Правовий статус дипломатичного представництва: питання теорії та практики

Інститут  законодавства Верховної Ради України

На правах рукопису

Музика  Андрій Ігорович

УДК _____________

Правовий статус дипломатичного представництва: питання теорії та практики

Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

Дисертація  на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

               Науковий керівник

                                                               Іванов Юрій Анатолійович,

         кандидат юридичних наук,

доцент

КИЇВ – 2009

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність теми. Однією з визначальних тенденцій розвитку світової цивілізації на сучасному етапі є глобалізація, концепція якої базується на інтеграційній економічній, культурологічній, екологічній, демографічній цілісності та взаємозалежності людського суспільства. Вирішення глобальних проблем людства сьогодні неможливо без тісної співпраці на всіх рівнях, в першу чергу – на міждержавному.

Основною формою встановлення та підтримання  офіційних відносин між державами  відповідно до норм міжнародного права  і практики міжнародного співробітництва  є дипломатичні відносини, покликані  сприяти розвитку дружніх стосунків між державами, забезпечувати мир, дружбу та безпеку народів. Встановлення та розвиток дипломатичних відносин між державами та іншими суб’єктами міжнародного права забезпечується цілою гамою засобів, з дотриманням напрацьованих світовим співтовариством норм і принципів міжнародного права. А їх втілення в життя забезпечується з допомогою різного роду інституційних механізмів. Одним із найбільш важливих серед них є дипломатичні представництва – постійні органи зовнішніх зносин держави, що знаходяться на території іншої держави. Дипломатичні представництва, виступаючи від імені держави, що їх заснувала,  мають широкі повноваження в усіх політичних та інших питаннях, що виникають у міждержавних взаєминах.

Для України роль і значення дипломатичних представництв на сучасному етапі особливо підвищується в зв’язку з активізацією процесів європейської та євроатлантичної інтеграції, а також в контексті реалізації власних інтересів розбудови демократичної правової держави, в тому числі в зовнішньополітичній сфері.

Правове регулювання функціонування дипломатичних представництв здійснюється нормами як міжнародного, так і національного права.

Загальний правовий статус дипломатичних  представництв, права та обов'язки їх  співробітників визначаються кодифікованими нормами міжнародного дипломатичного права. Основним міжнародним договором, який регулює дипломатичні відносини, є Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року (далі - КДЗ). До інших міжнародних договорів, які також мають регулятивний вплив на дипломатичні відносини, належать: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, 1973 р. та деякі інші.

Міжнародне дипломатичне право  створювалось в часи відсутності  міжнародних інститутів, які були б здатні забезпечити його функціонування. Міжнародно-правовий аспект регулювання  відповідних відносин традиційно носив  саморегулюючий, координаційний характер, і лише останнім часом в зв’язку з появою наднаціональних органів Європейського Союзу, як стверджується в літературі, він почав набувати ознак субординаційного процесу. При цьому відзначається, що внутрішньодержавний аспект регулювання дипломатичних відносин у свою чергу має спрямованість на реалізацію норм дипломатичного права через державні органи і регулюється національним правом.

Майже півсторіччя, що минуло з часів  прийняття основного міжнародно-правового  акта, яким регулюється діяльність дипломатичних представництв, поставило нові завдання перед теорією та практикою організації та функціонування дипломатичних представництв, зокрема, в зв’язку з необхідністю впорядкування правового статусу цих органів та правового положення їх працівників, вдосконалення деяких функцій дипломатичних представництв, забезпечення безпеки їх діяльності тощо. Звертає на себе увагу  зростаюча невідповідність правового регулювання відповідних відносин новим геополітичним, економічним та соціальним змінам у світі. Актуальність теми зумовлена всезростаючим тяжінням до вирішення питань між суб'єктами міжнародного права виключно дипломатичними шляхами; наявністю «білих плям» в законодавстві, що регулює дипломатичні відносини і в деяких випадках стає перепоною на шляху реалізації законних прав суб'єктами дипломатичного права; важливістю приведення національного законодавства України, що регулює дипломатичні відносини, у відповідність з міжнародним правом. Потребує вдосконалення також законодавство, що регулює питання охорони дипломатичного представництва з урахуванням всезростаючої терористичної загрози. Почуття незахищеності з боку держави перебування не дає можливості дипломатичному представництву повністю та якісно реалізовувати поставлені перед ним завдання, а через це страждають інтереси держави, яку представляє посольство чи місія, створюються дискомфортні умови життєдіяльності їх працівників. Вирішення цих та інших питань вимагає комплексного наукового дослідження. Водночас слід констатувати, що в сучасній вітчизняній науці міжнародного права не приділяється достатньої уваги відповідним проблемам.

Теоретичною основою  дослідження стали наукові праці таких вітчизняних вчених, як І.П. Бліщенко, В.Г. Буткевич, Б.І. Гуменюк, В.Н. Денисов, Ю.Г. Дьомін, В.О. Зорін, Д.Б. Левін, І.І. Лукашук, В.М. Репецький, К.К. Сандровський, Г.І. Тункін. Крім того, в роботі автор спирається на науковий доробок інших дослідників відповідної проблематики, зокрема М.О. Баймуратова, Г.Л. Боброва, В.В. Блажея, В.М. Дурденевського, Г.С. Зикова, В.Г. Кардашева, О.А. Ковальова, М.І. Лазарєва, А.П. Мовчана, Ф.Ф. Молочкова, Б.А. Нечитайла, Л.В. Павлової, В.І. Попова, В.А. Романова, Г.Д. Руденка, О.П. Селянінова та інших. Водночас в дисертації використані праці таких зарубіжних вчених, як Г. Гроцій, Р.П. Барстон, Л. Дембінські, К.Е.Джоргенсен, Б.С. Мурті, Л. Оппенгейм, М. Харді та інші.

Однак незважаючи на наявність певних досліджень з даної проблематики, існує виражена недостатність комплексного аналізу ключових питань дипломатичного права з урахуванням останніх правових, а також політичних, економічних та глобально-трансформаційних змін у суспільстві.

 Наукові дослідження проблем  правового статусу дипломатичних  представництв повинні передувати  практичній адаптації норм національного  права до системи міжнародного права.

Робоча гіпотеза даного дослідження виходить з того, що основним зовнішньополітичним курсом України є інтеграція до таких світових  інтеграційних структур, як ЄС та НАТО. Перебіг цього процесу, його тривалість та якісний рівень значною мірою залежать від «мови» та засобів міждержавного спілкування, в першу чергу на дипломатичному рівні, що потребує розвитку як міжнародного дипломатичного права, так і послідовної імплементації його норм до національного законодавства України.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний дисертантом  напрям наукового дослідження належить до пріоритетних у галузі науки конституційного права. Дисертація виконана як складова загального плану науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України, зокрема, програми «Стратегія розвитку законодавства України» (Державний реєстраційний номер 0103U007975).

Мета і завдання  дослідження. Метою дисертаційного дослідження є підвищення ефективності регулювання правового статусу дипломатичних представництв шляхом усунення прогалин у міжнародному праві та національному законодавстві України, узгодження національного законодавства України в сфері дипломатичних відносин з міжнародним правом.

Для досягнення зазначеної мети перед дослідженням поставлено такі завдання:

• сформулювати бачення сутності права зовнішніх зносин, та дипломатичного права як його частини;
• визначити сучасний стан розробленості в науковій літературі питань правового статусу дипломатичних представництв;
• визначити місце національного дипломатичного права в системі права України;
• охарактеризувати роль дипломатичного права у сучасних світових глобалізаційних процесах та його вплив на процеси, пов'язані з євроінтеграцією України;
• дослідити регулююче значення основних міжнародних конвенцій, які встановлюють правовий статус дипломатичних представництв;
• виявити основні прогалини в дипломатичному праві, особливо в тій частині, що стосується привілеїв та імунітетів дипломатичних співробітників та запропонувати шляхи їх усунення;
• вивчити можливість та доцільність нормативного закріплення та практичного впровадження інституту відповідальності співробітників дипломатичного представництва за скоєні правопорушення на території держави перебування;
• розглянути особливості організації та діяльності українських дипломатичних представництв у сучасних умовах;
• сформулювати рекомендації щодо вдосконалення міжнародно-правових актів, спрямованого на вирішення поставлених проблем;
• визначити шляхи підвищення ефективності законодавства України в сфері регулювання зовнішніх зносин.

Об’єктом  дослідження є врегульовані нормами міжнародного права та національного законодавства суспільні відносини у сфері організації та діяльності дипломатичних представництв. 

Предметом дослідження  є акти міжнародного права та національного законодавства з питань організації та діяльності дипломатичних представництв, практика їх застосування, праці вітчизняних та зарубіжних науковців з даного питання.

Методи дослідження. Методологічною основою роботи є загальнофілософський діалектичний метод, за допомогою якого право дипломатичних зносин розглядається як структура, що розвивається динамічно. Дисертаційне дослідження побудоване на принципі методологічного плюралізму, що обумовило використання широкого спектру наукових методів і підходів при аналізі проблематики правового статусу дипломатичних представництв. Автором у першу чергу використовувалися загальнонаукові методи дослідження, а саме: формально-логічний, системного аналізу, структурно-функціональний, прогностичний та інші.

Так, формально-логічний метод покладений в основу побудови структури дисертаційного дослідження, визначення його основних елементів та взаємодії між ними. Метод системного аналізу забезпечив сприйняття дипломатичних представництв як цілісного об’єкта пізнання, дозволив розглянути їх організацію та діяльність в становленні та взаємодії з іншими правовими інститутами. Структурно-функціональний метод дозволив прослідкувати правовий зв’язок між функціями та структурою дипломатичних представництв та його відображення в міжнародному праві та національному законодавстві України. На основі методу прогнозування розроблені рекомендації та пропозиції щодо подальших напрямків розвитку правового статусу дипломатичних представництв, сформульовані перспективні підходи до реформування вітчизняного законодавства в сфері права дипломатичних відносин.

Крім загальнонаукових методів  у дисертації широко використані  спеціальні юридичні методи наукового  пізнання: формально-юридичний, метод  компаративного (порівняльного) правознавства, історико-правовий, емпіричний та інші. За допомогою формально-юридичного методу проаналізований зміст міжнародно-правових актів, що регулюють дипломатичні відносини і здійснено дослідження їхньої імплементації до національного законодавства. За допомогою порівняльно-правового методу досліджується ефективність правового регулювання відносин щодо дипломатичних представництв в їх порівнянні з аналогічними інститутами інших держав та інтеграційних утворень. В окремих частинах роботи дисертант також спирається на соціологічний метод дослідження, що дозволяє дослідити проблему з використанням даних конкретно-соціологічних досліджень.

На основі емпіричного методу в  дисертації наводяться практичні приклади, а також узагальнені дані, що мають  достатню доказову силу та висвітлюють окремі особливості проблеми дослідження в той або інший період часу, у тій або іншій країні або у світовому масштабі.

Наукова новизна одержаних  результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній науці в нових геополітичних умовах і на основі системного підходу проведено дослідження питань теорії та практики правового статусу дипломатичного представництва. Вперше:

визначено, що правова природа та регулюючий вплив міжнародних договорів (конвенцій, угод тощо) на дипломатичні відносини є ключовим системоутворюючим елементом дипломатичного права, оскільки не лише вимагає імплементації своїх норм до національних систем права, а через таку імплементацію сприяє гармонізації відповідних правових норм різних національних систем права  між собою;

виявлено правовий зв’язок «білих плям» та недоліків у наявній міжнародно-правовій базі та в національному дипломатичному законодавстві з виконанням співробітниками дипломатичної установи своїх функціональних обов'язків;

установлено, що в Україні на конституційному  рівні ще не створено належної правової бази для забезпечення виконання державою своїх міжнародно-правових зобов’язань на рівні примату міжнародного права над національним як правової передумови забезпечення дотримання Україною принципу pacta sunt servanda у цій сфері;

доведено, що імплементація Україною норм міжнародного права в національне  законодавство має ряд системних  недоліків, обумовлених головним чином  відсутністю нормативно-визначеної концептуальної основи такої імплементації  та вузьковідомчим підходом до правового регулювання міжнародних відносин та визначені основні напрямки підвищення ефективності функціонування українських дипломатичних представництв;

на основі проведеного аналізу  законодавства України, яке регулює  діяльність органів зовнішніх зносин, визначені напрямки його адаптації до міжнародних та європейських норм дипломатичного права з урахуванням активної зовнішньої політики України;

запропоновано шляхи вирішення  низки правових проблем стосовно забезпечення дипломатичних представництв  відповідними приміщеннями та набуття цими приміщеннями дипломатичного статусу, стосовно перевірки технічними засобами дипломатичної пошти, що перетинає державний кордон та ін.

 Дістало  подальшого розвитку:

положення про те, що специфіка  правового статусу дипломатичного представництва як закордонного органу держави передбачає необхідність збалансованого узгодження в регулюванні відповідних відносин норм міжнародного права, національного законодавства акредитуючої держави, а також врахування особливостей законодавства держави перебування.

Внесено наступні пропозиції:

запропоновано зміни до Віденської конвенції про дипломатичні зносини (далі в тексті – КДЗ) в частині:

- посилення гарантій недоторканості  дипломатичного представництва, формування  механізму відшкодування шкоди дипломатичному представництву з боку держави перебування;

- закріплення механізму доступу  органів держави перебування  на територію дипломатичного  представництва за виняткових  обставин;

- формування інституту відповідальності  дипломатичних співробітників за протиправні діяння, які виходять за межі їх компетенції та дипломатичного статусу.

сформульовано пропозицію щодо змін до Кримінального кодексу України  з метою посилення кримінально-правових гарантій забезпечення безпеки представників  іноземних держав.

Практичне значення одержаних  результатів визначається актуальністю та новизною піднятих проблем, орієнтованістю на вдосконалення міжнародної договірно-правової та вітчизняної нормативно-правової бази в сфері права зовнішніх зносин, зокрема, дипломатичного. Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає в системному та комплексному осмисленні правового статусу дипломатичного представництва в умовах глобалізації, частковому заповненні прогалин у теорії правового регулювання діяльності Посольства як основного виду серед інших представництв.

Практичні висновки та рекомендації, що містяться в роботі, можуть бути використані:

• у практичній діяльності органів виконавчої влади, що відповідають за розробку та застосування заходів по реалізації завдань, спрямованих на євроінтеграцію України, а також дипломатичних представництв України за кордоном;
• при підготовці законодавчих та підзаконних актів України у сфері регулювання зовнішніх зносин, зокрема, дипломатичних відносин;
• при підготовці навчальних програм, методичних та інших матеріалів з курсу міжнародного права, спецкурсу права зовнішніх зносин.

Апробація результатів  дисертації. Дисертація виконана й обговорена у відділі проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України. Результати наукових досліджень, висновки та пропозиції доповідались на науково-практичних конференції конференціях, зокрема, на міжнародному науковому симпозіумі-круглому столі «Євроатлантична безпека – нові виклики» (м. Київ, 29 листопада 2006 року), де дисертант виступив з доповіддю «Роль дипломатичних представництв в укріпленні та розширенні співробітництва з державами-членами НАТО».

Публікації. Основні положення та теоретичні висновки автора знайшли відображення в 4 статтях у фахових виданнях та тезах доповідей і наукового повідомлення на міжнародному симпозіумі.

Структура дисертації та її зміст підпорядковані меті та завданням дослідження. Вона складається зі вступу, трьох розділів, розбитих на 10 підрозділів, висновків та списку використаних джерел (229 найменувань). Загальний обсяг дисертації – 198 стор., з яких  18 стор. – список використаних джерел.

Розділ 1

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ  ДІЯЛЬНОСТІ ПОСТІЙНИХ ДИПЛОМАТИЧНИХ  ПРЕДСТАВНИЦТВ

  1.1. Розвиток міжнародно-правових наукових досліджень правового статусу постійних дипломатичних представництв у науці міжнародного права

У вітчизняній  науці міжнародного права до дослідження  питань правового статусу дипломатичних  представництв в різних аспектах звертались такі правознавці-міжнародники, як І.П. Блищенко, В.Н Дурденевський, Д.Б Левін, К.К. Сандровський та ін. В своїх роботах вчені розглядали питання стосовно проблематики правового регулювання статусу дипломатичних представництв. Зокрема, І.П. Блищенко та В.Н. Дурденевський у своїй роботі «Дипломатическое и консульское право»[12] запропонували комплексний підхід до визначення місця та ролі дипломатичного права в системі міжнародного права.  Важливе значення в цій роботі становить розгляд дипломатії не лише як певного виду діяльності держави на міжнародній арені, але і як особливої форми реалізації інтересів певної країни в міжнародно-правовому полі. Основні теоретичні положення зазначеної праці характеризуються вираженою політизованістю і тому не можуть бути повною мірою прийнятними для вирішення основних завдань нашого дослідження. Разом з тим, понятійний апарат роботи (зокрема, визначення дипломатії) може бути використаний для виокремлення кола відносин, що мають становити предмет дипломатичного права.

Для системного теоретичного розроблення  підгалузі дипломатичного права, значний інтерес становлять також монографічні роботи, що пропонують свій погляд на предмет нашого дослідження з точки зору міжнародного права в цілому, або розкривають проблематику окремих інститутів дипломатичного права. До таких праць зокрема відносяться наукові твори Д.Б. Левіна «Дипломатический иммунитет», «Международное право, внешняя политика и дипломатия» та інші. В них розкриваються питання ролі дипломатичного права у міжнародних відносинах, визначаються основні проблемні питання, які становлять інтерес не лише для науки міжнародного права, але й для практичного розвитку двосторонніх та багатосторонніх відносин міждержавного характеру. Окрему увагу привертають розробки вченого стосовно дипломатичних привілеїв та імунітетів [82, 83, 84, 85, 86,].

Важливими для розкриття окремих  аспектів функціонування дипломатичних  представництв стали напрацювання відомих вітчизняних юристів-міжнародників  Г. Тункіна, С. Черниченко, І. Лукашука. В роботах зазначених дослідників  привертається увага до питань, поставлених перед дипломатичним правом десятки років тому на які досі не отримано відповідей [89, 90, 158, 159, 170,171, 172].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

 Досить важливим та концептуально новим стало монографічне дослідження Л. Дембінські «Сучасне право дипломатії: зовнішні місії держав та міжнародні організації». У зазначеній праці розглядається питання створення, функціонування, а також правового статусу представництв за кордоном. Окремо вивчається проблематика дипломатичних представництв, їх склад, правовий статус співробітників представництва. Важливим для науки дипломатичного права є підхід до визначення усієї сукупності представництв, які функціонують за кордоном. Вчений пропонує вживати термін «зовнішні місії» (external missions) для позначення усіх видів представництв. На його думку, вживання такого терміну є найбільш раціональним та допомагає уникнути незрозумілостей під час дослідження суті та змісту діяльності будь-яких представництв за кордоном [191].

 Досить актуальною та доволі ґрунтовною є робота американського юриста М. Харді «Сучасне дипломатичне право» [201]. У цій роботі на основі глибоких теоретичних досліджень пропонуються визначення основних термінів, які пов’язані з питаннями правового статусу дипломатичних співробітників, їх функціональних обов’язків; розглядається проблематика функціонування дипломатичного представництва в сучасних умовах. Аналіз зазначеного дослідження показує, що зарубіжною наукою здійснюється активне дослідження проблематики правового статусу дипломатичних представництв. Разом з тим слід зауважити, що певні підходи, запропоновані для вирішення певних практичних та теоретичних питань, не можуть бути повністю застосовані у вітчизняних умовах, наприклад, для заповнення певних прогалин у законодавстві, що регулює діяльність дипломатичних представництв як державних органів на території іноземної держави. У зв’язку із цим у роботі ми намагалися застосовувати відповідні підходи лише з урахуванням національного законодавства та інших вітчизняних реалій.

 Підводячи підсумки, слід зазначити, що незважаючи на чималу кількість наукових праць з питань правового статусу дипломатичних представництв, можна констатувати відсутність на поточний момент комплексного дослідження, в якому було б охарактеризовано роль та місце дипломатичного права в сучасних глобалізаційних та євроінтеграційних процесах; виявлено  основні, прогалини та недоліки дипломатичного права, особливо в тій частині, що стосується привілеїв та імунітетів дипломатичних співробітників; визначено  особливості відповідальності співробітників дипломатичного представництва за скоєні правопорушення на території держави перебування. Нашим дослідженням ми спробуємо певним чином поліпшити існуючий стан справ у цій сфері, зосередивши свою увагу на розв’язанні відповідних правових проблем, з урахуванням прогресивного розвитку міжнародного права,.

 1.2. Становлення та сучасний стан міжнародно-правового регулювання діяльності дипломатичних представництв

 Дипломатичним правом регулюються питання офіційної діяльності суб'єктів міжнародного права в сфері зовнішніх зносин. Серед цих питань: регламентація зовнішніх зносин держав, форми їх представництва за кордоном, питання дипломатичного етикету, підготовка та створення дипломатичних актів, їх класифікація, підготовка дипломатичних кадрів [154, c. 5]. До джерел дипломатичного права належать міжнародні звичаї та договори, рішення міжнародних конференцій та організацій. Окремими вченими зазначається, що відповідні звичаї та договори мають універсальний характер, а правотворчі рішення міжнародних організацій вважають спеціальним джерелом [91].

 Дипломатичне право входить до права зовнішніх зносин на правах підгалузі. До права зовнішніх зносин входять також інші складові частини, а саме: консульське право, право спеціальних місій, дипломатичне право міжнародних організацій [101, c. 40, 46]. Як нами вже було зазначено вище, саме на такому поділі права зовнішніх зносин на підгалузі побудовано наше дослідження. Разом з тим, не всі дослідники погоджуються із запропонованим включенням дипломатичного права до предмету права зовнішніх зносин, підкреслюючи, що в більшості країн під «правом зовнішніх зносин» розуміється галузь не міжнародного, а національного права [101, c. 39]. На нашу думку, зазначене питання має не лише доктринальний характер, але й практичний, адже обумовлює відповідну юрисдикцію держави та/або міжнародних органів. Вважаємо, що дипломатичне право доцільно включати до права зовнішніх зносин, при цьому підкресливши ускладненість цієї галузі міжнародного права нормами національного законодавства, які, безумовно, можуть відрізнятися в залежності від країни, де вони застосовуються. Джерелами дипломатичного права є міжнародно-правові звичаї, багатосторонні міжнародні договори та двосторонні угоди держав. Додатковими джерелами дипломатичного права є акти внутрішнього законодавства, які регулюють правовий статус і сферу діяльності дипломатичних представників відповідної держави за кордоном, а також можуть регламентувати діяльність іноземних дипломатичних представників на території держави перебування [152, c. 56]. До багатосторонніх договорів відносяться, зокрема, Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 1961 року; Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів від 1973 року. Деякі дослідники до джерел дипломатичного права відносять також Гаванську конвенцію про дипломатичних чиновників від 1928 року; Гаванську конвенцію про дипломатичний притулок від 1928 року; Віденську конвенцію про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру від 1975 року; Конвенцію про привілеї та імунітети ООН від 1946 року; Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН від 1947 року [154, c. 5]. Першу конвенцію деякі дослідники називають основною, базисною і це цілком зрозуміло, адже саме в ній кодифіковано найважливіші норми, покликані врегулювати дипломатичні відносини [150, 191, c. 8-14].