Правовий режим майна держави та комунальних підприємств в цивільному праві
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
кафедра цивільного права
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни
на тему:
Правовий режим майна держави та комунальних підприємств
в цивільному праві
студентки 4 курсу
заочної форми навчання
Вітюк Марини Вікторівни
Львів 2011
План.
Вступ.........................
1. Поняття права державної та комунальної власності.....................
1.1 Право державної власності…………………..............
1.2 Право комунальної власності…....................
2. Підстави виникнення права державної та комунальної власності…..14-23
2.1 Підстави виникнення права державної власності…………………….14-22
2.2 Підстави виникнення права комунальної власності…………………….23
3. Цивільно-правовий статус і правовий режим майна державних та
комунальних підприємств і установ…………………………..…………24-41
Висновки......................
Список використаної літератури....................
Вступ.
Проблематика державної та комунальної власності в Україні є однією з найбільш актуальних. Це обумовлено як загальною тенденцією до зростання єкономічної ролі державної власності майже в усіх країгах світу, так і неоднозначністю її тлумачення і визначення її місця в національній економіці країн, зокрема національній економіці України. Визначення передумов державної власності, відтворення історичної логіки, її розвитку, є найменьш вивченими питаннями.
Досі немає чіткого визначення концепції права державної та комунальної власності. України.
З наближенням до інформаційного суспільства вага й значення державної і комунальної власності закономірно буде зростати. Формування такого наукового напряму, як економіка знань об’єктивно обумовлює поширення державної власності на інформаційну продукцію. Це пояснюється тим, що ключовими пріоритетами суспільного розвитку все більше стають: підтримка державою наукових досліджень, розвиток інформаційних систем й інформаційних ресурсів, створення умов зростання інформаційної індустрії, поліпшення умов доступу до інформації, удосконалення юридичного законодавства.
Узв’єязку з цим виникає питання права власності держави. Як відомо, теорія прав власності розглядає власність, як систему відносин чи навіть матеріальне їх втілення у вигляді “пучка прав”, що випливає з використання об’єктів власності, а “правила гри” визначають і регулюють законодавці, тобто державні органи влади. Для реалізації прав власності потрібні відповідні інститути. Оскільки теорія прав власності вважається однією з теорій неокласичного напряму, то тривалий час вона розглядалася в системі інституціоналізму. Хоча останній спромігся поєднати марксистську концепцію власності з неокласичною теорією прав власності, що на сьогоднішній день слід вважати певним прогресом. Перенесення теорії прав власності з неокласичної теорії до інституціональної можна пояснити тим, що предметом дослідження стали різні інститути, такі як освіта, охорона здоров’я, планування сім’ї, міжнаціональні відносини тощо, що потребують правового статусу, а значить, прерогативи держави.
Потрібно звернути увагу на те, що виконувати економічні функції держава спроможна лише за умов власного поля діяльності, тобто через власні об’єкти власності. Тому не зайвим буде визначення об’єктів державної власності в Україні. Теорія і практика розвинутих країн свідчать про те, що об’єкти державної власності згруповуються у загальнодержавну, муніципальну (місцеву) та комунальну власність. До загальнодержавної, як правило, належить чимала частка національного багатства: земельні надра, їхнє виявлення й розробка, водні, лісові тощо ресурси, національні комунікації, як-то лінії електромереж, мости, нафто-, газо- та продуктопроводи, зона повітряного простору, ресурси космічних систем, частотний діапазон, власні підприємницькі структури, зокрема ті, що виробляють так звані суспільні товари, а також державні утворення, що діють за кордоном. Таким чином виключно державною власністю мають бути об’єкти, які впливають на долю переважної більшості населення країни, стан його здоров’я, рівень життя, соціальну захищеність, інтелектуальний розвиток, національну безпеку.
До муніципальної власності належать місцеві підприємства, частково державні споруди на цій території, що визначаються окремою угодою між центральною і місцевою владою, значна частка доходів від їх функціонування, заклади загальної освіти, муніципальні наукові заклади, медичні установи місцевого значення, заклади культури та спорту тощо.
Комунальна власність включає підприємства комунальної сфери: житло, будівлі комунального призначення тощо. У будь-якому разі, відносини й права власності між зазначеними типами державної власності мають правове вирішення на рівні загальнонаціонального законодавства.
Щодо суб’єктів державної власності, до відповідно до її об’єктів вони розподіляються на суб’єкти загальнодержавного значення (держкомітет), уповноважені місцевої влади, юридичні структури комунального господарства.
Отже, актуальність дослідження курсової роботи буде полягати в тому, що на основі аналізу норм чинного законодавства та наукових праць провідних вітчизняних та зарубіжних науковців-цивілістів будуть висвітлені вже зазначені, так і інші пов’язані з ними проблеми правового регулювання права державної та комунальної власності в Україні та його реалізації..
Об’єктом дослідження курсової роботи є право державної та комунальної власності України.
Предметом дослідження буде характеристика правового режиму майна держави та комунальних підприємств..
Мета роботи передбачає виконання таких завдань:
- охарактеризувати державну та комунальну власність;
- здійснити юридичний аналіз підстав виникнення права державної та комунальної власності;
- вивчити цивільно-правовий статус і правовий режим майна державних та комунальних підприємств і установ.
1. Поняття права державної та комунальної власності.
1.1 Право державної власності.
Державна власність, як і раніше, є основою економіки України. Навіть після проведення приватизації її питома вага буде досить значною.
До державної власності в Україні згідно із Законом “Про власність” належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно територіальних одиниць (комунальна власність).
Суб’єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської Автономна Республіка Крим, а суб’єктами права комунальної власності - адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад (зазначимо, що відповідно до ст. 142 Конституції України суб’єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст).
Згідно з чинним законодавством (п. 5 ст. 116 Конституції України) управління об’єктами державної власності відповідно до закону здійснює Кабінет Міністрів України. Декретом від 15 грудня 1992 р. “Про управління майном, що є у загальнодержавній власності” Кабінет Міністрів України поклав здійснення функцій з управління зазначеним майном на міністерства та інші підвідомчі йому органи державної виконавчої влади.
Як виняток, функції з управління майном, що є у державній власності, було делеговано ряду корпорацій – “Укрбуд”, “Украгропромбуд”, “Укрмонтажспецбуд”, “Укрбудматеріали” та ін.
Органи, які здійснюють управління майном, що є державною власністю, реалізують надані їм повноваження та ким чином:
• приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності;
• затверджують статути (положення) таких підприємств, контролюють їх дотримання та приймають рішення у зв’язку з порушенням статутів (положень);
• укладають і розривають контракти з керівниками підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності;
• контролюють ефективність використання і збереження закріпленого за підприємствами державного майна;
• дають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є державною власністю;
• готують разом з відповідними місцевими радами висновки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розмежування майна між державною, республіканською (Автономної Республіки Крим) і комунальною власністю;
• беруть участь у підготовці та укладенні міжнародних договорів України з питань державної власності.
При здійсненні зазначених повноважень з управління майном міністерствам та іншим органам державної виконавчої влади заборонено пряме втручання в господарську діяльність підприємств [1].
Виходячи з різного ступеня усуспільнення державного майна, його значення для народу, держави, законодавство відносить до об’єктів права державної власності:
- землю;
- майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів;
- майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ;
- оборонні об’єкти; єдину енергетичну систему; системи транспорту загального
користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення;
- кошти державного бюджету; національний банк та його установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди;
- майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. У державній власності може перебувати також інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.
Певні особливості встановлені законодавством щодо управління державним майном, закріпленим за казенним підприємством. Більш жорсткий характер управління майном цих підприємств з боку органів, уповноважених управляти відповідним державним майном, дає підстави (з урахуванням змісту ст. 38 Закону “Про підприємства в Україні”) говорити про управління казенним підприємством.
Міністерство або інший центральний орган виконавчої влади:
• призначає на посаду та звільняє з посади керівника казенного підприємства за погодженням із Кабінетом Міністрів України;
• затверджує статут казенного підприємства та зміни до нього, здійснює контроль за додержанням статуту та приймає рішення у зв’язку з його порушенням;
• здійснює контроль за ефективністю використання майна, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством;
• здійснює планування і фінансовий контроль за господарською діяльністю казенного підприємства, затверджує фінансовий план і план розвитку казенного підприємства та обов’язково укладає з ним державні контракти на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) для державних потреб;
• визначає порядок використання чистого прибутку казенного підприємства шляхом встановлення обов’язкових нормативів розподілу такого прибутку;
• затверджує умови та фонд оплати праці казенного підприємства з урахуванням умов, передбачених галузевою угодою.
Управління майном, що є в комунальній власності, здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.
Відповідно до Закону України від 21 травня 1997р. “Про місцеве самоврядування в Україні” від імені і в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради, які на своїх пленарних засіданнях вирішують питання:
• встановлення для підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету;
• про відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження на; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об’єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об’єктів права комунальної власності;
• придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним;
• створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади;
• про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення;
• створення у разі потреби органів і служб для забезпечення здійснення з іншими суб’єктами комунальної власності спільних проектів або спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій, визначення повноважень цих органів (служб);
• відповідно до законодавства про створення підприємствами комунальної власності спільних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями.
Згідно з Законом України від 9 квітня 1999 р. “Про місцеві державні адміністрації” (ст.19) місцева державна адміністрація:
• здійснює на відповідній території управління об’єктами, що перебувають у державній власності та передані до сфери її управління, приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємств, установ і організацій, що належать до сфери її управління, а також здійснює делеговані відповідною радою функції управління майном, що перебуває у спільній власності територіальних громад;
• здійснює управління майном інших суб’єктів права власності в разі передачі його в установленому порядку;
• вносить пропозиції власникам майна підприємств, установ і організацій, що має важливе значення для забезпечення державних потреб, щодо його відчуження у власність держави.
Перелік об’єктів права комунальної власності визначено в ст. 35 Закону України “Про власність”. До нього входить майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність відповідної територіальної громади іншими суб’єктами права власності [2].
У зв’язку з поділом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову від 5 листопада 1991 р. “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)”, якою затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць.
Слід зазначити, що процес розмежування майна не завершено. Він проходить і сьогодні шляхом передачі окремих об’єктів із загальнодержавної власності у комунальну власність і навпаки (наприклад, постанови Кабінету Міністрів України від 9 січня 1996 р. № 23 “Про передачу майна, що перебуває у комунальній власності, до загальнодержавної власності”, від 9 січня 1996 р. № 26 “Про передачу загальнодержавного майна у власність Автономної Республіки Крим та областей”).
Передача майна у зазначених випадках здійснюється у порядку, передбаченому Законом України від 3 березня 1998 р. “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності” (Відомості Верхов. Ради України.-1998.—№ 34.- Ст. 228), який регулює відносини, пов’язані з передачею об’єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об’єктів права комунальної власності у державну власність.
Детально порядок безоплатної передачі об’єктів права державної власності врегульовано Положенням про порядок передачі об’єктів права державної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. № 1482 (Офіційний вісник України.- 1998.-№ 38).
1.2 Право комунальної власності.
Законом України “Про власність” суб’єктами права комунальної власності, як різновиду права державної власності, були визнані адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Однак за Конституцією України суб’єктами права комунальної власності, відокремленої від державної власності, вже стали територіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності.
Відповідно до ст. 35 Закону України “Про власність” до об’єктів права комунальної власності належить: майно, що забезпечує діяльність відповідних рад та утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території, а також майно, передане у власність адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.
У ст. 142 Конституції України записано, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад [3].
Однак повніший перелік об’єктів права комунальної власності дано у Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 p. згідно зі ст. 60 якого “територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження”.
Незважаючи на таку деталізацію об’єктів права комунальної власності, закон має істотний недолік, який полягає в тому, що в ньому не містяться критерії, які б визначали особливості комунальної власності, як це зроблено в Законі України “Про власність”. За цим законом до об’єктів права комунальної власності може належати будь-яке майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.
Зазначені суб’єкти права державної та комунальної власності здійснюють належні їм повноваження, використовуючи, зокрема, особливий правовий інститут - управління. Таке управління державним майном від імені народу (населення адміністративно-територіальної одиниці) спершу здійснювали відповідно Верховна Рада України, місцеві ради народних депутатів України та уповноважені ними державні органи (ст. 33 Закону України “Про власність”), а після прийняття Конституції - безпосередньо Кабінет Міністрів України, територіальні громади та уповноважені ними органи.
Отже, управління загальнодержавною та комунальною власністю її суб’єкти здійснюють або самостійно, або через уповноважені ними державні органи.
В умовах пошуку оптимальних варіантів управління загальнодержавною власністю у період становлення в Україні засад ринкової економіки коло уповноважених державних органів зі здійснення функцій управління загальнодержавним майном досить часто змінювалося.
2. Підстави виникнення права державної та комунальної власності.
2.1 Підстави виникнення права державної власності.
Державна власність виникає різними способами (за юридичними підставами), значення яких є неоднаковим. Так, вирішальною у створенні державної соціалістичної власності була націоналізація засобів виробництва. Надалі державна власність поповнювалася переважно внаслідок економічної діяльності.
Націоналізація - це примусове безоплатне вилучення засобів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність. Водночас з націоналізацією відбувалося утвердження соціалістичного способу виробництва. В основному націоналізацію було проведено у перші кілька років Радянської влади із створенням для цього передумов. Націоналізація - це не лише політико-економічний, а й юридичний акт, який знаходив оформлення у відповідних законодавчих актах (декретах). Цими декретами насамперед були націоналізовані земля, її надра, води, ліси, банки, промислові підприємства, транспорт та інші найважливіші об’єкти. При цьому анулювалися права попередніх власників - капіталістів, поміщиків, царської сім’ї, церковних організацій без грошової чи іншої компенсації.
Чинний Закон України “Про власність”, проект нового Закону “Про власність”, проект нового ЦК України не передбачають примусового безоплатного вилучення майна у громадян та недержавних юридичних осіб у державну власність (крім конфіскації майна як санкції за правопорушення). В ст. 41 Конституції Україна прямо записано, що примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а в умовах воєнного чи надзвичайного стану - з наступним відшкодуванням їх вартості. Таким чином, уже сьогодні в Україні встановлено конституційні гарантії неприпустимості безоплатного примусового вилучення об’єктів права приватної власності (тобто безоплатної націоналізації).
Первісне державна власність України була утворена шляхом розщеплення (розподілу) єдиної державної власності Союзу РСР і союзних республік відповідно до Декларації про державний суверенітет України та прийнятих на виконання ц положень законодавчих актів. При цьому в Декларації проголошувалося право України не лише на всі багатства, розташовані на її території, а й на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу України [4].
Головним джерелом національного багатства, у тому числі нагромадження державної власності, безперечно, є виробнича діяльність трудових колективів. Матеріальні цінності з моменту їх створення на державних підприємствах надходять у державну власність. Розширене відтворення є первісним способом виникнення права державної власності.
Похідним способом виникнення права державної власності є угоди у сфері внутрішнього і зовнішнього товарообігу (сплатні і безоплатні). Вони забезпечують перехід у державну власність матеріальних благ від інших власників (недержавних підприємств та організацій, окремих громадян). Укладення договорів між державними підприємствами фактично є засобом не збільшення державної власності, а лише перерозподілу матеріальних благ. Найпоширенішими є договори на закупівлю сільськогосподарської та іншої продукції у колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), зовнішньоторговельні договори. Право державної власності виникає також за рахунок подарованого окремими громадянами майна, успадкованого майна, коштів від випуску лотерей, облігацій державної позики, цінних паперів.
Певну частину державної власності становлять податки, мито з КСП, кооперативних та інших громадських організацій, окремих громадян. Наприклад, податок на прибуток недержавних підприємств та організацій, з доходів робітників і службовців, громадян – суб’єктів підприємництва, з доходів інших категорій населення; стягнення мита за розгляд справ у суді й арбітражі, здійснення нотаріальних дій; грошові збори з власників транспортних засобів, продавців на “колгоспних” ринках, з громадян за вивіз деяких товарів за кордон, обмін іноземної валюти, оформлення приватних міжнародних поїздок.
Право державної власності виникає також внаслідок застосування реквізиції та конфіскації, стягнення штрафів за правопорушення.
Реквізиція - це примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна. Можлива вона лише у випадках і порядку, встановлених законодавством України (ст. 141 ЦК); застосовується у період війни, стихійного лиха, масових епідемій тощо. У практиці трапляється досить рідко. У сучасних умовах застосовується особливий вид реквізиції майна, яке не може належати громадянам на праві власності, але придбане за відсутності правопорушення. Так, відповідно до ст. 143 ЦК особам, у яких вилучено за постановами органів дізнання, попереднього слідства прокуратури або суду дорогоцінні метали і коштовні камені, що є валютними цінностями, у разі їх засудження без конфіскації майна або винесення виправдовувального вироку чи закриття кримінальної справи вилучені цінності повертаються в натурі чи відшкодовується їхня вартість. При застосуванні останнього варіанта якраз і матиме місце реквізиція.
Конфіскація - це примусове безоплатне вилучення державою майна в особи як санкція за правопорушення (ст. 141 ЦК). Правопорушення, за які застосовується конфіскація, визначаються кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством. КК України передбачає застосування конфіскації за здійснення корисливих злочинів (розкрадання державного і громадського майна, крадіжку особистого майна громадян, грабіж, розбій, шахрайство тощо), а також багатьох некорисливих злочинів (державна зрада, шпигунство, посягання на життя державного діяча, посягання на життя представника іноземної держави та ін.). Відповідно до ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення може застосовуватись конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (наприклад, при порушенні правил полювання, занятті забороненим промислом, незаконних операціях з іноземною валютою і платіжними документами, порушенні митних правил). Поширеною є конфіскація предметів, які були безпосередніми об’єктами порушення митних правил, і предметів із спеціально виявленими тайниками. Предмети, щодо яких винесено митними органами постанову про конфіскацію, після закінчення строків на оскарження цієї постанови конфіскуються, причому незалежно від того, чи є вони власністю особи, яка вчинила порушення митних правил, а також незалежно від того, встановлена ця особа чи ні (ст. 149 Митного кодексу України). Наказом Державного митного комітету України від 15 жовтня 1993 p. затверджено Тимчасовий порядок обліку, оцінки і використання конфіскованого митними органами майна, валюти та цінностей, безхазяйного майна, товарів та інших предметів, за якими не звернувся власник (втратив чинність).
