Правозастосування
2
Зміст
Вступ…………………………………………………………………
РОЗДІЛ І Правозастосування, як особлива форма реалізації права..…...5
1.1 Поняття та ознаки правозастосування………………………….……
1.2 Особливості стадії правозастосування……………………………….
РОЗДІЛ ІІ Загальна характеристика суб’єктів правозастосування…….18
2.1 Суб’єкти, як учасники правого відношення , що володіють взаємними правами та обов’язками…………………………………………………
2.2. Суб'єкти правозастосування у сфері державного захисту осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, їх права, обов'язки та відповідальність……………………………………
РОЗДІЛ ІІІ Правозастосування як основний напрямок впливу судової практики на національну правову систему………………………………...28
Висновки…………………………………………………………
Список використаних джерел………………………………………..…………37
Вступ
Сучасний стан розвитку юридичної науки та правозастосовної практики дозволив сформулювати гіпотезу дослідження, яка полягає в тому, що в разі вирішення проблеми удосконалення правозастосування в судовому адміністративному процесі України, покращиться захист прав людини, який можна розглядати як систему, основним системоутворюючим принципом якої є верховенство права. Означений принцип розкривається через верховенство фундаментальних прав людини та ідею справедливості.
Актуальність теми. Становлення і розвиток демократичної, соціальної, правової держави і громадянського суспільства в Україні, входження її до міжнародного економічного і правового простору, неможливе без удосконалення правозастосовчої діяльності відповідних державних органів, які мають бути тими ефективними правовими інституціями, діяльність яких направлена на вирішення соціально-правових завдань у державі.
На сучасному етапі дослідження питань механізму правореалізації та правозастосовчого процесу знаходять розвиток у працях таких вітчизняних дослідників в галузі теорії держави і права, як Д.О. Бочарова, Ю.Л. Власова, О.В. Зайчука, О.Л. Копиленка, М.С. Кельмана, М.І. Козюбри, С.Л. Лисенкова, Л.О. Макаренко, Н.М. Оніщенко, О.В. Пунько, П.М. Рабіновича, М.Б. Рісного, О.Ф. Скакун, Т.І. Тарахонич, О.І. Ющика та ін. Поряд з цим, використано методологічний потенціал праць російських правознавців, а саме: Є.А. Боліканової, В.І. Гоймана, О.А. Іванова, В.В. Єршова, В.М. Карташова, М.К. Малікова, М.М. Марченка, Ю.О. Тихомирова та ін., які аналізували проблеми реалізації та дії нормативно-правових актів, питання законності правозастосовчих актів, та інші теоретичні та практичні аспекти застосування права.
Об’єктом дослідження є сфера реалізації права в аспекті правозастосування.
Предметом дослідження є теоретико-правові та прикладні засади правозастосування в процесі реалізації права.
Метою курсової роботи є комплексне вивчення і аналіз проблем реалізації права, обґрунтування місця і ролі правозастосування у цьому процесі. Для досягнення поставленої мети вирішувалися наступні завдання:
дослідити правореалізацію як реальне, практичне перетворення у життя формально-визначених правових приписів, спрямованих на досягнення цілей, які закріплені у нормі права;
проаналізувати норму права як основу механізму реалізації права;
розкрити особливості впровадження норм права у життя шляхом аналізу категорій «дія права» і «реалізація права»;
уточнити основні форми реалізації права, зокрема, у правовідносинах і поза ними, за участю державних органів та без їх участі;
визначити особливий характер правозастосування в процесі реалізації права, що містить у собі різні його форми;
здійснити аналіз поняття, стадій та змісту правозастосовчого процесу;
на підставі аналізу чинного законодавства, уточнити сутність та зміст окремих термінів, що є складовими теорії правозастосування;
з’ясувати особливості окремих видів «нетипових правозастосовчих ситуацій», що виникають в процесі реалізації права;
охарактеризувати категорію «правозастосовчий суб’єкт» та її взаємозв’язок з категорією правова культура, що є суб’єктивним фактором процесу застосування права.
РОЗДІЛ І Правозастосування, як особлива форма реалізації права.
1.1 Поняття та ознаки правозастосування.
Правозастосування - це здійснювана в процедурно-процесуальному порядку владна-організуюча діяльність компетентних державних органів і посадових осіб, яка полягає в індивідуалізації юридичних норм стосовно конкретних суб'єктів і конкретних життєвих випадків в акті застосування норм права.
Якщо сказати спрощено, то застосування правових норм - це ухвалення на основі норм права рішень у конкретних справах. З погляду формальної логіки це процес, який полягає у підведенні конкретного життєвого випадку під загальну правову норму, а також ухвалення на цій основі спеціального акта - акта застосування норм права [29].
Якщо додержання, виконання і використання пов'язані з діями громадян, громадських організацій, комерційних об'єднань (корпорацій), то застосування норм права здійснюється державними органами і посадовими особами, і тільки у певних ситуаціях - громадськими організаціями. Громадяни не можуть бути суб'єктами застосування норм права. У разі, якщо державний орган передає частину своїх повноважень окремим фізичним особам, то в процесі реалізації норм права вони виступають не як фізичні особи, а як представники цього державного органу .
Застосування норм права має місце там, де адресати правових норм не можуть реалізувати свої, передбачені законом права і обов'язки без посередництва компетентних органів. Можна сказати, що на певному етапі правозастосування підключається до способів безпосередньої реалізації - додержання, виконання, використання [29].
За загальним правилом (особливо в країнах, що належать до романо-германського типу правових систем) основною формою реалізації права суддями та іншими посадовими особами держави вважається застосування правових норм, що містяться в законах і підзаконних нормативних актах.
В яких випадках виникає необхідність у застосуванні норм права ?
1. Коли передбачені юридичними нормами права і обов'язки виникають лише після ухвалення владного рішення державного органу про наділення одних учасників правовідносин суб'єктивними юридичними правами і покладення на інших суб'єктивних юридичних обов'язків (наказ про зачислення абітурієнта до вузу).
2. Коли є спір про право (у майнових відносинах, при оподатковуванні) і сторони самі не можуть виробити узгоджене рішення про наявність або міру суб'єктивних прав і юридичних
обов'язків (поділ майна між подружжям, вирішення спорів між учасниками цивільного договору).
3. У разі правопорушень, тобто коли не виконуються обов'язки, існують перешкоди для здійснення права і необхідно вдатися до примусових заходів (наприклад, стягнення штрафу, конфіскація майна).
4. У разі необхідності офіційного встановлення наявності чи відсутності юридичних фактів або конкретних документів (установлення факту батьківства, смерті, розірвання шлюбу).
5. У разі здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави і органів місцевого самоврядування - вирішення кадрових питань (зачислення до штату, підвищення в посаді), організація або ліквідація структурних ланок органу держави, виділення фінансів, приміщень тощо.
6. При здійсненні державним органом, організацією, установою яких-небудь дій на користь конкретного громадянина або іншої особи (нагородження, присвоєння звань, почесних посад, виплата пенсії, здавання внайми жилого приміщення).
7. При вирішенні питань, про статуси об'єднань (реєстрація уповноваженим органом громадських, некомерційних і комерційних корпорацій);
8. При вирішенні організаційних питань (наприклад, постанова Верховної Ради України про порядок висвітлення роботи сесії та ін.) тощо.
Згрупувавши всі випадки застосування норм права, можна дійти висновку, що правозастосування полягає у:
— наділенні одних учасників правовідносин суб'єктивними юридичними правами і покладенні на інших суб'єктивних юридичних обов'язків;
— вирішенні спору про право - про наявність або міру суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків;
— визначенні міри юридичної відповідальності правопорушника. [29].
Ознаки застосування норм права.
1. Має владний характер, тому що це діяльність компетентного органу або посадової особи, і лише в рамках наданих йому (їй) повноважень. Серед органів, що застосовують норми права, можна виділити органи юрисдикції - суди (загальні, арбітражні
тощо), адміністративні комісії та ін. Наприклад, лише в судовому порядку можливо безперечне списання (стягнення) коштів з рахунків юридичних осіб і фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності.
2. Має індивідуалізований, персоніфікований характер, тому що являє собою вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації на основі норм права. Полягає в "прикладенні" норм права до конкретної особи (персони), конкретних обставин.
3. Має процедурно-процесуальний характер, тому що являє собою офіційний порядок дій, складається з низки стадій.
4. Має творчий, інтелектуальний характер, тому що це завжди інтелектуальна діяльність. Для застосування норм права необхідно свідомо проводити низку дій.
5. Здійснюється на основі норм права.
6. Має юридична оформлений характер - завершується ухваленням спеціального акта (у більшості випадків письмового), який називається актом застосування норм права або правоза-стосовним актом.
7. У своїй результативній частині (правозастосовний акт) завжди відіграє роль юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретні правовідносини (наприклад, вступ до шлюбу, розлучення подружжя, усиновлення дитини) [29].
1.2 Особливості cтадії правозастосування.
Сукупність дій посадової особи або державного органу, спрямовані на розв'язання певного завдання правозастосування, є стадією правозастосовчого процесу. Кожна стадія, яка є відносно відокремленим ланцюгом, частиною право-застосовчої діяльності, тісно зв'язана з наступними стадіями. Лише послідовне і правильне здійснення кожної стадії забезпечує успіх застосування норм права в цілому. Процес застосування норм права є системою послідовних, однорідних стадій правозастосування. Хоча на практиці окремі дії, що відбуваються в процесі правозастосування, є досить близькими і взаємно зумовлюють одна одну, проте теорія виділяє їх в окремі стадії. Основні стадії виражають логіку застосування норм права, тобто ті вузлові моменти, які відображають її соціально-юридичні функції та її творчий зміст.
У сучасних умовах реформування чинного законодавства слід починати з удосконалення процесу застосування норм права. Закон є ефективним, коли він діє, а в дію закон приводить суб'єкт правозастосовування. Якщо суб'єкти правозасто-совування діють не за власними інтересами, а приймають рішення на підставі закону, то можна говорити про режим законності, про те, що в державі існують надійні гарантії прав та свобод громадян. Не можна розглядати право лише як засіб примусу і звертати увагу тільки на його охоронну функцію, тому що право є результатом суспільних відносин, і більшість відносин, які впорядковуються правом, є позитивні. Аналогічно застосування норм права не можна розглядати тільки через притягнення правопорушника до відповідальності. В основному застосування норм права - це правомірна, організаційна діяльність, яка є однією з форм життя права. Вона має підпорядковуватися певним загальним вимогам і здійснюватися за певною схемою. Тобто суб'єкт правозастосування має пройти всі стадії правозастосовчого процесу для того, щоб прийняти законне, доцільне, обгрунтоване й ефективне рішення по справі. Правозастосовча діяльність має юридично значущий характер, оскільки відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок такої діяльності, мають форму взаємних юридичних прав і обов'язків певних суб'єктів.
Науковці виділяють різну кількість стадій правозастосування. B.C. Нерсесянц виділяє три стадії застосування норм права: 1) встановлення фактичних обставин справи; 2) юридична кваліфікація фактичних обставин справи; 3) прийняття рішення у справі. Він вважає, що всі дії суб'єкта правозастосування на всіх стадіях - це передбачені нормами права юридично значущі дії для визначення юридичного значення відповідних фактичних обставин справи і прийняття юридичного рішення [16]. Тому фактичні й юридичні аспекти застосування норм права і справи, яка вирішується тісно взаємозв'язані на всіх стадіях правозастосування. Юридичне завжди має бути обгрунтовано фактичним, а фактичне - встановлено в його юридичній значущості.
Застосування норм права - це певний процес, який має здійснюватися в жорстко регламентованих нормами права межах. Правозастосування - складна, послідовна діяльність, яка відбувається в декілька етапів, стадій і регламентується процедурними нормами (кримінально-процесуальними, цивільно-процесуальними, адміністративно-процесуальними та ін.), які встановлюють повний порядок правозастосування і забезпечують її логічну завершеність.
В.М. Сирих виділяє п'ять стадій правозастосовчої діяльності [26]. Початок правозастосовчого процесу пов'язується з отриманням інформації про обставини справи, вирішення якої потребує прийняття спеціального правозастосовчого акту. Джерелом такої інформації можуть бути і найчастіше є заяви громадян, звернення організацій, інших зацікавлених осіб. Можуть застосовуватися й інші джерела: публікації в ЗМІ, анонімні повідомлення.
Достовірність більшої частини таких джерел потребує перевірки, тому початкова стадія - це встановлення обставин, наявність яких дозволяє порушити юридичну справу. На цій стадії проводиться лише попередня перевірка викладених у заяві чи іншому джерелі фактів. З метою спрощення перевірки фактів у деяких випадках потрібна наявність не лише заяв, звернень, а й документів, які підтверджують реальність обставин, повідомлених заявником. Якщо суб'єкт правозасто-сування визначає, що викладені в заяві або іншому джерелі факти є достовірними і можуть бути покладені в основу правозастосовчого акту, то порушується юридична справа [20]. За інших обставин він приймає мотивоване рішення про відмову в прийомі заяви, про що повідомляє заявника, а також інших зацікавлених осіб. На етапі збирання і оцінки фактичних обставин суб'єкт правозастосовування повинен переконатися в тому, що відбулося насправді, яким був розвиток подій і до яких результатів вони призвели, що є дійсною причиною результатів, що настали. Коло фактичних обставин, які підлягають перевірці, визначається специфікою юридичної справи і врешті визначається змістом норми, яка буде застосовуватися у відповідній справі. Оскільки суб'єкт правозастосовування не спостерігає безпосередньо за явищами, які відбуваються, тому процес їх вивчення відбувається за допомогою доказів - показань свідків, письмових документів, висновків експертів, надання речових доказів і т. ін.
У процесі застосування норм права суб'єкт правозастосовування має вирішити одночасно декілька завдань: зібрати факти, встановити норми права, необхідні для вирішення справи, здійснити кваліфікацію. Поділ правозастосовчої діяльності на стадії доцільний з огляду на пізнавальну мету: щоб детальніше вивчити явище, потрібно його спочатку розділити на складові і вивчити їх окремо. В процесі застосування норм права спостерігається діалектичне поєднання аналітичної і синтетичної функції пізнання. Подвійна спрямованість процесів аналізу і синтезу інформації виявляється під час пізнавально-оціночної діяльності [32]. Суб'єкт застосування норм права здійснює перехід від конкретних фактичних обставин до абстрактних юридичних норм, а потім навпаки: застосовуючи абстрактну правову норму, - до конкретної життєвої обставини.
Для того, щоб з'ясувати питання щодо стадій процесу право- застосовування, потрібно враховувати, що конкретні правозастосовчі процеси відрізняються один від одного як за складом учасників, так і за організаційно-правовими формами і способами здійснення. В одних випадках застосування норм права - це дія посадової особи, яка має нескладний характер і не потребує особливої процедури для з'ясування життєвої ситуації та її юридичного вирішення, а в інших випадках правозастосування є складним комплексом право - реалізуючих дій і актів різних його учасників, де владні й організаційні дії і акти посадових осіб органів держави визначають його виникнення, хід і завершення. Ці дії базуються на нормативно-правових приписах і забезпечуються в формі відповідних актів - документів. Правова форма впорядковує дії суб'єктів правозастосування, надає цим діям юридичну визначеність і забезпечує сувору послідовність їх здійснення. Складна й динамічна структура багатьох правозастосовчих процесів обумовлюється колом причин, у тому числі необхідністю участі в їх здійсненні декількох державних органів, що забезпечує найбільш повне і об'єктивне з'ясування обставин справи і винесення правомірного рішення у цій справі.
Відсутність чітких методологічних позицій при з'ясуванні поняття, сутності й призначення стадій правозастосовчого процесу призводить до того, що в основу його поділу покладаються різні критерії, ознаки чи взагалі ці ознаки залишаються не з'ясованими. Це обумовлено недостатньою теоретичною базою управлінських аспектів правозастосовчого процесу. Більшість авторів, особливо російських, звертають увагу на управлінський аспект правозастосування. В своїх працях В.А. Юсупов порівнює стадії правозастосування з стадіями управлінської діяльності. Якщо стадіями правозастосування є: 1) встановлення фактичних обставин справи; 2) юридичний аналіз фактичних обставин справи; 3) вирішення справи, то стадіями управління є: 1) збирання інформації; 2) оцінка інформації; 3) підготовка і прийняття управлінського рішення.
Вказані стадії являють собою логічну структуру юридичних, організаційних (управлінських), інформаційних (пізнавальних) компонентів правозастосування, тому що в реальному житті правозастосування і управління його здійсненням виступає як безперервний процес пізнання фактичної і юридичної основ справи, в ході якого спостерігається звернення то до фактів, то до юридичних норм [3]. Групи однорідних дій щодо аналізу інформації про фактичні обставини і приписи закону й утворюють по їх завершенні відповідні стадії. Кожна з них залежно від мети вивчення може бути розділена на менші стадії чи етапи діяльності, і навпаки, декілька стадій можуть бути об'єднані в одну [14].
Це доводить те, що як окремі стадії процесу правозастосування, так і процес правозастосування в цілому можливо логічно "розгорнути" чи "згорнути" на підставі відповідних ознак, утворюючи мікро- і макроінформаційні моделі. Для теоретичних досліджень механізму правозастосування ця обставина відіграє важливе значення, оскільки, використовуючи діалектичний метод переходу від абстрактного до конкретного і, навпаки, від конкретного до абстрактного через загальні ознаки і властивості, які характерні для окремих стадій правозастосування, процесу правозастосування в цілому, а також сукупності однотипних процесів, можна більш адекватно дослідити не тільки абстрактну (логічну), а й предметно-змістовну їх структуру, а також з'ясувати закономірності їх розвитку і завершення.
Застосування норм права - це процес, який включає стадію пізнання певних фактів, які мали місце в дійсності. Основою вказаного процесу є вимога закону про всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи. Це нормативний вияв принципу об'єктивної істини, відповідно до якого будується вся процедура доказування [108].
Стадії процесу правозастосування - це щаблі пізнання істини, які напрацьовані наукою і практикою. В побудові правозастосовчого процесу, послідовності його стадій закладена реальна гарантія з'ясування істини.
Пізнання в процесі правозастосування має і свої особливості. Воно тісно пов'язано з процесом доказування, юридичний аспект якого виступає як регламентована нормами права діяльність щодо збирання, аналізу й оцінки доказів з метою правильного вирішення справи. Достовірність і обгрунтованість доказів закон пов'язує з порядком їх виявлення, вивчення і формою закріплення. Пізнання і доказування в юрисдикційному правозастосовчому процесі мають реконструктивний і ретроспективний характер. При цьому пізнання поглиблюється від зовнішніх форм виявлення діяння до внутрішніх, інтелектуально-вольових механізмів його здійснення. Пізнання і доказування мають складний характер у правозастосовчому процесі, який виявляється у визначеному, впорядкованому законом співвідношенні руху його змісту і форми, тобто гносеологічних і юридичних аспектах діяльності.
Правозастосування - це управлінська, процесуальна діяльність. їй, а також її стадіям, незважаючи на їх різнорідність і різну масштабність, властиві три структурно-часових компоненти. Першим компонентом є вихідний початок, тобто їх інформаційні та матеріальні посилання: наявність нормативно-правових приписів, що встановлюють обов'язковість здійснення діяльності відповідного виду, її мета, завдання і засоби її досягнення, рішення; наявність спеціальних субєктів, які здійснюють цю діяльність; наявність приводів і підстав для здійснення цієї діяльності - соціального факту, конкретної життєвої ситуації, що має юридичне значення і підлягає вирішенню. Другим компонентом є хід здійснення, тобто динамічна фаза правозастосування і управління його здійсненням, що являє собою реалізацію відповідними державними органами покладених на них обов'язків завдяки використанню ними правових, організаційних, управлінських, інформаційних, науково-технічних та інших форм, методів і засобів пізнання, оцінки і правильного юридичного вирішення ситуації, прийняття законного і обгрунтованого рішення; застосування в необхідних випадках заходів державного примусу. Третій компонент - результат здійснення. Він відображає і фіксує завершення тієї чи іншої стадії або процесу в цілому, що об'єктивується у винесеному акті застосування норм права. Виділення в правозастосуванні вказаних структурно-часових компонентів дає можливість підтвердити думку про двохступеневу структуру управлінського процесу будь-якого рівня. Вихідним початком цього процесу є нормативні юридичні акти, а другий рівень - оперативна управлінська діяльність.
Специфічною особливістю вказаної структури є те, що нормативно-правові приписи як відповідні інформаційні моделі здійснення правозастосування, саме правозастосування, як організаційно-владна діяльність компетентних державних органів і посадових осіб, інформація про фактичні обставини справи розглядаються в їх органічній єдності та взаємодії.
Після встановлення фактичної основи правозастосування, яка являє собою визначенні життєві факти, обставини справи, суб'єкт правозастосовування повинен дати їм юридичну кваліфікацію[7]. Остання є другою стадією процесу правозастосування. Юридична кваліфікація складається з чотирьох основних процесів: 1) вибір юридичної норми, яка підлягає застосуванню; 2) перевірка юридичної дії норми; 3) перевірка правильності тексту норми; 4) з'ясування змісту нормативного припису. В цьому не можна погодитися з П.Є. Недбайлом, який вважав, що фактично процес правозастосування починається зі встановлення фактів, що потребують правового вирішення, а логічно він починається з обрання норми, відповідно до якої кваліфікуються факти, тобто процес правозастосування починається від норми - до життєвих фактів[15]. Хоча перша і друга стадії правозасто-совчого процесу взаємопов'язані, вихідні, але все ж таки це різні стадії, які відбуваються в різних площинах. Ці дві стадії здійснюють підготовку для правильного і точного вирішення юридичної справи, тобто мають підготовчий характер. Якщо С.С. Алексеев вважає, що при застосуванні права необхідно вибрати саме ту норму, котра підлягає застосуванню щодо конкретного життєвого випадку, то В.В. Лазарев зазначає, що на цьому етапі необхідно визначити всі ті норми, якими потрібно буде керуватися у правозастосовчому процесі, а також віднайти і перевірити акти тлумачення, які мають юридичне значення [2]. Слід звернути увагу на те, що на другій стадії процесу правозастосування об'єктом пізнання є самі юридичні норми.
Р.Ф. Васильєв зазначає, що юридична кваліфікація наближається до останньої стадії процесу правозастосування: прийняттю рішення і виданню акту, що закріплює це рішення. Не можна погодитися з таким твердженням, адже, по-перше, юридична кваліфікація може розділятися на попередню, коли здійснюється лише підбір і підлаштування фактів до норми, і навпаки, норми до фактів; і остаточну юридичну кваліфікацію, яка виражається, по-перше, у визначенні галузі права, норми якої регламентують конкретний випадок, по-друге, у визначенні загальної юридичної конструкції правовідносин, наслідком чого буде встановлення виду галузевого інституту, який охоплює даний випадок, по-третє, у визначенні точної норми, яка поширюється на даний випадок [5].
На думку Р.Ф. Васильєва, правозастосовча діяльність поділяється на два основних етапи: юридичну кваліфікацію спірного правовідношення і вирішення справи. Однак таке тлумачення проблеми дещо спрощує її, не визначає підстав виникнення, ігнорує потребу забезпечення реалізації прийнятого рішення. Автор вважає, що для кращого результату процесу застосування норм права потрібно поділити стадію правової кваліфікації на дрібні етапи. На його думку спочатку відбувається впорядкування встановлених фактичних даних і виділення з них юридично значущих ознак, потім виявляються всі можливі конструкції, які відповідають фактичному матеріалу, виявляються суміжні склади, здійснюється вибір одного складу, ознаки якого відповідають вчиненому. Погодитися з такою точкою зору досить важко, оскільки при цьому поєднуються перша і друга стадії правозастосування і визначається вона як юридична кваліфікація. Головним у правовій кваліфікації є знаходження точної юридичної конструкції для правовідносин, які розглядаються, а потім знаходження конкретної нормихи [12].
Досліджуючи стадії правозастосовчого процесу, ми дійшли висновку щодо виокремлення наступних трьох стадій: по-перше, встановлення фактичного складу; по-друге, юридична кваліфікація; по-третє, вирішення юридичної справи. Особливої уваги заслуговує саме третя стадія правозастосовчого процесу. З точки зору формальної логіки, вирішення юридичної справи будується згідно із силогізмом, в якому роль малої посилки відіграють обставини справи, а роль великої посилки - юридична норма, підсумком є вирішення юридичної справи. Тобто вирішення юридичної справи являє собою висновок, в якому конкретні факти підлаштовуються під норму права. Таким чином рішення об'єднує дві попередні стадії процесу застосування норм права. Прийняття рішення - це не тільки формально-логічний процес, а й творчий, тому що суб'єкт застосування норм права поширює загальні правила поведінки на конкретні життєві обставини. Саме на цьому етапі слід уникати свавілля суб'єктів застосування норм права, тому що творчий характер цієї стадії не означає свавільне, безконтрольне вирішення юридичної справи. Це рішення, яке приймається на підставі й задля виконання принципу законності. Характеризуючи заключну стадію застосування норм права, не можна обійти увагою таку ознаку цієї стадії, як державно-владний характер, «тобто рішення - це не тільки логічний висновок, а й веління, державно-владний припис, що відображає авторитет і силу держави»" [7].
Застосування норм права і управління його здійсненням виступають як безперервний процес пізнання фактичної і юридичної основи справи, причому, відбувається послідовне звернення то до фактів, то до юридичних норм. Використовуючи діалектичний метод переходу від абстрактного до конкретного і навпаки, через загальні ознаки і властивості стадій застосування норм права і процесу правозастосування взагалі можливо більш адекватно дослідити не тільки логічну, а й предметно-змістовну структуру, а також виявити закономірності їх розвитку і завершення. Враховуючи, що в нашому дослідженні ми акцентуємо увагу на управлінському аспект правозастосування, цеп процес, як і процес управління, базуються на циклічному характері його функцій, рішень і мети. Причому цикл передбачає мету найближчу і кінцеву, кожне рішення спирається на попереднє і є, в свою чергу, передумовою для наступного. Хоча весь цикл спрямований на досягнення загальної мети, проте час забезпечується змінюваність проміжних цілей і наступність у їх досягненні.
РОЗДІЛ ІІ Загальна характеристика суб’єктів правозастосування.
2.1 Суб’єкти, як учасники правовідносин , що володіють взаємними правами та обов’язками.
