Правове положення особистості

Вступ.

Розділ 1.  Правове положення особистості

1.1.Поняття особистості

1.2. Поняття й співвідношення правового статусу і правового положення особистості.

1.3. Соціологічний та антропологічний підходи до особистості та її цінностей

Розділ 2. Права людини і громадянина.

2.1. Система основних прав і свобод людини і громадянина.

2.2. Система обов'язків людини і громадянина.

2.3. Система прав дитини.

2.4. Система гарантій прав, свобод і обов'язків людини і громадянина в демократичній державі.

Розділ 3. Держава й правове положення особистості.

3.1. Співвідношення держави й особистості.

3.2. Юридичний механізм забезпечення прав і воль людини державою.

3.3. Співвідношення держави й особистості

Розділ 4. Правове положення особистості в Україні.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ.

Правове положення особистості  становить дуже важливий соціальний і політико-юридичний інститут, що є об'єктивним мірилом рівня досягнень  конкретного суспільства й показник його цивілізованості. Права особистості  належати до особливостей іманентним людині, без яких він не може бути «членом суспільства» з цього приводу Г. Гейне сказав: «Ми боремося не за людські права людини, а за божественні права людини».

Узявши до уваги, що неповага до зневаги правами людини викликали  до варварських актів (фашизм), які  не зіставлялись з гуманним розумом  людства, і що утворення такого миру в якому люди будуть мати волю слова  й переконань і будуть вільними від  страху й нестатку, проголошене як високе прагнення людства, можна  судити про актуальність і важливість установлення правового положення  особистості й найважливіше, щоб  цей інститут не носив форму гаснула, а був реалізований у життя.

Оскільки права й волі людини - ширше, ніж національні й  ширше чим територіальні й  не залежать від ідеологій і релігій, то вони є об'єктом міжнародно-правового  врегулювання, що ще раз підтверджує  їхнє велике значення й актуальність. Цицирон виразив це так: «Згода всіх народів, у чому не будь, є доказом  природного права».

Права людини є природними, не відчуженими, але дуже часто держава  бере на себе роль «природи» і диктує свої умови прав людини, цією ознакою  відрізняються не правові держави, які є величезною перешкодою на шляху  становлення правового положення  особистості в державі. І це теж  дуже актуально, оскільки не кожна держава  є правовим.

Із древніх часів проблеми закріплення правового положення  особистості цікавило людство, було не зрозуміло, чому людина наділена природою однаковими можливостями народжуються вільною або рабом, або була вільна, але не мала прав. І будь-яких прояв  відновлення справедливості в правах людини приводило до жорстоких утисків. Так Сократ був засуджений і покараний  за те, що виступив з мовою про  придерження принципів індивідуальної волі й автономії особистості. Але  це не лякало інших знову й знову  торкатися цієї тими - торжество  релігійних авторів, середньовічних юристів  допомогло утворенню теорії природного права, що розвивалося в працях Г. Грація, Спинозы, Д. Локка, Т.Д. Жеферсона. Ця теорія зробила велике внесення у формування сучасного розуміння прав людини.

Не мало вчених і в нашу годину торкаються проблеми правового  положення особистості, оскільки воно ще не досягло свого вдосконалювання  в нашім суспільстві. Так В.А. Кучинский  у своїй монографії «Особистість, воля право» і Е.А. Лукашева в монографії «Право, мораль, особистість» виділяють  вічну проблему співвідношення особистості  й права, як нормотеоричеської процесії діяльності держави, що не завжди в  дійсності ставить права й  свободи особини, як найвищу цінність держави. В.А. Кучинский Особистість, воля, право - М.: Юрид. Літ. 1986.ст.54

Завданням мого дослідження  із приводу право й воля особини, є розкрити поняття особистості, його правового положення, показати співвідношення й взаємозв'язок держави  й особистості, визначити хто  яку роль грає в ці взаємини, визначити  які фактори впливають на становлення  прав і воль особини в державі, указати проблеми, що існують при  реалізації прав установлених правовим положенням особистості.

Розділ 1. Правове положення особистості

1.1. Поняття особистості

Для того, щоб зрозуміти  що позначає слово «особистість», потрібно почати із джерел, тобто зі слова людина. Коли ми говоримо «людина», то розуміємо природосоциальну, биосоциальну істоту, тобто розглядаємо соціальні ознаки в тісному взаємозв'язку з біологічними, фізичними, фізіологічними характеристиками. Коли говоримо «особистість» - то розуміємо людину в її соціальному середовищі, у суспільстві, соціальній групі, тобто розуміємо людину в її відношенні до суспільства, державі й праву. Особистість - це насамперед соціальний стан людини, але в ту ж годину - це конкретна людина із своєю індивідуальністю. Таким чином, особистість - це єдність суспільних, типових і своєрідних якостей людини.

М.Н. Марченко затверджує, що особистість - це індивідуально певна  сукупність соціально - значимих властивостей людини, що проявляються між людьми. Поняття особистості, особистісні характеристики окремої людини органічно пов'язаних із суспільством, її особливостями. Суспільство - це історично розвиваюча система відносин між людьми, продукт взаємодії людей у процесі їхньої спільної життєдіяльності.¹

В особистості відображаються риси того суспільного ладу, в умовах якого воно формувалося. Саме з характером суспільного ладу зв'язані можливості світоглядного становлення особистості, прищеплювання її їх або інших  звичок і потреб. Особистість, як соціальна  категорія розкриває всі діяльності, у тих відносинах, у яких вона вступає з іншими людьми.

Особистість займає в правовій державі центральне місце й виступає в ньому в багатьох якостях: громадянина, суб'єкта права й правовідносин, носія прав і обов'язків, волі й  відповідальності, правової свідомості, правосуб’єктності і певного соціального і правового статусу.

Виходячи з вищевикладеного можна зробити висновок, що не кожна людина, як біологічна істота може бути особистістю тому що наприклад психічно хвора людина не є особистістю, але є людиною.

1.2. Поняття й співвідношення  правового статусу і правового  положення особистості.

Правовий статус і правове  положення особистості - це різні  поняття і співвідноситься вони як родові поняття. Розходження цих  зрозумінь полягає в тому, що правовий статус містить у собі - сукупність прав, воль, обов'язків громадянина, які закріплені в законодавстві  конкретної держави, а правове положення особистості є більш широким і крім прав, воль і обов'язків містить у собі: громадянство, загальну правоздатність, політико-правові принципи, юридичні гарантії захисту встановлених прав і воль. Тому для повного подання про правове положення особистості є смисл розглянути спочатку поняття правового статусу, як більш вузьке й основне.

Правовий статус особистості - це певні права людини, які не обходжені для існування й  розвитку в конкретних історичних умовах. Правовий статус кожної особистості індивідуальний, це з волею вибору реалізації наданих прав.

Більшість вчених дотримуються думки про те, що ядром правового статусу особистості є права й обов'язки, але є й інша точка зору, відповідно до якої права і обов'язки - це лише головний елемент статусу особистості. Так М.И. Матузов до елементів правового статусу громадян відносить відповідальність громадян перед державою². О.В. Сурилов вважає, що в державі із системою прав і обов'язків у правовий статус включається: громадянство, загальна правоздатність, гарантії, законні інтереси, юридична відповідальність³.

Правовий статус підкреслює зв'язок особистості і держави  й характеризується правовою формою його закріплення. Його втримуванням є  сукупність прав і обов'язків громадянина.

Правовий статус особистості  виступає як міра волі особистості , що дозволений державою, закріплює за кожною особистістю вільний вибір  бажань і можливостей сфери реалізації її інтересів.

На думку М.Н. Марченко правовий статус особистості включає  в себе загальні для всіх фізичних осіб. Права волі й обов'язки, передбачені  нормами міжнародного права й  Конституцією. Це по-перше. По-друге  елементом правового статусу  особистості є зазначеними нормами  правоздатність і дієздатність фізичних осіб. Права людини визначають правовий статус у суспільстві. У третіх істотним елементом правового статусу  особистості є громадянство. Відповідно до цеї критерії розрізняють правовий статус:

а) громадян держави;

б) іноземних громадян;

в) осіб без громадянства

г) правове положення осіб, яким наданий притулок⁴.

О.В. Сурилов же вважає, що структуру правового статусу  утворюють:

1) громадянство як правова  основа статусу особистості;

2) передбачене в законодавчих  актах єдність, прав, воль, обов'язків  наданих громадянам на засадах  рівності.

3) юридичні гарантії їхньої  реалізації⁵.

Правовий статус зрівнює  громадян у їхніх правах у їхніх  правових можливостях шляхом установлення загальних для всіх межею можливого  і належної системи права виступає як відносний регулятор суспільних відносин. За допомогою його держава  впливає на соціальні процеси, у  тому числі за допомогою правових установлень.

Характерною рисою правового  статусу є його стабільність і  низовина. Правовий статус залишаючись  незмінним і уособив собою  певний рівень суспільного розвитку, може перешкоджати розвитку негативних тенденцій у соціальному стані  людей. Адже складаючи його права, волі й обов'язки повинні бути забезпечені  державою поза залежністю від особливостей пережитого країною періоду.

На думку В.В. Лазарєва поряд із загальним правовим статусом існують галузеві, міжгалузеві й  спеціальний правові статуси. Галузевий, міжгалузевий і спеціальний статуси  не повинні суперечити загальному правовому  статусу особистості. Ці статуси  в конкретних правовідносинах, учасником  яких є особистість. Оскільки особистості  вступають у різноманітні відносини  між собою так і організаціями, то отже вони стають носії різних прав і обов'язків. Обсяг прав і обов'язків, що здобуваються в конкретних правовідносинах, відрізняється головним чином залежно  від юридичних фактів. Правове  положення конкретної фізичної особи  може розглядатися як сума загального правового статусу особистості  і тих статусів, що здобуває дану особу, вступаючи в конкретні  правовідносини⁶.

Смисл правового статусу  складається в його здійсненні особистістю, необхідно, щоб особистість була здатної володінню правовими  обов'язками, і так само активною вольовою і свідомою дією спрямованими на придбання суб'єктивних прав і  обов'язків у конкретних правовідносинах.

На думку М.Н. Марченко правовий статус особистості складається  в законодавчо встановлені і  узяті в єдності прав, воль і  обов'язків особистості.

Правовий статус є серцевиною нормативного вираження основних принципів  взаємин між особистістю й  державою. По своїй суті він являє  собою систему еталонів, зразків  поводження людей, що заохочуються і, що захищає від порушення державою.

Права особистості в структурі  правового статусу - це формально  визначені, юридично гарантовані можливості користування соціальними благами, офіційна міра можливого поводження людини в суспільстві⁷.

Основу прав особистості  становлять права людини, які є  більш широким поняттям. Тому варто  розкрити поняття прав людини.

Права людини - це можливості вільного самовизначення і вільної  життєдіяльності людини. М. Настюк уважає, що права людини, необхідні для  існування й розвитку в конкретно-історичних умовах, які об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства  й повинні бути загальними і рівними  для всіх людей⁸.

Права людини - невід'ємна властивість  людини. Якщо людина не має права, то тим самим знищує сама природа  людського існування.

Поряд із правами, людина володіє  і воля, які за своїм значенням  тотожно із правами і згідно висловлення  Ш.Л. Монтеск'є:

Воля це право робити все, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б волі, оскільки теж могли робити і інші громадяни»⁹.

Правове положення особистості  визначається, як широка, узагальнююча категорія, що розкриває всі сторони  закріпленого в праві стану особистості  і охоплює всі її юридичні ознаки. Утримування правового положення  особистості визначається економічною  структурою суспільства, його політичним режимом і тим чи є цей режим  демократичним.

У правове положення включається  така категорія як громадянство. Громадянство - означає правовий постійний і  безперервний зв'язок між особистістю  й державою, у результаті якої особистість  здобуває права і волі, користується захистом держави, має обов'язку у  відношенні його.

Правоздатність особистості являє собою здатність мати права й обов'язки, які рівною мірою надані всім громадянам держави і виникають з моменту народження людини, а припиняються в момент смерті людини.

Поряд з наданням прав і  воль громадян держава зобов'язана  надавати гарантії забезпечення прав і воль, що так само входить і  в правове положення особистості. Так право на захист служить серйозною  юридичною гарантією прав і законних інтересів громадян, воно означає  можливість громадянина використовувати  передбачені законом правові  кошти для захисту честі, достоїнства  й ін.. Право на захист свого права  можна розглядати, як загальне конституційне  не залежно від того порушене захисне  право, що, чи ні¹⁰.

Отже, правове положення є дуже важливим фактором закріплення життєдіяльності людини у суспільстві і у державі.

1.3. Соціологічний та антропологічний  підходи до особистості та  її цінностей

  Правова антропологія  — галузь філософії права,  яка вивчає співвідношення особистості  й права, особистість як об’єкт  дії права та її вимоги до  права, структуру цінностей особистості  та право як засіб утілення  цих цінностей у суспільне  життя, права людини та їх  юридичний захист, себто в цілому  особистісний аспект права. Під  особистістю ми розуміємо індивід,  оскільки він не є лише природним  організмом, а виявляється у своїй  людській якості, тобто як діючий, наділений волею і прагненнями,  як представник своїх думок,  поглядів, суджень, як істота з  претензіями і правами.

Правова антропологія — нова для нашої науки галузь. Не викликає сумнівів її зв’язок з культурною та філософською антропологією, з соціальною психологією тощо. Становлення правової антропології відбувається в межах  сучасного гуманітарного ренесансу  — різкого підвищення престижу і  статусу гуманітарного знання та відмови від технократичного  синдрому попередніх десятиліть. Це стає зрозумілим з огляду на численні небезпеки, що загрожують нормальному життю  людини, самому її існуванню на Землі. Аби відвести цю загрозу, простого співчуття  недосить: потрібна мобілізація нових  знань про людину та її середовище, подолання старих спрощених уявлень  про її сутність, її місце в природі  та історії.

Серед цих знань важливе  місце посідає правова антропологія.

У дослідженні проблем  правової антропології добре зарекомендував себе аксіологічний підхід. Основним поняттям аксіології є поняття цінності. Зупинімося на деяких моментах його історії.

Найбільш фундаментальне воно розроблене в німецькій класичній  філософії, особливо в І. Канта. Власне, лише в межах розробленої Кантом системи філософських категорій  виявилося можливим розкрити зміст  поняття цінності у взаємному зв’язку з іншими, спорідненими з ним, поняттями.

Близьким до поняття цінності у Канта було поняття доброї волі. Він визначав його як волю, яка є  доброю не через те, що вона надає  руху або виконує; вона є доброю не через свою придатність до досягнення якої-небудь поставленої мети, а  тільки завдяки волінню, тобто сама по собі. Розглядувана сама по собі, вона повинна цінуватися незрівнянно  вище, ніж усе, що могло б бути коли-небудь здійснене нею на користь  якоїсь схильності та, якщо завгодно, навіть на користь усіх схильностей, разом  узятих. Якби навіть через особливу немилість долі ця воля була б зовсім не в змозі досягти своєї мети; якби за всіх намагань вона нічого не домоглася  і залишалася б тільки одна добра  воля, — то все ж вона виблискувала б подібно до коштовного каменя сама по собі як щось таке, що містить у  самому собі свою повну цінність.

Добра воля має певну спрямованість. Якщо мова йде про спрямованість  людини до чогось, то передбачається, що існує мета цієї спрямованості. Що ж  є метою доброї волі? За Кантом, нею  е людина. “Тепер я тверджу: людина і взагалі усяка розумна істота існує як мета сама по собі, а не лише як засіб для будь-якого застосування з боку тієї чи іншої волі”.

Одначе підхід до людини як мети передбачає, що все, що знаходиться  поза людиною, всі предмети схильностей, предмети її потреб мають підпорядковане значення, вони “… мають лише зумовлену  цінність, тому що якби не було схильностей  і потреб, які на них грунтуються, то й предмет не мав би ніякої цінності”. Тут Кант уже розкрив  зміст поняття цінності, той напрямок конкретизації змісту цього поняття, який у майбутньому виявився головним, тобто він установив зв’язок  між поняттями “цінність”, “схильність”, “потреба”.

“Самі ж схильності як джерела  потреб мають настільки мало абсолютної цінності, заради якої слід було б бажати їх самих, що загальне бажання, яке повинна  мати кожна розумна істота, —  це бути зовсім вільною від них”. Виходить, що й тут Кант, спираючись на глибоку історико-філософську традицію, оригінально тлумачив і самі схильності — увільнення самого себе від марноти, метушні, звичок, бажань тощо. В остаточному підсумку виявляється, що схильності, потреби мають сенс лише настільки, наскільки вони повинні служили людині. Вони важливі не самі по собі, людина не повинна ставати рабом цих схильностей.

Висновок, що його робить Кант з усього викладеного вище, полягає  в тому, що цінність усіх предметів, які ми здобуваємо через наші вчинки, завжди зумовлена. “Предмети, існування  яких хоч і залежить не від нашої  волі, а від природи, мають, однак, якщо вони не наділені розумом, тільки відносну цінність як засоби і називаються  через це речами, тоді як розумні  істоти називають особами, оскільки їхня природа вже вирізняє їх як цілі самі по собі, тобто як щось, що не слід застосовувати лише як засіб, отже, позаяк обмежує всяку сваволю (і складає предмет поваги)”.

Підбиваючи підсумок кантівського аналізу поняття цінності, слід відзначити, що найбільш важливим тут є те, що це поняття у власному розумінні  він співвідносив із людиною як метою, її розвитком, а такий аспект цінності, як корисність, поняття зумовленої, відносної цінності — зі світом природи, бажань. Основну увагу він  звертав на суб’єктивний аспект цінності, хоча відмічав і наявність об’єктивного аспекту, що його, втім, детально не розробляв. Запропонована І. Кантом концепція  цінності добре розкриває суб’єктивний аспект цінності, її внутрішню людську  природу, і меншою мірою торкається об’єктивного аспекту, об’єктивних  підвалин.

Німецька класична філософія  від Канта до Гегеля сприйняла  саме кантівську концепцію. Фейєрбах, хоча він принципами побудови філософської системи відрізнявся і від  Канта, і від Фіхте, і від Шеллінга, і від Гегеля, включав кантівську концепцію до свого антропологізму.

Всі основні течії філософії XX ст. кінець кінцем виявляються або  конкретизацією тих проблем, що були намічені в німецькій класичній  філософії, або ж розробляються через протиставлення своєї проблематики тій проблематиці, яка була сформульована в цій філософії.

Німецька класична філософія  виявилась основоположною для розроблення  проблеми цінностей у різних філософських напрямах. Позитивізм не сприйняв її, бо в його межах акцент було зроблено на істинності; антропологічна проблематика, цінність як характеристика суб’єктивної діяльності були штучно винесені за межі філософського пізнання. Через проголошену  ним програму позитивізм відмовився від аналізу внутрішнього, духовного  начала цієї діяльності, відкинув її до сфери психології, а категоріальний філософський аналіз затаврував як “метафізику”.

Філософське розуміння цінності намагався розвинути К. Маркс. Він  виходив із зв’язку цінності з  корисністю. Людина, писав Маркс, ставиться  до предметів зовнішнього свіїу  як до засобів задоволення її потреб. Проте люди не починають із того, що “стоять у цьому теоретичному відношенні до предметів зовнішнього  світу”, а активно діють, оволодівають за допомогою дії певними предметами зовнішнього світу і в такий  спосіб задовольняють свої потреби”. Іншими словами, люди здійснюють виробництво. А ця їхня життєдіяльність необхідно  спирається на пізнання. Багаторазове повторення виробничого процесу  приводить до того, що здатність  різних предметів “задовольняти  потреби” людей відбивається в їхньому  мозку, люди навчаються і “теоретично” відрізняти зовнішні предмети, які  служать для задоволення їхніх  потреб, від усіх інших предметів”. Люди прагнуть зберегти предмети, що задовольняють  їхні потреби, у своєму володінні. Вони “називають ці предмети “благами”  або ще якось, що означає, що вони практично  вживають ці продукти, що продукти для  них корисні”.

Що ж до корисності, то Маркс звернув увагу насамперед на її об’єктивність, бо корисність обумовлюється  властивостями самих речей: “Корисність  речі робить її споживною вартістю. Але ця корисність не висить у повітрі. Зумовлена властивостями товарного  тіла, вона не існує поза цим останнім. Через це товарне тіло, як-от залізо, пшениця, алмаз і под., само є споживна вартість, чи благо”.

Марксів аналіз цінності й  корисності у філософському плані  посідав важливе місце в діалектико-матеріалістичному  вченні. Досить нагадати, що відмінності  в потребах та органічно пов’язаних із ними інтересах є сутнісним  фактором поділу суспільства на протилежні класи. “Оскільки мільйони сімей  живуть в економічних умовах, що відрізняють і ворожо протиставляють їхній спосіб життя, інтереси та освіту способові життя, інтересам та освіті інших класів, — вони становлять клас”, — зауважив Маркс.

Що стосується людини, то Маркс розглядав ЇЇ з соціологічних  засад. Він в основному акцентував на тому, чим людина зобов’язана  суспільству, соціальному середовищу, в надрах якого вона формується і  діє. На думку Маркса, сутність людини визначається сукупністю всіх суспільних відносин.

У сучасну епоху погляди  Канта і Маркса набули розвитку в  межах антропологічного та соціологічного підходів до людини та її цінностей.

Соціологія, наслідуючи Маркса, широко застосовує структурно-функціональний метод: людина розглядається як носій  певних соціальних функцій та ролей, і головною проблемою виступає її пристосування до панівних інститутів. Звідси така велика увага, що приділяється цією теорією питанням соціалізації індивіда, його адаптації до суспільного  середовища, його інтеграції до тієї чи іншої системи цінностей. З цим  пов’язані амбіції тотальної  суспільної педагогіки: суспільство  повинне виховувати і перевиховувати людину, а “нове суспільство” —  формувати “нову людину” в  потрібному собі дусі. Звідси відоме ленінське  висловлювання: “Не можна жити у  суспільстві та бути вільним від  нього”.

У нашій країні філософія  та етика загального “самовідданого служіння” панівному ладу, підпорядкування  часткового загальному, індивіда —  колективу набули статусу беззаперечної  та необговорюваної норми, на варті  якої стояли всі засоби державної  влади. Робилось усе для того, щоби виключити будь-які відхилення від  панівної державної норми. А ця остання  трактувалась як єдино можлива, оскільки вважалося, що норми — продукт суспільного ладу і жодних інших нормоутворювальних джерел нема та бути не може. Не випадково в нашій країні так безжально викорінювалася релігія: проголошуючи вищий, трансцендентний характер головних норм людського буття, вона була підставою для критичної здатності мислення стосовно земної влади, обмежувала монополію останньої в сенсотвірній та ціннісній сферах.

Цікаво зазначити, що соціологічна позиція базується, власне, на механістичній  картині світу, згідно з якою рух  кожного тіла повністю визначається вічними, незмінними законами, і весь світ являє собою єдиний механізм. Таке світорозуміння Маркс зробив підвалиною своїх поглядів. Він стверджував, що суспільство також підлягає жорстким законам, визначальну роль серед  яких відіграють закони економічного розвитку. Ця концепція набула подальшого розвитку в працях В. І. Леніна. Він  убачав ідеал у суспільстві, організованому як “єдина фабрика”, як придаток до важкої промисловості. “Соціалізм народжений крупною машинною індустрією. І якщо трудящі маси, які вводять соціалізм, — зазначав він, — не вміють пристосувати свої установи так, як повинна працювати  крупна машинна індустрія, тоді про  введення соціалізму не може бути й  мови”.

Тут слід сказати про синергетику, цей новий підхід до пізнання еволюційних  криз, нестабільності й хаосу, до оволодіння методами управління складними системами, що знаходяться в нестійкому стані (про нього вже йшла мова у першому  розділі).

Синергетика як міждисциплінарний  напрямок наукового пошуку має глибокі  світоглядні наслідки. Вона не просто змінює понятійний лад мислення, але  почасти перебудовує і наше світовідчуття, сприйняття простору і часу, наше ставлення  до життя, життєву позицію. Синергетика  відкриває інший бік світу: його нестабільність, нелінійність і відкритість (різні варіанти майбутнього), зростаючу  складність формоутворень та їх об’єднання в цілісності, що еволюціонує.

Синергетика намагається  виявити спільні підвалини, патерни, закономірності у процесах еволюції складних систем найрізноманітнішої природи. З позицій синергетики видно  спільні риси еволюційної поведінки  складних структур та утворень у різних фрагментах навколишнього природного і соціального світу, в тому числі  й нашого власного життя. І на цій  основі можлива комунікація представників  різних наукових дисциплін, носіїв різних світо-розумінь, культурних цінностей  і способів життя.

При цьому слід мати на увазі, що зміна парадигми, зумовлена синергетикою, аж ніяк не означає заперечення культурних традицій. Навпаки, розвиток гуманітарних застосувань синергетики означає  творче перевідкриття певних образів, символів, цінностей культури, в  деякому розумінні повернення до більш глибинних чи забутих традицій, переосмислення шарів історії та дерева культурних традицій.

Із синергетикою пов’язані  сподівання набути новий погляд на світ, нові методи пізнання і передбачення перебігу історичних процесів. Синергетика  дає нам нові знання про конструктивні  принципи коеволюції складних соціальних систем, країн і регіонів, які  знаходяться на різних стадіях розвитку. Тому синергетика може стати основою  для прийняття обгрунтованих  рішень і передбачень за умов невизначеності, стохастичних потрясінь, періодичної  реорганізації геополітичних структур.

Синергетична картина  світу служить природничою основою  сучасної філософської антропології та аксіології. Для’них найбільшою цінністю є не користь економічного походження, а людина, яка живе за законами цілісності, відтворюючи себе у просторі й  часі як сутність, що самодетермінується, самовідтворюється, самопокладається.

До найновіших прикладів  використання у праві принципів  синергетики належить постановка питання  про створення синергетичної  політико-правової доктрини. Втім, як слушно зазначає М. В. Костицький, сьогодні цю доктрину слід розглядати лише як “… теоретичний фундамент суспільно-політичної організації людства через сто, а, може, через декілька сотень років”.

Розділ 2. Права людини і громадянина.

2.1. Система основних прав і  свобод людини і громадянина.

Сучасна типологія прав і  свобод, а відтак, і обов'язків, досить різноманітна. Найзагальнішою їх класифікацією  є поділ прав на:

• негативні;  
• позитивні;

Таке розрізнення прав засновано на фіксації в них негативного  і позитивного аспектів свободи. У негативному значенні свобода  розуміється як відсутність примусу, обмежень відносно до особи, у тому числі й з боку держави; у позитивному  — як свобода вибору, утворювана державою, а головне — здатність  людини досягти своїх цілей і  обов'язок держави надавати громадянину  ті чи інші соціальні блага.

Відповідно до таких аспектів свободи негативні права полягають  у праві індивіда на захист від  якогось втручання, у тому числі  й державного, у здійсненні громадянських  прав (як члена громадянського суспільства) і політичних прав (як учасника політичного  життя). Ці права охороняють особу  від небажаних і таких, що порушують  ЇЇ свободу, втручань і обмежень. Негативні  права — основа індивідуальної свободи.