Правові засади діяльності ЗМІ в Україіні

ВСТУП 

     На  різноманітних етапах історичного  розвитку соціум приходив до потреби  поширення інформації і, особливо, суспільно  важливої, що відображає дійсність  того або іншого періоду. Категорії  “інформація” і “право” з давніх часів розвивалися у тісному  взаємозв'язку. Водночас розвивалося і спеціальне законодавство про поширення інформації. Але за досвідом законодавчої діяльності парламенту ми знаємо, що мало створити справедливі закони, треба забезпечити їх дотримання, навчитися користуватися правами, уміти сполучати їх з обов'язками. Важливою умовою при цьому є систематичне правове інформування суспільства, що може забезпечити лише преса, що звільнена від цензури. Створення істинно незалежної преси - це важливий елемент у фундаменті правової держави. Отже, актуальність теми дослідження полягє у тому, що чітка правова база інформаційної діяльності визначає її успішність та справедливість. Саме тому дослідження цієї теми на сучасному етапі демократизації суспільства є дуже важливим.

Об’єктом дослідження у нашій роботі виступає діяльність засобів масової інформації в Україні.

Предмет дослідження становить правова база діяльності ЗМІ.

Мета  дослідженння полягає у визначенні поняття правових засад діяльності засобів масової інформації в Україні та дослідженні основних положень та стану сучасної законодавчої бази у сфері інформації.

Для реалізації цієї мети були поставлені наступні завдання:

• визначити основні категорії інформаційного законодавства України;
• дослідити правові засади діяльності засобів масової інформації в Україні;
• з’ясувати ефективність системи державного регулювання інформаційних відносин;
• проаналізувати сучасний стан української правової бази у сфері інформації;
• розкрити особливості правових аспектів діяльності різних видів засобів масової інформації, таких як друковані видання, телебачення та радіомовлення;
• встановити значення професійної етики у діяльності журналістів.

Методологічні основи даної роботи складає комплексний підхід до використання системи загально-філософських, загально-наукових та спеціальних методів дослідження. У вивченні інформаційного права використовується описовий, аналітичний, логічний, порівняльний, системно-структурний, інституційний, а також метод синтезу та інші методи. За допомогою описового методу було викладено повний опис правових норм діяльності ЗМІ, їх основних положень та суті. Метод аналізу дав змогу відокремити певні суттєві питання та проблеми від загальної кількості інформації та матеріалів, що існують у цій галузі. Логічний метод дослідження дав змогу відтворити реальний процес розвитку об'єкта пізнання. За допомогою логічного методу відображуються основні етапи трансформації українського інформаційного законодавства у більш сучасне та дієве. За допомогою порівняльного методу визначається рівень розвиненості національного законодавства про інформацію стосовно аналогічного законодавства інших держав. Системно-структурний метод надає можливість узагальнення нормативно-правової бази щодо окремих сфер інформаційно-правових відносин. Інституційний метод дав змогу розглянути засоби масової інформації як соціальний інститут, „четверту владу” в Україні.

Основними джерелами курсової роботи є, насамперед, праці зарубіжних та вітчизняних вчених в галузі інформаційного законодавства, а також роботи, що стосуються основних аспектів діяльності засобів масової інформації. У нашій роботі були використані документальні джерела (закони), наукові джерела (автореферати дисертацій, монографії), наукова і законодавча періодика.Важливе місце серед джерел займають дійсні Закони України, серед яких можна виділити закон України „Про інформацію”, „Про телебачення та радіомовлення” та ін. У нашій роботі були використані також журналістські статті, періодичні видання та інші матеріали. Передусім це наукові доробки таких вчених як Т. Костецька, В. Лизанчук,                А. Москаленко, В. Різун. Саме вони зробили найбільший внесок у розробку тематики нашої роботи. Дуже суттєвими були матеріали організації IREX pro Media, що проводить правову підтримку діяльності засобів масової інформації і освітні програми для журналістів. Усього під час написання курсової роботи було використано 36 джерел, серед яких 8 документальних джерел і законів, 2 монографії, автореферат дисертації, публіцистичні статті та декілька наукових видань. У питанні інформаційного законодавства світова наука значно випередила українську, але у нас також є багато дослідників, що займаються даною темою. Серед українських досліджень досить детально висвітлені усі аспеки інформаційної діяльності, а також проблеми, що з нею пов`язані. Але, на нашу думку, не повно вивчені проблемні закони, протиріччя, що можуть виникати у процесі інформаційної діяльності, а також перспективи розвитку.

Виходячи з  матеріалів курсової роботи, її структуру складають вступ, 4 розділи, висновки та список використаних джерел.  

     Розділ 1. Свобода слова  як основний принцип  діяльності ЗМІ в  Україні. 

     Свобода слова – одна з демократичних  свобод, визначених Конституцією України. Вона передбачає висловлення незалежних поглядів та переконань в усній та в письмовій формах. Свобода слова є ознакою некорумпованого, демократичного, вільного суспільства.

     Свободу слова в Україні захищають 110 нормативно-правових документи: укази Президента, постанови  Кабміну, Закони („Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації в Україні”, „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” тощо).

     Свобода слова зазначена в низці міжнародних і українських документів, серед яких «Загальна декларація прав людини» , «Конвенція про захист прав людини і основних свобод» і Конституція України, ст. 34 якої стверджує:

"Кожному гарантується  право на свободу думки і  слова, на вільне вираження  своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання злочинів, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя".

     Згідно  норм міжнародного права, обмеження  на свободу слова повинні відповідати трьом умовам: вони повинні узгоджуватись з законом, мати правильну мету і повинні бути необхідними і адекватними для досягнення цієї мети. Закони, які вводять обмеження, повинні бути недвозначними і не давати можливості для різних тлумачень. Легітимними цілями вважаються захист репутації, гідності особи, національної безпеки, громадського порядку, авторського права, здоров’я і моралі. Конституція України забороняє пропаганду соціальної, расової, національної чи релігійної ворожнечі, а також розголос відомостей, які містять державну таємницю. Тимчасові або часткові обмеження також можуть впроваджуватися за рішенням суду [19, с.35].

     Свобода слова забезпечує можливість публічно висловлювати свої думки чи переконання в друці та інших засобах масової інформації, на мітингах, зібраннях і захист від примусового вираження своїх переконань і відмови від них. Існує на основі міжнародних стандартів. Користування свободою слова накладає особливі обов’язки і може супроводжуватись рядом обмежень, котрі повинні бути встановлені законом [25, с.42].

     Гарантоване Конституцією України право на свободу слова, на вільне висловлення своїх поглядів і переконань створює міцне підгрунтя для входження українського суспільства до списку держав з усталеним правовим статусом, які мають високий рівень забезпечення прав і свобод своїх громадян.

     Свободу слова як поняття можна розділити  на кілька аспектів. По-перше, це свобода  публічних висловлювань незалежно  від їхнього політичного змісту. По-друге, це гарантії для громадян на  безперешкодне отримання повної та неупередженої інформації. Україна, яка перебуває у процесі розбудови демократичного суспільства, законодавчо гарантує і перше, і друге. Але якщо свободи публічних висловлювань в країні більш-менш дотримуються, то одержання неупередженої інформації здебільшого залежить від конкретного політика, державного діяча або власника ЗМІ.

     У сучасному світі виробилися такі засади теорії свободи преси:

1. Люди прагнуть  знати істину, щоб керуватися  нею. 

2. Єдиним методом  досягнення істини є вільна конкуренція поглядів на вільному ринку ідей.

3. Кожній людині  має бути надане право висловлювати  свою точку зору за умов, якщо вона визнає таке ж право за іншими людьми.

4. Внаслідок зіткнення протилежних поглядів буде утверджуватися й набувати загального визнання те, що буде найбільш раціональним і доцільним [19, с.67].

     На  базі цих засад західний дослідник преси професор Вальтер Гаґеманн сформулював такі умови здійснення свободи ЗМІ:

1. Об’єктивна, всебічна інформація.

2. Коментування, незалежне від напрямків громадської думки та політичних поглядів.

3. Видання ЗМІ в живій, близькій народу формі, але з повним дотриманням відповідальності.

4. Духовна незалежність  талановитих журналістів, які  мають сміливість і мужність  відстоювати істину.

5. Вивільнення преси від необхідності враховувати урядові інтереси, але при суворій самовідповідальності.

6. Високий діловий  рівень видавців, їх повага до  духовної свободи журналістів [28, с.54].

     Основні засади свободи преси сформульовані  й у міжнародних правових документах. У "Декларації прав людини", що була прийнята на Генеральній Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року й виконання якої перебуває під міжнародним контролем, у статті 19 зазначено: "Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне висловлювання їх; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами й незалежно від державних кордонів" [21, с.62].

А стаття 29 "Декларації" стосується можливих обмежень прав і свобод, у тому числі й права на свободу слона. "При здійсненні своїх прав і свобод, людина повинна підлягати тільки таким обмеженням, які встановлені законом винятково з метою забезпечення безпеки, поваги прав і свобод інших людей і задоволення вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві".

     Право кожної людини на свободу слова гарантується і Європейською конвенцією про права  людини, що була підписана державами — членами Ради Європи у 1950 році. Стаття 10 цієї Конвенції проголошує: „Кожна людина має право на свободу вираження своєї думки. Це право включає свободу дотримуватися своєї думки, отримувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку державних органів і незалежно від кордонів . Здійснення цих свобод накладає обов'язки і відповідальність, може бути пов'язане з формальностями, умовами, обмеженнями і штрафними санкціями, які передбачені законом і необхідні у демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, територіальної цілісності чи громадського спокою, з метою запобігання безпорядків і злочинності, захисту здоров'я і моральності, захисту репутації та прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, яка отримана конфіденційно, чи забезпечення авторитету та неупередженості правосуддя” [11, с.24].

     Стаття 17 Конвенції захищає викладені  в ній права та свободи людини. "Ніщо у цій Конвенції не може бути тлумачене як таке, що означає, що будь-яка держава, група осіб чи людина мають право займатися будь-якою діяльністю чи здійснювати будь-які дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, чи на їх обмеження у більшій мірі, ніж це передбачено Конвенцією" [6].

     Загальновизнані міжнародні норми щодо свободи слова, преси і творчості увійшли  в нову Конституцію України. Стаття 15 містить категоричне положення: "Цензура заборонена". Стаття 34 гарантує свободу слова - "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”.

     Законодавство України забезпечує широкі можливості для творчої реалізації журналіста, гарантує йому право на свободу слова, преси та творчості, визнані міжнародними нормами й закріплені в міжнародних правових документах, однак немає нічого складнішого, ніж забезпечення на практиці задекларовані в законодавстві свободи. Від редакторів газет і рядових журналістів часто можна почути скарги на втручання у їхні творчі справи органів влади, конкретних урядовців, депутатів Рад різного рівня, засновників та iнших зацікавлених осіб. Вони стверджують, що замість розбитих політичших кайданів, українська журналістика опинилася в лещатах економічної кризи, а фінансовий тиск виявляється не метш впливовим, ніж тиск політичний, і служать вони одній меті - примусити журналістів відмовитися від правдивої об'єктивної і всебічної інформаційної діяльності, і вдатися до тенденційного висвітлення подій в інтересах певних осіб чи партій [12, с.127].

     Тільки  в кінці 80-х років під час перебудови журналісти України отримали можливість писати правду про те, що відбувається в країні і в світі. Але з середини 90-х років почався процес згортання демократичних свобод, що торкнувся, природно, і ЗМІ. Заяви керівників держави про "реформи" і "свободи" були звернені, в першу чергу, до західних демократичних режимів і міжнародних фінансових інституцій, від яких залежало отримання коштів на підтримку національної валюти. У той же час розроблялися механізми придушення інакомислення, були істотно збільшені штати та повноваження силових відомств - Служби безпеки, міністерства внутрішніх справ, податкової адміністрації.

     Конституційні норми про свободу слова і  преси систематично порушуються. Журналістика в Україні є небезпечною професією - кілька людей загинули у зв'язку з виконанням ними свого професійного обов'язку (причому жодного разу - в т. зв. "Гарячих точках"), десятки були побиті, сотні й зараз відчувають тиск та погрози. Неправова втручання державних органів у діяльність ЗМІ стало звичайною справою. Відроджено практика попередньої цензури журналістських матеріалів - тільки замість КДБ і Головліту цю функцію взяли на себе засновники видань (як правило, залежні від влади).

     Єдиним  союзником українських журналістів  усі ці роки були і залишаються  неурядові журналістські організації  та фонди ряду західних країн. Неодноразово питання свободи преси обговорювалося на найвищому рівні - в т.ч. під час переговорів представників Держдепартаменту США з вищими посадовими особами України [20].

     Але тиск на засоби масової інформації не припиняється, а навпаки, збільшується. Зокрема, здійснюються спроби поставити під контроль правоохоронних органів особисте листування в Інтернеті і діяльність непідконтрольних державним органам мережевих видань. Суди завалені позовами державних органів і чиновників до газет, які ніяк не захищені [31].

     Прикладів незахищеності журналіста в Україні безліч. При чому мове йде не лище про залякування, а й про побиття і навіть вбивство за використання свого права на свободу слова журналістом.

     Найрезонансніші справи, пов'язані з журналістською діяльністю:

     1. Борис Дерев'янко, головний редактор газети "Вечірня Одеса" (тричі був жертвою замахів) посеред дня був застрелений на сходах видавництва "Чорномор'я". Найманий вбивця виявився жителем Придністров'я (Молдова), але особи, що замовили вбивство, на суді названі не були (1997 р.).

     2. Керівник проекту "Українська правда" Георгій Гонгазде безслідно зник. У лісі під Києвом був знайдений обезголовлений труп. Лише через чотири місяці прокуратура погодилася визнати результати кримінологічної експертизи, що визнала, що труп на 99,6% належав зниклому журналістові. Громадська думка під тиском неспростовних доказів схиляється, що до організації злочину були причетні представники держави. Стурбованість у справі Гонгадзе продемонстрували багато неурядових організацій - Рада Європи, ОБСЄ, ЮНЕСКО, Держдепартамент США, посольства Сполучених Штатів та Великобританії в Україні, «Репортери без кордонів» і т.д. (2000 р.)

     3. Репортер черкаської газети «Факти»  Микола Ракшанов (спеціалізувався  на кримінальній та правовій  тематиці) помер в лікарні внаслідок  побоїв, отриманих за написані ним статті (1998 р.).

     4. Петро Шевченко - поет і журналіст  газети "Київські відомості"  з Луганська був знайдений  повішеним, при ньому було знайдено  передсмертний лист, у котрому  він пояснив свій вчинок тиском  спецслужб (1997 р.).

     5. Журналіст телеканалу "СТБ" Мар'яна Чорна (Мирослава Майорчук) також була знайдена повішеною. Слідство не взяло до уваги її передсмертні записки, де йдеться про неможливість жити в умовах несвободи і цензури (1999 р.).

     Широко  використовуються і "безкровні" способи знищення ЗМІ - наприклад, неправомірними позовами [33].

     Таким чином ми дійшли висновків, що свобода преси вважається однією з основних свобод. Найбільш важливою передумовою існування свободи преси є дотримання конституційних норм, бо регулювання основних засад журналістики здійснюється саме через Конституцію. Конституційні гарантії свободи преси є невід’ємною ознакою демократичної системи ЗМІ. До вищих цінностей демократії належать повноцінна свобода преси, правова і моральна відповідальність журналіста. Кожен громадянин України має право на свободу думки, слова, вільне вираження своїх поглядів, переконань, має право збирати, зберігати, поширювати, вільно використовувати інформацію в будь-який спосіб. Незважаючи на те, що органами державної влади проводиться значна робота, що спрямована на поліпшення здійснення свободи преси, все ж, фіксуються численні порушення цієї свободи.

     Україна, у силу специфічних внутрішніх умов, лише зараз опановує модель соціально відповідальної журналістки. Вихід суспільства з економічної кризи, який уже розпочався, стимулюватиме появу купівельноспроможного читача, а відтак і зростання накладів газет і журналів, що уможливить їх незалежне існування і опанування тим рівнем свободи, яким володіють журналісти розвинених держав світу.  

     Розділ 2. Правові засади діяльності телевізійних та радіо ЗМІ. 

     Як  відомо, преса, радіо та телебачення  утворюють так званий „триумвірат” масової комунікації. Преса як засіб  інформації виникла набагато раніше за інші. Найбільш характерною його рисою є те, що носієм інформації у даному випадку виявляється лише звук. Радіозв`язок дозволяє миттєво передавати інформацію на необмежені відстані, причому прийом сигналу відбувається в момент передачі. Завдяки цьому радіомовлення може передавати суть проблем саме у момент їх виникнення. Крім того, радіо дуже популярне серед автолюбителів, оскільки немає можливості звертатися до друкованих видань і телебачення.

     Якщо  спочатку радіо було здатне транслювати  тільки словесне повідомлення, то в  міру вдосконалення радіотехніки стала можливою передача звуку всіх типів - мови, музики, шумів. Завдяки цьому радіо здатне створювати повноцінну звукову картину світу.

     Характерним для радіо є невізуальність. Насправді ж це перевага. Відсутність відеоряду представляє слухачам радіо дві групи можливостей сприйняття. Слухачі мають можливість сприймати звук більш повно і глибоко, оскільки слухач не відволікається від мови, музики, голосів життя. Радіо відфільтровує звук від всіх інших елементів ситуації, що несуть при зоровому сприйнятті інформацію, часто непотрібну і навіть небажану, і тим самим зосереджує сприйняття на головному.

     Крім  цього, ще одна особливість радіо - це відсутність відеоряду, що дозволяє слухачам проявити свої здібності "фантазувати". Радіотеатр, радіомемуари, читання художніх творів і передача літературно - музичних композицій дозволяють створювати за допомогою музики і тексту своє бачення персонажа, відповідне сприйняття художнього твору [27, c.81].

     Телебачення ж увійшло в життя людей аж в 30-х роках ХХ і стало, як і радіо, рівноправним учасником "триумвірату" засобів масової інформації в 60-х роках XX століття. Надалі воно розвивалося випереджаючими темпами і за низкою параметрів (подієва інформація, культура, розвага) стало провідним.

     Як  і на радіо, на телебаченні можлива організація оперативних передач як із студії, так і з місця подій. Переваги ж такої оперативної, "живої" передачі в тому, що трансляція відбувається у місці події. Це дає можливість глядачам відчути себе „очевидцями”, не виходячи зі свого будинку [18, c.36].

     Оскільки  Україна – країна вільної інформації, виникає багато нових ТРО, діяльність яких також потребує правового регулювання. Саме для цього функціонує закон  України „Про телебачення і радіомовлення”, який регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні та соціальні умови їх існування.

     Телерадіоорганізації  України у своїй діяльності реалізують принципи об`ті, достовірності інформації, компетентності, гарантування права кожного громадянина на доступ до інформації, вільне висловлювання своїх поглядів та думок,дотримання телерадіопрацівниками професійної етики та загальнолюдських норм моралі.

     У нашій країні існує державна політика у сфері телебачення і радіомовлення, статтею 4 закону України „Про телебачення і радіомовлення” якої зазначається, що держава проводить політику протекціонізму щодо розповсюдження програм і передач вітчизняного виробництва, створює умови для забезпечення засобами

телерадіомовлення культурних та інформаційних потреб громадян України, а також потреб етнічних українців, які проживають за межами України. Важливим є також той факт, що держава зобов`язується не чинитиперепон прямому прийому телевізійних і радіопрограм та передач з інших країн, які транслюються мовою

національної  меншини або подібною до неї регіональною мовою [19, c.78].

      Як  і в інших засобах масової  інформації на телебаченні та радіо  забороняється цензура інформаційної  діяльності. У статті 5 зазначається, що ТРО є незалежною у визначенні змісту програм та передач. Але разом з тим, на противагу у статті 6 наводяться низка заборонених до поширення категорій даних, таких як відомочті, що становлять державну таємницю, закликів до війни, агресивних дій, зміни конституційного ладу України. Забороняється також необгрунтований показ насильницьких сцен, пропаганди винятковості, зверхності або неповноцінності осіб за ознаками їх релігійних переконань, ідеології, належності до тієї чи іншої нації або раси, фізичного або майнового стану, соціального походження. Законом також регулюються питання пропаганди наркотичних засобів, психотропних речовин на телебаченні або радіо.

      Зараз, зважаючи на нову політичну ситуації в країні, дуже гостро стоїть питання  мови в Україні. В законі „Про телебачення  та радіомовлення”, в статті 10 вказано, що телерадіоорганізації повинні вести мовлення державною мовою, але мовлення на певні регіони може здійснюватися також мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території. Зазначено такощ що якщо мова оригіналу (або дублювання) фільму чи іншої програми (передачі) не є українською, такі фільми чи програми (передачі) транслюються за умови звукового дублювання їх державною мовою.

     Структуру національного телебачення і радіомовлення України становлять державні та комунальні телерадіоорганізації, система Суспільного телебачення і радіомовлення України, приватні, незалежно від способу розповсюдження програм, громадські та інші телерадіоорганізації, засновані відповідно до вимог законодавства України [3, c.181].

     Хоча  українське інформаційне законодавство не є досконалим, але в ньому, на перший погляд, регулюється досить широке коло суспільних відносин, пов`язаних з діяльністю ЗМІ. Закон визначає навіть коло осіб, що має право засновувати ТРО, серед яких лише фізичні та юридичні особи українського походження. Забороняється заснування телерадіоорганізацій іноземними юридичними і фізичними особами та особами без громадянства, політичними партіями, профспілковими, релігійними організаціями та юридичними особами, яких вони заснували [3].

     Для створення ТРО існує спеціальна процедура, що назівається ліцензуванням. Ліцензування мовлення здійснюється виключно Національною

радою з питань теле- та радіомовленя відповідно до порядку та вимог, встановлених цим Законом та Законом України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення".

     Існує декілька типологізацій телерадіомовлення, які існують для легшого регулювання  їх діяльності. Залежно від організаційно-технологічних особливостей розповсюдження програм Національна рада видає ліцензії на такі види мовлення (стаття 23):

• супутникове;
• ефірне;
• кабельне;
• проводове;
• багатоканальне.

Залежно від  території розповсюдження програм визначається територіальна категорія мовлення та територіальна категорія каналу мовлення або багатоканальної телемережі:

• загальнонаціональне мовлення - мовлення не менше ніж на дві третини населення кожної з областей України;
• регіональне мовлення - мовлення на регіон (область, декілька

суміжних  областей), але менше ніж на половину областей України;

• місцеве мовлення - мовлення на один чи кілька суміжних населених пунктів, яке охоплює не більше половини території області;
• закордонне мовлення - мовлення на територію поза межами державного кордону України.

Ліцензія на мовлення, видана Національною радою, є єдиним і достатнім документом, що надає ліцензіату право відповідно до умов ліцензії здійснювати мовлення, користуватися каналами мовлення за умови наявності у володільців радіоелектронних засобів передбачених законом дозволів на їх експлуатацію.

Для отримання  ліцензії особа, що має намір створити ТРО подає до Національної

ради заяву про видачу ліцензії за встановленою формою. У заяві повинні міститися такі дані:

  а) відомості про засновника (засновників) та власника (власників) телерадіоорганізації (для юридичних осіб - назва, юридична адреса, банківські реквізити, а для фізичних осіб - прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, громадянство, адреса) і відомості про розподіл часток статутного фонду; для акціонерного товариства - повний список акціонерів, які володіють пакетами акцій більш як по 5 відсотків;

  б) відомості про особовий склад керівних та наглядових органів телерадіоорганізації: керівник організації, склад ради директорів, склад наглядової ради тощо (для кожної з осіб - прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, громадянство, адреса);

  в) назва організації, її юридична адреса, банківські реквізити, контактні телефони та інші вихідні дані (логотип, емблема тощо);

  г) вид мовлення відповідно до вимог статті 23 цього Закону;

  ґ) передбачувана територія розповсюдження програм відповідно до вимог статті 23 цього Закону;

  д) порядок розгляду заяви - за конкурсом на отримання ліцензії або на позаконкурсних засадах;

  е) характеристики каналу мовлення,  мережі  мовлення, багатоканальної телемережі: 

• для наземного ефірного та мережного мовлення - частота (частоти), місцезнаходження  та   потужність   передавача (передавачів), територія впевненого прийому сигналу;
• для супутникового мовлення - відомості про параметри супутникового каналу мовлення та територію охоплення;
• для мовлення  в  багатоканальних телемережах та багатоканального мовлення - оператор телекомунікацій, що здійснює обслуговування і експлуатацію телемережі, місцезнаходження головної станції багатоканальної мережі, максимальна кількість каналів (ресурс) багатоканальної мережі, територія розташування (прийому) багатоканальної мережі;