Правове становище різних груп населення за Великою Хартією Вольностей 1215 року
ЗМІСТ
1. Передумови та причини
прийняття Великої хартії
1.1. Соціально - економічне та політичне становище Англії напередодні прийняття Хартії
На початку XIII ст. в Англії удосконалювалася система землеробства. Розчищення лісу і осушення болот привели до збільшення площі культивованої землі і пасовищ в ході широкої внутрішньої колонізації, підвищилася врожайність зернових і інших культур.
Із збільшенням попиту на англійську шерсть, особливо у Фландрії, а також Італії, пов'язаний подальший розвиток вівчарства.
Загальний господарський підйом, у тому числі в селянському виробництві, викликав швидке зростання населення в цілому по країні в 2,5-3 рази. Це привело, у свою чергу, до скорочення селянських наділів, "земельного голоду" на селі, розширення земельного ринку і зростання ціни на землю.
Тривав процес відділення міста від села. До кінця XIII ст. в Англії налічувалося вже близько 300 міських поселень. Відповідно зросла і питома вага міського населення. Підвищувався постійний попит на продукти сільського господарства, завдяки чому ціни на них, особливо на хліб, трималися відносно високі. Це стимулювало залучення до ринкових зв'язків як феодального, так і селянського господарства [3, с. 479].
Вже в кінці ХII - на початку XIII ст. розвиваються досить міцні внутрішні економічні зв'язки. Як найважливіший центр загальноанглійської торгівлі висувається столиця Англії - Лондон.
Одна з найважливіших особливостей економічного розвитку Англії в середні віки - велика роль села в розвитку внутрішніх зв'язків. Швидкому розвитку їх сприяла рання спеціалізація сільськогосподарських районів - одних на виробництві хліба (Південна, Центральна і Східна Англія), інших - на виробництві м'ясо-молочних продуктів і шерсті (Західна, Північно-західна і Північно-східна Англія).
Розширення внутрішніх
економічних зв'язків
У XIII ст. основним господарським і соціальним осередком англійського суспільства залишався манор. Маноріальна структура відрізнялася строкатістю, складністю і своєрідністю місцевих варіантів.
З кінця XII ст. манор активно втягується в ринкові зв'язки. У найбільш великих, особливо церковних, вотчинах, які мали в розпорядженні велику кількість вілланів, під впливом цих зв'язків панщинна система не лише не слабшала, але ще більш зміцнювалася.
Прагнучи постачати на ринок більше сільськогосподарських продуктів, власники таких манорів посилено розширювали доменіальне господарство за рахунок громадських угідь і розчищення пустирів, прагнули збільшити панщину, щоб мати робочу силу для обробки домена. З цим було пов'язано прагнення великих феодалів перешкодити особистому звільненню вілланів і навіть зробити залежними тих селян, які ще зберегли особисту свободу або були напіввільними.
В той же час товарно-грошові стосунки вже в XIII ст. породжували на англійському селі нові явища, що поволі підривали панщинну систему господарства. У дрібніших манорах, де було менше вілланів і де зв'язок з ринком здійснювався не лише через доменіальне, але і через селянське господарство, вони призводили до комутації ренти [2, с. 342].
До кінця XIII ст. грошова рента вже переважала в країні. Це значною мірою звільняло селян від повсякденного контролю феодала. Проте англійські феодали, на відміну від французьких, як правило, ще не відмовлялися від ведення доменіального господарства. Ті з них, хто став на шлях комутації вілланської панщини, разом з працею вілланів або замість неї почали застосовувати працю найманих робітників з числа великої кількості в малоземельних залежних і вільних селян (коттерів).
Проте на усьому протязі XIII століття доменіальне панщинне господарство, зосереджене у вотчині, все ж грало вирішальну роль в сільськогосподарському виробництві Англії і в постачанні внутрішнього і зовнішнього ринку його продукцією.
Так в англійському селі XIII ст. намітилися дві протилежні тенденції розвитку - консервативна і прогресивна.
По мірі зміцнення внутрішніх економічних зв'язків посилювалася і централізація феодальної держави. Хоча в ній як і раніше, в тій або іншій мірі, були зацікавлені феодали в цілому, особливо лицарство, а також міський стан і верхівка вільного селянства, процес централізації держави супроводжувався тривалою політичною боротьбою, яка іноді призводила до озброєних конфліктів.
Перший етап політичної боротьби XIII ст. падає на час правління короля Іоанна, який був прозваний Безземельним (1199-1216), - молодшого сина Генріха II. Іоанн використовував успадкований нимм від батька сильний державний апарат для тиску на усі верстви населення [6, с. 57].
Постійними конфіскаціями земель, арештами і стратами неугодних йому магнатів, постійними порушеннями феодальних звичаїв він налаштував проти себе опозицію баронів. Останніх невлаштовували також занадто часті і надмірні вимоги субсидій і "щитових грошей" у зв'язку з невдалими війнами Іоанна у Франції, в яких барони не були зацікавлені. Крім того баронів підтримувала церква, невдоволена втручанням короля в церковні вибори і його нескінченними поборами.
На відміну від усіх попередніх зіткнень короля з баронами, в таборі останніх виявилися цього разу і ті верстви населення, які раніше завжди підтримували короля проти баронів, - лиицарство і городяни. До підтримки баронів їх спонукали свавілля королівської адміністрації і нескінченні побори, особливо з міст.
1.2. Правове становище населення Англії напередодні конфлікту 1215 року
В Англії об'єктивні передумови для переходу до нової форми феодальної держави - монархії зі становим представництвом - почали складатися на початку ХІІІ ст. Проте, королівська влада, що зміцнила свої позиції, не виявляла готовності залучати до рішення питань державного життя представників пануючих станів. Навпаки, при спадкоємцях Генріха II, що терпіли невдачі в зовнішній політиці, зростали крайні прояви монархічної влади, посилювалося адміністративне й фінансове свавілля короля.
У зв'язку з цим визнання права станів брати участь у вирішенні важливих політичних і фінансових питань відбувалося в Англії під час гострих соціально-політичних конфліктів. Вони набули форми руху за обмеження зловживань центральної влади. Цей рух очолювали барони, до яких періодично приєднувалися лицарство й маса фригольдерів, незадоволених надмірними поборами й здирством королівських чиновників.
Соціальний характер антикоролівських виступів був особливістю політичних конфліктів XIII ст. У порівнянні з баронськими заколотами XI-XII ст. не випадково ці виступи супроводжувалися прийняттям документів, що набули великого історичного значення. Основними віхами цієї боротьби були: конфлікт 1215 р., що закінчився прийняттям Великої Хартії вольностей, і громадянська війна 1258-1267 рр., які призвели до виникнення станово-представницької монархії в Англії [1, с. 190].
Посилення централізаторських настроїв корони суперечило становій відокремленості англійського суспільства, особливо соціальній позиції феодальних магнатів, що хоча і не володіли в Англії такою могутністю, як в континентальних країнах, проте з успіхом могли протистояти королівській владі. За часів Іоанна Безземельного боротьба баронів набула національного характеру й отримала підтримку інших активних політичних сил країни - дворянства й міської верхівки.
Розвиток товарно-грошових стосунків в селі в цілому важко відбилося на широких масах селянства. З розвитком ринку росли потреби феодалів. Частина їх задовольняла своє прагнення до збільшення прибутків шляхом збільшення розмірів панщини; інші - підвищуючи під різними приводами грошову ренту. Наступ на селян йшов також по лінії захоплення феодалами частини земель, що знаходилися в громадському користуванні [15, с. 131].
Комутація ренти прискорила і поглибила майнове розшарування селянства, що почалося задовго до XIII ст. Серед вілланів виділилася невелика заможна верхівка, що багатіла на торгівлі. Окремі представники цієї групи діставали можливість викупитись та отримати волю. І навпаки, багато середніх, а також дрібних селян бідніли, будучи не в змозі сплачувати грошову ренту, що постійно підвищувалася.
Серед вілланів зростала кількість коттерів, вимушених працювати по найму у своїх же або чужих лордів.
Ще швидше йшло розшарування вільного селянства: в його середовищі різко позначилася заможна селянська верхівка, яка по своєму соціальному положенню примикала до нижчих феодальних прошарків, і маса дрібних фрігольдерів, часто настільки бідних, що вони не могли користуватися привілеями свого вільного статусу.
Отже, важкий гніт, що лежав на основній масі англійського селянства, поглиблювався у міру зростання державних податків, якими обкладалися і вільні селяни, і віллани.
На посилення експлуатації селянство відповідало опором. У XIII ст. він носив в основному локальний характер. Віллани і вільні селяни спільно, нерідко із зброєю в руках, руйнували загорожі, поставлені лордами на громадських землях. Цілі села відмовлялися від сплати підвищених рент і виконання ненависної додаткової панщини, намагалися шукати правосуддя в королівських судах, а іноді чинили озброєний опір не лише своєму лордові або його керівнику, але й королівським чиновникам, що намагалися змусити їх до покірності.
Слід відзначити, що у усіх виступах селян велику роль грала община, яка збереглася майже повсюдно, хоча і втратила минулу свободу.
Протест вілланів проти феодального гніту в XIII ст., як і в XII ст., виражався також у втечах в міста і в ліси, куди від переслідувань феодалів часто йшли і вільні селяни. Мали місце і селянські виступи проти королівських посадовців - суддів, збирачів податків та ін.
Під впливом товарно-грошових стосунків відмінності, що існували з часів нормандського завоювання між великими феодалами - баронами і лицарями, - в XIII ст. ще більш поглибилися. Вони визначалися тепер не лише розмірами їх володінь і прибутків, але й характером їх господарської діяльності і їх політичною позицією.
У XIII ст. особливо інтенсивно втягувалися в товарно-грошові стосунки лицарі. У їхніх маєтках переважала грошова рента, подекуди застосовувалася вже наймана праця. Велика частина англійського лицарства усе більш втрачала характер військового стану і перетворювалася на сільських хазяїв [3, с. 489].
Загальна зацікавленість в розвитку
внутрішнього ринку, в обмеженні
свавілля великих феодалів і зменшенні
королівських поборів, в подальшій
централізації держави
Барони ж і прелати, що складали разом замкнуту групу феодальної аристократії, навіть якщо вони втягувалися в ринкові зв'язки, трималися за панщинні методи експлуатації, наполегливо відстоювали свої станові привілеї.
У XIII ст. помітно зросла економічна і соціально-політична роль англійських міст. Велику роль в їх економічному і політичному житті починає грати купецтво.
Міста стають великими центрами накопичення багатств: їх доля в загальнодержавних податках все більше підвищувалася. Це змусило королівську владу в якійсь мірі зважати на їх інтереси.
Так, якщо на початок XIII ст. хартії мали 80 найбільш великих міст, то упродовж XIII ст. різні привілеї отримали ще 113 міст [2, с. 344].
Городяни поступово
З середини XIII ст. в містах помітно
загострюються внутрішні
Загалом, життя англійських міст у другій половині XIII ст. наповнене боротьбою між ремісниками і міською олігархією за право участі в управлінні містом.
1.3. Історія прийняття Великої хартії вольностей
Невдала зовнішня політика Іоанна Безземельного на початку ХІІІ ст. ще більш посилила загальне невдоволення королем.
У війні 1202-1204 рр. французький король Філіп II захопив ряд володінь Іоанна у Франції: Нормандию, Анжу, Мен, частина Пуату. Поразка Іоанна і його союзників в битвах при Ларош-о-Муані і Бувині у 1214 р. поклала край його спробам повернути ці землі [5, с. 101].
Крім того ще до цих подій Іоанн вступив в тривалий конфлікт з Римським папою Інокентієм III через те, що той без згоди короля призначив архієпископа Кентерберійського. У 1212 р. папа видав буллу про позбавлення Іоанна Безземельного престолу і передав права на англійську корону французькому королю Філіпу II.
Побоюючись повстань з боку своїх підданих, Іоанн в 1213 р. капітулював перед папою, визнав себе його васалом і зобов'язався щорічно виплачувати 1000 марок сріблом. Цей ганебний акт ще більше посилив опозицію.
Весною 1215 р. барони за підтримки лицарства і городян почали війну проти короля. Лондонці відкрили їм ворота столиці. Король був вимушений підкоритись вимогам повсталих баронів і 15 червня 1215 р. підписав так звану Велику хартію вольностей.
Отже, можна зробити висновок, що брат Річарда Левове серце, Іоанн Безземельний був правителем без великого таланту й енергії, вів безуспішну боротьбу за французькі землі і не маючи значної підтримки, скорився перед папою Інокентієм I і признав себе його васалом у 1213 р. Але папа не міг надати йому допомоги, і в бою під Бувеном 1214 р. французи розбили його військо.
Невдачі короля викликали
проти нього повстання
Англійські барони зажадали, щоб він привернув давні, "саксонські", права й вольності. Король спочатку не хотів йти на поступки, але коли лондонське міщанство пристало до повсталих, він мусив здатися і погодився підписати Велику Хартію вольностей.
Отже, 15 червня 1215 під натиском повсталих баронів, до яких згодом приєдналися також лицарі та городяни, англійський король Іоанн Безземельний скріпив своєю печаткою Велику хартію вольностей, 63 статті якої гарантували права і привілеї феодальної знаті, надання свободи дій церкві і зобов'язували короля дотримуватися державних законів.
2. Права і привілеї великих баронів згідно Хартії
З огляду на те, що Велика хартія вольностей була підписана королем Іоанном Безземельним під основним тиском з боку баронів, то не дивно, що основна маса статей Хартії захищає саме інтереси світських феодалів, 7 статей відбивають інтереси лицарів і вільної верхівки селянства і лише 3 - інтереси городян. Вже однин цей факт говорить про становий склад опозиції і ясно змальовує керівну роль баронів. Загалом, статті, що стосуються баронів, сформульовані найповніше і найчіткіше. Вимоги ж лицарів і міст лаконічні і торкаються найбільш важливих матеріальних потреб [15, с. 64].
Отже, більшість статей Хартії відбивали і захищали інтереси феодальної аристократії:
- гарантували прелатам свободу церковних виборів та дотримання королем феодальних звичаїв по відношенню до його васалів-баронів:
Стаття 1. По-перше, дали ми перед богом свою згоду і цією хартією нашою підтвердили за нас і за спадкоємців наших на вічні часи, щоб англійська церква була вільною і володіла своїми правами у цілості і своїми вільностями недоторканими... Пожалували ми також усім вільним людям королівства нашого за нас і за спадкоємців наших на вічні часи усі нижчеописані вільності, щоб мали їх і володіли ними вони і їх спадкоємці від нас і від наступників наших.
Стаття 2. Якщо хтось із графів або баронів або інших володільців, що тримають від нас безпосередньо за військову повинність, помре, і на момент його смерті спадкоємець його буде повнолітнім і зобов'язаний буде платити рельєф (рельєф - плата васала за право володіння спадковими землями), то він (спадкоємець) має одержати свою спадщину після сплати старовинного рельєфу, тобто спадкоємець або спадкоємці графа (мають заплатити) за графську баронію сто фунтів (стерлінгів), спадкоємець або спадкоємці барона за баронію - 100 фунтів, спадкоємець або спадкоємці лицаря, що володіє лицарським ф'єфом (феодом), - 100 шилінгів і не більше; хто менше має платити, нехай і дає менше, у відповідності з давнім звичаєм ф'єфів.
- забороняли королю брати з баронів феодальну допомогу і "щитові гроші" без згоди "загальної ради королівства", тобто ради безпосередніх васалів короля:
Стаття 12. Ні щитові гроші, ні допомога не повинні стягуватись у королівстві нашім, як тільки за загальною порадою королівства нашого, окрім того, якщо це не для викупу нашого із полону, і не для введення у лицарі найстаршого сина нашого, і не для першого шлюбу дочки нашої найстаршої; для цього необхідно давати лише помірну допомогу, і таким же чином необхідно діяти і стосовно допомоги від міста Лондона.
Стаття 14. А для того, щоб мати загальну раду королівства при стягненні допомоги в інших випадках, окрім вищезгаданих, або для стягнення щитових, ми накажемо покликати архієпископів, єпископів, абатів, графів і старших баронів нашими листами і за нашими печатками; і окрім того, накажемо покликати огулом через шерифів і бейлифів наших усіх тих, хто володіє від нас безпосередньо на певний день, тобто принаймні за сорок днів до початку, і у певне місце; і в усіх тих містах пояснимо причину запрошення.
- заборонялось судити
баронів інакше як судом
Стаття 21. Графи і пери будуть оштрафовані не інакше, як самими своїми перами і тільки у відповідності з тяжкістю проступка.
- без вироку перів неможна було заарештовувати і позбавляти майна (ст. 39):
Стаття 39. Жодна вільна людина не буде оштрафована, або ув'язнена, або позбавлена володіння, або якимось іншим чином обездолена, і ми не підемо на неї і не пошлемо на неї, тільки як за законним рішенням рівних їй (її перів) і за законом країни.
Велика Хартія вольностей відмінила затверджене після реформ Генріха II право короля втручатися в юрисдикцію феодальних курій (ст. 34).
Хартія також забезпечувала порядок її дотримання: барони обирали зі свого середовища 25 осіб для нагляду за дотриманням вказаних у Хартії вольностей. Якби король порушив Хартію і протягом 40 днів на вимогу хоч би чотирьох баронів не виправив порушення, усі 25 баронів могли вдатися до насильства проти короля - тобто відняти у нього землі і замки. Кожен підданий міг підтримати цих баронів в боротьбі проти короля.
Стаття 61. Створюємо і жалуємо гарантію, щоб барони обрали 25 баронів із королівства, кого забажають, які повинні усіма силами дотримуватися і охороняти і змушувати дотримуватися миру і вільностей, які ми їм пожалували і цією Хартією підтвердили... І коли ми не виправимо порушень або коли ми будемо за межами королівства, і юстиціарій наш не виправить протягом сорока днів, рахуючи з того часу, коли було вказано це порушення нам або юстиціарію нашому, якщо ми перебували за межами королівства, то ... чотири барони доповідають про це решті з 25 баронів, і ті 25 баронів спільно з громадою усієї землі будуть змушувати і тіснити нас усіма способами, якими тільки можуть, тобто через захоплення фортець, земель, володінь і усіма іншими способами, якими можуть, поки не буде виправлено (порушення) у відповідності з їх рішенням; недоторканою залишаються наша особа і особа королеви нашої і дітей наших; а коли виправлення буде зроблено, вони знову будуть слухатись нас, як робили раніше.
Отже, можна зробити висновок, що сам зміст Хартії в першу чергу був направлений за захист інтересів баронів (з усіх статей Хартії більшість, - а саме 30 - виражали інтереси баронів). Король поклявся не стягувати з своїх васалів-баронів більших поборів, ніж це було встановлено звичаєм, зобов'язався не збирати "щитових грошей" та інших сум без згоди "загальної ради королівства". До складу цієї ради повинні були входити безпосередні тримачі короля, тобто в основному ті ж барони. Крім того, баронів могли судити лише люди рівного з ними звання.
Даючи оцінку Великої Хартії вольностей 1215 р., слід звернути увагу на дві обставини.
По-перше, Хартія побудована на цілком правильній основі -королівська влада не може бути необмеженою, бо це загрожує нормальному функціонуванню держави і суспільства.
З іншого боку, якби Хартію було дотримано у незмінній редакції 1215 р. протягом скільки-небудь тривалого історичного періоду, це призвело б до остаточного феодального розпаду англійської держави.
Свавілля магнатів при такому розвитку подій легко прогнозувати - для порівняння, досить пригадати історичний досвід шляхетської Польщі чи князівської Німеччини. На щастя, для Англії та її громадян, подальший розвиток країни проходив не в руслі аристократичної олігархії, і саме ця країна в майбутньому зуміла дати світові перші зразки буржуазної демократії.
3. Відображення в Хартії інтересів лицарів, городян і купців
На початку ХІІІ ст. отримавши підтримку Римського папи, який став тепер його сюзереном, Іоанн Безземельний відновив військові дії проти Франції, проте і цього разу його переслідували невдачі.
Англійський король разом зі своїми союзниками зазнав повної поразки в 1214 р. в битвах при Бувені і Ларош-о-Муані та остаточно втратив більшість континентальних володінь. Невдоволення баронів тоді різко посилилося, однак до баронів у цей момент приєдналися лицарі, городяни і верхівка вільних селян. Церква також скористалася положенням, яке склалося, для закріплення відвойованих прав.
Слід відзначити, що боротьба баронів проти королівської влади була реакційна, вона могла привести тільки до послаблення централізації, відродити усобиці і анархію. Лицарі, як правило, підтримували королівську владу, але надмірні фіскальні вимоги, невдала політика і корупція апарату викликали їх протест. Їх опозиція, на відміну від баронської, носила більш прогресивний характер: вони прагнули не до підриву централізації, а до зміцнення і очищення центрального і місцевого апарату [3, с. 484].
Городяни (в першу чергу
лондонці) і вільне селянство протестували
проти важкого фінансового
Отже, створився широкий фронт невдоволених королівською політикою, яких очолювали барони північних графств. Почалися військові дії. У кінці травня 1215 р. баронське військо рушило на Лондон. Столиця відкрила ворота повсталим. Виявившись абсолютно ізольованим, король Іоанн 15 червня 1215 р. погодився прийняти вимоги бунтівних баронів.
Але оскільки у 1215 р. барони вперше виступили як організована опозиція, вони повинні були шукати союзу з лицарями і городянами. Тому і з'явилися в Хартії: стаття 15, що захищає лицарів від баронів, стаття 13, що підтверджує права Лондона і інших міст, стаття 35, що вводить загальну систему міри і ваги.
Отже, як було вказано вище, Велика хартія вольностей в основному мала на меті обмеження влади короля на користь феодального баронства. Однак, з огляду на те, що повсталі барони потребували підтримки лицарів і городян, Хартія відображає також інтереси лицарів, городян і купців, але інтереси селянства, що складало більшість англійського народу, ніяк не відображені в цьому документі.
Оскільки Хартією барони прагнули обмежити права центральної королівської влади, про неї можна говорити як про пам'ятник, що носив певною мірою реакційний характер. Не випадково основна маса статей Хартії носить олігархічно-феодальний характер, а тому немає ніяких підстав розглядати Хартію як гарантію інтересів усього англійського народу.
Це підтверджується і статтею 61, в якій говориться про створення Комітету 25 баронів, який повинен був охороняти привілеї баронів і мав право змушувати короля до дотримання Хартії, аж до заклику країни до загального повстання.
Таким чином лицарство, городяни, купецтво та верхушка вільного селянства також отримали згідно Хартії деякі права: баронам заборонялося вимагати з них більше служб і повинностей, чим вважалося по звичаю (ст. 15, 16, 27, 60), усім вільним людям гарантувався захист від свавілля чиновників.
Стаття 39 поклала початок свободі особи: жодна вільна людина не могла бути заарештована, поміщена у в'язницю, позбавлена власності або заступництва, вигнана або піддана іншій карі інакше, як за рішенням суду і згідно із законами країни.
Стаття 20 обмежувала розміри адміністративних штрафів: вільній людині зберігалася власність у розмірі, необхідному для збереження соціального статусу. При стягненні цих штрафів товар купця і інвентар селянина оголошувалися недоторканними.
Міста отримали підтвердження своїх привілеїв (ст. 13); було встановлено єдність мір і ваги по всій країні (ст. 35); проголошувалась свобода в'їзду і виїзду з Англії в мирний час.
Стаття 13. І місто Лондон може мати всі стародавні вільності і вільні свої звичаї як на суші, так і на воді. Окрім того, ми бажаємо і дозволяємо, щоб усі інші міста і бурги, і містечка, і порти мали усі вільності і вільні свої звичаї.
Стаття 15. Ми не дозволимо надалі нікому брати допомогу із своїх вільних людей, окрім як для викупу його з полону і для введення у лицарі його найстаршого сина, і для одруження першим шлюбом його найстаршої дочки; для цього потрібно брати лише помірну допомогу.
Стаття 41. Усі купці повинні мати право вільно і безпечно виїздити з Англії і в'їздити до Англії, і перебувати, і їздити по Англії як на суші, так і на воді, для того, щоб купувати і продавати без усяких протизаконних мит, сплачуючи лише старовинні і справедливі звичаєм встановлені мита, за винятком військового часу і якщо вони будуть із землі, що воює проти нас; і коли такі з'являться на нашій землі на початку війни, вони мають бути затримані без шкоди для їх тіла і майна, доки ми або великий юстиціарій (глава королівської адміністрації) наш не дізнаємось, як поводяться з купцями нашої землі, що перебувають у землі, що воює проти нас; і якщо наші там у безпеці, то і ті інші мають бути у безпеці на нашій землі.
Крім того, ст. 18, 19, 20, 32, 40 та ін. затверджували нові судово-адміністративні порядки, оформлені після реформ Генріха II і в цілому вигідні широким верствам населення. Згодом, в ХІІІ ст., вони увійшли до англійського загальнодержавного феодального права.
Потрібно відзначити, що пізніше затвердившись у влади, барони почали проводити вузькосословну політику, чим викликали обурення городян і лицарів, і ті в 1259 р. виступили зі своїми власними вимогами. Цікаво, що на сторону невдоволених лицарів встали і багато збіднілих баронів.
