Правові основи військового будівництва
Зміст
Вступ
Розділ 1. Історичні аспекти розвитку військового будівництва.
1.1 Військове будівництво в УНР і в період Гетьманату.
1.2 Етапи військового будівництва сучасної України.
Розділ 2. Поняття і принципи військового будівництва.
2.1 Зміст, мета, принципи військового будівництва.
2.2 Планування військового будівництва в Україні.
Розділ 3. Повноваження органів державної влади у сфері військового будівництва.
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Військове будівництво, як галузь соціально-політичної, державної діяльності, є складовою частиною державного будівництва, а Збройні Сили - складова частина державних органів, частина суспільства. Військовому будівництву, як складовій частині загальнодержавної діяльності, притаманні закономірності розвитку держави. Воно здійснюється на основі загальних принципів державної діяльності.
Все це, в свою чергу, означає, що в військовій сфері у ЗС мають місце загально соціальні цілі та процеси, здійснюються різноманітні загальнодержавні види діяльності як і в інших областях і сферах нашого суспільства (Наприклад, у ЗС здійснюється державне управління, контроль і нагляд, правосуддя, участь громадськості в управлінні справами).
Військове будівництво, як складова частина державного будівництва, здійснюється у відповідності з Конституцією України, на підставі і на виконання чинного законодавства, у тісному зв`язку з правовою системою держави.
З іншого боку, військове будівництво, будівництво ЗС, являючись складовою частиною загальнодержавного будівництва має яскраво виражений військовий аспект, ведеться в першу чергу за ради успішного забезпечення збройного захисту своєї Вітчизни.
Таке призначення ЗС, характер завдань, які вони вирішують породжують певну специфіку, суттєві особистості військового будівництва в порівнянні з загальним державним будівництвом. Воно ведеться з урахуванням того положення, що захист країни не вичерпується діяльністю ЗС
Держава, реалізуючи функцію захисту від агресії, проводить ряд інших заходів оборонного характеру. Вона веде оборонне будівництво, створює необхідні матеріальні запаси, піклується про накопичення військово-навчальних резервів для ЗС, веде військово-патріотичне виховання особового складу ЗС України.
Вирішення завдань зміцнення оборони держави нерозривно пов`язано з розвитком всієї економіки, прискоренням науково-технічного процесу, зміцнення моральних, духовних факторів, підвищенням матеріального і культурного рівня життя людей, зміцнення організованості, дисципліни і правопорядку в суспільстві у всіх сферах життя і діяльності.
Розділ 1. Історичні аспекти розвитку військового будівництва.
1.1 Військове будівництво в УНР і в період Гетьманату.
Військовий захист національного суверенітету був завжди актуальним і визначальним протягом усієї історії українського державотворення. Залишається він таким і у сучасний період, першопричиною його вагомості є територіальні зазіхання сусідніх держав, про що свідчать і останні події у Керченській затоці.[1] Військове будівництво сучасної України здійснюється з урахуванням історичного досвіду українського державотворення, у тому числі воєнної організації Київської Русі, Української козацької держави, царської Росії, Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, гетьманату Скоропадського, Карпатської України, Української повстанської армії, Радянського Союзу. Все більший вплив на наше військове будівництво справляє досвід передових держав світу.
Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ. Очолив його С.Петлюра, однак наприкинці грудня він подав у відставку, й на цій посаді його замінив М.Порш.
У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло рішення утворити Генеральний військовий штаб, до складу якого входило кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і відділів (організаційний, загальний, військово-комісаріатський, артилерійський, зв’язку) та спецiальна комiсiя, що мала вирiшувати проблеми офiцерiв-Українцiв, які служили в росiйськiй армii й залишилися «без роботи». М.Порш видав спеціальний наказ згідно з яким до українського вiйська приймалися лише «офіцери, що були родом з України».
Паралельно закладалися правові основи військового будівництва. Так, 23 грудня з'явився закон «Про вiдстрочення призова на вiйськову службу i вiдкомандирування з неi громадян Української Республiки», потiм – закон «Про утворення Комiтету по демобiлiзацii армii» i, нарештi, 16 сiчня – тимчасовий закон про утворення укрaїнського народного вiйська, який остаточно закрiпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити нгародною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, причому до прийняття остаточного закону мав розпочатися набір інструктарів, які після відповідноі підготовки приступили б до організаціі народноі міліці. Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральній Раді не вистачає регулярної армії.
Після того, як на початку березня 1918 року Центральна Рада повернулася до Києва, її військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організаці арміі на основі територіального набору. Розроблялися й інші заходи (зокрема, план призову, який мав разпочатися восени), спрямовані на формування регулярноі армії, та було вже пiзно. Однак не варто причини загибелi Центральної Ради шукати лише в ii прорахунках на вiйськовiй справi – вони тiльки поповнили низку фатальних помилок, що iх допустила Центральна Рада за свою недовгу iсторiю.
В часи гетьманату проблеми військового будівництва, якими опікувалися майже всі тодішні політичні сили, виявилися такими, що їх практично неможливо було вирішити, оскільки різні політичні сили трактували їх по-різному, часто з абсолютно протилежних позицій.
Тим часом, на відміну від лідерів Центральної Ради, П. Скоропадський добре розумів, яке значення для успішної розбудови держави має створення дієздатних збройних сил. Перебравши на себе владу, гетьман, як військовий фахівець, ґрунтовно підійшов до організації національної армії. Воєнна політика посіла в його державотворчій програмі одне з чільних місць. Так, ним було затверджено законопроект „Про політично-правове становище військових”, яким передбачалися певні обмеження в правах для громадян, що перебували на військовій службі. Військовослужбовцям заборонялося, зокрема, брати участь у спілках, гуртках, товариствах, партіях, радах, комітетах та інших організаціях політичного характеру.[2] Недотримання політичних обмежень прирівнювалося до військового злочину. „Армія мусить бути поза політикою, маючи своїм завданням лише службу державі. Людей, що в службі бачать тільки засіб для політичної агітації і цим вносять дезорганізацію… – усувати безумовно” [3].
У червні 1918 року розпочалася реалізація плану формування регулярної української армії. Згідно з наказом військового міністра від 29 червня 1918 року, військо мало формуватися з патріотично налаштованих українських вояків і старшин. Головна умова: наявність певного зв’язку військовослужбовця з Україною – за походженням чи народженням. Поряд з цим ставилася вимога безумовної вірності ідеї незалежності України. Усіх підстаршин до складу полків повинні були приймати за рекомендацією Партії хліборобів-землевласників. 24 липня 1918 року Кабінет міністрів ухвалив закон „Про загальний військовий обов’язок” і затвердив план організації армії, укладений Генеральним штабом.
Формувати армію П. Скоропадський прагнув на класовій основі. Ядром її мав стати козацький стан, який об’єднував би національно свідоме й економічно міцне сільське населення. Гетьман планував забезпечити армію висококваліфікованими офіцерськими кадрами. Він підтримав пропозицію міністерства військових справ про заснування Української військової академії. Було також відкрито чотири кадетські школи та школи старшин.
Варто зазначити, що у військовій політиці гетьманського уряду були значні помилки. На процесі військового будівництва позначилося політичне протистояння політичних сил України. Концентрація політичної влади в руках політичних партій проросійського спрямування (навіть з числа українців) породжувала деукраїнізацію державотворчих процесів і військового будівництва.Більшість українських політичних партії опозиціювала військовому будівництву в країні. Та вони здебільш тільки критикували військове будівництво, конструктивних пропозицій щодо напрямів і критеріїв утворення національних збройних сил від них (за винятком соціалістів-самостійників), не надходило.
Зміни, запроваджувані П. Скоропадським, були настільки радикальними, що годі було сподіватися на конструктивну співпрацю партій з гетьманом.[4]
1.2 Етапи військового будівництва сучасної України.
Аналіз прийнятого в Україні законодавства з питань військової сфери (далі – військове законодавство) за період 1991 – 2004 років дає підстави стверджувати про декілька етапів його розвитку, які в цілому відповідають етапам військового будівництва в Україні.
Це умовний поділ, беззаперечно, можуть бути й інші точки зору з приводу цього.
Перший етап (з 1991 по 1996 рр.) характеризується формуванням правових основ створення як Збройних Сил, так і інших формувань України.
Другий етап (з 1997 по 2000 рр.) свідчить про подальший розвиток законодавчої бази стосовно будівництва військових формувань України.
Третьому етапу (з 2001 по 2004 рр.) притаманне подальше удосконалення законодавства щодо розвитку як Збройних Сил, так і інших військових формувань України.
І насамкінець, можна стверджувати, що з початком 2005 року розпочався четвертий етап розвитку військового законодавства, який сприятиме в межах правового поля реалізації військового будівництва в Україні.
Щодо виконання завдань, які висувалися керівництвом держави перед вищим командуванням військових формувань, належне місце відводилося законодавству, тобто системі нормативно-правових актів, якими регулюються суспільні відносини. Це тим більш важливо для правової держави, враховуючи, що згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правова держава, для якої характерним є здійснення своєї діяльності у правових формах правотворчості, правозастосування, правореалізації, що забезпечує контроль за державою з боку суспільства і взаємну відповідальність її і громадян.
Виходячи з того, що військове будівництво – це система економічних, соціально-політичних, правових, власне військових та інших заходів держави, що здійснюються в інтересах її обороноздатності та з метою забезпечення цього процесу, з перших днів незалежності Україна взялася до створення власного військового законодавства.[5]
Першим таким нормативно-правовим актом стала прийнята 24 серпня 1991 року Верховною Радою України Постанова «Про військові формування на Україні», згідно з якою були підпорядковані Верховній Раді України всі військові формування, дислоковані на території України, поставлено завдання утворити Міністерство оборони України, а Урядові взятися до створення Збройних Сил України та інших військових формувань.
Важливість цього завдання витікала з того, що важливим і необхідним атрибутом державності кожної суверенної держави є збройні сили, які призвані гарантувати її суверенітет, територіальну цілісність та забезпечити надійний захист національних інтересів від воєнних загроз.
Наступними правовими актами, які узаконювали розпочатий процес військового будівництва в Україні, стали Постанова Верховної Ради України від 11 жовтня 1991 року №1659-ХII, якою була схвалена Концепція оборони та будівництва Збройних Сил України, закони України «Про Прикордонні війська України», «Про Національну гвардію України», «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про Цивільну оборону України», «Про Службу безпеки України», «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу» та інші.
Характерними ознаками першого етапу військового будівництва були: одночасне формування правової основи діяльності Збройних Сил і інших військових формувань України, реорганізація їх структур, створення відповідних систем управління, забезпечення та інших елементів, необхідних для їх функціонування.
За час незалежності прийнято понад 150 законів та більше 300 інших нормативно-правових актів. Лише протягом 2003-2004 років прийнято нових чи внесено зміни до чинних, більше 40 законів та 120 інших нормативно-правових актів, а саме: укази Президента України, постанови і розпорядження Уряду України, накази Міністра оборони України та інших центральних органів виконавчої влади, якими врегульовані ті чи інші питання військової сфери.
Разом з тим наявна нормативно-правова база законодавства України у сфері оборони недостатньо регламентує окремі процеси, що відбуваються у Збройних Силах України, інколи «відстає» від темпів їх реформування, тому виникають законодавчо неврегульовані проблеми. Вочевидь виникає потреба щодо постійного удосконалення, уточнення, вирі-шення розбіжностей та проблемних питань в результаті сучасних реалій, змін геополітичної ситуації, особливостей розвитку нашої держави, Збройних Сил України та інших військових формувань.
З прийняттям 28 червня 1996 року Конституції – Основного Закону України, яка законодавчо закріпила, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, виникла потреба обґрунтованої Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України, яка б не лише визначила напрями та пріоритети будівництва Збройних Сил, а й збалансувала б їх завдання, структуру, чисельність із потенційними воєнними загрозами й викликами національній безпеці України, а також з сучасними економічними можливостями держави. Тому в січні 1997 року Указом Президента України була затверджена Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року, з прийняттям якої розпочався другий етап військового будівництва в Україні.
Характерною рисою другого періоду військового будівництва було подальше удосконалення нормативно-правової бази.
Так, в період з 1997 по 2000 рік було прийнято 25 законів, які нормативно закріпили питання організації оборони держави, правового режиму воєнного та надзвичайного станів, порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України, а також процедуру направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав.
Одним з найбільш результативних років законотворчої роботи став 1999 рік, протягом якого були нормативно врегульовані чи отримали подальше врегулювання питання мобілізаційної підготовки та мобілізації, участі України в міжнародних миротворчих операціях, державного оборонного замовлення, правового режиму майна та господарської діяльності у Збройних Силах України. В цей рік правовими актами були удосконалені відповідно до процесів, що відбулися у військовій сфері, основні питання загального військового обов’язку та військової служби, альтернативної (невійськової) служби, військ Цивільної оборони України та законодавчо затверджені статути Збройних Сил України.
Це позитивно вплинуло на процес подальшого військового будівництва як Збройних Сил, так і інших військових формувань України та в цілому сприяло реалізації другого етапу Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року.[6]
Розділ 2. Поняття і принципи військового будівництва.
2.1 Зміст, мета, принципи військового будівництва.
Військове будівництво як система економічних, соціально-політичних, власне військових та інших заходів, що здійснюються в інтересах створення й підтримання на належному рівні воєнної могутності держави, становить основу забезпечення її обороноздатності.
Найважливішими напрямами військового будівництва є: створення збройних сил і підтримання на належному рівні їх бойової готовності й бойової здатності; економічне забезпечення потреб оборони; використання в інтересах оборони досягнень науки й техніки;
підготовка населення і території держави до оборони. Відповідно до кожного з цих напрямів, поряд з реалізацією конкретних практичних заходів, здійснюється комплекс воєнно-наукових досліджень, спрямованих на пошук найбільш раціональних рішень та обгрунтування шляхів впровадження цих рішень у практику.[7]
Загальна мета і практичні завдання військового будівництва визначаються геостратегічним положенням України, її міжнародним статусом, належністю до міжнародних організацій безпеки, міжнародними договорами та угодами. Найбільшою мірою вони залежать від воєнно-політичної обстановки та рівня економічного розвитку держави.
Зміст військового будівництва, напрями розвитку озброєння і військової техніки та конкретні заходи щодо підготовки Збройних Сил визначаються характером можливих воєнних конфліктів за участю України.
Безсумнівними перевагами організації військового будівництва в незалежній Україні є концептуальність та науковий підхід. На підтвердження цього можна навести національний досвід розроблення законодавчо-нормативної бази оборонної політики держави.[8] Вже на першому році незалежності України (у грудні 1991 р.) були прийняті Закони "Про оборону України" та "Про Збройні Сили України". У 1993 р. Верховна Рада України прийняла Воєнну доктрину, а на початку 1997 р. - Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України.
Засади воєнної політики держави викладені в Конституції України та Воєнній доктрині. Усі основні питання військового будівництва (діяльність Ради національної безпеки і оборони України, військовий обов'язок і військова служба, мобілізація та мобілізаційна підготовка, правовий режим надзвичайного та воєнного станів, участь України в міжнародних миротворчих операціях та ін.) регламентуються відповідними законодавчими актами.
Воєнна доктрина України (далі — Воєнна доктрина) — це сукупність керівних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави.[9]
Нова редакція Воєнної доктрини України містить оновлені керівні принципи та цільові настанови щодо забезпечення воєнної безпеки України, у тому числі й визначені політичним керівництвом держави завдання Збройних Сил. Ці завдання прямо впливають на рішення щодо складу, чисельності й структури військ і оснащення їх озброєнням та військовою технікою.
Важливою рисою нової Воєнної доктрини є її спрямованість на запобігання воєнним конфліктам. В основу політики воєнної безпеки України покладено насамперед концепції воєнно-політичного партнерства та стримування можливої агресії.
Стратегічною метою зовнішньої політики України, визначеною в Воєнній доктрині, є інтеграція до європейських і трансатлантичних структур безпеки. Особливу роль у цьому процесі відіграють:
активна участь України в роботі Ради Євроатлантичного Партнерства та в заходах Програми "Партнерство заради миру";
розвиток співпраці з Європейським Союзом у рамках реалізації ним спільної політики в галузі безпеки й оборони;
поглиблення міжнародного співробітництва в політичній, воєнній, військово-технічній та інформаційній сферах, а також у галузі озброєнь і цивільно-військових відносин.
У разі загрози агресії чи здійснення акту агресії Україна вживатиме заходів для її відсічі і звертатиметься до Ради Безпеки ООН, європейських організацій безпеки та до країн (коаліцій держав) згідно з Меморандумом про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Негайно буде застосовано консультативний кризовий механізм відповідно до положень Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО.
Для визначення зовнішньополітичних орієнтирів державної політики надзвичайно важливим є положення нової Воєнної доктрини, згідно з яким Україна, користуючись невід'ємним правом кожної держави на індивідуальну та колективну оборону в разі збройної агресії, не виключає можливості отримання військової допомоги від інших держав.
Здійснюючи військове будівництво, держава спирається на основоположні начала , керівні ідеї і положення , які закріплені в Конституції та законах України (іншими словами принципи військового будівництва).
Основні принципи військового будівництва закріплені у воєнній доктрині, яка є документом, що закріплює основний воєнно -політичний курс нашої держави. Основні принципи військового будівництва :
-проведення оперативно -психологічної підготовки особового складу з урахуванням законів воєнного мистецтва.
-комплектування їх на основі загального військового обов*язку і за контрактом з поступовим переходом до професійної армії.
-військово-патріотичне виховання допризовників та призовної молоді , особового складу на національно -історічних традиціях.
-соціальний захист військовослужбовців.
-повна департизація /заборона військовім приймати участь у діяльності політичних партій і рухів/.
Структурно принципи поділяються на :
1) Соціально -політичні ;
2) організаційні ;
3) навчання та виховання.
З них соціально-політичні:
а) демократія і гуманізм (право брати участь у референдумі, обирати і бути обраним до представницьких органів влади, право оскаржити в суд незаконні дії військових посадових осіб та організацій тощо, військовослужбовці мають рівні права з іншими громадянами ).
б) гласність і збереження військової таємниці ( життя і діяльність ЗСУ , що не становлять державної або військової таємниці повинні висвітлюватись у ЗМІ).
в) позапартійність (заборона військовім приймати участь у діяльності політичних партій і рухів).
г) гарантованість соціально-правової захищенності військовослужбовців (законодавче закріплення відповідних пільг , гарантій соціального та правового захисту).
Організаційні:
а) верховенство закону (будівництво ЗСУ відбувається тільки на підставі і у суворій відповідності до законів України).
б) підзвітність конституційним органам законодавчої та виконавчої влади
в) єдиноначальність та колегіальне вироблення рішення (побудова військової ієрархії таким чином , щоб кожна ланка вертикальної структури відповідала такому співідношенню: начальник відповідного рівня-штаб).
г) загальна військова повинність громадян України
д) добровільний вступ на кадрову військову службу
є) дотримання військової дисципліни
Отже, теорія військового будівництва як галузь воєнної науки, що досліджує питання складу, організаційної структури й технічного оснащення Збройних Сил у мирний і воєнний час, а також комплектування, мобілізації та розгортання Збройних Сил, підготовки резервів та організації військової служби, набула в Україні свого самостійного розвитку в умовах виваженої державної політики, спрямованої на забезпечення власної воєнної безпеки передусім через активну участь у міжнародних системах колективної безпеки та в заходах з підтримання стабільності в регіоні. її висновки й рекомендації реалізуються в процесі планомірного розвитку Збройних Сил, на певних етапах якого здійснюється реформування Збройних Сил - суттєва зміна в бажаних напрямах їх основних кількісних і якісних параметрів.
2.2 Планування військового будівництва в Україні.
На сьогодні в Україні сформовано основи системного процесу державного планування військового будівництва, насамперед в інтересах реформування та розвитку Збройних Сил. Цей процес охоплює три види планування: довгострокове, середньострокове та поточне (короткострокове).
Довгострокове планування (на 10-15 років) стосується визначення генеральної лінії та основних напрямів військового будівництва, змісту найбільш важливих завдань розвитку Збройних Сил та послідовності їх виконання.
Базовим вихідним документом для довгострокового планування є Концепція (основи державної політики) національної безпеки України [3], яка, з-поміж іншого, окреслює коло можливих воєнних загроз для України та визначає головні напрями політики національної безпеки у воєнній сфері.
Керівні принципи державної політики у сфері воєнної безпеки та погляди на їх реалізацію викладені у Воєнній доктрині України [4].
На основі зазначених документів з урахуванням прогнозних видатків Державного бюджету України на потреби оборони в період до 2010 р. відпрацьовано Концепцію моделі Збройних Сил України зразка 2010 р., основні положення якої схвалені Указом Президента України.
Серед інших документів, що стосуються довгострокового планування військового будівництва, слід відмітити Державну програму розвитку озброєння та військової техніки на період до 2010 р., а також концепції й державні програми щодо переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями контрактної служби, реформування органів військового управління, кадрової політики, військової освіти, виховної роботи, соціальної політики, міжнародного співробітництва, створення єдиної автоматизованої системи управління Збройними Силами, програми розвитку видів Збройних Сил та ін.
Ці документи, у свою чергу, впливають на інші сторони державного будівництва, у тому числі на програми розвитку оборонно-промислового комплексу та інших військових формувань і правоохоронних органів, на зміст мобілізаційного плану держави тощо.
Середньострокове планування (на 5 років) передбачає конкретизацію до рівня практичних заходів і послідовне виконання етапних комплексних завдань, які на концептуальному рівні передбачені довгостроковим плануванням.
Пріоритети державної політики у сфері оборони та шляхи її реалізації й ресурсного забезпечення визначаються також програмами діяльності, які розробляються Урядом України. Зокрема, до проекту Програми діяльності Уряду України, очолюваного А. Кінахом, вперше введено окремий розділ "Забезпечення зміцнення обороноздатності держави та національної безпеки", у якому визначено завдання Уряду щодо розвитку Збройних Сил та оборонно-промислового комплексу, підвищення рівня мобілізаційної готовності національної економіки, приведення мобілізаційних потужностей і резервів у відповідність до мобілізаційних завдань та оборонних потреб.
Основним документом середньострокового планування на цей час є Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р., виконання якої розпочалося в 2001 р. Стан реалізації цієї Програми щорічно обговорюється на засіданнях Ради національної безпеки і оборони України.
Корегування й уточнення завдань розвитку та підготовки Збройних Сил здійснюються, в разі потреби, директивою Міністра оборони України.
Короткострокове планування (на 1 рік) уточнює завдання програми військового будівництва з огляду на стан її виконання та реальні видатки Державного бюджету на наступний рік (передбачаються окремим рядком). Це планування знаходить відображення в уточнених річних заходах Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил, на основі яких розробляються організаційні директиви Міністра оборони України, накази начальника Генерального штабу Збройних Сил України стосовно завдань Збройних Сил на навчальний рік, плани підготовки Збройних Сил України та інші документи.
Отже, створена в Україні система планування військового будівництва загалом відповідає потребам підтримання обороноздатності держави на достатньому рівні. Проте результативність її функціонування може бути задовільною лише за умови необхідного ресурсного забезпечення, яке залежить від раціональності встановлення пріоритетів загальнодержавної політики воєнної безпеки.
Розділ 3. Повноваження органів державної влади у сфері військового будівництва.
За період незалежності в Україні створено досить чітку організаційну структуру державного управління у сфері оборони. її основу становлять конституційно визначені інститути:
Президент України - Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України;
Рада національної безпеки і оборони України - постійно діючий координаційний орган з питань національної безпеки та оборони;
Кабінет Міністрів України.
Взагалі органи державної влади з керівництва ЗСУ поділяються на : а) органи державного керівництва б) органи безпосереднього керівництва військами.
Центральним органом виконавчої влади, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України, є Міністерство оборони України. Міністерство оборони України є органом державного управління Збройними Силами України і несе повну відповідальність за їх розвиток та підготовку до виконання завдань оборони.
Міністерство оборони України: оцінює військово-політичну обстановку та визначає рівень воєнної загрози; готує обгрунтування рішень Верховної Ради України з питань оборони; бере участь у розробці проекту воєнної доктрини та формуванні оборонного бюджету України; розробляє та подає на розгляд Президента України проекти державних програм будівництва і розвитку Збройних Сил України, розвитку озброєння та військової техніки, пропозиції щодо загальної структури та чисельного складу Збройних Сил України, обсягу бюджетних асигнувань на потреби оборони; звітує перед Кабінетом Міністрів України про використання виділених на оборону коштів; здійснює керівництво бойовою, оперативно-тактичною та морально-психологічною підготовкою військ; керує воєнною наукою, організує і проводить військово-наукові дослідження; видає державне замовлення на створення, виробництво і ремонт військової техніки та іншого військового майна, здійснює контроль за їх розробкою, випробуванням, виробництвом і якістю виготовлення; організує і забезпечує військово-патріотичне виховання особового складу Збройних Сил України; визначає чисельність особового складу видів і родів військ Збройних Сил України, забезпечує у межах своїх повноважень підготовку та розстановку військових кадрів; бере участь в організації мобілізаційної підготовки народного господарства України та контролі за підготовкою підприємств, установ і організацій до виконання визначених їм мобілізаційних завдань; розробляє і подає Кабінету Міністрів України проект мобілізаційного плану Збройних Сил України та інших військових формувань; організовує розробку схем мобілізаційного розгортання Збройних Сил України та інших військових формувань, а також спеціальних галузевих і територіальних формувань; планує та організовує накопичення озброєння і військової техніки в непорушному запасі, інших матеріальних ресурсів - у мобілізаційному резерві Збройних Сил України, а також мобілізацію та демобілізацію; здійснює функції щодо координації, планування, методологічного і методичного забезпечення мобілізаційної підготовки у Збройних Силах України та інших військових формуваннях; контролює виконання чинного законодавства з питань підготовки громадян до військової служби; планує і організує підготовку і перепідготовку військовозобов'язаних, призов громадян на строкову військову службу і звільнення в запас військовослужбовців, які відслужили визначені строки служби, призов військовозобов'язаних на збори, а також мобілізацію у воєнний час та демобілізацію; здійснює співробітництво зі збройними силами інших держав; у випадках, визначених законодавством України, видає нормативні акти з військових питань і контролює їх виконання; організує виконання чинного законодавства України щодо збереження навколишнього середовища під час діяльності військових формувань і військових організацій.[10]
Законом "Про оборону України" в редакції 2000 р. визначено якісно новий статус Кабінету Міністрів України у сфері оборони. До найважливіших функцій, покладених цим Законом на Кабінет Міністрів України, належать:
забезпечення в межах визначеної Законом компетенції державного суверенітету України;
здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави;
виконання Конституції, Законів України та актів Президента України у сфері оборони держави;
визначення потреб в оборонних витратах;
забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою Державного бюджету України щодо фінансування у визначених обсягах заходів у сфері оборони;
організація розроблення й виконання державних програм розвитку Збройних Сил України та інших військових формувань і розвитку озброєння та військової техніки;
здійснення передбачених законодавством заходів щодо формування, розміщення, фінансування та виконання державного оборонного замовлення;
здійснення загальнодержавних заходів щодо забезпечення живучості об'єктів національної економіки та державного управління у воєнний час;
забезпечення комплектування особовим складом Збройних Сил України та інших військових формувань;
здійснення, згідно з законодавством України, заходів з мобілізаційної підготовки та мобілізації;
створення необхідних резервів для забезпечення потреб оборони держави;
організація підготовки населення і території держави до оборони;
розв'язання питань врегулювання діяльності місцевих органів військового управління (військових комісаріатів);
регулювання у визначених законом випадках господарської діяльності у Збройних Силах України та інших військових формуваннях;
здійснення передбачених законодавством заходів щодо цивільної оборони України;
надання військової допомоги іншим державам, направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав;
допуск та визначення умов перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України;
участь України в міжнародних миротворчих операціях.[11]
З метою підвищення ефективності державного управління у сфері оборони в Кабінеті Міністрів України створено Урядовий комітет з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності (далі - Урядовий комітет). Основні функції Урядового комітету полягають у формуванні та проведенні державної політики у сфері оборони згідно зі стратегією, визначеною Кабінетом Міністрів України.
