». [2]

        Правова культура складається  з цілого ряду елементів (рівнів).Одним  із них є досягнення якісного  стану юридичної охорони та захисту основних прав і свобод людини і громадянина. Показником такого стану слід вважати: наявність демократичного, гуманістичного, справедливого законодавства, його відповідність міжнародним правовим стандартам у сфері прав людини; існування ефективних національних правових засобів та процедур для захисту конституційних прав і свобод; реальна можливість звернутися до міжнародних правових інституцій, наприклад, до Європейської Комісії з прав людини і далі до Європейського суду з прав людини, якщо громадянин вважає, що державні органи порушили його права, а він не зміг за допомогою усіх передбачених законодавством засобів їх захистити.

        Не менш важливим елементом для підвищення правової культури суспільства слід вважати ступінь впровадження в практику суспільного і державного життя принципів верховенства права і правового закону. Важливим показником їх реалізації є обмеження державної влади правом, відповідність законам підзаконних нормативно-правових актів.

        Однією із складових правової культури суспільства є рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, тобто ступінь засвоєння ними цінності права, основних прав і свобод, правових процедур вирішення конфліктів; знання права, поваги до нього, переконаності в необхідності дотримуватися приписів правових норм. Суспільна правосвідомість визначається масовістю правомірної поведінки, рівнем правового виховання, масштабами і якістю юридичної освіти.

        Досконале як за формою, так і за змістом законодавство становить важливий елемент правової культури. Високому рівню правової культури суспільства повинно відповідати законодавство, яке характеризується науковою обґрунтованістю, демократичною і гуманістичною спрямованістю, справедливістю, відсутністю прогалин і внутрішніх суперечностей, нечітких або таких, що можуть двозначно тлумачитись, правових приписів, використанням оптимальних методів, способів регулювання правових відносин тощо. Наявність законів, які не мають правового характеру, застарілих норм та норм, які порушують або обмежують права і свободи громадян, закріплюють свавілля держави, свідчать про низький рівень правової культури.[4]

        Таким чином, можна підсумувати,  що право на сучасному етапі  повинно входити у норми моралі, у життєдіяльність суспільства,  у поведінку та свідомість кожного громадянина держави. Воно повинно стати дійсно регулятором суспільних відносин за допомогою формування правової культури суспільства, яка формує правову державу. Право відіграє дуже важливу роль в суспільному житті для особи та країни. Якби не існувало права, то в суспільстві була б анархія, безладдя, або стосунки між людьми вирішувались би з позиції сили, адже мораль і інші соціальні норми поки не можуть замінити нормативно-правові акти, які видаються державою.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ  ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМИ МАСОВИХ КОМУНІКАЦІЙ В УКРАЇНІ

 

        Неодмінною умовою повноцінного й суверенного існування національного інформаційного простору серед інших складників є наявність належної нормативно-правової бази, яка забезпечує юрисдикцію держави в інформаційному полі, власне інформаційний суверенітет, інформаційні права і свободи громадян та суспільства в цілому.

        Правові основи функціонування нової інформаційно-комунікативної системи, національного інформаційного простору Україна почала формувати з перших років здобуття незалежності. Увага була спрямована на різні аспекти інформаційного права, зокрема, на забезпечення загальних інформаційних прав людини й громадянина, унормування діяльності засобів масової інформації, сфери інформаційних послуг та комунікацій, інформаційної власності.

        Інформаційні права та свободи застережені насамперед в Конституції України. Основний Закон гарантує громадянам право на свободу думки

і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно,

Правові норми в діяльності засобів масової комунікації