Правовое регулювання туристичної діяльності в Україні

Вступ

Актуальність тими. Туризм на сьогодні посідає провідне місце серед галузей світового господарського комплексу за обсягом експорту товарів і послуг. В умовах розбудови української держави туризм стає дійовим засобом формування ринкового механізму господарювання, надходження значних коштів до державного бюджету, однією з форм раціонального використання вільного часу, проведення змістовного дозвілля, вивчення історії рідного краю, залучення широких верств населення до пізнання історико-культурної спадщини. Зважаючи на місце і роль туризму в житті суспільства, держава проголошує його одним із пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки. Стратегічна мета розвитку туризму в Україні полягає у створенні продукту, конкурентоспроможного на світовому ринку, здатного максимально задовольнити туристські потреби населення країни, забезпечити на цій основі комплексний розвиток територій та їх соціально-економічних інтересів тощо.

Об'єкт дослідження. Регулювання туристичної діяльності в Україні здійснюється різними шляхами, одним з найважливіших державних регуляторів є правове регулювання розвитку туризму. Важливим кроком у створенні правових засад туристської діяльності стало прийняття 15 вересня 1995 р. Верховною Радою України Закону України “Про туризм” (першого на теренах колишнього СРСР), який накреслив стратегічну лінію і конкретні завдання розвитку туристичної сфери, став свідченням посилення уваги з боку законодавчої та виконавчої гілок влади до туристичної галузі, її проблем і перспектив. Цей Закон визначає загальні правові, організаційні, виховні та соціально економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму. Метою Закону є створення правової бази для становлення туризму як високорентабельної галузі економіки та важливого засобу культурного розвитку громадян, забезпечення зайнятості населення, збільшення валютних надходжень, захист законних прав та інтересів туристів і суб'єктів туристичної діяльності, визначення їх обов'язків і відповідальності. Дія цього Закону поширюється на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, фізичних осіб, діяльність яких пов'язана з наданням туристичних послуг, а також на громадян, які їх отримують. Держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки і створює сприятливі умови для туристичної діяльності. Державна політика у галузі туризму визначається Верховною Радою України. Окрім закону “Про туризм” сприятимуть розвитку туризму в Україні й укази Президента України: від 28 вересня 1996 р. №880/96 “Про Фонд “Намисто Славутича”; від 21 вересня 1998 р. №1047/98 “Про День туризму”, який відзначається в Україні на державному рівні щороку 27 вересня; від 10 серпня 1999 р. №973/99 “Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року”; від 14.12.2001 р. №1213 /2001 “Про заходи щодо забезпечення реалізації державної політики у галузі туризму”, а також постанова Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1999 р. №728 “Про заходи подальшого розвитку туризму”.

Джерельна база. У процесі написання курсової роботи автор використав підручники, енциклопедії, журнали та путівники. Значну роль у написанні курсової роботи відіграли туристичні журнали та путівники, а також автор використовував міжнародну глобальну мережу Інтернет.

Метою курсової роботи є чітке та глибоке дослідження аспектів правового регулювання туристичної діяльності в Україні.

Для досягнення визначеної мети автор поставив перед собою наступні завдання:

Визначити основні положення та історичні етапи нормативно-правового регулювання туризму в Україні та світі;
Охарактеризувати нормативно-правову базу туристичної діяльності в Україні;
Дослідити перспективи та орієнтири розвитку туристичної діяльності в Україні.

Структурно курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, переліку використаних джерел і літератури.

Основні положення та історичні етапи нормативно-правового регулювання туризму в Україні та світі

Значення нормативно-правового регулювання в туристичній діяльності України

Вітчизняна туристична галузь відіграє надзвичайно важливу роль у соціально-економічному житті країни. Зростає її статус та зацікавленість держави в подальшому розвитку галузі, посилюється вплив туризму практично на всі сфери життя і діяльності людини. Прийнятий Верховною Радою України 15 вересня 1995 року Закон "Про туризм" констатує: "Держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки і створює сприятливі умови для туристичної діяльності." [12] Що особливо важливо, це визначення повністю відповідає рекомендаціям Гаазької міжпарламентської конференції з туризму (10-14 квітня 1989 р.) - найавторитетнішого туристичного форуму сучасності, де зазначено: "Країни повинні визначити свої національні пріоритети та роль туризму в "ієрархії"" таких пріоритетів, а також оптимальну стратегію розвитку туризму в рамках цих пріоритетів". Рекомендації конференції містять також тези, що мають винятково важливе значення для розвитку туризму. Вони стосуються ролі парламентських, урядових та інших державних інституцій в організації туристичної діяльності, а також планування розвитку туризму: "Необхідно, щоб державна влада на всіх рівнях у всіх країнах, особливо парламенти, відігравали активну роль у справі створення сприятливих умов для туризму і, зокрема, надавали фінансові та інші ресурси для реалізації всеохоплюючих програм, присвячених туризму. [3] Нинішній і майбутній розвиток туризму потребує активнішої підтримки з боку уряду у плані інформації та просування туризму, а також забезпечення інфраструктури; необхідно освоювати нові ринки, робити кроки щодо забезпечення співпраці в усіх сферах - державних і приватних - в інтересах максимального заохочення сектора туризму.
Туризм необхідно планувати на комплексній основі, брати до уваги всі аспекти законодавства, що стосуються інших секторів, таких як транспорт, зайнятість, охорона здоров'я, сільське господарство, зв'язок.
Потрібно визнати, що реалізація цих рекомендацій повільно, але розпочинається і в Україні. Зроблено перші реальні кроки на шляху законодавчого забезпечення та комплексного планування розвитку вітчизняної туристичної галузі. Так, правову базу діяльності туристичної галузі країни закладено Законом України "Про туризм". Він є основоположним законодавчим актом, що визначає загальні правові, організаційні, виховні та соціально-економічні засади реалізації державної політики в галузі туризму, всебічно регламентує туристичну діяльність в Україні, створює умови для стимулювання ділової активності суб'єктів туристичного підприємництва, забезпечує оптимальний рівень державного регулювання процесу розвитку вітчизняного туризму. [12] Закон України "Про туризм" став правовим підґрунтям для розробки цілого комплексу галузевих нормативно-інструктивних документів, що регламентують конкретні аспекти туристичної діяльності. Про визнання вагомості туризму, його впливу на розвиток життя країни свідчать Укази Президента України від 02.03.2001 року "Про підтримку розвитку туризму в Україні" та від 14.12.2001 року "Про заходи щодо забезпечення реалізації державної політики у галузі туризму". В цілому ж державна політика в галузі туризму визначається Верховною Радою України. Згідно із Законом України "Про туризм" основними напрямами державної політики в цій сфері є: залучення громадян до раціонального використання вільного часу, проведення змістовного дозвілля, ознайомлення з історико-культурною спадщиною, природним середовищем, організація оздоровлення населення; забезпечення раціонального використання та збереження туристичних ресурсів, становлення туризму як високорентабельної галузі економіки України, створення ефективної системи туристичної діяльності для забезпечення потреб внутрішнього та іноземного туризму; створення та вдосконалення нормативно-правової бази в галузі туризму відповідно до чинного законодавства України, міжнародних норм і правил; захист прав та інтересів держави в галузі туризму; створення сприятливого для розвитку туризму податкового, валютного, митного, прикордонного та інших видів контролю; створення економічних умов, які стимулюють розвиток туризму; запровадження пільгових умов для організації туристичної та екскурсійної роботи серед дітей, підлітків, молоді, інвалідів та малозабезпечених верств населення; заохочення національних та іноземних інвестицій в розвиток туристичної індустрії; встановлення порядку стандартизації, сертифікації та ліцензування в галузі туризму; впровадження системи статистичної звітності суб'єктів туристичної діяльності; визначення порядку управління державною власністю в галузі туризму; створення рівних можливостей на ринку туристичних послуг для суб'єктів підприємництва незалежно від форм власності, сприяння розвитку конкуренції, забезпечення дотримання у цій галузі антимонопольного законодавства; забезпечення безпеки туристів, захист їх прав, інтересів та майна; підтримка розвитку туризму в регіонах, визначення статусу окремих туристичних центрів, створення умов для пріоритетного розвитку туристичної індустрії; організація та розвиток системи наукового забезпечення галузі туризму, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації туристичних кадрів; розвиток співробітництва із зарубіжними країнами та міжнародними організаціями, участь у міжнародних програмах розвитку туризму, розробка та укладання міжнародних двосторонніх і багатосторонніх договорів у галузі туризму та визначення механізму їх реалізації. [12] Закон України "Про туризм" констатує, що центральним органом державної виконавчої влади в галузі туризму є Державний комітет України по туризму, повноваження якого визначаються цим законом та положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Але у зв'язку з неодноразовою реорганізацією структурних підрозділів уряду Державний комітет України по туризму було реформовано, спочатку у Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму шляхом об'єднання з іншими комітетами, а з 2002 року створено Державну туристичну адміністрацію України, яка є правонаступником вищевказаних формувань, реалізує державну політику в галузі туризму і несе відповідальність за подальший його розвиток. Орган державної виконавчої влади в галузі туризму бере участь у підготовці проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань туризму. В межах своїх повноважень він розробляє і затверджує нормативні акти, узагальнює практику застосування законодавства та вносить пропозиції щодо його вдосконалення;
визначає перспективи та напрями розвитку внутрішнього та міжнародного туризму, його матеріально-технічної та соціальної бази, забезпечує їх виконання; координує діяльність міністерств і відомств, туристичних підприємств та організацій незалежно від форм власності у питаннях, пов'язаних з прийомом та обслуговуванням туристів в Україні та організацією туристичних поїздок за кордон; організовує інформаційну, рекламну та видавничу діяльність з питань туристичної діяльності; сприяє розвитку конкуренції на ринку туристичних послуг, створює рівні можливості на ньому для всіх суб'єктів підприємництва незалежно від форм власності; здійснює ліцензування (позбавляє ліцензій) діяльності суб'єктів підприємництва незалежно від форм власності, що надають туристичні послуги. [4;12] Разом із Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації встановлює державні стандарти у сфері туристичних послуг, проводить сертифікацію та атестацію туристичних підприємств, контролює виконання ними умов та правил прийому і обслуговування туристів; організує підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації туристичних кадрів, проведення науково-дослідних робіт у галузі туризму; бере участь у зовнішньоекономічній діяльності в галузі туризму, представляє інтереси України з питань туризму в інших країнах та міжнародних організаціях, укладає відповідно до чинного законодавства міжнародні угоди, відкриває туристичні представництва за кордоном. Рішення органу державної виконавчої влади в галузі туризму, що регулюють питання туризму та видані в межах його повноважень, є обов'язковими для міністерств і відомств, місцевих органів державної виконавчої влади, суб'єктів підприємництва незалежно від форм власності, туристів. Повноваження місцевих органів державної виконавчої влади в галузі туризму визначаються положеннями про них, які затверджуються місцевими органами державної виконавчої влади за погодженням з центральним органом державної виконавчої влади в галузі туризму. Нормативно-правова база туристичної діяльності регулюється як спеціальним, так і загальним законодавством. До норм загального законодавства належать: Конституція України, якою закріплені основні права і свободи людини, їх гарантії; Закони України - "Про захист прав споживачів", що є основою державного регулювання безпеки товарів і послуг з метою захисту людини, її майнового та природного середовища; "Про порядок виїзду із України і в'їзду в Україну громадян України"; "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті"; "Про страхування"; "Про рекламу"; "Про державний кордон України"; "Про охорону навколишнього природного середовища"; "Про правовий статус іноземців"; "Про підприємництво"; "Про підприємства в Україні"; "Про охорону культурної спадщини" тощо. [6] Правове забезпечення підприємницької діяльності, в тому числі туристичної, гарантується насамперед Законом України "Про підприємництво", ухваленим Верховною Радою України в 1991 році. Ключовими його розділами є: загальні положення щодо підприємництва (суб'єкти, свобода, обмеження, принципи та організаційні форми);
умови здійснення підприємництва (державна реєстрація, право наймання працівників і соціальні гарантії, відповідальність суб'єктів, припинення діяльності); стосунки підприємця і держави (гарантії прав, державні підтримка та регулювання, діяльність іноземних підприємств, міжнародні договори). З великої кількості юридичних актів, які регулюють всі напрямки діяльності туристичного підприємства, визначальними є також Закон України "Про підприємства в Україні", статут підприємства, а також узгоджений з чинним законодавством колективний договір, що регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства. Закон "Про підприємства в Україні", який регламентує діяльність різних видів підприємств, ухвалено сесією Верховної ради України 27 березня 1991 року.
Пізніше до нього вносились окремі зміни. Цей закон визначає види та організаційні форми підприємств, правила їхнього створення і ліквідації, механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює однакові правові умови для функціонування підприємств незалежно від форм власності і системи господарювання; забезпечує самостійність підприємств, чітко фіксує їхні права та відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими суб'єктами господарювання і державою. Будь-яке підприємство діє на підставі власного статуту, тобто певного зібрання обов'язкових правил, що регулюють його індивідуальну діяльність та взаємовідносини з іншими суб'єктами господарювання. Статут має відповідати основним положенням закону України про підприємства; його затверджує власник (власники) чи засновник (засновники) підприємства. У статуті підприємства визначаються: його точне найменування та місцезнаходження; власник (власники) або засновник (засновники); основна місія і цілі діяльності; органи управління та порядок їхнього формування; компетенція (повноваження) трудового колективу та його виборних органів; джерела та порядок утворення майна; умови реорганізації і припинення існування. В туристичному підприємстві, як і в будь-якому іншому, важливу соціальну роль відіграє колективний договір - угода між трудовим колективом та адміністрацією, що укладається щорічно і не може суперечити чинному законодавству України. Колективним договором регулюються виробничі, трудові та економічні відносини трудового колективу з адміністрацією (власником) будь-якого підприємства, яке використовує найману працю. Важливо зазначити, що на діяльність туристичного підприємства поширюється дія всіх законодавчих актів регламентуючих підприємництво в Україні взагалі.

1.2. Світовий досвід правового регулювання туристичної діяльності

Зростання кількості міжнародних туристів у світі, поступова демократизація суспільного життя та зростання доходів населення України, розширення Шенгенської зони сприяють активізації туристичних потоків з України та в Україну. Проте існує низка проблем та диспропорцій в розвитку туристичної галузі, пов’язаних з домінуванням приватних туристів в туристичних потоках, асиметрією у відкритості і адмініструванні перетину кордонів, низькою якістю туристичних послуг. Усунення диспропорцій та вирішення проблем розвитку туристичної галузі потребує використання досвіду країн Центрально-Східної та Південної Європи, в тому числі щодо імплементації acquis communautaire (Спільного доробку ЄС) у сфері туризму. Особливо актуально це в контексті підписання угоди між Україною та ЄС про поглиблену зону вільної торгівлі. Більшість країн Центрально-східної та Південної Європи на етапі ринкової трансформації економіки, в тому числі туристичної галузі, зіштовхнулися з проблемою диспропорційності розвитку в’їзного та виїзного туризму. З метою стимулювання розвитку туристичної галузі та усунення диспропорцій, стимулювання в’їзного туризму країни використовували податкові важелі, зокрема: в Хорватії туристичні послуги звільнені від сплати ПДВ. Крім того, застосовуються додаткові стимули для капіталовкладень, у відповідності з розміром інвестицій і рівнем забезпечення роботою певної кількості персоналу. Інвесторам, які здійснюють діяльність в зонах Спеціального Державного захисту, де корпоративний податок на додану вартість складає від 5% до 15%, надаються спеціальні привілеї; польський туристичний бізнес має найнижчу ставку оподаткування в Європі 7% при 22% для інших видів бізнесу.[15] З 1993 року для деяких видів інвестицій була введена система прискореної амортизації. Як і в Хорватії обсяг пільг диференціюється в залежності від місця розташування об’єкта інвестування та рівня зайнятості; органи державного управління Туреччини прийняли рішення здавати в оренду на 49 років земельні ділянки на досить ліберальних умовах: за мінімальну плату будь-якому інвестору, хто брав на себе зобов’язання побудувати там готель. На такі цілі їм надавали безпроцентний кредит і звільняли від сплати податків на 5 років. Цей досвід перейняв уряд Єгипту та Тунісу. Уряд Кіпру, здає в оренду землю з метою стимулювання будівництва нових туристичних об’єктів на 99 років з можливістю подальшого продовження оренди на аналогічний термін; в Іспанії і Греції інвесторам надаються пільгові податковий режим і ставка амортизаційних відрахувань, зниження податку з обороту. В Греції ПДВ на розміщення туристів та їх харчування складає 8%, крім того урядом розроблена система знижок для туристичних фірм, які здійснюють прийом та обслуговування туристів в несезонний період.[16] Майже всі країни Центрально-східної Європи після розпаду соціалістичної системи зіткнулися з проблемою низької конкурентоспроможності національного туристичного продукту на європейському туристичному ринку. Проте в таких країнах як Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія та Болгарія, де уряди усвідомили значення міжнародного туризму для економіки країни, були розроблені відповідні стратегічні програми розвитку туризму, які були підкріплені належним фінансуванням, створені державні організації, запроваджені податкові заходи стимулювання тощо. Так, в Угорщині був розроблений план Сечені, в якому на розвиток туризму та реалізації заходів покращання туристичної інфраструктури були виділено 100 млн. євро. [17] В Словаччині реалізуються Програма підтримки розвитку туризму, яка передбачає часткову дотацію державою кредитів для реструктуризації туристичної інфраструктури та Кредитна програма підтримки на реалізацію проектів розвитку туристичної інфраструктури. Показовим є приклад Чорногорії, розвиток туризму в якій відбувається пришвидшеними темпами. Державний орган управління з розвитку туризму – Міністерство туризму та навколишнього середовища, був створений лише в кінці 2006 р., проте звіт про діяльність за 2007 р. дає можливість стверджувати що було зроблено надзвичайно багато як в сфері стимулювання в’їзного туризму, так і охорони навколишнього середовища. Цікавим є досвід проведення глобальних рекламних медіа кампаній: короткий рекламний фільм “Experience Wild Beauty” демонстрували на каналах СNN (996 показів), EuroNews (1212 показів), Travel Channel (497 показів). Усвідомленні важливості ефективної некомерційної рекламно- промоційної діяльності з популяризації туристичного потенціалу відчувається в діяльності майже усіх країн Центрально-східної та Південної Європи. Промоцією туристичних можливостей в країнах займаються державні органи управління, а також спеціалізовані допоміжні організації (бюро, департаменти), які частково фінансуються за рахунок державного бюджету: в Угорщині інформаційно-рекламною діяльністю в сфері туризму займається Національне туристичне бюро, яке має 23 закордонних представництв; в Польщі просуванням туристичного продукту в країні і за кордоном займається Польська туристична організація; питаннями розвитку туризму та регулювання в’їзного туризму на Мальті займається Мальтійське управління з туризму (МТА). [17] Особливістю регулювання розвитку в’їзного туризму на Мальті є діяльність МТА з організації Мальтійських клубів за кордоном, які об’єднують компанії, які обрала Мальту своїм пріоритетним напрямом; провідна роль у представленні Італії на міжнародному туристичному ринку належить Національному управлінню з туризму, яке має розгалужену мережу представництв закордоном (25 представництв у 20 країнах світу).

Україні розвиток туристичної сфери регламентує Закон України "Про внесення змін до Закону України „Про туризм"” № 1282-IV від 18.11.2003 р., охоплюючи питання надання туристичних послуг та захисту прав споживачів. Актом аcquis communautaire, який регулює відносини в сфері надання туристичних послуг є Директива Ради 90/314/ЄЕС від 13 червня 1990 р. про комплексний туризм, комплексний відпочинок та комплексні тури. В Законі України „Про внесення змін до Закону України „Про туризм"” містяться положення, які відповідають положенням Директиви 90/314/ЄЕС, а саме щодо: умов договору на туристичне обслуговування; відповідальності туроператора у разі порушення ним умов договору про надання туристичних послуг. [12] Співробітництво України з іншими державами в сфері туризму регулюється 44 міжурядовими та міжвідомчими угодами про співробітництво в галузі туризму, в тому числі 12 – з країнами ЄС. Державною службою туризму та курортів розроблено проекти міжурядових і міжвідомчих угод про співробітництво в галузі туризму з понад 20 країнами світу, що є для України перспективними туристичними ринками, активно ведеться переговорний процес з їх укладання. Проте видається доцільним підписати угоди про співпрацю в галузі туризму з тими країнами, які є генераторами туристичних потоків в Україну (Бельгією, Канадою, Данією, Францією, Німеччиною, Нідерландами, Швецією, Швейцарією, США, Великобританією). Питання безвізового режиму для громадян держав-членів Європейського Союзу та ще низки держав регулюється Указами Президента України від 2005р. Доцільно в подальшому активніше працювати над розширенням переліку країн, з якими можна встановити безвізовий режим в’їзду їх громадян до України, за рахунок включення у перспективі країн, які не становлять небезпеки для України з погляду нелегальної міграції.

1.3. Історичні етапи нормативно-правового регулювання туризму в Україн

Необхідність державного регулювання туристичної діяльності не викликає сумнівів. Цяпотреба виникла через ситуацію, яка склалася у туристичній галузі України за останні десятиліття. Маючи усі передумови для розвитку туризму та значний ресурсний потенціал, Українська держава не приділяла належної уваги розвитку цієї галузі економіки. Це стосується і матеріально-технічної бази туризму, яка в Україні недостатньо розвивається, крім того, що більшість готелів, санаторіїв та інших закладів розміщення туристів не відповідають ні міжнародним технічним стандартам, ні естетичним вимогам туристів, їхня кількість щороку зменшується, що не сприяє прийманню більшої кількості іноземних та внутрішніх туристів, які щороку у більшій кількості виїжджають на відпочинок за кордон. За статистикою Держкомстату України кількість готелів, санаторіїв та будинків відпочинку щороку зменшується. Для підвищення ефективності роботи туристичної сфери економіки необхідна цілеспрямована регуляторна політика держави. На сучасному етапі розвиток системи управління туристичною галуззю повинен охоплювати такі питання, як удосконалення структури управління, реалізацію державної політики у цій галузі за допомогою координації діяльності центральних і місцевих органів влади та суб'єктів підприємництва. Важливе значення має удосконалення державної статистики з питань туризму з урахуванням міжнародних стандартів та досвіду інших країн [14]. Підвищення ефективності та усунення недоліків функціонування туристичної галузі в Україні викликало необхідність створення єдиного державного органу регулювання туристичної діяльності. Першими таким органами державного управління у сфері туризму стали Державний комітет України з туризму, (створено у 1992 р.), Національна рада з туризму, (створено 1996 р.) та Державна туристична адміністрація, на які покладено обов’язки державного регулювання цією галуззю та сприяння покращанню її розвитку з метою “подальшого збільшення обсягів надання послуг іноземним та вітчизняним туристам, підвищення якості та культури їх обслуговування, створення належної матеріальної бази галузі туризму, виготовлення і реалізації національної сувенірної продукції для збільшення надходжень до державного бюджету від туризму” [14]. Про доцільність інвестування туристичної індустрії свідчать такі дані Кабміну України: вкладення коштів у гірничу промисловість дає змогу отримати зростання обсягів продукції через 180 днів; у харчовій промисловості позитивних зрушень можна очікувати через 30 – 40 днів, у машинобудуванні – через 6 місяців, у літакобудуванні – через 3 роки; туристична індустрія дає збільшення обсягів продукції чи послуг через 2–3 місяці після реалізації інвестиційного проекту [8, с. 210]. Покращанню управлінської діяльності у туристичній сфері України сприяло ухвалення законів “Про туризм” (1995 р.), “Про курорти” (2000 р.), затвердження Державної програми розвитку туризму на 2002–2010 р. (2002 р.), запровадження державної статистичної звітності, ліцензування суб’єктів туристичної діяльності всіх форм власності та стандартизації послуг в галузі

туризму, скасування туристично-екскурсійного та готельного збору. Покращанню іміджу України на міжнародному рівні сприяло скасування у 2001 р. реєстрації іноземців в УВІД та спрощення оформлення віз громадянам Європейського Союзу, США, Японії, Швейцарії та Канади.

Основні напрями державної політики галузі наведені у Законі України “Про туризм” (розділ ІІ, стаття 3), в яких декларується підтримка розвитку туризму у регіонах, створення пріоритетного розвитку туристичної індустрії [12].

2. ХАРАКТЕРИСТИКА НОРМАТИВНО-ПРАВОВОЇ БАЗИ ТУРИСТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

2.1. Сучасний стан нормативно-правової бази в Україні

Регулювання туристичної діяльності в Україні здійснюється різними шляхами, одним з найважливіших державних регуляторів є правове регулювання розвитку туризму. Важливим кроком у створенні правових засад туристської діяльності стало прийняття 15 вересня 1995 р. Верховною Радою України Закону України “Про внесення змін до Закону України про туризм” який окреслив стратегічну лінію і конкретні завдання розвитку туристичної сфери, виступив доказом посилення уваги з боку законодавчої та виконавчої влади, що до туристичної галузі, її проблем і перспектив. [12] Цей Закон визначає загальні правові, організаційні, виховні та соціально економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму. Метою Закону є створення правової бази для становлення туризму як високорентабельної галузі економіки та важливого засобу культурного розвитку громадян. Держава визначає туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки, створює сприятливі умови для туристичної діяльності. Державна політика у галузі туризму визначається Верховною Радою України. Окрім цього закону сприяють розвитку туризму в Україні й укази Президента України: від 28 вересня 1996 р. №880/96 “Про Фонд “Намисто Славутича”; від 21 вересня 1998 р. №1047/98 “Про День туризму”, який відзначається в Україні на державному рівні щороку 27 вересня; від 10 серпня 1999 р. №973/99 “Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року”; від 14.12.2001 р. №1213 /2001 “Про заходи що до забезпечення реалізації державної політики у галузі туризму”, а також постанова Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1999 р. №728 “Про заходи подальшого розвитку туризму”. У 2004 році урядом було затверджено Програму розбудови туристичної інфраструктури за напрямками національної мережі міжнародних транспортних коридорів та основних транспортних магістралей у 2004-2010 роки. В 2005 році передбачені видатки із загального фонду державного бюджету за бюджетною програмою "Фінансова підтримка створення умов для забезпечення безпеки туристів та розбудови туристичної інфраструктури міжнародних транспортних коридорів та магістралей в Україні" у сумі 9,2 млн. грн. на фінансування заходів зі створення безпечних умов для мандрівників. З метою стимулювання розвитку туризму в Україні, підтримки вітчизняних суб'єктів туристичної діяльності, створення сучасної туристичної індустрії та зважаючи на міжнародну практику залучення громадських організацій до участі в розбудові туристичної галузі на найвищому державному рівні були затвердженні такі напрямки діяльності як проведення моніторингу основних напрямів розвитку туризму; розроблення стандартів у сфері туристичних послуг, проведення сертифікації та атестації туристичних підприємств, здійснення контролю виконання ними умов та правил прийому і обслуговування туристів; підготовка проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань туризму; забезпечення захисту прав суб'єктів туристичної діяльності та туристів; диверсифікація туристичної діяльності з метою створення додаткових робочих місць, сприяння зайнятості населення; організація підготовки та перепідготовки кадрів для підприємств туристичної індустрії; розширення та зміцнення міжнародного співробітництва в галузі туризму, сприяння виходу вітчизняних суб'єктів туристичної діяльності на світовий ринок туристичних послуг; організація інформаційної, рекламної та виставкової діяльності з питань туризму; відзначення юридичних та фізичних осіб, які зробили значний внесок у розвиток туристичної галузі.

2.2. Місце Закону України «Про туризм» в регулюванні туристичної діяльності в Україні

Туристична галузь набуває дедалі більшого значення для розвитку економіки та соціальної сфери і в Україні, стрімко інтегрується у світову туристичну індустрію. На сьогодні розвиток туристської галузі є надзвичайно актуальним для України, оскільки істотно впливає на такі сектори економіки, як транспорт, торгівля, зв’язок, будівництво, сільське господарство, виробництво товарів широкого вжитку, і є одним з перспективних напрямів структурної перебудови економіки. Туризм є важливим чинником виходу економіки з кризи, стабільного і динамічного збільшення надходжень до бюджету, підвищення зайнятості населення, що сприяє розвитку ринкових відносин. В умовах розбудови української держави туризм може і повинен стати дієвим засобом раціонального використання вільного часу, формування позитивного світогляду, проведення змістовного дозвілля, вивчення історії рідного краю. Існуюча нормативно-правова база щодо туризму та туристичної діяльності не вирізняється довершеністю та досконалістю Основними причинами гальмування туристичного розвитку є: відсутність цілісної системи державного управління туризмом у регіонах; повільні темпами зростання обсягів інвестицій у розвиток матеріальної бази туризму; недостатність державної підтримки та комплексного підходу до рекламування національного туристичного продукту на внутрішньому та міжнародному ринку туристичних послуг; високі податки, відсутність системи регулювання зовнішньоекономічної діяльності у сфері послуг, невизначеність нормативної бази і нестабільність законодавства яке потребує подальшого вдосконалення, розширення і зміцнення з урахуванням існуючої міжнародної практики. Тому індустрія туризму, що є складною за структурою галуззю, особливо потребує чітких та прозорих правових взаємовідносин як між всіма суб’єктами діяльності у сфері туризму, так і з клієнтом. А практика доводить, що Українське законодавство потребує вдосконалення, розширення і зміцнення. Законодавство України про туризм складається з Конституції України, Закону “Про туризм”, інших актів законодавства України, що видаються відповідно до них, міжнародних договорів і угод, в яких бере участь Україна. Введення в дію Закону України “Про туризм” від 15 вересня 1995 року №324/95-ВР, відкрило нові перспективи для подальшої роботи щодо реформування галузі туризму. Згідно цього Закону Розділу ІІ в статті 3 Держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки. В Розділі І статті 1 термін туризм вважається як тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних або професійно-ділових цілях без зайняття оплачуваною діяльністю, а туристична діяльність – діяльність з надання різноманітних туристичних послуг відповідно до вимог цього Закону. Цей Закон визначає загальні правові, організаційні виховні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму. Метою Закону є створення правової бази для становлення туризму як високорентабельної галуззі економіки та важливого засобу культурного розвитку громадян, забезпечення зайнятості населення, збільшення валютних надходжень, захист законних прав та інтересів туристів і суб’єктів туристичної діяльності, визначення їх обов’язків і відповідальності. Дія Закону поширюється на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, фізичних осіб, діяльність яких пов’язана з наданням туристичних послуг, а також на громадян, які їх отримують. Відповідно до цього закону: Реалізація державної політики в галузі туризму здійснюється шляхом: визначення і реалізації основних напрямів державної політики в галузі туризму, пріоритетних напрямів розвитку туризму; визначення порядку класифікації та оцінки туристичних ресурсів України, їх використання та охорони; спрямування бюджетних коштів на розробку і реалізацію програм розвитку туризму; визначення основ безпеки туризму; нормативного регулювання відносин у галузі туризму (туристичного, готельного, екскурсійного та інших видів обслуговування громадян); організації і здійснення державного контролю за дотриманням законодавства в галузі туризму. Основними цілями державного регулювання в галузі туризму є: безпека туризму, захист прав та законних інтересів туристів, інших суб'єктів туристичної діяльності та їх об'єднань, прав та законних інтересів власників або користувачів земельних ділянок, будівель та споруд; збереження цілісності туристичних ресурсів України, їх раціональне використання, охорона культурної спадщини та довкілля, врахування державних і громадських інтересів при плануванні та забудові територій; створення сприятливих умов для розвитку індустрії туризму, підтримка пріоритетних напрямів туристичної діяльності. Основними пріоритетними напрямами державної політики в галузі туризму є: досконалення правових засад регулювання відносин у галузі туризму; забезпечення становлення туризму як високорентабельної галузі економіки України, заохочення національних та іноземних інвестицій у розвиток індустрії туризму, створення нових робочих місць; розвиток в'їзного та внутрішнього туризму, сільського, екологічного (зеленого) туризму; розширення міжнародного співробітництва, утвердження України на світовому туристичному ринку; створення сприятливих для розвитку туризму умов шляхом спрощення та гармонізації податкового, валютного, митного, прикордонного та інших видів регулювання. Регулювання в галузі туризму здійснюється Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади в галузі туризму, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, а також іншими органами в межах їх компетенції. Відповідно до досліджень, що проведенні автором стосовно закону України «Про туризм» було також визначено ряд питань, що він регулює у сфері туризму. Зокрема: у другому розділі стаття 8. Повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування в галузі туризму, стаття 9. Повноваження Кабінету Міністрів України в галузі туризму, стаття 10. Повноваження центральних органів виконавчої влади в галузі туризму, стаття 12. Програми розвитку туризму в Україні. Для забезпечення охорони туристичних ресурсів України, їх збереження та відновлення, раціонального використання, забезпечення безпеки туризму, конституційних прав громадян на відпочинок та інших прав громадян, патріотичного виховання органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень затверджуються державні цільові, регіональні та інші програми розвитку туризму. Програми розвитку туризму затверджуються з метою реалізації довгострокових пріоритетів країни в галузі туризму і становлять комплекс взаємопов'язаних правових, економічних та організаційних заходів, спрямованих на реалізацію конституційних прав громадян, розвиток туристичної галузі. Державні цільові, регіональні та інші програми розвитку туризму повинні передбачати заходи щодо забезпечення безпеки в галузі туризму. Порядок формування, фінансування і реалізації регіональних та місцевих програм розвитку туризму визначається законом. Третім розділом урегульовано питання, що стосуються безпеки в туризмі. Зокрема: стаття 13. Безпека в галузі туризму. Відповідно до цієї статті безпека в галузі туризму - сукупність факторів, що характеризують соціальний, економічний, правовий та інший стан забезпечення прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави в галузі туризму. стаття 14. Захист інтересів українських туристів за межами України. Держава гарантує захист законних прав та інтересів громадян України, які здійснюють туристичні подорожі за кордон. У разі виникнення надзвичайних ситуацій держава вживає заходів щодо захисту інтересів українських туристів за межами України, у тому числі заходів для їх евакуації з країни тимчасового перебування. Стаття 15. Фінансове забезпечення відповідальності туроператора та турагента. Стаття 16. Страхування туристів при здійсненні туристичних поїздок. Розділ чотири «Організація туристичної діяльності» розглядає наступні аспекти: стаття 17. Ліцензування туристичної діяльності, стаття 18. Сертифікація і стандартизація у сфері туристичної діяльності, стаття 19. Встановлення категорій об'єктів туристичної інфраструктури, стаття 20. Договір на туристичне обслуговування, стаття 21. Договір на екскурсійне обслуговування, стаття 22. Договір на готельне обслуговування, стаття 23. Ваучер, стаття 24. Права та обов'язки суб'єктів туристичної діяльності, стаття 25. Права та обов'язки туристів і екскурсантів. У розділі п’ять Професійна підготовка фахівців та наукове забезпечення туризму. Об’єднання підприємств та неприбуткові організації в галузі туризму. Стаття 26. Професійна підготовка фахівців у галузі туризму, стаття 27. Наукові дослідження розвитку туризму, стаття 28. Об'єднання суб'єктів туристичної діяльності та неприбуткові організації в галузі туризму. Розділ шість Контроль за діяльністю в галузі туризму. Відповідальність за порушення законодавства України про туризм. Відповідно до статті 29. Органи, уповноважені на здійснення контролю за діяльністю в галузі туризму. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи у випадках і в порядку, визначених законом, здійснюють контроль за додержанням вимог законодавства з питань туристичної діяльності, проводять перевірки якості надаваних (наданих) туристичних послуг, додержання ліцензійних умов, стандартів, норм і правил щодо здійснення туристичної діяльності та відповідно до закону накладають стягнення і вживають інших заходів за порушення законодавства в галузі туризму. Стаття 30. Відповідальність за порушення законодавства в галузі туризму. Порушення законодавства в галузі туризму тягне за собою відповідальність згідно із законом. Порушеннями законодавства в галузі туризму є: порушення вимог стандартів, норм і правил у галузі туризму; незаконне використання категорії об'єкта туристичної інфраструктури; порушення умов договору між туристом і суб'єктом туристичної діяльності з надання туристичних послуг; невиконання розпоряджень уповноважених органів та осіб про усунення порушень ліцензійних умов; порушення правил щодо охорони чи використання об'єктів туристичної інфраструктури, знищення або пошкодження об'єктів відвідування; розголошення відомостей, що становлять конфіденційну або іншу охоронювану законом інформацію. Законами може передбачатися відповідальність і за інші порушення у сфері туристичної діяльності. Стаття 31. Відповідальність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у галузі туристичної діяльності. Шкода, заподіяна органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами фізичним чи юридичним особам під час виконання ними покладених на них обов'язків, підлягає відшкодуванню в порядку, встановленому законом. Стаття 32. Цивільно-правова та інші види відповідальності суб'єктів туристичної діяльності. Стаття 33. Відшкодування шкоди, завданої порушенням законодавства у галузі туристичної діяльності. Суб'єкт туристичної діяльності, який порушив законодавство в галузі туристичної діяльності при наданні туристичної послуги, що завдало шкоду, зобов'язаний відшкодувати туристу збитки у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Суб'єктам туристичної діяльності, яким заподіяна шкода юридичними чи фізичними особами внаслідок порушення ними законодавства в галузі туризму, збитки відшкодовуються відповідно до закону. Стаття 34. Порядок розгляду спорів з питань надання туристичних послуг. Спори з питань надання туристичних послуг розглядаються у встановленому законом порядку третейськими судами та судами загальної юрисдикції. Розділ сім регулює та визначає міжнародне співробітництво в галузі туризму відповідними статтями: Стаття 35. Міжнародні договори України в галузі туризму. Участь України в міжнародних туристичних організаціях. Стаття 36. Представництва України в галузі туризму за межами України. Стаття 37. Особливості здійснення діяльності в Україні іноземними суб'єктами туристичної діяльності. У розділі вісім закріплено прикінцеві та перехідні положення закону України «Про туризм», що описано автором вище.

2.3. Нормативно-правове регулювання ліцензування та сертифікації туристичної діяльності в Україні

3. ПЕРСПЕКТИВИ ТА ОРІЄНТИРИ РОЗВИТКУ ТУРИСТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

3.1. Організаційно-економічні та правові заходи щодо вирішення основних проблем в туристичній сфері

Національна туристична політика передбачає здійснення комплексу заходів щодо удосконалення системи управління туристичною галуззю, розроблення відповідних нормативно-правових актів, нагромадження на підприємствах туристичної галузі необхідних для здійснення структурних перетворень матеріальних і фінансових ресурсів, зміцнення існуючої матеріальної бази, створення умов для реалізації інвестиційних проектів. Крім того, під час виконання Державної Програми з розвитку туризму проводитиметься робота із залучення коштів іноземних і вітчизняних інвесторів для розвитку туристичної інфраструктури, задоволення потреб галузі у висококваліфікованих кадрах, нарощування обсягів надання туристичних послуг за рахунок розширення в'їзного та внутрішнього туризму, здійснення заходів державної підтримки рекламно-інформаційної діяльності, розроблення інноваційних проектів і проведення наукових досліджень з питань туризму. Стратегічна мета розвитку туризму в Україні полягає у створенні продукту, конкурентоспроможного на світовому ринку, здатного максимально задовольнити туристські потреби населення країни, забезпечити на цій основі комплексний розвиток територій та їх соціально-економічних інтересів при збереженні екологічної рівноваги та історико-культурної спадщини. Це стосується насамперед таких привабливих туристсько-рекреаційних зон, як Автономна Республіка Крим, Волинська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Херсонська, Черкаська, Чернівецька області, м. Київ, де туризм посідає чільне місце в розвитку економіки. В умовах занепаду промислових підприємств спостерігається інтенсивний процес відтоку робочої сили з традиційно провідних галузей економіки України (металургійної, машинобудівної, оборонної та ін.) у сферу надання послуг. Це закономірний процес розвитку світової економіки. Слід наголосити, що вартість створення одного робочого місця в сфері туризму в 20 разів менша, ніж у промисловості. Туризм не тільки прямо або побічно охоплює більшість галузей економіки, в тому числі промисловість, сільське господарство, транспорт, страхування, зв'язок, торгівлю, громадське харчування, житлово-комунальне господарство, сферу побутових послуг, культуру, спорт, а й стимулює їх розвиток. Отже, від функціонування туризму безпосередньо залежить життєдіяльність понад 40 галузей економіки і близько 10 — 15 % населення України. З метою реалізації державної політики в галузі туризму постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1992 р. № 616 було створено Державний комітет України по туризму (нині Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України). До сфери управління Держкомтуризму було передано 52 підприємства загальнодержавної власності. Державою було вжито заходів щодо розробки й рекламування на міжнародному ринку національного туристського продукту, підготовки досвідчених кадрів, створення та зміцнення нормативної бази туризму. Згідно з Указом Президента України «Про Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму» від 31 травня 2000 р. № 740/2000, Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України став правонаступником трьох державних комітетів, у тому числі Державного комітету України по туризму. Відповідно до статті 7 Закону України «Про туризм» Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 13 березня 1996 р. № 322 «Про Національну раду по туризму» і затвердив положення про неї. Основними завданнями Національної ради по туризму є: координація діяльності міністерств і відомств, Уряду Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, пов'язаної з реалізацією державної політики в галузі туризму як одного з пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки; розгляд пропозицій щодо перспектив і напрямів розвитку внутрішнього та міжнародного туризму, розроблення і запровадження системи управління галуззю туризму; розроблення заходів щодо захисту інтересів держави в галузі туризму. З метою підвищення ефективності туристської галузі України, поліпшення просування національного туристського продукту на світовому ринку, проведення широкомасштабної та комплексної реклами туристського потенціалу, залучення туристів до країни, підвищення іміджу й авторитету нашої держави в туристському співтоваристві, інтеграції нашої країни в європейську спільноту, розвитку національної економіки та культури, розбудови інфраструктури, визначення передового досвіду організації туристської діяльності розроблено заходи щодо розширення міжнародного туристського співробітництва. Серед них: удосконалення договірно-правової бази зовнішніх відносин, укладання угод міжурядового та міжвідомчого характеру про співробітництво в галузі туризму. Перевага віддається встановленню договірних відносин з країнами, що є перспективними туристськими ринками для України, вивченню та впровадженню практики створення нормативно-правової бази туризму, організаційних засад функціонування високорентабельної туристської індустрії країн розвиненого туризму, прогресивного досвіду державного регулювання та стимулювання галузі; активізація співпраці в складі численних спільних міжурядових комісій з питань економічного та науково-технічного співробітництва, особливо з країнами, з якими створено правову базу співробітництва, та вирішення поточних проблем двостороннього співробітництва, визначення шляхів збільшення обсягів туристських обмінів; впровадження дійового механізму взаємодії з міністерствами, відомствами, іншими органами виконавчої влади України, насамперед з Міністерством закордонних справ і Департаментом зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі Мінекономіки, а також обласними та міськими державними адміністраціями щодо оптимізації спільної діяльності з розвитку міжнародного співробітництва України в галузі туризму; використання організаційно-фінансових механізмів міжнародних і регіональних органів, поглиблення безпосереднього партнерства між туристськими підприємствами та організаціями, насамперед у межах членства України у ВТО та в складі її керівного органу — Виконавчої ради ВТО, Ради по туризму держав СНД, Організації Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), участь у діяльності світових і міжнародних структур усіх рівнів: Організації Об'єднаних Націй (ООН), Ради Європи, Європейського Союзу (ЄС); розвиток інформаційно-рекламної та виставкової діяльності, організація міжнародних і регіональних туристських салонів, ярмарків, бірж в Україні.

3.2. Іноземний досвід регулювання туристичної діяльності та його використання в Україні

Аналізуючи роль держави в організації й розвитку туристичної діяльності в різних кранах світу, можна виділити три типи моделей державної участі в регулюванні цієї важливої складової національної економіки. Перша модель припускає відсутність центральної державної туристичної адміністрації, всі питання вирішуються на місцях на засадах та принципах ринкової “самоорганізації”. Урядові органи використовують таку модель у тих випадках, коли туризм національній економіці взагалі не дуже потрібний, або коли суб’єкти туристичного ринку займають сильні позиції, тобто здатні вирішувати свої проблеми без державної участі. Подібна модель управління індустрією туризму прийнята в США після того, як в 1997 р. була ліквідована державна структура U.S. Travel and Tourism Administration (USTTA), що відповідала за розвиток туризму в країні. Друга модель передбачає наявність сильного й авторитетного центрального органу - міністерства, що контролює діяльність усіх підприємств туристичної галузі в країні. Для її реалізації потрібні відповідні умови, а саме: значні фінансові вкладення в туристичну індустрію: зокрема у рекламну й маркетингову діяльність, інвестування в туристичну інфраструктуру тощо. Подібна модель організації управління туристичною індустрією діє в Єгипті, Мексиці, Тунісі, Туреччині та інших країнах, для яких туризм є одним з основних джерел валютних надходжень у бюджет. Третя модель переважає в розвинених європейських державах. У країнах, де використовується така модель, питання розвитку туристичної діяльності в країні вирішуються в “надрах” певного багатогалузевого міністерства на рівні відповідного галузевого підрозділу. При цьому підрозділ цього міністерства, що відповідає за розвиток туризму в країні, здійснює свою діяльність у двох напрямах: вирішує або регламентує загальні питання державного регулювання (розробка нормативно-правової бази, координація діяльності регіональної представницької й виконавчої влади, міжнародна співпраця на міждержавному рівні, збирання й обробка статистичної інформації тощо) та спрямовує й координує маркетингову діяльність (участь у виставках і міжнародних об’єднаннях у туристичній сфері, управління туристичними представництвами своєї країни за кордоном тощо) [7, с. 95]. Така модель участі держави в розвитку індустрії туризму отримала умовну назву “європейської”. Слід зауважити, що центральна державна туристична адміністрація в розвинених європейських країнах працює в тісній взаємодії з місцевою владою й приватним бізнесом. Така схема роботи виявилася досить продуктивною виходячи зі знаходження, форм конструктивної співпраці й взаємодії адміністративних органів різних рівнів державного та регіонального управління, а також для залучення фінансових коштів приватного сектора з метою виконання відповідних державних завдань. Наслідком такої політики стала поява змішаних за формою власності (державно-приватних) інститутів у сфері регулювання туристичної діяльності [7, с. 95]. Варіанти реалізації третьої моделі управління туристичним сектором було розглянуто автором на прикладі чотирьох європейських країн: Франції, Іспанії, Великобританії та Італії, на частку яких, за даними Всесвітньої туристичної організації (ВТО) припадає близько 1/3 світових туристичних прибуттів [15, с. 5]. У Франції питання регулювання туризму стосуються компетенції Міністерства транспорту та суспільних робіт, у структурі якого функціонують Державний секретаріат з питань туризму та Управління туризму. Ці органи відповідають за управління та регулювання галузі, інвестування й міжнародні відносини у сфері туризму. Крім того, існує ще такі органи, що беруть участь в управлінні туризмом: Рада з туризму при Міністерстві транспорту та суспільних робіт, Французьке агентство туристичного інжинірингу, Національна наглядацька рада з туризму (маркетингові дослідження й статистика в туризмі), Національне агентство з питань відпускних подорожей (соціальний туризм), Національний комітет з процвітання Франції (питання екології й озеленення міст). На регіональному рівні діють представники центральної виконавчої влади, що вирішують питання розвитку туристичної сфери та підпорядковані безпосередньо префектам. Діяльність цих представників спрямована на координацію регіональних ініціатив. Просуванням образу Франції як туристичного центру на міжнародному ринку займається асоціація “Maison de la France”, що виникла в 1987 р. у результаті угоди про партнерство між місцевими адміністраціями, туристичними фірмами, готелями, адміністраціями об’єктів екскурсійного показу. На сьогодні асоціація нараховує близько 800 членів. У штаті асоціації “Maison de la France” більше 200 співробітників, 31 його представництво працює в 26 країнах світу. Керівний орган асоціації - рада директорів складається з 27 осіб (1/3 - чиновники з держапарату, а 2/3 - представники приватного бізнесу) [16]. Діяльність асоціації на 60% фінансується з держбюджету. В 2004 р. субвенція, що передбачена в Законі про державний бюджет Франції для “Maison de la France”, становить 29,3 млн євро. На 2005 р. ця сума повинна досягти 30,3 млн євро [17]. В 90-ті роки ХХ-го ст. просування французького туристичного продукту на закордонні ринки відбувалося дуже успішно. Фахівці підрахували, що кожен вкладений у просування франк приносив 100 франків надходжень. Пріоритетними ринками для Франції за обсягом і потенціалом були Японія, США, Німеччина та Великобританія, надходження від яких становили половину всіх надходжень країни від міжнародного туризму. Приклад “Maison de la France” яскраво засвідчує, як багаторазово можна збільшувати ефект від державних інвестицій, якщо їх уміло доповнювати інвестиціями приватного сектора. В Іспанії питання туризму координує Державний секретаріат з питань торгівлі, туризму та малого бізнесу, підпорядкаваний Міністерству економіки. Крім Держсекретаріату Міністерству підпорядковуються: Центральна дирекція з туризму (адміністративні питання, розробка загальних напрямів державної політики у сфері туризму); готельна мережа “Paradores” (83 готелі, розміщені в будинках, що становлять історичну цінність); два виставково-конгресних центри (в Мадриді й Малазі) та Іспанський інститут туризму - “Turespaca” [5]. Повноваження самого Міністерства економіки невеликі. Такі важливі функції, як ліцензування, сертифікація послуг, розробка стратегії розвитку туріндустрії вирішуються місцевою владою. З метою координації їх діяльності в країні створена Рада з розвитку туризму, до складу якої входять представники державних органів влади всіх рівнів та представники приватного бізнесу. Україні слід перейняти в майбутньому досвід співробітництва Ради з розвитку туризму із представниками приватного сектора, що здійснюється через впровадження в організацію й облік висунутих останніми ініціатив, особливо з питань просування специфічних та екологічних туристичних продуктів. Іспанський інститут туризму “Turespaca” займається залученням іноземних туристів, здійснюючи рекламну діяльність та прорсування іспанських курортів за кордоном. “Turespaca” має широку мережу інформаційних офісів в Іспанії та 29 представництв у 21 країні світу. Інститут повністю фінансується з держбюджету [17]. Як результат, Іспанія посідає перше місце у світі за обсягом річного бюджету для проведення політики просування національного туристичного продукту за кордоном, 70% якого надається урядом країни. У Великобританії очолює сферу туризму Міністерство культури, засобів масової інформації та спорту, якому підпорядковується орган, що безпосередньо координує діяльність у галузі туризму - “VisitBritain”. Він займається залученням іноземних, розвитком внутрішнього туризму, а також консультує уряд й інші державні установи з питань туризму. “VisitBritain” - поряд із традиційною діяльністю на іноземних ринках (поширення інформації туристичного змісту, реклама, участь у виставках) надає платні консалтингові послуги, організовує виставки та семінари, здійснює різні проекти за участю іноземного капіталу, видає та реалізовує путівники, відеофільми та іншу рекламно-інформаційну продукцію. Правління “VisitBritain” призначається Міністерством культури, засобами масової інформації та спорту й складається з голови та 5 членів, а також голів “Wales Tourist Board”, “VisitScotland” та “England Marketing Advisory Board”, регіональних структур, схожих за своїми функціями з “VisitBritain”. На фінансування діяльності організації в 2004-2005 рр. державою має бути асигновано 35,5 млн фунтів, неурядове фінансування становитиме приблизно 17 млн фунтів [18]. Важливим чинником у процесі реалізації державної туристичної політики є запозичення Україною досвіду “VisitBritain” з ефективного застосовування сучасних інформаційних технологій та маркетингових компаній. Успіх проектів “VisitBritain” реалізованих в 2004 р. (“The City Breaks”, “Touring and Good Living”) позначився на зростанні прибутку від в’їзного туризму (12,3 млрд фунтів). Розробивши власний обновлений сайт www.visitbritain.com на 19 мовах для 36 країн світу, “VisitBritain” продовжує адаптувати його для нових туристичних ринків світу. В 2005 р. в Чехії, Угорщині, Таїланді, Малайзії та Греції відкриються локальні версії сайту на мовах даних країн[19]. В Італії Департамент з туризму входить до складу Міністерства виробничої діяльності. Основні його функції зводяться до координації діяльності регіональних турадміністрацій, розробки нормативно-правових документів загальнонаціонального характеру, досліджень та обробки статистичних даних, а також міжнародної діяльності (міжурядові угоди, взаємовідносини з міжнародними організаціями та ЄС)[20]. Повноваження місцевих туристичних адміністрацій в Італії на тепер також значно розширені. Вони відають всіма питаннями ліцензування туристичної діяльності на своїй території, здійснюють класифікацію готелів, мають право просувати й рекламувати свої регіони всередині країни та за кордоном (рекламні заходи, участь у виставках тощо). Але основна роль у представленні Італії на міжнародному туристичному ринку належить Національному управлінню з туризму (Ente Nazionale Italiano per il Turismo - ENIT), основними функціями якого є рекламно-інформаційна робота, маркетингові дослідження, координація міжнародної діяльності місцевих турадміністрацій. ENIT підпорядковується Департаменту з туризму й повністю фінансується з держбюджету. У штаті ENIT 200 осіб, у тому числі співробітники 20 представництв у 16 країнах[17;21]. За масштабами міжнародного туризму та формою організації туристичної галузі для України найбільш прийнятна саме третя модель управління. Однак для ефективного функціонування цієї моделі доцільно отримати необхідне державне фінансування для участі країни у формуванні й просуванні національного турпродукту, здійснення маркетингових досліджень, рекламно-інформаційної діяльності, організації та проведення міжнародних туристичних виставок, конференцій, семінарів. Поряд з національними програмами регіонального розвитку велику роль в останні роки відіграє політика територіального регулювання на наднаціональному рівні, що особливо актуально для країн ЄС. Основними структурами, що координують цю політику, є: Комітет з регіональної політики при Раді міністрів ЄС та Європейський фонд регіонального розвитку, що діє в межах бюджету ЄС. Але ЄС, активно координуючи туристичну діяльність, не втручається в політику кожної з країн-учасниць, адаптовану до відповідних специфічних умов, що важливо для України, яка мусить віднайти саме своє місце в європейській спільноті. Особливістю європейської регіональної політики є орієнтація на пріоритетну роль у вирішенні питань економічного розвитку окремих регіонів перед національними державами[2, с. 85]. У контексті для України варто використовувати досвід європейських країн, де діють правила розвитку міст і районів, відповідно до яких змінюються та розвиваються методи використання землі. Державний контроль спрямований на захист ландшафтів та унікальних куточків природи, запобіганню спекуляції землею. Контроль за використанням землі супроводжується регулюванням будівництва та полягає в архітектурному нагляді. У більшості країн прийняті закони, що захищають історико-архітектурні пам’ятники. Варто відмітити що державні дотації для суб’єктів туристичної діяльності в країнах ЄС проявляються в різних формах. Серед основних видів державних інвестицій можна виділити: зниження ціни інвестиції в туристичні проекти, що включає позики за вигідними процентними ставками (уряд відшкодовує різницю між фіксованою процентною ставкою й ринкової), продаж, оренду землі або інфраструктури за ціною нижче ринкової, податкові пільги. Для цього (такий досвід Україні слід обов’язково запозичити) уряд гарантує надання позики або репатріацію капіталу та прибутку, стежить за тим, щоб вищеперераховані види заохочень були використані за призначенням та проекти відповідали цілям, на які були виділені кошти. Лідером міжнародного туризму є Всесвітня туристична організація (ВТО). ВТО - провідна міжнародна організація у сфері туризму, діє як глобальний форум для обговорення питань туристичної політики та є найважливішим джерелом практичної інформації з проблематики туризму. У ВТО входять 144 країни, 7 територій, а також понад 350 асоційованих членів, які представляють місцеві органи влади, туристичні асоціації й приватні компанії, зокрема авіакомпанії, готельні мережі та туроператори. Організація в основному фінансується із внесків своїх членів [15]. У 1997 р. Україна стала дійсним членом ВТО, а з 1999 р. членом Виконавчої ради ВТО. У 2001 р. статус члена Ділової ради ВТО отримав Київ; раніше його мали лише такі туристичні центри, як Париж, Мадрид і Москва [14]. Підсумовуючи, автор відзначає, що саморегуляція ринку туризму є необхідною умовою для його функціонування. У взаємодії “державне регулювання - ринок” первинною ланкою є ринок, а державне регулювання стає інструментом, що забезпечує загальні умови його існування, вирівнює стартові умови його суб’єктів та усуває, по можливості, негативні прояви ринкової стихії. Розробка конкретних пропозицій з удосконалення податкової політики, пропозиції щодо спрощення обчислювальної бази оподатковування, диференціації принципів оподатковування за видами туризму, сприятиме зниженню податкового тиску на туристичні фірми, прискорить розвиток міжнародного туризму в Україні. Розмір державних інвестицій у туризм залежить від важливості зазначеного сектора для економіки країни, а вкладення міжнародних фінансових інститутів - від гарантій, що надаються урядом конкретних країн по кредитах, від репутації самої країни на міжнародному туристичному ринку та від грамотності бізнес-планів, складених урядом країни для одержання фінансових ресурсів. Нестабільність політичної та економічної ситуації в Україні, ризикованість довгострокових вкладень визначають пасивний характер інвестиційної діяльності як приватного, так і акціонерного капіталу. Назріла необхідність створення нового механізму стимулювання інвестицій у розвиток туризму через активізацію системи кредитування інвестиційного процесу. В Україні бюджетні асигнування в туризм є нестабільними й негарантованими. Бюджетне фінансування цільових програм не виконується. Орієнтація об’єктів сфери туризму на бюджетне фінансування не видається реальною через його обмеження або відсутність. Тому в сучасних умовах держава покликана виконувати свою регулюючу та стимулюючу функцію через механізми непрямої підтримки.

Висновки

Перелік використаної літератури та джерел

Александрова А.Ю. Международный туризм: Учебное пособие для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2001.
Бюллетень туристской информации. – 1992. - № 1. – С.17.Венгеров В.Ю. Основные направления совершенствования государственного регулирования въездного туризма в России: Дис. ... канд. экон. наук: 08.00.05, 08.00.14. - М., 2003. - 152 с.
Гаагская декларация по туризму // Уваров В.Д., Борисов К.Г. Международные туристские организации: Справочник. – М.: Международные отношения, 1990. – С.231.
Гаагская декларация по туризму // Туризм в Україні: Збірник нормативно-правових актів: В 5 т. – Ужгород: ІВА, 2000. - Т.5.
Гезгала Я. Туризм в народном хозяйстве. – М.: Прогресс, 1974. – С.10.
Глобальный этический кодекс туризма // Туризм в Україні: Збірник нормативно-правових актів: В 5 т.– Ужгород: ІВА, 2000. - Т.5.
Жукова М.А. Управление индустрией туризма в современных условиях: Дис. ... д-ра экон. наук: 08.00.05. - М, 2003. - 354 с.
Квартальнов В.А. Туризм. – М.: Финансы и статистика, 2000. – 320 с.
Кривошеев В.М., Фадеев Б.Г. Туризм в СССР // БСЭ. – 3-е изд. – М., 1988. – Т.26. – С.333-334.
Менеджмент туризма. Туризм как вид деятельности: Учебник. – М.: Финансы и статистика, 2001. – 288 с.
Олдак П.Г. Индустрия туризма – одно из ведущих направлений развития современной экономики // Проблемы развития индустрии туризма. – Новосибирск, 1970. ― 255 c.
Про внесення змін до Закону України “Про туризм”: Закон України №1282-IV від 18.11.2003р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - №31. - Ст.241.
www.world-tourism.org
www.ukrcognita.com.ua
WTO World tourism barometer. - Madrid, 2004. - Volume 2, №1. - 23 s.
www.tourisme.gouv
www.mcx.es/turismo/default
www3.visitbritain.com
www.tourua.com
www.minindustria.org
WWW.press.enit.org

Правовое регулювання туристичної діяльності в Україні