Правові питання розмежування повноважень органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій

Міністерство освіти і науки України

Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого

Кафедра: Державного будівництва та місцевого самоврядування

Наукова доповідь

Тема: Правові питання  розмежування повноважень органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій.

ВИКОНАВ:

студент факультету № 10

3 курсу 2 групи

Салівон Г.І.

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК:

к.ю.н., доцент

Стешенко Т.В.

ХАРКІВ-2008

ЗМІСТ

Вступ

Основна частина

1. Органи місцевого самоврядування та місцеві державні адміністрації: співвідношення, взаємодія і розмежування повноважень

1.1. Співвідношення органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій

1.2. Взаємодія та взаємовідносини органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій

1.3. Децентралізація влади як основа взаємовідносин органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування

1.4. Розмежування повноважень органів виконавчої влади на місцях та органів місцевого самоврядування

2. Структурні та компетенційні проблеми організації роботи органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій

2.1. Проблеми організації роботи органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій

2.2. Проекти змін та  зміни до законодавчих актів  стосовно розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями

2.3. Порівняльний аналіз повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування

2.4. Шляхи вирішення проблем розподілу та реалізації повноважень органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Співвідношення інститутів публічної влади на місцевому рівні, взаємодія їх органів та розмежування повноважень не привернули належної уваги наукової літератури радянського періоду. Конституція України утворила нормативну модель організації публічної влади на місцевому рівні, котра подана у вигляді місцевого самоврядування, представленого органами місцевого самоврядування, і державного управління, представленого місцевими державними адміністраціями. Це означає можливість здійснення влади на місцях як усім народом, так і окремими об'єднаннями громадян в особі територіальних громад. При цьому, територіальні громади треба розглядати „в якості самостійного джерела публічної недержавної (муніципальної) влади”¹.

Закон України від 21 травня 1997 р. „Про місцеве самоврядування в Україні” (далі – Закон про місцеве самоврядування) і Закон України від 9 квітня 1999 р. „Про місцеві державні адміністрації” (далі – Закон про місцеві державні адміністрації) з метою виконання конституційних норм закріплюють демократичну систему публічної влади на місцях. Одним із значущих аспектів Закону про місцеве самоврядування є диференціація повноважень органів місцевого самоврядування на власні (самоврядні) і делеговані (за природою – повноваження виконавчої влади). Ці положення, а також конституційні норми про те, що „органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади” (ст. 143 Конституції України), а місцеві державні адміністрації в частині делегованих їм повноважень обласними та районними радами – відповідним радам (ст. 118 Конституції України), з одного боку, і конституційний обов'язок місцевих державних адміністрацій здійснювати „взаємодію з органами місцевого самоврядування” (ст. 119 Конституції України) – з іншого, відкривають якісно новий етап у встановленні взаємовідносин між двома центрами публічної влади на місцевому рівні, надають імпульс процесу реформування всієї структури публічної влади. Але, при цьому, стабільної правової бази у взаємовідносинах між цими двома центрами публічної влади на місцях створити поки що не вдалося. Виникли колізії, пов'язані з проблемою розмежування повноважень органів місцевого самоврядування і органів виконавчої влади на місцевому рівні, їх усунення потребує подальшого удосконалення законодавства, про що йдеться у роботі.

Отже, актуальність теми зумовлюється:

– необхідністю вивчення проблем розмежування повноважень органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій, забезпечення їх спільної діяльності;

– необхідністю аналізу чинного законодавства з метою виявлення дублювань повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування;

– потребою вироблення рекомендацій з метою подальшого вдосконалення законодавства України з питань місцевого самоврядування та державного управління на місцях.

Мета і завдання роботи:

– охарактеризувати основи компетенції органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій в аспекті їх співвідношення і взаємодії, та принципи, які формують механізм взаємодії цих органів, їх відбиття і розвинення в чинному законодавстві;

– оцінити практику існуючих організаційно-правових форм взаємодії органів, що розглядаються, визначити нові можливі форми, спрямовані на оптимізацію і підвищення ефективності спільної діяльності двох центрів публічної влади на місцевому рівні;

1. Органи місцевого самоврядування  та місцеві державні адміністрації: співвідношення, взаємодія і розмежування повноважень

1.1. Співвідношення  органів місцевого самоврядування  та місцевих державних адміністрацій

Співвідношення органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій полягає в тому, що чітке розмежування між їх функціями на практиці виявляється дуже слабко. Доцільно співвіднести місцеве самоврядування і виконавчу владу на місцях, щоб виділити в них єдину публічно-правову основу. Загальними ознаками, які об'єднують ці місцеві органи публічної влади, є:

1. Чітко виражений інституціональний характер влади. Статус органів влади визначається в Конституції і законах України.

2. Офіційно юридично закріплений порядок їх організації, компетенція, повноваження.

3. Наявність специфічного відособленого апарату.

4. Діяльність, ґрунтується на законах та інших нормативних актах, що має характер безперервності в часі, універсальність.
5. Видання нормативних актів на відповідній території, що містять правила поведінки загального характеру.
6. Самостійне формування свого бюджету, встановлення і збирання окремих податків і зборів.

Ознаки, що відрізняють  місцеве самоврядування від державної  влади, в основному зводяться до такого:

1. Відсутність чіткої ієрархії та субординації у відносинах у системі органів місцевого самоврядування.
2. Функціонування не від імені держави, діяльність більш орієнтована на урахування особливостей територіального розвитку, місцевих потреб та інтересів.
3. Вони „ближчі” до населення, ніж органи виконавчої влади регіонального рівня.
4. Їх функції менш політизовані.

5. Матеріально-фінансову основу складають місцевий бюджет і муніципальна (комунальна) власність².

1.2. Взаємодія  та взаємовідносини органів місцевого  самоврядування та місцевих державних  адміністрацій

Як вже  зазначалося, Конституція України закріпила дві системи публічної влади на місцях: місцеві державні адміністрації, які є місцевими органами виконавчої влади, та місцеве самоврядування як публічну владу територіальних громад. Це – різні за своєю юридичною природою системи місцевої влади, насамперед за функціями та повноваженнями. Конституція України гарантує місцеве самоврядування і тим самим не допускає можливості його підміни місцевими державними адміністраціями. Однак, питання про взаємовідносини органів місцевого самоврядування з місцевими державними адміністраціями – досить складне. Залежно від політичних тенденцій в тому чи іншому суспільстві змінювалися погляди на самоврядування.

Місцеве самоврядування в Україні діє відповідно до Конституції України і полягає у наданні територіальним громадам та їх органам права самостійно вирішувати питання місцевого життя, а у встановлених законом випадках – повноважень місцевих державних адміністрацій. Органи місцевого самоврядування є формою залучення громадян України до участі у вирішенні питань місцевого значення і виконавчої влади відповідно до вимог законності. На жаль, наука ще глибоко не вивчила зміст місцевого самоврядування та його юридичну природу. Необхідно констатувати, що місцеве самоврядування ширше вживається не як юридичний, а переважно як політичний термін, як певне відбиття політичного життя держави³.

Особливий інтерес  у практиці місцевих органів становлять питання взаємовідносин місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. Такі відносини ґрунтуються на відповідній нормативно-правовій основі. Так Конституція України допускає делегування повноважень місцевим державним адміністраціям (районним і обласним) відповідними радами (районними чи обласними), а місцеві державні адміністрації, в свою чергу, здійснюють взаємодію з органами місцевого самоврядування. Законодавство України встановлює межі делегування повноважень, а також інші форми взаємодії і координації цих органів. Очевидно, що місцеві державні адміністрації виражають і проводять внутрішню політику держави на місцях і використовують засоби для її забезпечення в діяльності органів місцевого самоврядування. Проте муніципальна політика виконавчої влади повинна ґрунтуватися на правових основах і методах їх здійснення, хоча не може спиратися на командно-адміністративні методи⁴. Сфери взаємодії місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування найрізноманітніші – економічні, соціальні, культурні, екологічні, релігійні, національно-побутові та інші. Однак на практиці реалізація функцій та повноважень органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій призводить не тільки до погоджених дій, але нерідко породжує різні питання щодо встановлення меж їх функцій та повноважень, способів вирішення компетенційних спорів тощо. Після прийняття Верховною Радою України законів про місцеві державні адміністрації та місцеве самоврядування в Україні ці питання отримали правову основу їх вирішення.

Межі здійснення функцій і повноважень влади  на місцях є практично в усіх демократичних, правових державах. Законодавець не може раз і назавжди закріпити ці межі, так як розвиток суспільних відносин часто породжує нові проблеми, які не можуть бути вирішені в рамках існуючого законодавчого розмежування функцій і повноважень органів влади на місцях, і тому допускає інші, крім законодавчого, способи цього розмежування. А займатись законодавцю окремими дрібними питаннями розмежування функцій і повноважень місцевих органів публічної влади є недоцільним⁵.

1.3. Децентралізація  влади як основа взаємовідносин органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування

Проблема  децентралізації влади, сутність якої, перш за все, полягає в перерозподілі повноважень між центром і регіонами на користь останніх, тісно пов'язана з проблемами взаємовідносин центральних та місцевих органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Ці проблеми є похідними від принципу поділу влади, шляхом якого через систему стримувань та противаг передбачається чітке розмежування повноважень між різними гілками влади. Дотримання принципу поділу влади виключає можливість її узурпації в державі окремими органами або посадовими особами. Свого часу Ш.Монтеск'є⁶, розробляючи теорію поділу влади, стверджував, що для забезпечення справжньої незалежності однієї гілки влади від іншої необхідно, щоб кожна з них мала реальну можливість впливати на іншу. Конституція України 1996 р. (ст. 6) закріпила цей важливий політико-правовий принцип організації та функціонування державної влади, зробила можливим запровадити в нашій державі якісно новий поділ влади, який дозволяє виділити рівень децентралізованої публічно-самоврядної влади. Українські науковці у своїх дослідженнях також виділяють серед інших і принцип поділу державної влади.⁷

При дослідженні  проблем децентралізації влади, необхідності законодавчого розподілу повноважень між центром і регіонами в науковій літературі акцентується увага на тому, що для успішного розвитку місцевого самоврядування в Україні створені необхідні умови, а статус унітарної держави, якою є Україна, дає змогу проведення децентралізації і деконцентрації державних функцій і повноважень та втілення принципів реального самоврядування. Децентралізація публічної влади шляхом чіткого поділу повноважень, відповідальності і фінансово-економічної бази між загальнодержавними, регіональними та місцевими її рівнями посилить центральні інститути влади шляхом їхньої концентрації на найважливіших проблемах держави. Для чіткого функціонування державного механізму, крім розмежування повноважень, потрібні тісні взаємовідносини між владними структурами для ефективного вирішення державних та місцевих проблем. І. Пахомов, досліджуючи дане питання, говорить про те, що компромісом, між централізмом і демократією в устрої сучасних держав є контрольована децентралізація (власні повноваження) та деконцентрація (делеговані повноваження) влади. „Місцеве самоврядування, – підкреслює при цьому він, – можна розглядати як прояв деконцентрації влади. Його масштаби не однакові в різних державах. Кожна з держав, враховуючи свою специфіку, визначає територію і сфери діяльності самоврядних органів, і це не суперечить Всесвітній декларації про місцеве самоврядування та Європейській хартії місцевого самоврядування”.

Отже, децентралізація  та деконцентрація влади в Україні  може здійснюватися шляхом розвитку місцевого самоврядування, яке проявляється перш за все у виборах жителями відповідних територій своїх представників до органів місцевого самоврядування, самостійному вирішенні питань місцевого значення як безпосередньо, так і через органи, які вони обирають. До таких питань слід віднести право місцевих рад як органів самоврядування встановлювати місцеві податки і збори, розпоряджатися своїм майном, брати кредити, подавати позови, самостійно управляти місцевими витратами тощо. Чим більше самоврядування обмежується місцевими справами, тим більший простір йому може бути наданий, і, навпаки, чим більше покладається на нього загальних справ, тим більше воно стримується в своїх діях і підпадає під контроль державної виконавчої влади. Хоча слід зазначити, що дехто з вчених небезпідставно вважає, що суть децентралізації полягає у делегуванні органам місцевого самоврядування вирішення таких справ, які до певного часу були об'єктом державного регулювання.⁸ На практиці поєднання централізації та децентралізації виконавчої влади може бути досить різноманітним. З юридичної точки зору очевидно, що оптимальним є гармонійне поєднання обох влад, при якому одна доповнює іншу і все управління становить струнку систему. Зберігаючи значну частку самостійності у вирішенні місцевих справ, органи місцевого самоврядування мають підкорятися центральній владі в усьому, що стосується загальнодержавних вимог.

Слід зазначити, що в  Україні існує частина політиків  і науковців, які висловлюються за необхідність централізації влади.⁹ Але будь-які форми державного управління, його найкращі організаційні моделі приречені на невдачу, якщо не буде розв'язана одна з головних проблем сфери державного управління – співвідношення між центральними і регіональними органами влади, між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Закони України про місцеве самоврядування та про місцеві державні адміністрації покликані визначити чіткі механізми поділу і взаємодії державної влади і влади органів місцевого самоврядування, розмежувати компетенцію владних структур та провести розумну децентралізацію державної влади при посиленні її дійового впливу на територіальному рівні. Визначивши правовий статус місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, ці закони мають певні недоліки, яких було припущено при їх розробці та прийнятті і які не дозволили забезпечити створення дієздатної системи органів місцевого самоврядування, їхнього узгодженого функціонування з органами виконавчої влади на місцях. Так, у Законі про місцеве самоврядування нечіткими є положення про повноваження, делеговані відповідними радами місцевим державним адміністраціям. Адже відомо, що ради можуть делегувати, якщо це їм дозволено законом, лише ті повноваження, які вони мають за своїм правовим статусом, і лише своїм рішенням. Тут закладена можливість протистояння на регіональному рівні між районними і обласними радами та відповідними державними адміністраціями, оскільки ці ради одержують розширений перелік власних повноважень і повноважень, які вони можуть делегувати (а можуть і не делегувати) державним адміністраціям, а також отримують незаперечні контрольні повноваження щодо голів відповідних державних адміністрацій. При такому підході державні адміністрації можуть перетворюватися фактично на виконавчі комітети районних і обласних рад. У цьому законі не обумовлені чітко порядок і підстави висловлення місцевими радами недовіри головам відповідних державних адміністрацій, що може стати причиною протистояння між цими органами, дестабілізації ситуації на місцях. Деякі повноваження галузевої сфери компетенції місцевого самоврядування дублюються в повноваженнях різних рівнів місцевих рад, що створює можливість запровадження „вертикалі по лінії рад”.

Запропонований  Законом про місцеве самоврядування статус районних і обласних рад не відповідає їхній конституційній природі представництва спільних інтересів територіальних громад сіл, селищ, міст. Вони повинні формуватись, як це передбачено п. 8 Перехідних положень Конституції України, а не обиратися територіальними громадами. Наприклад, обласна рада повинна формуватися районними та міськими (міст обласного значення) радами з їх представників, обраних сесією цих рад з числа своїх депутатів. Отже, в Законі про місцеве самоврядування не вдалося чітко розмежувати сфери компетенції органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій, що на практиці призвело до неузгодженості, суперечливості їх дій, протистояння цих органів, а також штучного створення паралельних структур влади. Доцільно внести зміни і доповнення до цього закону, щоб усунути зазначені та інші недоліки, положення, які призводять до такого стану. Крім організаційно-правових причин на становлення взаємовідносин місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування негативно позначається ще цілий ряд причин економічного та фінансового характеру. Так місцеве самоврядування через наявну бюджетну систему не може створити належної власної фінансової бази, а обласні та районні ради взагалі її не мають. Без такої бази органи місцевого самоврядування не в змозі самостійно вирішувати усі місцеві проблеми. Недосконала податкова система не дає змоги створити ефективну базу оподаткування для формування самостійних бюджетів місцевого самоврядування. Відповідно шлях до зміцнення фінансів місцевої влади лежить через радикальне реформування фінансово-бюджетної і податкової систем. З урахуванням цього доцільно прискорити прийняття законодавчих актів щодо місцевих податків і зборів, місцевих бюджетів. Потрібні регіональні реформи, які передбачатимуть вирішення адміністративно-територіальних, організаційних, правових, фінансових, матеріально-технічних, кадрових та інформаційних заходів і сприятимуть децентралізації, деконцентрації влади. Проблема співробітництва і взаємодії управлінських структур на місцях також потребує належного законодавчого регулювання. Співробітництво і взаємодія місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування повинні базуватися на партнерських і рівноправних засадах. Координаційна функція і повноваження органів місцевої державної адміністрації щодо органів місцевого самоврядування штучно породжують зайві протиріччя між ними. А якщо конфронтація цих органів паралізує їх роботу, то законодавча і виконавча влада повинні вживати необхідних заходів, аж до припинення повноважень цих органів. В той же час для подолання такої конфронтації необхідно створювати на законодавчому рівні відповідні механізми по розв'язуванню конфліктів: урядові чи парламентські комісії тощо.

Викликає  сумнів необхідність існування в областях і районах України, а також у містах Києві та Севастополі місцевих державних адміністрацій з наявністю у них широких законодавчо визначених повноважень вирішувати місцеві справи. Конституція України дає можливість децентралізувати і деконцентрувати державні функції і повноваження, а також реально втілити принципи самоврядування. Розширення самостійності та відповідальності місцевих органів влади у вирішенні завдань життєзабезпечення та розвитку територій при чіткому поділі повноважень, відповідальності і фінансово-економічної бази між загальнодержавним, територіальним та місцевим рівнями управління посилить центральні інститути влади через їхню концентрацію на ключових проблемах держави.

При проведенні адміністративно-територіальної реформи та інших регіональних реформ в Україні, можливо, варто було б звернутися до досвіду Франції, яка, як і наша країна, формувалася як унітарна держава. У Франції самоврядні органи – комуни відповідають за містобудування, благоустрій, землю, шляхове будівництво. Департаменти відповідають за соціальну діяльність і шкільну освіту. Регіони відповідають за соціально-економічний розвиток у цілому та професійну підготовку. Центральна державна влада відповідає за національну оборону, зовнішні відносини, юстицію, управління державою. Контролюючі державні функції стосовно місцевого самоврядування здійснює префектура, що має право опротестовувати рішення місцевої влади в адміністративному суді після вступу їх у силу. Префект наділений повноваженнями від держави для втілення акцій уряду найбільш ефективним чином, безумовно, з урахуванням специфіки регіону. Він здійснює координуючі функції щодо дій різних міністерств, що запобігає вузьковідомчим тенденціям. Незважаючи на те, що організацію і проведення виборчих кампаній мають здійснювати муніципальні ради, саме префект відповідає за їх проведення.¹⁰.

Найважливішою ознакою справжньої децентралізації  в Україні стане самостійність місцевих органів у фінансовій сфері. Але децентралізація у фінансовій сфері неможлива без вирішення питання комунальної власності, яка згідно з законом становить основу місцевого господарства. В першу чергу потрібно розробити науково обґрунтовані критерії розподілу власності між державою та різними рівнями місцевих рад з урахуванням регіональних особливостей України, а також передачі підприємств до комунальної власності. В контексті даної проблеми існує багато думок щодо реформування системи влади в регіоні шляхом проведення в Україні адміністративної реформи. Цей шлях вважають одним з найважливіших напрямів українського державотворення, становлення громадянського суспільства.

1.4. Розмежування повноважень органів виконавчої влади на місцях та органів місцевого самоврядування

Одним із першочергових  кроків незалежної Української держави  стало розмежування влади на місцях: державні функції взяли на себе місцеві органи виконавчої влади, а колективні інтереси населення сіл, селищ, районів у містах, міст, районів та областей взяли на себе органи місцевого самоврядування. Питання розмежування функцій і повноважень гостро диктувалися протягом усього періоду становлення систем місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (1992–1996 рр.). Особливо актуальним було питання про двовладдя на місцях, про авторитаризм місцевих державних адміністрацій, про скасування місцевого самоврядування тощо. Справа ж полягала в тому, що старі механізми розмежування функцій і повноважень органів влади на місцях не працювали, а нові – часто сприймались вороже. По суті проблеми розмежування функцій і повноважень органів влади на місцях були проблемами психології та культури тих людей, які здійснювали цю владу. Вийшовши з командно-адміністративної системи, вони не могли відразу освоїти культуру, властиву демократичній, соціальній та правовій державі. Потрібен час, а головне – створення передумов для формування в органах влади на місцях демократичної правової культури.

Важливим  фактором формування даної культури є теорія розмежування функцій і повноважень органів влади на місцях. Розробка такої теорії ведеться українськими вченими-юристами, фахівцями різних галузей права. В її основі – ідеї адміністративної та муніципальної реформи, верховенства права, децентралізації, балансу державних і місцевих інтересів тощо. Питання про розмежування функцій та повноважень органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій виникають тому, що ці органи часто вступають у конфлікти між собою через різне розуміння межі здійснення ними функцій та повноважень.

Конституція України і закони про місцеве самоврядування і про місцеві державні адміністрації дають можливість виробити ефективний правовий механізм розмежування функцій і повноважень цих органів. Як відомо, донедавна у розмежуванні функцій і повноважень органів влади на місцях головну роль відігравала політична практика, яка складалася на базі фактичного розмежування цих функцій і повноважень. Вихід на переважно правові методи розмежування функцій і повноважень органів влади на місцях бажаний і можливий, але в умовах недостатнього розуміння ролі права в громадській думці, недостатнього рівня правової культури службовців є досить складним. Тому не слід очікувати швидких і високих результатів від запровадження чинним законодавством нової системи розмежування функцій і повноважень органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій. Існуюча система правового забезпечення розмежування функцій і повноважень цих органів включає різні юридичні інструменти: нормативно-правові, договірні, судові тощо.

Першоосновою  розмежування функцій і повноважень  двох гілок місцевої влади є Конституція України, яка служить основним засобом їх нормативно-правового закріплення, отже, Конституція України і визначає принципові межі функцій і повноважень як органів місцевого самоврядування, так і місцевих державних адміністрацій з метою попередження їх змішування чи незаконного здійснення. Тільки поправки до самої Конституції у частині функцій і повноважень органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій можуть призвести до зміни існуючого конституційного розмежування цих функцій і повноважень. Порушення цих конституційних меж розподілу функцій і повноважень породжує юридичні наслідки, визначені Конституцією України і законами.

Другим основним видом нормативно-правового розмежування функцій і повноважень органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій в Україні є закони. Відомо, що законодавець після прийняття Закону про місцеві державні адміністрації від 2 квітня 1997 р. вирішив не передавати його на підпис Президенту, а погодити із законом про місцеве самоврядування, насамперед в частині функцій і повноважень двох гілок місцевої публічної влади. Функції і повноваження місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування базуються на принципах галузевої компетенції, що за певних умов може стати на перешкоді переходу виконавчої влади до функціональних засад управління. Галузеву компетенцію можна поділити на три види:

а) виключну компетенцію органів місцевого самоврядування (рад, частково їх виконавчих органів, наприклад, управління комунальною власністю);

б) суміжну компетенцію (органи місцевого самоврядування та місцеві державні адміністрації наділяються повноваженнями в одній галузі суспільного життя, але мають різні предмети відання. Це більшість повноважень цих органів, які потребують нагального розмежування як на законодавчому рівні, так і в процесі право реалізації, правозастосування);

в) виключну компетенцію місцевих державних адміністрацій (наприклад, державний контроль).

Фактично  законодавець, розмежовуючи функції  і повноваження цих двох „гілок” місцевої влади, мав на увазі забезпечити умови для роздільного їх функціонування. Але наявність широкої суміжної компетенції робить цей задум малоефективним. Накладки та дублювання, а також втручання одних органів у справи інших все ж таки, на жаль, залишаються. Законодавець недостатньо використав при розробці законів досвід зарубіжних країн. Очевидно, що акти Президента України і Кабінету Міністрів України можуть доповнювати окремі положення законів, знімати частину питань, внести певний порядок у розмежування функцій і повноважень між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Але вони можуть, як це показує досвід 1992–1996 рр., породжувати і нові питання у цій сфері. В цілому нормативно-правові методи розмежування функцій і повноважень між органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями є ефективними, коли мова йде про типові явища. У той же час, коли потрібно вирішити якийсь конкретний казус, що виник у відносинах двох органів влади на місцях, необхідно вдаватися до інших методів розмежування їх функцій і повноважень: судових, договірних тощо.