План.
Вступ
стор. 3
1. Поняття, та
правова природа
конфіденційної
інформації.
стор. 4-6
2. Загальні особливості
правової охорони
конфіденційної
інформації фізичної особи.
стор. 7-10
3. Загальні особливості
правової охорони
конфіденційної
інформації юридичної особи.
стор. 11-17
4. Специфічність
правової охорони
комерційної
таємниця. Відмінність
«комерційної
таємниці» від інших видів
конфіденційної
інформації.
стор. 18-24
Висновок
стор. 25-26
Література
стор. 27-28
Вступ
Інформація надає людині нові
можливості пошуку, отримання та
розповсюдження відомостей, які
її цікавлять, тим самим людина
підвищує рівень своєї професійної
культури. Таким чином, підтверджується
та закріплюється пріоритет прав
та інтересів людини, що складає
основу системи відносин у
суспільстві, та є головним
орієнтиром державної політики
України. Право людини вільно
отримувати, шукати, передавати та
розповсюджувати інформацію займає
вирішальне місце серед її
прав і свобод. У наш час
суттєво збільшується вплив інформаційної
сфери на життя суспільства.
Інформація одночасно визначає
матеріальне буття людини, виступаючи
у ролі інноваційних технологій,
комп’ютерних програм та ін..,
а також соціокультурне життя
людини, та слугує основним засобом
між особистих відносин. Термін
«інформація» є доволі широким
та загальним. Тому в даній
курсові роботі основна увага
приділяється правовому положенню
інформації з обмеженим доступом
та особливостям правової охорони
конфіденційної інформації юридичної
особи. Звертається увага на
відмінності правових засобів
забезпечення охорони конфіденційної
інформації фізичної особи та
юридичної особи, у зв’язку
із відмінністю суб’єктивного
складу. Об’єктом дослідження
виступають норми Цивільного
права, що регулюють інформацію
як особливий об’єкт інтелектуальної
власності, норми господарського
права, що попереджують неправомірне
використання комерційної таємниці
суб’єкта господарювання, положення
інших нормативно-правових актів,
що регулюють інформаційні відносини.
Ціллю курсової роботи є аналіз
існуючих правових норм, теоретичних
положень, що регулюють відносини,
пов’язані з обігом інформації
та правових засобів, що надаються
законодавцем для охорони конфіденційності
інформації; виявлення спільних
рис та відмінностей між правовою
охороною комерційної таємниці
та інших видів конфіденційної
інформації. Для досягнення даної
цілі аналізується сутність поняття
«інформація», що закріплюється
у різних законодавчих актах
України, виявлення співвідносин
та взаємозв’язку різних видів конфіденційної
інформації, визначення їх правових режимів,
розглядається комерційна таємниця у
якості особливого об’єкту виключних
прав інтелектуальної власності.
1. Поняття, та правова природа
конфіденційної інформації.
Згідно Закону України «Про
інформацію» від 2 жовтня 1992р.
2657-ХІІ, інформацією є будь-які
відомості та/або дані, які можуть
бути збережені на матеріальних
носіях або відображені в електронному
вигляді. Деталізоване визначення
поняття «інформація» викладене
у іншому законі – Законі
України «Про захист економічної
конкуренції» - це відомості у
будь-які формі й вигляді та
збережені на будь-яких носіях
(у тому числі листування, книги,
помітки, ілюстрації (карти, діаграми,
органіграми, малюнки, схеми тощо), фонографії,
голограми, кіно - , відео - , мікрофільми,
звукові записи, бази даних комп’ютерних
систем або повне чи часткове відтворення
їх елементів, пояснення осіб та будь-які
інші публічно оголошені чи документовані
відомості. Цивільний кодекс України,
(ч. 1 ст. 200) вважає інформацією документовані
або публічно оголошені відомості про
події та явища, що мали або мають місце
у суспільстві, державі та навколишньому
середовищі.
Як видно із наведених визначень, чіткого
тлумачення одного й того ж терміну немає.
А чітке визначення важливе в першу чергу
для розуміння самого предмету законодавчого
регулювання з метою подальшого встановлення
правових основ - одержання, використання,
поширення, зберігання та охорони. Інформація,
як широке поняття, регулюється таким
же широким колом норм. Це і норми цивільного
права, окремого інституту цивільного
права – права інтелектуальної власності,
господарського права, та нормами інших
законів України, що мають більш обмежений,
специфічний об’єкт регулювання інформаційних
відносин.
Законом України «Про інформацію»
закріплюється право кожного
на інформацію. Тобто особа має
можливість вільно одержувати, використовувати,
поширювати та зберігати інформацію,
яка є необхідною для реалізації
своїх прав, свобод та законних
інтересів. Держава гарантує всім
суб’єктам інформаційних відносин
рівні права та можливості
доступу до інформації. Відкритість,
доступність інформації та свобода
обміну інформацією є одним
з головних принципів інформаційних
відносин. Ст. 21 Конституції України
говорить, що усі люди вільні
та рівні у своїй гідності
та правах. Разом з тим, ст. 32
Конституції України передбачає,
що ніхто не може піддаватися
втручанню в його особисте
та сімейне життя, крім випадків,
передбачених Конституцією. Тобто
особі гарантована таємниця особистого
життя, як особисте немайнове
право. Крім того «кожен зобов’язаний
неухильно дотримуватися Конституції
України, не зазіхати на права
та свободи, честь та гідність
інших людей» (ст.. 68 Конституції
України). Тому, звичайно, право на
інформацію не може бути цілковитим,
та повинно бути узгоджене
з правами та свободами інших
осіб. Задля збереження рівноваги
законодавець передбачає можливість
обмеження законом права особи
на інформацію. Ст. 6 вищезгаданого
закону містить вичерпний перелік
підстав, з яких таке право може бути обмежене:
в інтересах національної безпеки, територіальної
цілісності або громадського порядку,
з метою запобігання заворушенням чи злочинам,
для охорони здоров’я населення, для захисту
репутації або прав інших людей, для
запобігання розголошення інформації,
одержаної конфіденційно, або для підтримання
авторитету і неупередженості правосуддя.
Тобто обмеження доступу до інформації
здійснюється виключно в інтересах національної
безпеки або охорони прав людини. Однією
з гарантій забезпечення правомірного
обмеження у цьому праві є встановлення
різного режиму доступу до інформації.
Згідно ст. 20 Закону України «Про
інформацію» за порядком доступу
інформація поділяється на відкриту
інформацію та інформацію з
обмеженим доступом. Інформація
з обмеженим доступом – це
інформація, доступ до якої має
лише обмежене коло осіб і
оприлюднення якої заборонено
законом.
Будь-яка
інша інформація є відкритою і
отримати доступ до неї мають всі
громадяни України, незалежно від
того, чи стосується ця інформація їх безпосередньо,
чи ні.
До інформації
з обмеженим доступом належить:
- конфіденційна;
- службова;
- таємна
інформація.
Конфіденційною
є інформація про фізичну особу,
а також інформація, доступ до
якої обмежено фізичною або юридичною
особою, крім суб’єктів владних
повноважень. Конфіденційна інформація
може поширюватися за бажанням (згодою)
відповідної особи у визначеному
нею порядку відповідно до передбачених
нею умов, а також в інших
випадках, визначених законом. Тобто
відповідно до змісту ч.2 ст. 21 Закону України
«Про інформацію» конфіденційною інформацією
з волі фізичної чи юридичної особи,
може бути визнана будь яка інформація,
доступ до якої уповноважена особа
обмежить за власним бажанням. Це
могло б призвести до необґрунтованого
віднесення відомостей до конфіденційної
інформації. До внесення змін ч. 4 ст.. 28
Закону України «Про інформацію»
передбачала, що не підлягає необґрунтоване
віднесення інформації до конфіденційної.
У нинішній редакції цього застереження
немає. Однак, натомість, законодавець
у ч. 4 ст. 21 вищезгаданого закону
певною мірою стабілізує надані широкі
межі визначення інформації з обмеженим
доступом уповноваженою особою, встановленням
переліку відомостей, які не можуть
бути віднесені до такої інформації.
До інформації з обмеженим доступом
не можуть бути віднесені такі відомості:
- про
стан довкілля, якість харчових
продуктів і предметів побуту;
- про
аварії, катастрофи, небезпечні природні
явища та інші надзвичайні
ситуації, що сталися або можуть
статися і загрожують безпеці
людей;
- про
стан здоров’я населення, його
життєвий рівень, включаючи харчування,
одяг, житло, медичне обслуговування
та соціальне забезпечення, а
також про соціально-демографічні
показники, стан правопорядку, освіти
і культури населення;
- про
факти порушення прав і свобод
людини і громадянина;
- про
незаконні дії органів державної
влади, органів місцевого самоврядування,
їх посадових та службових
осіб;
- інші
відомості, доступ по яких не
може бути обмежено відповідно
до законів та міжнародних
договорів України, згода на
обов’язковість яких надана Верховною
Радою України.
Встановлення вичерпності переліку
видів конфіденційної інформації,
було б у даному випадку
навряд чи доцільно у зв’язку
зі змістом цього інституту,
оскільки власник, згідно закону,
уповноважений відносити до категорії
конфіденційної будь-яку інформацію
за власним бажанням, крім встановлених
законом обмежень. А встановлення
окремих видів конфіденційної
інформації та характеру відомостей,
що до них належать, з метою
визначення порядку її обігу
та функціонування, було б
порушенням диспозитивності норм Закону.
Тому, на мою думку, саме закріплення відомостей,
що не можуть бути віднесені до інформації
з обмеженим доступом найбільш відповідає
встановленим принципам інформаційних
відносин. Такими коректними засобами
законодавець дотримується змісту цього
інституту та встановлює загальні принципи
віднесення інформації до категорії «з
обмеженим доступом».
Відносини, пов’язані з правовим
режимом конфіденційної інформації,
регулюються законом. Порядок
віднесення інформації до таємної
або службової, а також порядок
доступу до неї також регулюються
законом. Як видно, Закон України
«Про інформацію» встановлює
більш імперативний характер
віднесення інформації до таємної
або службової, в свою чергу
надаючи фізичним та юридичним
особам диспозитивності у віднесенні
інформації до складу конфіденційної.
Закон охороняє як таємну так і конфіденційну
інформацію. Однак слід зазначити, що суб’єкти
встановлення режиму обмеженого доступу
до цих категорій інформації є різними.
Належність інформації до категорії конфіденційної
встановлюють фізичні та юридичні
особи з метою захисту власних інтересів.
Тобто ця інформація за загальним правилом
є відкритою, і може такою залишатися,
але фізичним та юридичним особам в межах
їх компетенції надано право обмежувати
доступ до такої інформації. У той же час
визнання інформації таємною являє собою
безпосереднє виключення з права на інформацію,
передбаченого чинним законом та Конституцією.
Виходячи зі змісту поняття
«конфіденційна інформація»
розглянемо два її види, що
різняться за суб’єктами:
- конфіденційна
інформація про фізичну особу;
- конфіденційна
інформація про юридичну особу.
2. Загальні особливості
правової охорони конфіденційної
інформації
фізичної
особи.
Ст. 10 Закону України «Про інформацію»
визначає, що одним з видів
інформації за змістом є інформація
про фізичну особу (персональні
данні). Це відомості чи сукупність
відомостей про фізичну особу,
яка ідентифікована або може
бути конкретно ідентифікована.
«Первинними джерелами відомостей
про фізичну особу є: видані
на її ім’я до документи;
відомості які особа надає
про себе». (ч.4 ст. 6 Закону України
«Про захист персональних даних»).
Ст. 9 Закону України «Про інформацію»
встановлює основні види інформаційної
діяльності, до яких власне належать:
створення, збирання, одержання,
зберігання, використання, поширення,
охорона та захист інформації.
Особа ( яка законно контролює
інформацію), як зазначалося вище
може обмежити доступ до інформації,
яку вважає конфіденційною. Тобто
забезпечити її захист від
втручання не уповноважених осіб.
Втручання, крім власне ознайомлення
не уповноваженої особи з інформацією,
яку особа не бажає розголошувати
та надавати для ознайомлення
іншим особам, може являти собою
також збирання, одержання, зберігання,
використання та поширення
інформації. Такі дії є неправомірними
та порушують інтереси осіб, що
законно контролюють інформацію.
Законодавством закріплюється можливість
захисту інформації від протиправних
посягань. Згідно ст.. 1 Закону
України «Про інформацію» захистом
інформації визнається сукупність
правових, адміністративних, організаційних,
технічних та інших заходів,
що забезпечують збереження, цілісність
інформації та належний порядок
доступу до неї.
Враховуючи те, що конфіденційна
інформація про фізичну особу
доволі широке поняття, та охоплюється
значним колом нормативно-правових
актів, слід зазначити межі
тих відомостей, що охоплюються
цим поняттям. «До конфіденційної
інформації про фізичну особу
належать, зокрема, дані про її
національність, освіту, сімейний стан,
релігійні переконання, стан здоров’я,
а також адреса, дата і місце
народження». (ст.. 11 Закону України
«Про інформацію»). Такі персональні
дані тісно переплітаються з
особистими немайновими правами,
закріпленими у Цивільному Кодексі
України – правами, пов’язаними
з інформацією про приватне
життя особи (особиста, сімейна
таємниця, складовими яких є таємниця
листування, телефонних переговорів,
телеграфних та інших повідомлень,
поштових відправлень, таємниця
голосування та персональні дані).
Тому, якщо розглядати конфіденційну
інформацію про фізичну особу,
як інформацію про її приватне
життя, то можна зробити висновок,
що першочергове значення в
механізмі правової охорони інформації
з обмеженим доступом, в тому
числі конфіденційної інформації
про фізичну особу, належить
цивільному праву, що за допомогою
власного специфічного методу, на
принципах диспозитивності і рівності
сторін упорядковує особисті немайнові
та майнові відносини. Цивільне законодавство
України закріплює право кожної особи
на збереження у таємниці деяких відомостей
щодо сфери її приватного життя. Це право
на таємницю особистого життя (ст.. 301 ЦК
України), право на таємницю особистих
паперів (ст. 303 ЦК України), на таємницю
кореспонденції (ст.. 306 ЦК України),
право на недоторканність житла (включає
в себе не тільки заборону проникнення
в нього, але й можливість зберегти
у таємниці інформацію, яка стосується
того, що відбувається у домі) та ін..
«Не допускається збирання, зберігання,
використання та поширення конфіденційної
інформації про особу без її згоди, крім
випадків, визначених законом, і лише в
інтересах національної безпеки, економічного
добробуту та захисту прав людини». (ст..
11 Закону України «Про інформацію»).
Кожна особа має право на
захист свого цивільного права
у випадку його порушення, невизнання
або оспорювання. Під захистом
слід розуміти встановлений законом
вид та міру можливого або
обов’язкового впливу на суспільні
відносини, що потерпають від
протиправного впливу, з ціллю
поновлення порушеного, невизнаного
або оспорюваного права. При цьому,
особа має право застосувати заходи відновлення
свого суб’єктивного права. Це можуть
бути заходи встановлені законодавством,
та не встановлені законодавством, проте
такі, що йому не суперечать. У відповідності
з конституційними положеннями кожен
має право будь-яким, не забороненими законодавством
засобами захищати свої права та свободи
від порушень та протиправних посягань,
в тому числі здійснення відновлення порушеного
чи оспорюваного права, самостійно. Вид
захисту можна розглядати як в залежності
від способів і форм її здійснення, так
і за суб’єктами , що її здійснюють. Відповідно
до ст.. 55 Конституції України кожен має
право на судовий захист. В деяких випадках,
встановлених конституцією і законами
України, захист цивільних прав може здійснюватися
в адміністративному порядку.
Здійснювати
захист цивільних прав можуть
і нотаріуси. Суб’єктом захисту
можуть виступати і органи
прокуратури та ін.. Після застосування
всіх національних засобів правового
захисту кожен має право звернутися
за захистом своїх прав і
свобод у відповідну міжнародну
судову інстанцію або у відповідні
органи міжнародної організації,
членом або учасником якої
є Україна. Ст. 16 ЦК України
передбачає загальні способи
захисту цивільних прав та
інтересів: визнання права, визнання
правочину недійсним, припинення
дії, що порушує право, відновлення
положення, що існувало до порушення,
примусове виконання зобов’язання
в натурі, зміна правовідносин,
припинення правовідносин, відшкодування
шкоди та інші засоби відшкодування
майнової шкоди, відшкодування
моральної шкоди, визнання незаконними
рішення, дії або бездіяльність
органів державної влади, органів
влади АРК або органів місцевого
самоврядування, їх посадових та
службових осіб. За порушення
таємниці приватного життя законом
передбачена цивільно-правова
відповідальність, зокрема відшкодування
матеріальної та моральної шкоди.
Особа, якій завдано збитків
у результаті порушення її цивільного
права, має право на їх відшкодування.
Крім цього поряд з відшкодуванням матеріальної,
закріплюється право на відшкодування
шкоди моральної. Саме останнє має більшу
вагу стосовно інформації про приватне
життя особи, розголошення якої завдає
в першу чергу моральних страждань. Одним
з ефективних засобів захисту інформаційних
прав є припинення дій, що порушують право.
Це найбільш оперативний і ефективний
спосіб захисту недоторканності сфери
приватного життя і інформації про нього
у цілому. Відновлення положення, що існувало
до порушення права можливо тільки у випадку,
коли були поширені відомості, що не відповідають
дійсності, чи є для особи образливими.
У випадку, коли відбулося розголошення
інформації, відновлення положення не
є можливим. Засобом відновлення виступає
спростування, тобто доведення до відома
осіб, у середовищі яких відомості були
поширені, про визнання судом невідповідності
їх дійсності. Цей засіб застосовується
у сполученні з відшкодуванням завданої
шкоди або в поєднанні з таким способом,
як припинення дій, що порушують право.
Конституція України та Закон
України «Про інформацію» встановлюють
загальні положення щодо заборони
збору та поширення конфіденційної
інформації про особу без її
попередньої згоди, за винятком
випадків, передбачених законом.
Закон України «Про захист
персональних даних» регулює
відносини пов’язані із захистом
персональних даних під час
обробки, та встановлює відповідальність
за порушення норм цього закону.
Персональними даними, відповідно до закону,
є будь-які данні про особу, що дозволяють
її ідентифікувати. Тобто, це навіть прізвище,
ім’я, по батькові з номером мобільного
телефону. Відповідно, збір, обробка чи
поширення цих даних можливе лише зі згоди
особи або у випадках, встановлених законом.
Цим законом охороняються інтереси власника
персональних даних при їх обробці іншими
суб’єктами у випадках, передбачених
законодавством. Тобто, враховуючи, що
повністю ізолювати дані про особу неможливо
і у деяких випадках є необхідним збирання
такої інформації, або вчинення іншої
інформаційної діяльності, навіть якщо
особа встановила для неї режим конфіденційності.
В цьому випадку постає проблема забезпечення
інтересів власника за допомогою правових
засобів, тобто законодавчо. Однак, подібний
захист характеризується лише встановленням
певної процедури збору такої інформації
та гарантією згоди суб’єкта персональних
даних на їх збір та обробку.
Крім зазначених вище нормативно-правових
актів, охорона конфіденційної
інформації як фізичної особи,
так і юридичної здійснюється
і положеннями Кримінального
кодексу України. Наприклад, ст..
163 КК України встановлює відповідальність
у вигляді штрафу або виправних
робіт за порушення таємниці
листування, телефонних розмов, телеграфної
чи іншої кореспонденції, що передаються
засобами зв’язку або через
комп’ютер. Родовим об’єктом
виступають суспільні відносини
щодо трудових та інших особистих
прав і свобод людини та
громадянина. Безпосереднім об’єктом
є відносини, щодо таємниці листування,
телефонних переговорів, телеграфної
та іншої кореспонденції тобто відомості,
які передані або передаються громадянами
шляхом листування, телефонних переговорів,
телеграфом, через комп’ютер або за допомогою
інших засобів зв’язку та становлять
таємницю громадянина (громадян). Також
ст.. 162 передбачає відповідальність за
порушення недоторканності житла. Родовий
об’єкт той самий, безпосередній -
відносини щодо права особи на недоторканість
приватного життя, особисту та сімейну
таємницю. Предметом є конфіденціальна
інформація про особу, яка містить відомості
про приватне життя особи (особиста та
сімейна таємниці) та яка збирається, зберігається,
використовується та поширюється за бажанням
особи відповідно до передбаченої нею
умов. Також Кримінальним Кодексом України
встановлюється відповідальність за передачу
або збирання відомостей, що становлять
конфіденційну інформацію, яка знаходиться
у володінні держави. Цей вид конфіденційної
інформації нами було розглянуто лише
частково. Ця тема є самостійною та потребує
окремої уваги, тому ми не стали зосереджуватися
на цій темі.
3. Загальні особливості
правової охорони конфіденційної
інформації
юридичної
особи.
Підприємницька діяльність у
всіх сферах нерозривно пов’язана
з отриманням та використанням
різного роду інформації. У сучасних
умовах інформація представляє
собою певного роду товар, що
має відповідну цінність, і власне,
її розголошення може призвести
до загрози економічної безпеки
різного ступеню тяжкості. Інформація,
що використовується у підприємницькій
діяльності досить різноманітна.
Це інформація, що є відкритою,
та доступною для будь-якої
особи в інтересах підприємства,
чи у силу закону, а також
інформація, що обмежена у доступі
та є відкритою лише для
тих органів, що мають відповідні
повноваження, та інформація тільки
для робітників підприємства.
Проте підприємець не може
всю інформацію, котрою володіє,
зробити закритою для зовнішніх
користувачів. У плані захисту
найбільш важливої інформації, підприємець
вирішує складну проблему. З однієї
сторони, він повинен надати
максимум інформації про свою
діяльність споживачам, контрагентам,
кредиторам та ін..Реклама приваблює
споживачів, ділові зв’язки, патенти
– контрагентів, фінансове положення
– інвесторів. З іншої сторони,
підприємець повинен обмежити
небажані групи осіб, а також
своїх конкурентів від інформації,
розголошення якої може призвести
до загрози не тільки його
економічній безпеці, але й
діловій репутації та особистим
немайновим правам юридичної
особи. Отримати інформацію про
діяльність підприємства можливо
двома способами: законним та
незаконним. Законний спосіб - це
отримання інформації із засобів
масової інформації, рекламних проспектів
юридичної особи, статей, прес-конференцій
та ін.. способів, передбачених самою
юридичною особою. Така інформація
готується робітниками фірми
для відкритого користування
всіма зацікавленими особами.
Незаконний же спосіб передбачає
отримання тієї інформації, що
не призначена для зовнішніх
користувачів, без згоди керівництва
фірми, з порушенням діючого
законодавства, та і деяких
випадках, розголошення цієї інформації
та спотворення отриманих відомостей.
Звичайно, найбільш цінною в плані
економічного благополуччя юридичної
особи є інформація, що представляє
комерційну таємницю. Однак комерційна
таємниця – це лише частина
того масиву, що охоплюється таким
поняттям, як конфіденційність. Тому
в цьому пункті плану ми не станемо зосереджуватися
на комерційній таємниці. Розглянемо особливості
режиму доступу інформації юридичної
особи, що належить до конфіденційної.
Інформація, яка міститься в договорах,
контрактах, листах, звітах, аналітичних
матеріалах, виписках з бухгалтерських
рахунків, схемах, графіках, специфікаціях
і інших документах, що фігурують в діяльності
юридичної особи – конфіденційна інформація.
Як видно із визначення поняття «конфіденційна
інформація», юридична особа самостійно
вирішує обсяг тієї інформації чи відомостей,
які потребують обмеження у доступі, з
урахуванням законодавчих обмежень. Тому
зазначений вище перелік конфіденційних
відомостей лише приблизний, як і у випадку
з конфіденційною інформацією. Звичайно,
існують органи, котрі мають всі повноваження
для отримання певних відомостей про діяльність
юридичної особи. Органи міліції, прокуратури,
та ін. згідно своїх повноважень та приписів
закону мають право за запитом отримати
відповідну інформацію, як про юридичну
особу, так і про фізичну.
Обмеження у доступі передбачає
певну процедуру роботи та
використання такої інформації
як персоналом, так і зовнішніми
користувачами. Право доступу
до комерційної таємниці засновано
на принципі конфіденційності. Наприклад,
комерційна таємниця існує до
того часу, поки відомості про
них залишаються конфіденційними,
тобто недоступними іншим особам.
Тому можна сказати, що охороняється
не сама конфіденційна інформація,
а «законний інтерес» особи,
яка законно її контролює.
Для того, щоб уникнути незаконного
отримання обмеженої у доступі
інформації, юридична особа застосовує
різноманітні засоби. Згідно
ст.. 1 Закону України «Про інформацію»
це можуть бути адміністративні,
організаційні, технічні, правові
засоби захисту інформації. Співвідношення
таких заходів та їх змістів,
забезпечують індивідуальність
системи захисту інформації юридичної
особи, визначає конкретний рівень
захисту з врахуванням цінності
інформації. Наприклад, до технічних
засобів можна віднести заходи,
пов’язані з використанням різноманітних
технічних засобів, які перешкоджають
несанкціонованому доступу до
інформації. Це може бути: кодування
повідомлень, які передаються
по каналах електронного або
факсимільного зв’язку; встановлення
різноманітних пристроїв, що перешкоджають
зняттю інформації в процесі
її проходження по каналах
зв’язку; використання апаратів
для знищення документів та
ін.. Організаційні заходи містять
міри управлінського та обмежувального
характеру, які спонукають персонал
дотримуватися правил захисту
конфіденційної інформації. До
організаційних відносяться заходи
по обмеженню доступу до конфіденційної
інформації працівників, які мають
справу з даним видом інформації.
Ці заходи можуть бути пов’язані
з введенням пропускного режиму
на підприємствах, з обмеженням
доступу осіб до інформації
конфіденційного характеру, складання
та ведення переліку конфіденційних
документів, регулярне оновлення
цього переліку, організацію архівного
зберігання конфіденційних документів,
регламентація аналітичної роботи
по виявленню загроз цінній
інформації юридичної особи і
каналів витоку інформації та
ряд інших. Організаційний захист
є стержнем, який зв’язує в
одну систему всі інші засоби
захисту. Елемент технічного захисту
включає: засоби захисту технічних
каналів витоку інформації, що
виникають під час роботи ЕОМ,
засобів зв’язку та інших приладів;
засоби захисту приміщень
від візуальних та акустичних
способів технічної розвідки; засоби
охорони будівель і приміщень
від проникнення сторонніх осіб
та ін.. Особливий інтерес представляють
юридичні засоби захисту інформації,
в тому числі і конфіденційної
інформації юридичної особи. До
юридичних засобів відносяться такі
способи охорони конфіденційної інформації,
які передбачають використання певного
комплексу правових засобів, наданих
законами та підзаконними актами особам,
які законно контролюють таку інформацію.
Також до них слід віднести розробку
і прийняття локальних нормативних
(корпоративних) актів. Це може бути Положення
про конфіденційну інформацію, комерційну
таємницю підприємства та ін.. Крім
того, організацією розробляється
ряд документів для регулювання трудових
відносин з працівниками з приводу охорони
конфіденційної інформації, яка була надана
йому для виконання трудових функцій.
Таким чином до юридичних засобів охорони
конфіденційної інформації юридичної
особи відноситься: наявність в засновницьких
та організаційних документах юридичної
особи, контрактах, що укладаються із співробітниками,
і в посадових інструкціях положень та
зобов’язань по захисту відомостей, що
складають конфіденційну інформацію,
формулювання і доведення до відома всіх
співробітників фірми механізму правової
відповідальності за розголошення конфіденційних
відомостей. В правовий елемент системи
захисту може також включатися страхування
цінної інформації від різних ризиків.
Такі
заходи передбачають, що
- посадові
особи і працівники, які мають
справу з конфіденційною інформацією
зобов’язані зберігати її в
секреті;
- особи,
які отримали доступ до неї
повинні бути попереджені, що
така інформація знаходиться
під режимом конфіденційності, і
тому зобов’язані зберігати її
в секреті, а також нести
відповідальність за недотримання
конфіденційності (така відповідальність
передбачається в трудовому договорі,
або окремому договорі про
нерозголошення конфіденційної
інформації);
- особа,
яка законно контролює конфіденційну
інформацію повинна передбачити
в контракті зі своїми контрагентами
, яким надає доступ до неї,
обов’язок утримуватися від
розголошення її третім особам
і передбачити відповідальність
за порушення цієї таємниці. Одним
із способів фіксації обов’язку
щодо збереження конфіденційності
є проставляння на відповідних
документах грифу «конфіденційно»,
або, якщо це комерційна таємниця
– «комерційна таємниця».
Тобто, мова йде про те, що
особа, яка законно контролює
конфіденційну інформацію, повинна
прийняти необхідні заходи по
недопущенню несанкціонованого
доступу третіх осіб до неї.
Адже ні держава, ні її органи
влади не створюють режиму
охорони інформації, яка належить
фізичній або юридичній особі,
і тому, якщо вони хочуть її
захистити, повинні самостійно
створити режим обмеженого доступу
до інформації. Держава лише законодавчо
надає повноваження для цього
самим власникам інформації
реалізувати своє право на
захист інформації власними силами.
Наприклад, законодавець у Цивільному
кодексі України передбачає особисті
немайнові права юридичної особи,
серед яких право на недоторканність
його ділової репутації, на таємницю
кореспонденції, на інформацію та ін...
Як і фізична, юридична особа також має
право на захист свого особистого немайнового
права от протиправних посягань. Такий
захист може бути здійснений за допомогою
тих засобів, що передбачені у Цивільному
Кодексі України. Це ті засоби, що передбачені
у попередньому пункті плану: захист особистого
немайнового права судом; визнання права;
визнання правочину недійсним; припинення
дій, що порушують право; відновлення положення,
що існувало до порушення права; примусове
виконання зобов’язання в натурі; зміну
правовідносин; припинення правовідносин;
відшкодування шкоди (майнової); визнання
незаконними рішення, дії чи бездіяльність
органа державної влади, органу влади
АРК або органа місцевого самоврядування,
їх посадових та службових осіб. Ст. 276
Цивільного Кодексу України передбачає
такий спосіб захисту особистих немайнових
прав, як поновлення порушеного особистого
немайнового права. Цей спосіб захисту
підходить для більшості особистих немайнових
прав, проте відносно конфіденційної інформації
він не є дієвим, адже специфіка такого
виду інформації не дозволяє поновити
її конфіденційність в тому випадку, коли
вона вже була порушена. Більш дієвим у
плані забезпечення та охорони особистих
немайнових прав юридичної особи (не тільки
конфіденційності інформації, але й у
широкому розумінні забезпечити благополуччя
юридичної особи в інформаційній сфері)
є спростування недостовірної інформації.
Це дозволяє юридичній особі захиститися
від недобросовісної конкуренції, що використовує
дискредитацію для завдання шкоди діловій
репутації юридичній особі. Ст. 8 Закону
України «Про захист від недобросовісної
конкуренції» визначає поняття «дискредитації»
- це поширення у будь-якій формі неправдивих,
неточних або неповних відомостей, пов’язаних
з особою чи діяльністю суб’єкта господарювання,
у тому числі щодо його товарів, які завдали
або могли завдати шкоди діловій репутації
суб’єкта господарювання. Вищезгаданий
Закон застосовується до відносин, у яких
беруть участь субєкти господарювання
у звязку з недобросовісною конкуренцією.
Він забезпечує інтереси юридичної особи,
що піддалася недобросовісній конкуренції
з боку інших осіб підприємницької діяльності.
Він має особиливу вагу не скільки в захисті
конфіденційної інформації, скільки у
захисті інформаційного благополуччя
юридичної особи. Тому ми розглядаємо
його з точки зору наданих в ньому правових
можливостей для юридичної особи забезпечити
захист своєї ділової ретупації, та
інформаційної сфери загалом. Закон «Про
інформацію» регулює відносини щодо створення,
збирання, одержання, зберігання, використання,
поширення, охорони та захисту інформації.
Він визначає лише загальні положення,
щодо інформації з різними режимами доступу,
зокрема конфіденційної. Також ним визначаються
і загальні засади відповідальності за
порушення законодавства про інформацію.
Тобто його положення є досить загальними
відносно того питання, що нас цікавить.
Господарський Кодекс України визначає
лише основні засади господарювання в
Україні і регулює господарські відносини,
що виникають у процесі організації та
здійснення господарської діяльності
між суб’єктами господарювання, а також
між цими суб’єктами та іншими учасниками
відносин у сфері господарювання. Він
не має конкретних норм, щоб стосувалися
власне захисту конфіденційної інформації,
крім визначення правомочності субєктів
господарювання відносно комерційної
таємниці та захисту власне комерційної
таємниці. Однак його норми встановлюючи
загальні засади господарських відносин
опосередковано пронизують і нашу тему.
Крім загальної цивільної відповідальності,
що забезпечує охорону особистих немайнових
прав юридичної особи, а також у сфері
інформаційних відносин, законодавством
встановлюється адміністративно-правова
та кримінальна відповідальність. Ст.
164-3 Кодексу України про адміністративні
правопорушення встановлює відповідальність
за отримання, використання, розголошення
комерційної таємниці, а також конфіденційної
інформації з метою заподіяння шкоди
діловій репутації іншого підприємства
у вигляді накладання штрафу від дев’яти
до вісімнадцяти неоподаткованих мінімумів
доходів громадян. У 2001р. представниками
України підписано Конвенцію про
кіберзлочинність. Відповідно до її
положень щодо норм матеріального права
країн учасниць в України розроблено та
у грудні 2004р. Верховною Радою України
змінено та внесено доповнення до статей
Кримінального кодексу України, якими
визначено нові ознаки складів злочинів
Розділу 16 КК України. Аналіз норм Кримінального
кодексу України дозволяє визначити, що,
крім статей Розділу 16, правове забезпечення
охорони права власності та прав громадян
щодо конфіденційної інформації від злочинних
посягань, запобігання злочинам здійснюється
також згідно з положеннями ст..ст. 145, 163,
182, 231, 232, 330 та 359 Кримінального кодексу
України.
