Правові засади та проблеми повернення культурних цінностей
Міністерство науки і освіти України
НТУУ „КПІ”
Факультет соціології та права
зміст
Вступ
Відвідуючи будь-яку країну ми відразу відчуваємо її неповторність та красу. Що ж наповнює наше сприйняття, це особливість мови, поведінки і звичайно неповторна культура.
Актуальність теми дослідження. Важко переоцінити роль культури у житті кожної людини, адже передаючи звичаї, форми поведінки, вона включає особу у соціум. Стаючи повноправним членом суспільства, людина не втрачає себе, вона має змогу відкритись у творчості, де відтворює своє оточення, світосприйняття і світобачення. Наше знайомство з культурними пам’ятками, дозволяє відчути інший світ. А в рамках національної історичної самосвідомості культурно-історична спадщина є ключовим чинником її розвитку. Державна політика спрямована на збереження та відтворення культурних цінностей, адже вони є важливим елементом формування єдиної української національної ідентичності та утвердження об’єднавчих цінностей у суспільстві. Сучасна ситуація культурної та природної спадщини на України зазнає руйнування. Це обумовлено різними факторами: традиційними причинами пошкодження (вплив часу, природнокліматичних умов тощо); еволюцією соціального та економічного життя; відсутністю достатніх коштів; недостатнім поки що правовим механізмом охорони об'єктів культурної спадщини. Крім того ми маємо проблеми з врегулюванням реституційного процесу.
Ступінь розробленості теми у сфері охорони та поверненню культурних цінностей є досить значним . В українській юридичній науці слід відзначити праці В.І. Акуленка, В.І.Андрєйцева, В.В.Максимова, Н.Р. Малишевої, В.Л. Мунтяна, М.І. Настюка, О.А. Радзівіла, Ю.С. Шемшученка, в європейській та американській –В. Бжезинського, Дж. Беддінга, Б.Боера, Б.Дросте, В.А.Сольфа, А. Кісса, С. Матінглі, А.Флемінга, Б. Хофмана та ін. В більшості цих праць значна увага зосереджена на проблемах реституції культурних цінностей.
Крім правознавців, цю тематику в Україні та за кордоном розробляли історики, мистецтвознавці, архітектори, екологи, філософи серед яких можна назвати такі імена – І.А. Ігнаткін, Л.В. Прибєга, В.В. Вечерський, Г.Н. Логвін, О.Л. Рибалко, О.К.Федорук, A. Кассіс, Ф.Майор та ін. Та все ж момент охорони і повернення культурних цінностей у їх взаємозв’язку розглянутий недостатньо.
Об'єктом дослідження є охорона історико-культурного спадку України.
Предметом дослідження є правові аспекти реституції національної спадщини України.
Мета дослідження є аналіз правових засад і проблеми повернення культурних цінностей.
Задачі дослідження:
- проаналізувати основні національні і міжнародні правові акти у сфері охорони культурних цінностей;
- з’ясувати сучасний стан та перспективи державної політики в галузі збереження національної спадщини;
- охарактеризувати міжнародну взаємодію України у сфері реституції;
- провести соціологічне дослідження на тему „Чи потрібно охороняти пам’ятки культури”.
Методи дослідження. При написанні курсової роботи використовувалась система загальнофілософських, загальнонаукових та спеціальних методів, які забезпечили об’єктивний аналіз досліджуваного предмету. З урахуванням специфіки мети і завдань дослідження, застосовувались наступні методи:
- аналітичний;
- дедукції та індукції;
- історико-правовий метод;
- логічний метод;
- структурно-функціональний;
- формально-юридичний метод.
Інформаційне забезпечення. Робота спирається на такі нормативно правові акти Конституцію України, Конвенцію про заходи, спрямовані на заборону та запобігання, незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності, Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини, Резолюцію 50/56 Генеральної Асамблеї ООН "Повернення або реституція культурних цінностей країнам їх походження", Закон України „Основи законодавства України про культуру”, Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», Закон України «Про охорону культурної спадщини» та інші. Було розглянуто праці таких авторів: Денисенко О.А., Дацків І., Онисько Н., Опалько Ю. В.. Вивчено інформаційні матеріали на сайтах www.mincult.gov.ua, http://www.niss.gov.ua, http://zakon.rada.gov.ua, www.nbuv.gov.ua тощо.
Апробацію роботи було здійснено виступ на практичному занятті курсу державне регулювання соціально-культурної сфери на тему: „Реституція цінностей в Україну”.
Наукова новизна полягає в тому, що стан діяльності державних органів у сфері охорони і поверненню культурних цінностей виділені в самостійний об'єкт наукового дослідження. При цьому розширено джерельну базу даного дослідження, в науковий обіг введено значну кількість нових даних, систематизовано й проаналізовано наукові праці, що стосуються даної теми. Одержані результати суттєво розширюють наші знання про національно-культурну діяльність у сфері охорони і реституції в Україні.
Практичне значення одержаних результатів курсової роботи полягає в тому, що фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з опису проблематики. А результати проведеного соціологічного дослідження, опитування студентів факультету соціології НТУУ „КПІ” можуть бути в подальшому більш детально розроблені та вивчені.
- культурні цінності як складова національного багатства
- Система охорони пам’яток історії в Україні
Зародження і розвиток поселень, становлення могутніх держав, розквіт епох – ці відомості ми маємо змогу отримати вивчаючи культурні пам’ятки минулого. Кожна з них розкриває величну історії життя нашої країни, тому дуже гостро виступає питання збереження певного історичного та архітектурного оточення, пам’яток історії. Серед найважливіших проблем, що стоять перед країною в сучасний період її розвитку, особливу увагу викликають питання охорони нашої історичної і культурної спадщини.
Відповідно до Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» Культурні цінності – це об'єкти матеріальної і духовної культури, які мають художнє, історичне, етнографічне і наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню і охороні відповідно до законодавства України, а саме[10].:
- оригінальні художні твори живопису, графіки і скульптури, художні композиції і монтаж з будь-яких матеріалів, витвори декоративно-прикладного і традиційного народного мистецтва;
- предмети, пов'язані з історичними подіями, розвитком суспільства і держави, історією, наукою і культурою, а також такі, які стосуються життя і діяльності видатних діячів держави, політичних партій, громадських і релігійних організацій, науки, культури і мистецтва;
- предмети музейного значення, знайдені під час археологічних розкопок;
- складові частини і фрагменти архітектурних, історичних, художніх пам'ятників і пам'ятників монументального мистецтва;
- старовинні книги й інші видання, які є історичною, художньою, науковою і літературною цінністю, окремо або в колекції;
- манускрипти і інкунабули, стародруковані, архівні документи, включаючи кіно -, фото - і фонодокументи, окремо або в колекції;
- унікальні і рідкісні музичні інструменти;
- різноманітні види зброї, яка має художню, історичну, етнографічну і наукову цінність;
- рідкісні поштові марки, інші матеріали філателій, окремо або в колекції;
- рідкісні монети, ордени, медалі, друк і інші предмети колекціонування;
- зоологічні колекції, які є науковою, культурно-просвітницькою, учбово-виховною або естетичною цінністю;
- рідкісні колекції і зразки флори і фауни, мінералогії, анатомії і палеонтології тощо
У збереженні та охороні культурної національної спадщини зацікавлена і міжнародна спільнота, саме для захисту інтересів і діють конвенції, які ратифіковані і в нашій країні.
Україна приєдналась до Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини у 16.11.1972. В документі серед причин створення документу зазначається: „...що культурній і природній спадщині дедалі більше загрожує руйнування, яке викликається не лише традиційними причинами пошкодження, а й еволюцією соціального й економічного життя, яка погіршує їх ще більш небезпечними шкідливими й руйнівними явищами, …що пошкодження або зникнення будь-яких зразків культурної цінності чи природного середовища є згубним збідненням надбання всіх народів світу, а також, …що охорона цієї спадщини на національному рівні часто буває недостатньою у зв'язку з обсягом засобів, яких вона вимагає, і недостатністю економічних, наукових та технічних ресурсів країни, на території якої перебуває цінність, що підлягає захисту, деякі цінності культурної і природної спадщини становлять значний інтерес, …що з цією метою необхідно прийняти нові договірні положення, що встановлюють ефективну систему колективної охорони пам'яток видатного універсального культурного й природного значення, засновану на постійній основі відповідно до сучасних наукових методів[3].
Під „культурною спадщиною" розуміються:
- пам'ятки: твори архітектури, монументальної скульптури й живопису, елементи та структури археологічного характеру, написи, печери та групи елементів, які мають видатну універсальну цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки;
- ансамблі: групи ізольованих чи об'єднаних будівель, архітектура, єдність чи зв'язок з пейзажем яких є видатною універсальною цінністю з точки зору історії, мистецтва чи науки;
- визначні місця: твори людини або спільні витвори людини й природи, а також зони, включаючи археологічні
визначні місця, що є універсальною цінністю
з точки зору історії, естетики,
етнології
чи антропології. [3]
Відповідно до Конвенції кожна
держава дає зобов'язання забезпечувати
виявлення, охорону, збереження, популяризацію
й передачу майбутнім поколінням
культурної і природної спадщини. З цією
метою вона
прагне діяти як власними зусиллями, максимально
використовуючи наявні ресурси, так і,
за необхідності, використовувати міжнародну
допомогу і співробітництво, якими
вона може користуватися, зокрема,
у фінансовому, художньому, науковому
й технічному відношеннях.[3,ст4]
Серед українських пам’яток культури до охоронного списку ЮНЕСКО входить – історичний центр Львова, Софія Київська, комплекс монастирів Києво-Печерської Лаври, Геодезична дуга Струве і карпатські прадавні букові ліси.
06 березня 2008 року Україною було
ратифіковано Конвенція про
- охорона нематеріальної культурної спадщини;
- забезпечення поваги до нематеріальної культурної спадщини
відповідних спільнот, груп та окремих осіб; - підвищення рівня знань на місцевому, національному та
міжнародному рівнях про важливість нематеріальної культурної
спадщини та забезпечення її взаємного визнання...[4]
Термін "нематеріальна культурна спадщина" означає ті звичаї, форми показу та вираження, знання та навички, а також пов'язані з ними інструменти, предмети, артефакти й культурні простори, які визнані спільнотами, групами й у деяких випадках окремим особами як частина їхньої культурної спадщини. [4]
Охорона пам’яток культури є надзвичайно важливою, тому охороняється законом України „Про охорону культурної спадщини” від 08.06.2000. Цей Закон регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Охорона об'єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування[12].
Охорона культурної спадщини – система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об'єктів культурної спадщини[12].
Відповідно до Закону пам'ятки, їхні частини, пов'язане з ними рухоме та нерухоме майно забороняється зносити, змінювати, замінювати, переміщувати (переносити) на інші місця. За порушення Закону відповідальність визначається відповідно до Кодексів України про адміністративні правопорушення, Цивільного та Кримінального.
Однак ця галузь регулюється не тільки зазначеними нормативно-правовими актами, але й нормативними документами, що стосуються питань власності. Тому виникають різні правові колізії між спеціальними правовими документами, що стосуються охорони пам’яток, та тими, що регулюють відносини власності.
В Україні державному обліку й охороні,
відповідно до чинного законодавства,
підлягає широкий спектр об`єктів, комплексів
та визначних місць історико-
Згідно з офіційним державним обліком, на території держави розташовано понад 16 тисяч пам’яток архітектури та містобудування, серед них 3,5 тисячі - національного значення. Крім того, відповідно до чинного законодавства України, під охороною державних і місцевих органів влади перебуває 1774 міста, містечка, села, що є цінною історико-архітектурною спадщиною. Ще 46 комплексів історико-архітектурної спадщини оголошено заповідниками. Десять з них мають статус національних. А фонд цінних історичних будівель і споруд у цих населених пунктах, за підрахунками фахівців, перевищує 70 тисяч об’єктів[26].
Та чи є достатньою опіка держави у сфері охорони пам’яток культури необхідно провести більш детальний огляд.
- Сучасний стан справ та недоліки механізмів збереження пам’яток культури
Аналізуючи поточну ситуацію щодо охорони культурної спадщини можна констатувати, що вона є не належною. Збереженню комплексів як самостійних цілісним утворень практично не приділяється уваги. Здійснюється переважно реставрація і підтримка окремих цінних будинків і споруд, що входять до їх складу. В збереженні культурної спадщини залишається в силі застарілий поштучний підхід. Суто містобудівні якості давніх комплексів як цілісних утворень, а саме територіально-розпланувальна структура, образні і композиційно-художні ознаки, об'ємно-просторова побудова, внутрішні і зовнішні ансамблеві зв'язки, особливості формування і функціонування враховуються дуже поверхово, або взагалі не враховуються [23].
Якщо взяти для аналізу справ у сфері охорони пам’яток культури в столиці України, то отримаємо таку характеристику. У Києві масово знищуються історичні та архітектурні ландшафти, пам’ятки втрачають охоронний статус, перебудовуються, або зникають через нове будівництво. Що стає можливим через передачу в оренду чи продаж землі у центрі Київрадою або дозволам на будівництво, які видає містобудівна рада. Рішення часто приймаються без громадського обговорення та відповідних експертиз, і з порушеннями законодавчих актів. Загроза знищення може торкнутися будь-яких пам’яток – навіть тих, що вже визначені як об’єкти історичної та культурної спадщини, занесені до реєстрів і мають власника в особі держави.
І це не зважаючи на те, що щодо Києва діє окремий Закон України „Про столицю України – місто-герой Київ”, де в ст. 4, п.5 наголошується на здійснення заходів щодо збереження та відновлення пам'яток історії, культури, релігії, архітектури та містобудування, заповідних та природних зон і ландшафтів, що мають національне значення[13].
Маючи значне багатство культурного спадку можна виділити певні проблеми якими характеризується сучасний стан у цій галузі. Насамперед відбувається неконтрольоване, і часто не законне земле відведення, діяльність „чорних археологів”, чи просто зацікавлених у не законному оволодінні культурними цінностями, діє недосконала система проведення археологічних експертиз в процесі землевпорядкування. Крім того чинне пам’яткоохоронне законодавство України не зовсім відповідає сучасним реаліям життя та вимогам часу, виникають питання по розподілу повноважень між органами охорони пам’яток різних рівнів (область, місто, райони).
Залишковий принцип державної політики в сфері культури (щодо фінансування, виховання населення, створення сучасної нормативної бази тощо), відсутність належної уваги законодавця призвели до кризи у питанні охорони культурної спадщини в Україні.
Дієвість нормативних актів та ефективність діяльності пам'яткоохоронних органів зросте, якщо останні отримають достатнє фінансування та стануть більш незалежними від волі місцевих чиновників різного рангу. Питання, пов'язані зі збереженням, реставрацією, використанням і реконструкцією пам'яток та історичних забудов, мають відкрито вирішуватися на засіданнях науково-методичних рад, які необхідно створювати при пам'яткоохоронних органах, залучивши до співпраці певну кількість фахівців та громадськість[20].
В Україні відсутня система цільової підготовки кадрів для комплектації пам'яткоохоронних системна пропаганда вітчизняних пам'яток, інформація про стан їх збереження. Необхідно залучати до охорони і збереження пам'яток історії та культури громадські організації, які б проводили постійний та незалежний від органів влади моніторинг пам'яток, фіксували стан та динаміку їх змін, інформували б широкий загал про небезпеку, яка виникла для тих чи інших пам'яток історії та культури.
Навіть за умови найсприятливіших економічних показників та максимально можливого бюджетного фінансування, держава, як свідчить світовий досвід, не в змозі самостійно покривати всі витрати необхідні для належного утримання культурно-історичної спадщини. Випадки виділення окремими бізнесменами, фінансово-промисловими групами та підприємствами певних сум на збереження чи відновлення об'єктів культурно-історичної спадщини в Україні, як і раніше, носять спорадичний характер.
Незважаючи на всі дискусії про необхідність матеріального стимулювання у цій галузі - створення системи податкових пільг для благодійництва та меценатства, жодних практичних кроків у цьому напрямі не зроблено. Не використовується значний потенціал розвитку туристичного бізнесу. Нова стратегія культурного розвитку повинна охоплювати не лише власне культуру, а й тісно інтегрувати її з туристичною, рекреаційно-оздоровчою та освітньо-інформаційною сферами.
Заслуговує уваги зарубіжний досвід
передачі затратних об'єктів культурно-
Аналізуючи місцезнаходження культурних цінностей України ми розуміємо, що досить велика їх кількість знаходиться на території інших держав. Впродовж ХХ століття справа збереження пам`яток архітектури в Україні часто залежала від політичної кон`юнктури і сваволі окремих посадових осіб. Наслідком цього стали численні безповоротні втрати культурних цінностей.
Якщо проаналізувати активність органів влади на рівні міждержавних відносин у справі реституції (повернення) культурних цінностей то вона є недостатньою.
Протягом усієї української історії значна кількість пам'яток культурно-історичної спадщини з різних причин опинилася за кордоном. Найбільш масованими потоками такого переміщення були:
1) вивіз пам'яток у минулому до колишньої метрополії (у різні періоди);
2) системне пограбування під
час німецько-фашистської
3) кримінальне заволодіння
Випадки повернення культурних цінностей українському народу із-за кордону носять поодинокий характер і виконують, частіше за все, функцію символічних жестів доброї волі з боку тих чи інших держав приурочених до певних політичних подій. Україна підписала усі міжнародні конвенції ЮНЕСКО з питань реституції. Але для її здійснення цього процесу необхідне укладання двосторонніх угод з усіма відповідними державами.
Культурні цінності України вивозилися з її території під час періоду російського самодержавства й у часи радянської окупації. Найбільша кількість вивезених цінностей зараз зберігається у Ермітажі, Російському музеї в Ленінграді, Збройній палаті в Кремлі, Третьяковській галереї, Московському історичному музеї[32].
Одним з способів заволодіння цінностями були всесоюзні виставки, після яких експонати, отримані в тимчасове користування, автоматично лишалися у фондах центральних музеїв. Цінності також вивозилися як знахідки різноманітних археологічних експедицій. Археографічні експедиції московських та ленінградських установ, в період 1971-1981 рр. діяли в 13 областях України.
Частина цінностей України була втрачена під час Другої світової війни коли вони були евакуйовані до східних районів СРСР, та під час розшуку і повернення цінностей вивезених з СРСР під час німецької окупації.
Тому вирішення потребує на міжнародному рівні, повернення в Україну вивезених культурних цінностей у різні часи та різними державами. Світова юридична практика має певні напрацювання щодо зазначених питань. Так, не всі культурні цінності, що опинились за кордоном, були незаконно туди вивезені, а перемістились з огляду на різні історичні події. Щодо цінностей, які становлять особливу значимість для формування, зміцнення та розвитку самосвідомості українського народу (Гетьманські клейноди; штандарт Богдана Хмельницького та ін.), повинні опрацьовуватись способи для їх повернення в Україну різними шляхами.
В цьому руслі необхідно більш детальну увагу приділити міжнародному співробітництву з точки зору реституції.
- механізми регулювання ситуації повернення культурного спадку
- Нормативно-правова база в поверненні культурних цінностей держави
Маючи складну історичну долю, культурні надбання українського народу знаходяться у різних закутках світу. Для вирішення цієї проблеми в Україні розроблено та діє низка законів, законодавчих актів, міжнародних угод.
Міжнародна спільнота
А також: „...підтверджує, що реституція країні її творів мистецтва, пам'яток, музейних експонатів, архівів, рукописів, документів та будь-яких інших скарбів культури або мистецтва сприяє зміцненню міжнародного співробітництва, збереженню й подальшому розвиткові спільних культурних цінностей завдяки плідній співпраці між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються” [8].
В резолюції Генеральної Асамблеї ООН 48/15 "Повернення або реституція культурних цінностей країнам їх походження" від 02.11.1993 підкреслюється важливість для країн походження повернення культурних цінностей, які мають для них основоположне духовне і культурне значення, аби вони могли укласти колекції, що становлять їхню культурну спадщину [7].
В основному законі, Конституції України проголошується, що: „Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури...” [1,ст.11].
У законі України „Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” від 21.09.1999 у статті 4, зазначено, які культурні цінності підлягають поверненню в Україну, це:
- культурні цінності, незаконно вивезені з території України;
- культурні цінності, евакуйовані з території України під час війн та збройних конфліктів і не повернуті назад;
- культурні цінності, тимчасово вивезені з території України і не повернуті в Україну.
Культурні цінності, що перебувають за межами України на законних підставах, можуть бути повернуті шляхом укладення договору купівлі-продажу з власником культурних цінностей, обміну їх на взаємовигідних засадах або отримання в дарунок.
Порядок повернення культурних цінностей з території України, „...що на законних підставах перебувають у власності фізичних чи юридичних осіб України, але походження яких пов'язане з історією та культурою інших держав, можуть бути повернуті до цих держав шляхом укладення договору купівлі-продажу з власником культурних цінностей, обміну на взаємовигідних засадах або отримання в дарунок” [10,ст.5].
Спеціально уповноваженим
Для координації роботи міністерств і інших центральних органів виконавчої влади щодо управління і здійснення контролю за вивозом, ввезенням і поверненням культурних цінностей створюється Міжвідомчу раду з питань вивозу, ввезення і повернення культурних цінностей[18].
Державної служби контролю в межах своєї компетенції:
