Предмет політичної економіїі та її призначення

МІНСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ 
 

Кафедра теоретичної і прикладної економіки 

Курсова робота

на  тему:

‘‘Предмет політичної економіїі та її призначення’’ 
 

Виконав 

Науковий  керівник: 
 
 
 
 
 
 
 
 

2010 

Зміст 

Вступ……………………………………………………………………...………..3

Розділ І. Предмет політичної економіки………………………………...………5

1.1.Загальні засади економічного розвитку………...……………………...……5

1.2.Класична та сучасна політична економія………………...…………….……9

1.3.Предмет політичної економі………………………………………………...11

Розділ ІІ. Методи та функції політичної економії……………………………..18

2.1. Методи політичної економії………………………………………………..18

2.2. Функції політичної економії………………………………………………..22

Розділ ІІІ. Призначення  політичної економії…………………………………..31

3.1. Призначення  політичної економії………………………………………….31

Висновки……………………………………………………………………...….38

Список використаних джерел…………………………………………………..40 
 
 
 
 
 
 

Вступ

   У кожному предметі, що вивчається, у кожній навчальній дисципліні стільки науки, скільки в них теорії. Слово "теорія" (від грецьк. theoria) означає спостереження, дослідження, тобто логічне узагальнення досвіду. Теорія є науковим поясненням закономірностей розвитку природи і суспільства. Вона виникла і розвивається на вимогу і потребу практики. Економічна теорія відображає суспільну практику, допомагає людям зрозуміти об'єктивну дійсність, правильно визначити перспективи їх господарської діяльності.

      Здобуття  Україною на зламі тисячоліть незалежності й перехід від адміністративно-командної  системи управління до ринкової економіки  — дві вікопомні події у  житті нашої Материзни — посилюють інтерес громадськості до економічної теорії, політичної економії.

      Політична економія — це наука про виробничі  відносини й економічні закони. Адже основою життя будь-якої країни є  суспільне виробництво. Подальший  розвиток усіх галузей народного  господарства нашої країни, необхідність подолання економічної кризи  та її негативних наслідків потребують глибокого політико-економічного обґрунтування. Це стосується глобального рівня, макро та мікрорівнів, адже політекономічний аспект господарського життя суспільства є стрижнем економічної теорії. Свого найвищого розвитку політична економія досягла у працях британських вчених Адама Сміта і Давида Рікардо, оскільки Великобританія була в той період найбільш передовою в економічному відношенні країною. Вона мала відносно високорозвинуте сільське господарство і швидко зростаючу промисловість, вела активну зовнішню торгівлю. Капіталістичні відносини одержали в Англії велике розвиток: тут виділилися основні класи буржуазного суспільства: робітничий клас, буржуазія і землевласники. Буржуазія була заінтерісованна в науковому аналізі капіталістичного способу виробництва. Таким чином, у другій половині XVIII ст. у Великобританії склалися сприятливі умови для зльоту економічної думки, якою була творчість шотландського економіста і філософа А. Сміта і його послідовника Д. Рікардо.

      Політична економія міцно зайняла своє місце в історії економічної науки і до цих пір деякі їхні ідеї актуальні, що безумовно говорить про їх цінність для економічної науки. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Розділ  І. Предмет політичної економіки

1.1. Загальні засади економічного розвитку.

   Науки відрізняються одна від одної тим, що у кожної з них свій предмет дослідження. Вивчення, аналіз, пізнання предмета будь-якої науки, в тому числі й політичної економії, дає можливість з'ясувати суть науки, її зміст, закони, методи, принципи, механізм впливу на суспільно-економічне буття людини. Наука загалом — це цілісна система знань щодо закономірностей розвитку природи, суспільства і мислення. Всі знання безумовно пов'язані між собою, але поділяються на такі, що вивчають природу, — природничі науки і ті, що вивчають суспільство, — суспільні науки.

   Політична економія — наука суспільна. Проте суспільство людей являє собою надзвичайно складну систему буття, взаємовідносин, взаємодії, суперечностей, боротьби і вивчити його силами однієї суспільної науки неможливо. Людина хоче бути заможною — їй потрібні знання щодо створення добробуту. Людина повинна стати освіченою — їй потрібні знання щодо здобуття освіти. Необхідну суму знань дає людині вивчення відповідної науки, навчальної дисципліни. Отже, кожна наука формує потрібні людині знання. Зазначимо, що предмет науки політичної економії перебуває в межах економічного життя суспільства.

   Політична економія — економічна наука. Економіка також не менш складна система, ніж суспільство загалом, і вивчається багатьма науками, серед яких політична економія посідає чільне, методологічне місце. Провідне значення політичної економії об'єктивно зумовлено тим, що основна сфера її наукових досліджень — інтереси людини — стосується всіх без винятку людей на Землі. Інтерес — це те, що спонукає людину діяти так чи інакше. Незалежно від форм господарювання і типів економіки інтереси людини зумовлюються відносинами власності й відповідно визначають становище людини в суспільстві та мотиви її поведінки. Вивчення предмета — це відправна точка для здобуття необхідних знань з тієї сфери суспільного життя, яку вивчає певна наука. Дослідження предмета політичної економії пройшло довгий історичний шлях і триває в XXI ст. в умовах подальшого пошуку визначення змісту і меж знань з політичної економії поміж інших суспільних наук.

   Можна виділити чотири етапи в розвитку політекономії: етап донаукових розвитку (до 18 ст.), Етап народження економічної науки (1750-1870 рр..), Етап відкриття та розробки основоположних теоретичних принципів (1870-1930 рр..) Та етап сучасного поглиблення і розширення досліджень.

1-й етап. Коріння політекономії лежать, з  одного боку, у філософії, а з іншого - у спорах про насущні проблеми і труднощі (Арістотель, Платон, стоїки, епікурейців).

Починаючи з Відродження і Реформації настає період, в якому вимальовується тенденція  до пояснення явищ суспільного життя  виходячи з вивчення фактів і досвіду, а не посилань на бого-словское вчення (Гроцій, Гассенді, Локк, меркантилісти: Оліварес, де Сантіс-Ортіс) .

2-й етап. З 1750 р. виникає тенденція до подолання роздробленості економічних досліджень. У 1758 р. фізіократами Ф. Кене опублікував свою «Економічну таблицю». У 1776 р. А. Сміт заснував англійську класичну школу політекономії (фізіократи, класична економічна школа).

3-й етап. На цьому етапі економічна наука стала спиратися на міцний фундамент економічної теорії.

У той  час в природничих дослідженнях панував дух історизму, тобто  орієнтація на опис фактів і схильність до складання монографій (дві німецькі історичні школи: Рошер і Шмеллер).

На початку 20 ст. М. Вебер опублікував свої знамениті  роботи про об'єктивність в суспільних науках. В обстановці протиборства методів були вироблені потужні теоретичні системи. У той час панують три школи: Віденська (К. Менгер), Лозинська (Л. Вальрас), Кембриджська (А. Маршалл).

4-й етап. Сучасна економічна наука продовжує, розвиває, довиконує внесок економістів минулого століття за напрямками, на які її попередники не звернули належної уваги або лише вказали. Крім того, вона відрізняється збігом застосовуваних методів аналізу.

   Історичну назву "політична економія" наука отримала на початку XVII ст. завдяки науковій праці французького економіста А. Монкрентьєна "Трактат політичної економії". Відтоді до початку XIX ст. (майже 200 років) дослідники економічної науки розвивали її як науку про багатство і в назвах їх наукових праць термін "політична економія" не зустрічався. Але це лише зовнішні спостереження, які не стосуються предмета і змісту науки політичної економії. З часом економічна наука поглибила дослідження стосунків між людьми, охоплюючи як зовнішню сферу обігу й ототожнення багатства лише з грошима, так і глибинні відносини виробництва і причини антагоністичних протиріч учасників (суб'єктів) виробничого процесу. Зародження і подальший розвиток буржуазних суспільно-економічних відносин об'єктивно сприяли розвитку політичної економії як науки. Серед опублікованих наукових праць представників економічної науки XIX ст., які досліджували категорії політичної економії, велике значення мали праці, що закріпили в науковому обігу назву науки "політична економія" і поглибили суть і зміст цієї науки.

   Представники економічної науки XIX ст., особливо з появою марксизму, завершили формування політичної економії як наукової системи з чітко визначеним предметом — дослідження виробничих відносин у єдності з продуктивними силами. Досягнення вчених-економістів XIX ст. були визнані в усьому науковому світі і за всієї їх неоднаковості та внутрішньої суперечливості започаткували політичну економію як методологічну науку, що визначає суть відносин виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних благ і послуг у суспільстві.

   XX століття — особливий історичний період. Його початок ознаменувався поділом суспільного життя людей на дві системи, що пізніше отримали назви капіталістичної та соціалістичної. Наукові дослідження цих двох суспільних систем сприяли появі нових назв — "політична економія капіталізму" і "політична економія соціалізму". За предметом вони однакові й відрізняються лише за назвою відповідно до назви двох соціально-економічних систем. У XX ст. водночас сформувались і розвивались однакові за назвою "політична економія", але різні за сутнісним змістом і поняттям свого предмета економічні науки — буржуазна політична економія та марксистська політична економія. Буржуазна політична економія пов'язувала сучасне й майбутнє людства із соціально-економічною системою капіталізму, марксистська політична економія — із системою соціалізму й комунізму. У XX ст. окремі науковці у межах політичної економії намагались поєднати уявлення щодо двох систем у єдину теорію — теорію конвергенції.

   Поряд із політичною економією як навчальною дисципліною у вищій школі країн світу наразі з'являються дисципліни, які начебто прийшли на зміну політичній економії, — це економічна теорія, макроекономіка, мікроекономіка. На початку XXI ст. науковці намагаються з'ясувати зміст кожної з економічних наук, у тому числі й політичної економії, насамперед визначивши предмет кожної з них. Глобальні соціально-економічні процеси 90-х років XX ст., пов'язані з розпадом Радянського Союзу, Югославії та соціалістичної системи загалом, супроводжувалися трансформацією економічної науки. Місце політичної економії у вищих навчальних закладах посіла економічна теорія та економікс. Втім, зрозуміло, що навіть офіційне невизнання й відмова від дії закону всесвітнього тяжіння не позбавить людину ризику загинути від цеглини, яка падає згори. І відмова від назви "політична економія" не звільняє вчених від необхідності досліджувати економічні закони, за якими розвивається людське суспільство в тій або іншій соціально-економічній системі. 

1.2.Класична та сучасна політична економія.

   Класична ПЕ виникла у зв'язку з проникненням капіталу в сферу виробництва. Класична ПЕ була панівною школою у 2 пол.18-нач.19 в. Перші представники цієї школи - фізіократи (природа і влада). Родоначальник Франсуа Кене, які джерелом багатства вважали виробництво. Головна їх заслуга - перша спроба провести аналіз суспільного відтворення.

   Класична ПЕ: Вільям Петті, Адам Смітт, Давид Рікардо обґрунтували, що джерелом суспільного багатства є все суспільне виробництво. 1.Ввели метод абстрагування, що відкриває можливості проникнення в глибинну сутність досліджуваних явищ. 2.Заложили основи трудової теорії вартості. 3.Дослідили механізм відтворення суспільного капіталу. 4.Предприйняли спробу пояснити закони, що керують економічними явищами. 5.Виступали за обмеження втручання держави в економіку, за свободу торгівлі.

   У середині та другій половині 19ст. у працях Сісмонді і Прудона розвивалась дрібнобуржуазна ПЕ. Вона відображала інтереси і погляди дрібних товаровиробників, не змогла відкрити закони економічного розвитку і тому виявилася безплідною.

   Сучасна економічна теорія характеризується великою кількістю напрямків, шкіл, течій. Основні: 1) неокласичний; 2) кейнсіанське; 3) монетаризм; 4) інституційно-соціологічне. Вони розрізняються трактуванням ролі ринку і держави, їх співвідношення та взаємодії в економічному розвитку.

   1) неокласичний виходить з корінного положення класичної школи про ринок і конкуренції, як про природні умови функціонування і розвитку економіки. Ринковий механізм саморегулювання вважається єдино ефективним способом функціонування економіки. Державне втручання може привести до порушення економічної рівноваги, до зниження ефективності. Ґрунтується на теоріях граничної корисності і продуктивності.

  2) Кейнсіанство виникло в 30-і роки, у зв'язку з необхідністю виведення буржуазної економіки з світової кризи 29-33 рр.. Кейнс випустив в 1936 р. роботу "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей".

 Основні  положення: ринковий механізм  не здатен повністю усунути  кризи і безробіття, необхідно  державне регулює втручання, з  використанням податків, субсидій, позикового відсотка.

 3) Монетаристичні теорії інтенсивно розвиваються. У центрі їх уваги - антикризові заходи: стимулювання економічної активності з використанням фінансово-кредитної системи, грошового обігу, інфляцій для підвищення попиту і нарощування виробництва.

4) Інституційно-соціологічне. Об'єктом дослідження є такі суспільні інститути як корпорації, профспілки, держави. При цьому в центрі уваги - загальнолюдські цінності. Виступають проти надмірної ідеологізації суспільного життя, проти мілітаризації економіки, за індикативне державне планування економіки, за гарантовані доходи, за розширення державних соціальних програм, за організацію державою перекваліфікацію працівників у зв'язку з технологічною безробіттям.

1.3.Предмет політичної економі.

    Визначення  предмета політичної економії. Політична  економія поряд із правоведенням, історією, соціологією та іншими науками належить до системи суспільних наук, кожна  з яких виділяє з багатогранної  сукупності суспільних відносин їх відповідні вид чи групу, котрим властиві певні закономірності. Політична економія вивчає такі суспільні відносини і закони, які належать до базових у житті суспільства, оскільки вони є складовою суспільного виробництва (економіки).

    Суспільство — це найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що складається  в процесі їхньої життєдіяльності. Воно створює і розвиває матеріальну і духовну культуру, систему інших соціальних цінностей. Усі сторони суспільного життя пов’язані між собою, але таким чином, що його основою є економічне життя, тобто виробництво матеріальних благ і послуг для задоволення різноманітних потреб людей. Щоб жити, людині потрібна їжа, одяг, житло і безліч інших матеріальних благ та послуг. Необхідні засоби до існування вона повинна виробляти: сіяти зерно, добувати вугілля, плавити сталь, робити машини, випікати хліб, друкувати газети.

    Об’єктом  політичної економії є економічне життя  суспільства, тобто його економіка, а економіка — це суспільне  виробництво.

    Назва «економіка» виникла з поєднання  двох слів грецького походження «ойкос»  — будинок, господарство і «номос»  — закон. Уперше цей термін застосував Арістотель (ІІІ ст. до н. е.). Багатоаспектність  змісту економіки зумовлює різноманітність  напрямів і сфер вивчення економічного життя суспільства: домогосподарство, підприємство, галузь, економіка країни в цілому, світове господарство, економічні відносини, економічні відносини  у взаємозв’язку з продуктивними  силами і т. д. Сьогодні економіку  суспільства вивчають понад 50 окремих  економічних наук, у тому числі  політична економія, економікс, макроекономіка, мікроекономіка, історія економічних  учень.

    Кожна з нині існуючих економічних дисциплін  має свій предмет дослідження, на якому вона спеціалізується. Так, предметом  макроекономіки є механізм функціонування економіки, а предметом мікроекономіки є вивчення поведінки окремих  економічних одиниць, таких як домогосподарство, підприємство, ціна, доходи підприємства тощо.

    Політична економія також має свій предмет. При цьому слід пам’ятати, що слово  «політея» в перекладі з грецької означає суспільний устрій. Назву  науки «політична економія» запропонував відомий представник теоретичної  школи меркантилізму у Франції  Антуан Монкретьєн де Ваттевіль у  книзі «Закони суспільного господарства (Трактат з політичної економії)». Використаний ним термін «політична економія» згодом став назвою цілої  науки.

    При виробництві матеріальних благ люди взаємодіють з природою, використовуючи різноманітні засоби виробництва (машини, споруди, будівлі тощо), які в поєднанні  з людьми, що приводять їх у дію, виступають як продуктивні сили суспільства.

    У процесі виробництва люди створюють  блага не ізольовано один від одного, а об’єднуючись певним чином, спілкуючись один з одним і взаємодіючи. Отже, в процесі виробництва люди вступають у відносини не тільки з природою, але й між собою, тобто вступають в економічні відносини.

    Люди  як носії економічних відносин водночас є носіями системи інших суспільних відносин: політичних, національних, сімейних, ідеологічних, з якими економічні відносини теж пов’язані і взаємодіють. Політична економія досліджує економічні відносини обов’язково в їх зв’язку і взаємодії з іншими суспільними відносинами та інститутами.

    Таким чином, предметом політичної економії є економічні відносини людей  в їх єдності і взаємодії з  продуктивними силами та політичними, ідеологічними, соціальними інститутами суспільства.

    Вивчаючи  тему, слід звернути увагу на те, що в економічній теоретичній науці  зустрічаються певні розбіжності  в трактуванні предмета політичної економії. Так, А.Сміт уважав, що предметом  цієї науки є вивчення природи  та причин багатства народів, про  що свідчить назва його класичної  праці «Дослідження про природу та причину багатства народів» (Смит А. Исследование о природе и причине богатства народов. — М.: Соцэкгиз, 1961).

    Видатний  український політеконом М. І. Туган-Барановський писав, що сучасну політичну економію можна визначити як науку про суспільні відносини людей у межах їх господарської діяльності, яка удосконалюється в середовищі історично вільного мінового господарства, що розвивається (Туган-Барановский М. И. Основы политической экономии. — М.: РОССПЭН, 1998. — С. 34). У відомому вітчизняному підручнику з економічної теорії (Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / За ред. Г. Н. Климка, В. П. Нестеренка. — К.: Вища шк.: Знання, 1997. — С. 16) визначається, що предметом політекономії є «…вивчення економічних виробничих відносин в їх взаємодії з продуктивними силами та організацією управління і ефективного ведення господарства як чинників суспільного багатства».

    Існують також інші трактування предмета політичної економії. Вони зумовлені  тим, що ця наука розвивається та диференціюється  на різні політекономічні школи  та напрями.

    Закони  і категорії політичної економії. Досліджуючи предмет вивчення, політекономія робить відповідні висновки, узагальнення, класифікації тощо. У результаті цього формується великий понятійний апарат. У системі понять важливе значення мають такі: економічна категорія, економічний закон, економічний принцип.

    Економічна  категорія — це наукове поняття, яке характеризує окремі сторони  економічного явища. Сутність економічної категорії визначається такими критеріями:відображає не природні властивості речей і предметів, а характерну властивість певної системи (елементу, ланки) економічних відносин людей;має об’єктивний характер, оскільки відбиває об’єктивну дійсність;має історичний характер, оскільки значна частина категорій політичної економії на певному етапі розвитку суспільного виробництва відмирає.

    У курсі політичної економії широко використовуються такі категорії: власність, товар, вартість, гроші, капітал, капіталістична економіка, ринок, наймана праця, заробітна плата та багато інших.

    В економіці діє низка економічних  законів.Економічний закон виявляє суттєві, стійки і необхідні причинно-наслідкові зв’язки і взаємозалежності даного економічного процесу. Економічна наука класифікує економічні закони суспільства за такими великими групами: усезагальні закони, які властиві будь-якому типу економічної системи. Вони виражають напрями поступального розвитку суспільного виробництва, об’єктивні основи зростання його ефективності, розвитку відносин власності тощо; особливі економічні закони, що виражають такі особливості економічних відносин, які є спільними для декількох типів економічних систем. До них належать насамперед закони товарного виробництва і ринку; специфічні економічні закони, які діють лише в умовах певного економічного ладу, наприклад капіталістичного чи соціалістичного.

    У сукупності всі ці закони формують систему законів економіки та закономірності її розвитку.

    Таким чином, економічні закони є складовою предмета політичної економії. Вивчаючи об’єкт свого дослідження, тобто суспільне виробництво, політична економія стикається з проблемою обмеженості виробничих ресурсів (родючих земель, корисних копалин, паливно-енергетичних ресурсів, робочої сили тощо) та раціонального їх використання для найповнішого задоволення потреб людей. Пізнаючи закони, які управляють виробництвом, розподілом і споживанням благ на будь-якому етапі суспільного розвитку, політична економія обґрунтовує, як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий вибір рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти різні блага, розподіляти і обмінювати їх.

    З іншого боку, як зазначалось, економічні відносини людей нерозривно пов’язані  з політичними, соціальними та іншими відносинами і соціальними інститутами. Наука досліджує вплив цих  відносин на економічні процеси.

    Виходячи  зі сказаного, можна сформулювати предмет  науки так: політична економія вивчає всю систему економічних відносин в їх єдності і взаємодії з  обмеженими продуктивними силами та політичними, ідеологічними і соціальними  інститутами суспільства. Вона, пізнаючи закони, показує, як люди і суспільство  мають здійснювати кінцевий вибір  рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти  різні товари та послуги, розподіляти  і обмінювати їх з метою досягнення максимального задоволення потреб людини.

    Зародження  і розвиток політичної економії, її напрями і школи. Політична економія як самостійна наука виникла в період зародження капіталізму, формування національного ринку. Вона виражала інтереси буржуазії як класу, що народжувався в ту пору. Як зазначалося раніше, термін «політична економія» ввів до наукового лексикону французький економіст Антуан де Монкретьєн (1575—1621), який у 1615 р. опублікував працю «Закони суспільного господарства (Трактат політичної економії)», де йшлося про закони розвитку суспільного господарства.

    Капіталістичні  відносини в пору їх зародження одержали найбільший розвиток у торгівлі. Відповідно, і перший напрям політичної економії — меркантилізм (від італійського слова «мерканте» — торговець, купець) — виходив з того, що торгівля є джерелом багатства. З усіх видів діяльності пріоритет надавався праці, зайнятій у торгівлі, перш за все в міжнародній, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства, яке ототожнювалось тоді з грошима, золотом.

    У міру проникнення капіталу у сферу  виробництва формувалася класична політична економія. Перші її представники — фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694—1774) — перенесли питання про походження суспільного багатства зі сфери обігу у сферу виробництва. Щоправда, останню вони обмежили тільки сільськім господарством, уважаючи, що багатство створюється лише в цій галузі.

    Найвищого розвитку класична політекономія досягла  в працях видатних англійських економістів  Адама Сміта (1723—1790) і Давида Рікардо (1772—1823). Основним об’єктом дослідження  цих економістів було виробництво  як таке, незалежно від галузевих  особливостей, а також розподіл благ. Вони висунули й обґрунтували систему  понять і категорій, що являють собою  наукове відображення багатьох економічних  процесів.

    У середині ХІХ ст. сформувався пролетарський  напрям у політичній економії, який розробив її основоположник Карл Маркс (1818—1883). Марксизм висунув положення, що предметом політекономії є виробничі відносини людей у їх взаємозв’язку з продуктивними силами. У рамках марксистської політекономії було розроблено вчення про суспільно-економічні формації, закономірності їх розвитку та зміни. Марксистська політекономія поглибила вчення про трудову теорію вартості, а також розробила теорію додаткової вартості.

    У другій половині ХІХ ст. було сформульовано теорію граничної корисності — маржиналізму, в становленні якої видатна роль належить австрійській школі, а саме вченим Карлу Менгеру (1840—1926) і Євгенію Бем-Баверку (1851—1914). Тоді ж виникла й американська школа граничної продуктивності на чолі з її основоположником Джоном Кларком (1847—1938). Велике значення для розвитку політекономії мали праці видатного англійського економіста Альфреда Маршалла (1842—1923), який 1890 р. опублікував «Принципи економічної науки». Дана праця започаткувала новий напрям у політекономії — неокласичний.