Правова держава. 4
ЗМІСТ
ВСТУП 4
РОЗДІЛ І. Поняття і ознаки правової держави 7
1.1.Ідеї правової держави в
історії політичної думки………………
1.2. Поняття правової держави 13
1.3. Ознаки правової держави 15 Висновок по розділу 19
РОЗДІЛ ІІ. ОСНОВНІ ТЕОРІЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ 21
2.1. Теологічна теорія 22
2.2. Патріархальна теорія. 23
2.3. Договірна теорія 24
2.4. Теорія насильства 27
2.5. Психологічна теорія 28
Висновок по розділу 28
РОЗДІЛ III. СУЧАСНІ ТЕОРІЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ 30
3.1. Основні напрямки формування правової держави в Україні 30
3.2. Формування і розвиток правової держави в Україні 32
Висновок по розділу 33
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ 34
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 35
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Проблеми правової держави завжди хвилювали і широко обговорювалося. Основна причина такої уваги до правової держави ґрунтується не тільки на гуманізмі самої ідеї його виникнення, але й у пошуках шляхів її найбільш адекватного оформлення й ефективного здійснення.
Актуальність звернення до тематики правової держави, до проблем теоретико-концептуального осмислення цього поняття та сфери практичної реалізації принципів правової держави зумовлюється одразу кількома важливими моментами. По-перше, це те, що можна було б визначити як “практична актуальність дослідження”. Будь-яка цілеспрямована діяльність завжди пов’язана з переведенням певних ідей (теоретичних моделей) у дійсність. Проте успішна практична реалізація тієї або іншої ідеї (а тим паче того складного комплексу теоретичних уявлень, які пов’язуються з поняттям “правова держава”) неможлива, якщо нам бракуватиме ясного та чіткого розуміння змісту цієї ідеї.
Певною мірою про подібну практичну актуальність дослідження способів теоретико-правового осмислення правової держави свідчить і те, що ця тема постає майже в усіх сучасних фундаментальних дослідженнях у галузі теорії держави і права, науки конституційного права, теорії прав людини, теорії конституціоналізму, державного управління та державного будівництва.
Інший фактор, який робить дослідження тематики правової держави одним із найактуальніших завдань сьогодення, є критично низький рівень поваги до права та закону, який останнім часом поширився на суспільний і державний організм. Властива як нашому суспільству, так і представникам державної влади, неповага до права породила сьогодні реальну небезпеку перетворення держави на суцільну корумповану, псевдоправову та псевдодемократичну систему. Причому реальна небезпека цього усвідомлюється як на рівні суспільства, так і на рівні державної влади.
Звернення до теми правової держави є актуальним і з огляду на загальну потребу правової освіти населення та підвищення правової культури громадян. Без чіткого розуміння того, що саме являє собою правова держава і яким чином вона функціонує, унеможливлюється розв’язання основних завдань Національної програми правової освіти населення.
Все це робить необхідним та актуальним подальший аналіз проблем практичної реалізації теоретичної моделі правової держави в сучасних умовах.
Об’єктом дослідження виступає правова держава як теоретичний конструктор та практична реальність, суспільні відносини, що формуються у процесі реалізації праводержавної моделі, об’єктивні проблеми, пов’язані із втіленням цієї моделі.
Предметом дослідження є теоретична модель правової держави, її реконструкція на основі залучення трьох способів аналізу: історико-правового, теоретико-правового, нормативно-правового і пов’язані з цим проблеми її практичної реалізації в сучасних умовах.
Мета і завдання дослідження. Виходячи з науково-теоретичної та практичної значущості теми, ставиться мета дослідити способи теоретичного аналізу поняття правової держави, їхню специфіку та взаємозв’язок, що дозволить скласти цілісне розуміння названого феномену, висвітлити проблеми практичної реалізації теоретичної моделі правової держави в сучасних умовах, охарактеризувати сутність окреслених проблем та запропонувати перспективні шляхи їх розв’язання в чинному вітчизняному державотворчому процесі.
Відповідно до поставленої мети в дослідженні передбачено вирішити такі завдання:
– визначити основні теоретико-методологічні підходи в аналізі поняття правової держави, охарактеризувати джерельну базу дослідження і представити загальну історіографію висвітлення проблеми побудови теоретичної моделі правової держави;
– надати характеристики історико-правового аналізу формування теорії правової держави у західній політико-правовій традиції, представити базові комплекси ідей, що пов’язані з осмисленням феномена праводержавності та основні категорії, що застосовуються для концептуальної реконструкції моделі правової держави;
– проаналізувати розвиток концептуальної моделі правової держави в сучасній правовій теорії, висвітлити рекомендовані правовою теорією способи практичного забезпечення базових принципів та ознак правової держави;
– окреслити сучасні проблеми нормативного забезпечення розвитку правової держави в Україні.
Структура курсової роботи. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури.
РОЗДІЛ І. Поняття і ознаки правової держави
1.1.Ідеї правової держави в історії політичної думки
За останні роки проблеми правової держави висунулися на перший план теоретичних розробок у вітчизняній юридичній науці. Як відомо, радянська правова доктрина заперечувала ідею правової держави, вважаючи, що вона є виявом антимарксистських поглядів. Але після розпаду СРСР, навіть ще раніше, за часів перебудови, ситуація докорінно змінилася. Юристи звернулися до теоретичного осмислення питання та побудови моделі правової держави стосовно нашої країни. Звичайно, посилився інтерес до концепцій правової держави в історії політичної думки.
Сама ідея утвердження права в суспільному житті коренями уходить у глибоку давнину – той час, коли з’явилися перші держави. Давні пам’ятки писемності зафіксували, як на зміну первісній організації влади прийшла держава, і що саме її формування потребувало законодавчих реформ, що поклали початок правовій регламентації механізму державного управління ( реформи Солона та Клісфена ).
Таким чином, з моменту свого виникнення право стає засобом забезпечення нормального функціонування державної влади. Для того, щоб упорядкувати суспільні відносини за допомогою права, держава повинна була конституціювати себе законодавчим шляхом. З того часу проблема визначення правових основ держави стає наскрізною темою всієї політико-правової думки.
В умовах докапіталістичних формацій, першопричиною існуючих суспільних порядків вважалися божествені настанови, і проблема винайдення законних основ влади зводилася до певної інтерпритації релігійних заповітів. В ідеології ранньокласових суспільств, обгрунтування правомірності існуючої влади пов’язувалося із загальносвітовими принципами та поглядами, релігійними заповітами та моральними приписами.
Ідеї підпорядкування влади священним законам відстоювали жерці, представники рабовласницької аристократії ( Платон, Аристотель), “батьки” християнської церкви ( Августин), середньовічні схоласти ( Фома Аквінський). Розроблені ними політичні вчення були спрямовані на те, щоб забезпечити привілеї правлячої верхівки та духовенства. Справедливим визнавали лише закон, що існує “від природи”, в силу священних приписів. Саме такий зміст вкладав в це поняття Платон : “Я бачу близьку загибель своєї держави, де закон не має сили і знаходиться під чиєюсь владою. Але там, де закон – володар над правителями, а вони - його раби, я бачу порятунок держави та всі блага, які лише можуть дарувати державам боги” ( Закони, 715 d). Під законами тут розуміється сукупність морально-релігійних та правових норм, що встановлені наймудрішими людьми держави в якості орієнтиру для інших груп.
Принципово інакше до проблеми співвідношення держави та закону підходили ідеологи торгівельно-промислових прошарків, рабовласницької демократії, середньовічного бюргерства. Не в змозі перемогти релігійні уявлення, вони виступали з ідеями незалежності існуючого законодавства від волі бога та вимагали визнати верховенство народу в державних справах. Управління на основі закону, згідно їх поглядів, передбачало підкорення всіх посадових осіб рішенням, що прийняв народ. [3, с. 7].
Але з подальшим розвитком відносин приватної власності, в трактуванні взаємозв’язку держави та права відбуваються важливі зміни. Здійснення державної влади починають розцінювати не лише з точки зору загального добробуту, але й з позицій індивіда, правового положення його майна, сім’ї, нащадків. Так розрізняють публічну та приватну сфери суспільного життя, і на основі цього зароджуються уяви про державу як про правове суспільство вільних осіб, що переслідують свої інтереси.
Найперше визначення держави як правового суспільства, що дійшло до нас, належить Цицерону. Згідно його поглядів, держава ( res publica ) є справою народу як “союзу багатьох людей, що пов’язані між собою згодою у питаннях права та спільністю інтересів громадян”.
Ідеї Цицерона відіграли визначну роль в розвитку юридичних уявлень про державу, але в умовах рабовласницького та феодального суспільств вони не змогли отримати послідовного обгрунтування. В епоху Античності та Середньовіччя правове положення індивіда було обумовлено його приналежністю до певного соціального колективу, тобто визначалося позаекономічними факторами. Політико-правовим доктринам того часу не було відоме поняття суб’єктивних прав особи.
Ідеї держави як правового
суспільства отримують
Основні принципи класичного юридичного світогляду сформували ідеологи епохи ранніх антифеодальних революцій ( Г. Гроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс ). На противагу офіційним доктринам абсолютизму вони висунули раціоналістські концепції природного права та договірного походження держави. Але раціоналістичні концепції зберегли середньовічний метафізичний антиісторизм. Реальне суспільство і держава не являли для них інтереса і набували значимості лише при розгляді крізь призму універсальної обов’язковості.
В XVII – XVIII ст. ст. політико-правовий раціоналізм став провідним напрямком в ідеології. Соціальною передумовою політико-правового раціоналізму став розвиток товарно-грошових, ринкових відносин. Саме буржуазія висуває вимогу створення єдиної загальнодержавної правової системи. Ця вимога знайшла відображення в уявленнях про право як про першопричину та найважливіший інструмент соціального порядку.
Праву вже надаються риси головуючої нормативної системи, що відтісняє всі інші регулятори поведінки людини на периферію суспільного життя, в сферу сімейних та міжособистісних відносин.
Відповідно змін зазнало і поняття держави. Оскільки праву надається роль провідної нормативної системи, то держава представляється у вигляді організації влади, що покликана гарантувати власність та права індивідів, а також вирішувати в законному порядку виникаючі між ними суперечності. Держава являється засобом затвердження правопорядку як рівноваги між приватною свободою та загальним добробутом. В трактування співвідношення держави та права в XVI – XVII ст.ст. були внесені ідеї правового закріплення державного устрою, єдиної для всієї країни законності, верховенства загальних законів та обмеження дискреційної влади уряду, суб’єктивних прав особи, взаємовідповідальності особи та держави.
Розуміння держави все ж було різне в залежності від соціально-політичних позицій. Серед таких позицій, що склалися в той час, можна виділити дві, що знаходяться на діаметрально протилежних полюсах, - позиція лібералів та революційних демократів.
Представники першого напряму
( Локк, Вольтер, Монтеск’є) за
головне вважали принцип
особистої свободи. Призначенн
Прихильники демократичного
табору, навпаки, виступали за
повновладдя народу та республіканську
форму правління.
У вченнях революційних
демократів право ототожнюється
з законами, що прийняті більшістю
голосів. І законодавча
влада в демократичній
державі майбутнього
Обгрунтування ідеалу правової держави в теорії І.Канта було піднято на новий ступінь. Його вчення про державу та право стало першою великою політичною доктриною, що була створена з урахуванням наслідків та під безпосереднім впливом Великої французської революції. Кант поєднав програму лібералістів з ідеями найбільш радикальних політичних течій того часу та надав їм форми глибоко продуманої теоретичної системи, розкритикувати яку було досить важко. [11, с. 117].
Головна заслуга Канта полягає в тому, що у своїй філософії він поставив проблему розуміння права та держави як проблему методологічного порядку, та пов’язав її з визначенням специфіки загальної теорії в порівнянні з природознавством. Він зазначав, що якщо в природознавстві “ джерелом істини є досвід”, то закони моралі та правові постулати неможливо вивести з існуючих відносин між людьми. Тому, звичайно, створити теорію моралі та права, подібну до природничих наук, неможливо. Юрист зможе знайти відповідь на питання, яким є загальний критерій справедливості лише тоді, коли відкине на деякий час всі емпіричні начала та не пошукає джерела суджень в одному лише розумі. При дотриманні цих умов теорія права та етика стають наукою.
Якщо застосувати це до держави,то виявляється, що обгрунтування її як правової держави неможливо зробити на основі філософії та методології емпіризму. Кант розглядав не державу , якою вона є зараз, але “державу в ідеї, такою, якою вона має бути відповно до чистих принципів права”. І хоча Кант ще не використовував терміну “правова держава”, але застосував близькі за значенням терміни:“правове громадянське суспільство”, “ громадянсько-правовий стан ” тощо.
Особливістю кантівського визначення було те, що основною ознакою держави він вважав верховенство закону. Своїм визначенням він намагався перемогти як теорію лібералізму, так і вчення демократів. В філософії Канта найвищим критєрієм справедливого закону є не природне право та не єдність голосуючих за нього, а мораль розуміння людиною своєї відповідальності перед усім людським родом.
Розглядаючи співвідношення моралі та права, Кант характеризував правові закони як свого роду мінімум моралі. Якщо в суспільстві встановлене право, засноване на моралі, то поведінка людей обмежується певними рамками , щоб волевиявлення однієї людини не зашкодило свободі інших.
Але подібні відносини не є повністю моральними, оскільки індивіди керуються не обов’язком, а іншим : почуттям вигоди, страхом покарання тощо. Іншими словами , право забезпечує цивілізаційні відносини між людьми, при цьому допускаючи, що останні залишаться в стані антипатії один до одного. В суспільстві, де панує лише право ( без моралі ), між індивідами зберігається “ повний антагонізм”.
Виступаючи проти абсолютизації можливостей правового регулювання життя суспільства, Кант підійшов до розуміння того, що правова свобода та рівність перед законом носять абстрактний та формальний характер. За його концепцією правове громадянське суспільство - не кінцева мета людства, а лише перехідний стан до більш досконалого суспільства.
В практичному плані вчення Канта було спрямоване проти насильного скинення абсолютистського ладу. Правового стану суспільства неможливо досягти неправовими методами. Кант закликав домагатися перетворень в суспільстві мирним шляхом за допомогою поступових законодавчих реформ. Ідея правової держави була наповнена новим змістом – закликом до проведення революцій легальними методами.
Вчення Канта мало великий вплив на подальший розвиток політико-правової думки.
Саме після Н.Канта в Германії сформувалася течія, прихильники якої зосередили увагу на розробці теорії правової держави. Це насамперед : Роберт фон Моль ( 1799-1875 ), Карл Теодор Велькер (1790-1869 ),Отто Бер (1817-1895), Фрідріх Юліус Шталь (1802-1861), Рудольф фон Гнейст (1816-1895 ). Завдяки їх працям ідеї правової держави отримали термінологічну визначеність і набули поширення в Германії та за її кордонами.
Термін “правова держава” ( з нім. rechtsstaat) ввів в оборот Р.Моль. Вже в першій половині XIX ст. в німецькій юриспруденції з’явилися численні публікації, присвячені питанням правової держави. Концепції правової держави починають проникати й в інші країни.
Але поширення цих концепцій
1.2. Поняття правової держави.
Ідея правової держави пов’язана з утвердженням суверенності народу, підпорядкування держави суспільству.
Правова держава – це система органів та інститутів, які гарантують і охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства. Це держава, в якій панує закон, стосовно якого в однаковому відношенні перебувають влади всіх рівнів, партії, та громадські організації, посадові особи і окремі громадяни.
До недавнього часу вчені намагалися виводити правову державу лише із взаємодії права і держави. Через це правовою вважалася будь-яка держава, тому що не існує держави без права, без правової системи, і навіть тією чи іншою мірою без самообмеження правом. Нічого не міняє в цій ситуацію проголошення основною ознакою правової держави верховенство закону. Таке верховенство можливе і в тоталітарній державі. В цьому випадку воно повернене проти народу, який перетворюється в сукупність безправних підданих. А тому очевидно, що для правової держави, тобто для такої де панує право, треба йти не від закону і навіть не від права взагалі, а від громадянського суспільства, сучасне розуміння якого складалося паралельно з удосконаленням уявлень про демократичну правову державу.
Згідно з вченням Фіхте, між державою та індивідом укладається своєрідний договір, за яким індивід погоджується на певне обмеження своєї свободи і зобов’язується підпорядковуватись загальним настановам держави; а держава відповідно гарантує безпеку індивідові та його власності. Держава, як надсила, що переважає силу кожного окремого індивіда, може і повинна здійснювати примус стосовно будь-якого члена суспільства, якщо він порушив взяті на себе зобов’язання. Але, підкреслював Фіхте, цей примус повинен бути правомірним, тобто влада повинна діяти лише відповідно до цивільних і кримінальних законів.
Процес формування правової держави характеризується спільною ознакою – рухом людства до свободи, усвідомленим намаганням обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність.
Реформування колишнього радянського суспільства, де насильство над людиною стало суттю державної політики, та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об’єктивно необхідним формування правової держави в Україні.
Розглянемо конкретніше суть правової держави, її принципи. У словосполученні “правова держава” на першому місці стоїть право, а на другому держава. Це означає верховенство права у суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи, колективів, для всіх громадян країни, така формальна рівність є властивістю права і виражає таку його специфіку як справедливість. Право в суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни і організації можуть бути юридично рівними і вільними тільки як учасники конкретних правовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом, нормативними актами.
Отже верховенство права у суспільстві – основний принцип правової держави. Він зумовлює і інші його принципи, зокрема підпорядкування закону самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід’ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх. [13, с. 205].
У правах людини виражаються можливості її дій у різних сферах: економічній, політичній, культурній, особистій. Отже, держава визнає автономію особи, щодо себе, захищає, охороняє від свавілля права людини, які стають ядром усієї правової системи. Закони та інші нормативні акти, які видає держава, узгоджуються з правами людини, підпорядковані принципу їх непорушності. Саме тому непорушність прав людини, її честі й гідності, її інтересів, їх охорона і гарантування – один із принципів правової держави.
1.3. Ознаки правової держави.
До основних ознак, за якими котрусь державу можна було б визначити як правову, належать:
· закріплення у конституції та інших законах основних прав людини;
· панування у суспільному та державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни;
· врегулювання відносин між особою та державою на підставі загальнодозвільного принципу: “особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом”;
· взаємовідповідальність особи та держави;
· наявність у всіх громадян правової культури, зокрема життєво необхідних юридичних знань, а також умінь і навичок їх використання в практичному житті;
· розподіл державної влади між законодавчими, виконавчими та судовими органами держави;
· юридична захищеність особи;
· високе становище у суспільному та державному житті суду;
· неухильне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед, державними органами.
Отже, наведені вище ознаки повинні
бути притаманні державі, що перетворюється
на правову, в тому числі й Україні.
Тепер для більш чіткого з’
Закріплення в Конституції та інших законах України основних прав людини. Аналіз цієї ознаки почнемо з того, що дамо визначення основних прав людини. У правовій літературі під ними розуміють певні можливості людини, які необхідні їй для існування, розвитку, задоволення своїх потреб у конкретно-історичних умовах і мають бути загальними і рівними для всіх. Останні десятиріччя відзначаються тим, що відбувається процес визнання і забезпечення основних прав людини у цілому світі як на міжнародному, так і на національному рівнях. У суспільстві, лише держава може забезпечити здійснення прав людини.
Можна сказати, що держава є демократичною настільки, наскільки її законодавство відповідає загальновизнаним правам людини. На національних рівнях основні права людини закріплені насамперед у конституціях. Конституція України – Основний Закон Української держави, її первинний політичний та правовий документ. Вона закріплює основні права та свободи громадян України в економічній, політичній, культурній сферах, а також їх особистісні права. Але закріплення прав і свобод особи в Конституції є лише їх формальним проголошенням за відсутності механізму їх реалізації в законах. Так, у Конституції УРСР формально передбачались свобода слова, сумління, друку тощо, але відповідні закони були відсутні.
Панування у суспільному та державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни. Ця ознака визначає високий авторитет закону, повагу до нього. Законів необхідно приймати стільки, щоб законодавчо були врегульовані всі основні сфери суспільного життя. Водночас для правової держави неоднаково, які закони діють. Тому до них висуваються певні вимоги: вони повинні виражати волю більшості або всього населення (це ознака демократичності закону). Воля більшості населення виражається через органи держави – парламент і президента, а воля всього населення – через референдум (всенародне голосування).
Крім того, авторитет закону проявляться у відповідності йому всіх підзаконних правових актів, а також у тому, що державні органи і службові особи свої рішення виносять на підставі закону і з дотриманням усіх його вимог.
Врегулювання відносин між особою та державою на підставі загальнодозвільного принципу: “особі дозволено робити те, що прямо не заборонено законом”. Відносини між особою та державою регулюються на підставі загальних дозволів, тобто особа може вчиняти будь-які дії, якщо на них не поширені якісь заборони з боку держави: продати машини, купити будинок, отримати освіту, заповісти майно та ін. Загальні дозволи не поширюються на службових осіб – працівників установ, підприємств, організацій (у тому числі державних органів), котрим дозволено робити лише те, що прямо зазначено в законі або іншому нормативному акті.
Взаємовідповідальність особи та держави. Закони видаються державою. Прийнятий закон обов’язковий для держави, її органів, державних службовців так само, як і для кожного громадянина. Якщо якийсь громадянин учинив правопорушення, то він притягається державою до юридичної відповідальності (адміністративної, кримінальної та ін.).
Однак держава, що порушила право громадянина, завдавши йому шкоди (наприклад при незаконному засудженні), повинна також нести відповідальність. У правовій державі не повинно бути такого органу чи службової особи, яких не можна було б притягти до відповідальності. Перед законом усі рівні – і громадянин, і держава.