Предмет та межі доказування у крмінальному процесі
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………
1. Поняття предмету
доказування у кримінальному процесі…......................
2. Структура та юридичний зміст предмета доказування…………………….10
3. Особливості предмета
доказування в окремих
3.1. Особливості предмета доказування
у справах про злочини неповнолітніх……………………………………………
3.2. Особливості предмета доказування у справах про застосування примусових заходів медичного характеру……………………………………..18
4. Межі доказування у кримінальному процесі…………………………..........22
ВИСНОВКИ…………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….28
ВСТУП
Актуальність теми. В теорії і практиці кримінального процесу тема предмету та меж доказування є однією з найважливіших. Це пояснюється тим, що під час кримінального судочинства розглядаються справи, які вирішують долю людини. І від того, на скільки точно і повно буде досліджено всі матеріали справи, від того, чи буде додержано вимог закону, залежатиме правильність рішення суду. Це має дуже важливе значення, оскільки основним завданням кримінального судочинства є дотримання всіх вимог закону для того, щоб кожен, хто скоїв злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинуватий не був покараний.
Проблеми предмета доказування привертали та привертають увагу багатьох процесуалістів, у тому числі вітчизняних (М. М. Гродзинський, Ю. М. Грошевий, В. С. Зеленецький, Д. А. Постовий, М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. В. Молдаван, В. М. Тертишник ті ін.). Однак предмет доказування досліджувався переважно в межах науки судового права, в процесуальному аспекті. Між тим, основні поняття, що виражають елементи предмета доказування, - подія злочину, участь у ній обвинуваченого, вина, мотиви злочину, злочинні наслідки тощо, - належать до матеріального кримінального права. З цього випливає, що дана проблема може бути вирішена із необхідною повнотою лише при комплексному підході - одночасно з позицій матеріального і процесуального права. Певна новизна даної роботи і полягає в тому, що вона є дослідженням комплексу процесуально-правових та матеріально-правових питань, які належать до предмета доказування в кримінальному процесі.
У зв’язку із цим наукова розробка поняття предмету та меж доказування була і залишається досить популярною. Про це свідчить активна цілеспрямована робота по дослідженню як самої теорії в цілому, так і окремих її інститутів. Однак це не означає, що всі наявні проблеми вже повністю вирішені.
Метою і завданням даної курсової роботи є визначення проблем предмета та меж доказування в кримінальному процесі України, розкриття на цій основі їх юридичної суті та змісту.
Поставлена мета курсової роботи обумовила необхідність з’ясування наступних завдань:
- проаналізувати різні підходи до визначення поняття предмета доказування;
- визначити структуру предмета доказування згідно з нормами чинного законодавства;
- охарактеризувати межі доказування у кримінальному процесі;
- проаналізувати особливості предмета доказування у справах про злочини неповнолітніх та справах про застосування примусових заходів медичного характеру.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері визначення предмету та меж доказування.
Предметом дослідження є предмет та межі доказування у кримінальному процесі та законодавство України в цій галузі.
Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об’єкта та предмета. Методологічною основою дослідження є діалектико - матереалістичний метод пізнання соціальних явищ і процесів. Під час дослідження використовувались: порівняльно-правовий, соціологічний, метод системно-структурного аналізу, формально-юридичний метод тощо.
РОЗДІЛ І. Поняття предмету доказування у кримінальному процесі
Доказування фактичних обставин органами, що здійснюють провадження у справі, спрямовано на те, щоб встановити факт злочину, винуватість у вчиненні злочину певної особи, обставини, що обтяжують чи пом'якшують покарання, цивільно-правові наслідки злочину, або навпаки, відсутність злочину, невинуватість обвинуваченого, обставини, що виключають кримінальну відповідальність чи покарання. В цьому плані доказування обумовлює перебіг та результати кримінально-процесуальної діяльності, досягнення поставлених перед ними завдань кримінального судочинства у кожній кримінальній справі.
Законодавчо закріпленого поняття предмета кримінально-процесуального доказування не існує, тому в юридичній літературі можна зустріти різні його визначення. В одних випадках сукупність фактів, з'ясування яких є метою доказування органу дізнання, слідчого, прокурора та суду, позначено в законі термінами «обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі» (ст. 64 КПК), «обставини, що підлягають встановленню» в справі (ст. 433 КПК). В інших випадках — через постановку питань, які вирішує прокурор при перевірці справи з обвинувальним висновком (ст. 228 КПК) та суд при постановлені вироку (ст. 324 КПК). Ще в інших нормах закон прямо вказує на такі факти та обставини (ст. 6 КПК та ін.). Спільним для таких фактів та обставин є те, що вони мають юридичне значення, є юридичними фактами, тобто такими, які кваліфікуються у відповідності з нормою і в поєднанні з нею тягнуть за собою юридичні наслідки, і в той же час є необхідними і достатніми фактичними підставами для вирішення кримінальних справ остаточно і по суті. В процесуальній теорії, науково-практичній та навчальній літературі сукупність (систему) цих фактів та обставин іменують предметом доказування (factum probandum) у кримінальній справі [3, с. 28].
Не можна сказати, що в науці кримінального процесу проблема предмета доказування є новою. Достатньо глибоко вона досліджувалась, наприклад, ще російськими дореволюційними процесуалістами.
У радянській процесуальній теорії даній проблемі довгий час уваги не приділялось. У літературі 20-х - 30-х років деякі висловлювання про предмет доказування можна зустріти при коментуванні КПК, а також при дослідженні питань про поняття і види судових доказів. Вишинський А. Я. здебільшого писав про межі доказування, не торкаючи спеціально питання предмета доказування [4, с. 236-237].
Стан справ суттєво змінився з середини 40-х років. Проблема предмета доказування була піддана інтенсивному опрацюванню. З’явились визначення предмета доказування. Правильно вказувалось на те, що ним охоплюються «ті факти і обставини кримінальної справи, які належить встановити за допомогою доказів для того, щоб справа могла бути правильно вирішена», «сукупність фактів, встановлення яких необхідно для правильного вирішення справи».
Щодо поняття предмета доказування існують різні погляди. Наприклад, Г. М. Міньковський, В. Г. Танасевич та О. О. Ейсман зазначають: «Предмет доказування - це система обставин, які виражають якості і зв'язки досліджуваного об'єкта чи події, істотні для правильного вирішення кримінальної справи і реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства». А. С. Кобліков вважає це визначення не зовсім вдалим, оскільки воно не розкриває суті поняття. Предмет доказування, на його думку, - це сукупність істотних для справи обставин, що повинні бути встановлені в процесі доказування по кримінальній справі в інтересах її правильного вирішення. В. О. Банін зазначає, що законодавча схема предмета доказування - це інформаційна система, що складається з набору значень нормативного порядку, яка керує діяльністю посадових осіб, що ведуть процес по конкретній справі та учасників процесу з виявлення і встановлення у злочинних подіях обставин, по потрібних для вирішення завдань кримінального судочинства. Останнє визначення є складним і, так би мовити, не кримінально-процесуальним, воно сформульоване швидше з позицій теорії інформації. Крім того, навряд чи правильно говорити у визначенні предмета доказування тільки про «злочинні події», оскільки не тільки вони є предметом дослідження в кримінальному процесі [2, с. 95].
В. О. Попелюшко під предметом кримінально-процесуального доказування розуміє систему (сукупність фактів і обставин об'єктивної дійсності, які мають матеріально-правове (кримінально - та цивільно-правове) і процесуальне (кримінально - та цивільно-процесуальне) значення і є необхідними і достатніми фактичними підставами для вирішення кримінальних справ остаточно і по суті [3, с. 48].
З цього визначення не зрозуміло, якими нормами цивільно-процесуального закону дізнавач, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор чи суддя (суд) будуть встановлювати обставини, які підлягають доказуванню по кримінальній справі. Прикладів із слідчої і судової практики по цьому питанню автор теж не наводить. Посилання В. О. Попелюшка на те, що в літературі існує думка, що в процесі кримінального судочинства, крім норм матеріального (кримінального і цивільного) і процесуального права, застосовуються також норми трудового, адміністративного, шлюбно-сімейного та інших галузей права (Ю. В. Манаєв) не знайшла підтримки у слідчій і судовій практиці, а також у кримінально-процесуальній літературі [5, с. 114].
У 1993 р. М. М. Михеєнко відмічав, що в чинному КПК (ст. 64) обставини, що охоплюються предметом доказування, сформульовані в однобічному, обвинувальному плані і до того ж неповно. Він, на нашу думку, правильно пропонував доповнити до обставин, що підлягають доказуванню при досудовому розслідуванні і розгляді кримінальної справи в суді, вирішення питань про: а) наявність чи відсутність передбачених кримінальним законом дії чи бездіяльності, часу, місця, способу та обстановки їх вчинення; б) вид, розмір і тяжкість шкоди, яку було чи могло бути заподіяно безпосередньо злочином; в) винність чи невинність підозрюваного, обвинуваченого, підсудного у вчиненні злочину, мотив і мету вчинення злочину; г) обставини, які обтяжують, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність, а також виключають чи зупиняють провадження в кримінальній справі; д) обставини, які характеризують особу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (демографічні дані, соціально-побутова і виробнича характеристика, психологічні якості, стан здоров'я; є) безпосередні причини злочину та умови, які сприяли його вчиненню (несприятливі умови формування особистості підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, які призвели до виникнення у нього антигромадських поглядів, навичок, звичок; обставин життя, в яких він перебував перед вчиненням злочину, під впливом яких у нього виникла рішучість вчинити злочин; конкретні недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян, які полегшили вчинення злочину і настання злочинної шкоди [6, с. 196].
На жаль, не всі вказані пропозиції М. М. Михеєнка законодавець закріпив у нормі закону.
Все ж процесуальна наука до теперішнього часу не виробила однозначного поняття предмета доказування. Дискусії ведуться з усіх аспектів проблеми. При чому важко знайти повну єдність у поглядах учених, не кажучи вже про різноманітність термінології, що застосовується. Тому проблема предмета доказування в кримінально-процесуальній теорії, науці, теорії доказів зокрема, є вкрай заплутаною.
Враховуючи законодавчі положення, судову практику та вищевикладені поняття предмета доказування, на нашу думку доцільним було б наступне визначення. Отже, під предметом кримінально-процесуального доказування слід розуміти систему фактів об’єктивної дійсності, які мають юридичне значення і є достатніми підставами для вирішення кримінальної справи по суті.
Таким чином, розглянувши предмет доказування як категорію кримінально - процесуального права, можна вказати на спільні ознаки, які йому властиві : 1) предметом доказування в кримінальних справах є факти і обставини об'єктивної дійсності, на пізнання яких спрямовані зусилля слідчого і суду в процесі провадження у справі з метою виконання поставлених перед ними завдань; 2) предмет доказування - це юридичні факти та обставини; 3) предмет доказування складають не всі юридичні факти кримінальної справи, а лише ті з них, які є підставами вирішення справи остаточно і по суті.
РОЗДІЛ ІІ. Структура та юридичний зміст предмета доказування
Питання структури та юридичного змісту обставин предмета доказування в кримінальній справі є важливим, оскільки їх правильне усвідомлення сприяє установленню адекватної, чітко предметно визначеної правової позиції.
Норми процесуального закону, які спеціально регламентують обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі, нині сформульовано таким чином, ніби зазначені в них обставини є предметом доказування у всіх справах без будь-яких винятків, тобто описують його як загальний предмет доказування для кримінального судочинства в цілому. Наприклад, у ст. 64 КПК вказано: При провадженні досудового слідства, дізнання і розгляду кримінальної справи в суді підлягають доказуванню:
1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);
2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви вчинення злочину;
3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;
4) характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння [1].
При порушенні кримінальної справи, дійсно, завжди є підстави вважати, що її буде закінчено постановлениям обвинувального вироку, тобто що при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду буде встановлено обставини, вказані в ст. 64 КПК.
Проте на початку слідства далеко не завжди зрозуміло, що відбулося насправді. Іноді з'ясовують, що те, що вважали злочинним, насправді таким не було. Та й процесуальний закон в інших нормах спростовує загальний характер приписів ст. 64 КПК. Зокрема, у п. 1 і 2 ч. 1 ст. 6 КПК, і ст. 248, 282, 327, 376, 4001 КПК підставами, відповідно, закриття справи, постановлення виправдувального вироку зазначено: 1) відсутність (невстановлення) події злочину; 2) відсутність у діянні складу злочину. А в статтях про всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи, про докази зазначено, що прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов'язані «виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого» (ч. 1 ст. 22 КПК), що «доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння...» (ч. 1 ст. 65 КПК). В наведених нормах закону, власне, йдеться про можливість (а отже, й необхідність) встановлення в кримінальній справі предмета доказування, прямо протилежного тому, що визначений у ст. 64 КПК[1]. Його в літературі іноді називають предметом доказування в "негативній формі", оскільки результат дослідження обставин справи буде протилежним до того, який зазначений у схемі ст. 64 КПК [7, с. 256].
Обставини предмета доказування це юридичні факти, з якими закон пов'язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин, юридичних прав і обов'язків у конкретних осіб. Норми ж кримінально-процесуального закону є одними з тих правових норм, гіпотези яких передбачають ці юридичні факти як умови, що зумовлюють ті чи інші правові наслідки. Тому вирішення багатьох проблем предмета доказування, в тому числі про структуру обставин, що його становлять, можливе лише шляхом аналізу юридичного змісту цих обставин. Адже найістотніше на структуру предмета доказування впливає, безперечно, їх зміст.
Поширеною є думка про те, що орієнтиром для встановлення конкретних фактів, які можуть стати предметом доказування в кримінальній справі, є регламентовані кримінальним законом ознаки, які характеризують певний склад злочину, та інші обставини, що мають кримінально-правове значення. Кримінально-процесуальний же закон встановлює лише порядок і способи з'ясування обставин, що належать до предмета доказування, та визначає його елементи. Тобто, суть цього погляду полягає у тому, що юридичні факти кримінальної справи, які в кінцевому підсумку зумовлюють виникнення, зміну і припинення правових відносин, є тільки матеріально-правові, мають лише кримінально-правове значення, що, наприклад, «при відсутності правопорушення, невинності конкретної особи і т. д. застосування права не здійснюється» [8, с. 108].
Дійсно, при провадженні кримінальної справи здебільшого виникає необхідність встановити, що діяння є суспільно небезпечним і кримінально караними (ст. 7 КК), тобто діяння, яке відповідає ознакам конкретних складів злочинів, вказаних в Особливій частині КК. З огляду на нерозривний зв'язок норм Загальної та Особливої частини КК, що стосуються злочинності діяння, предмет доказування містить також обставини, вказані в Загальній частині КК: час, місце вчинення злочину, вік і осудність особи тощо (ст. 4-6, 10, 12, 15, 16-19 КК).
При встановленні підстав та умов кримінальної відповідальності, з метою призначення справедливої міри покарання винуватій особі, має бути обов'язково з'ясовано факти та обставини, які впливають на вид та розмір кримінального покарання (ст. 65-67 КК), або факти та обставини, що дозволять звільнити їм особу від кримінальної відповідальності (ст. 44-49, 85 КК) чи від кримінального покарання та його відбування (ст. 74, 75, 79, 80, 83, 84, 85, 86 КК).
А щоб жоден невинний не був засуджений, у кримінальній справі має бути встановлено обставини, вказані в ч. 2 ст. 11, ст. 36-43 КК (малозначність діяння, необхідна оборона, уявна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов'язане з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації).
М. Нокербеков схему обставин предмета доказування представив у вигляді:
A. Обставини, встановлення яких обов'язкове у кожній справі (ст.64 КПК);
Б. Обставини, встановлення яких обов'язкове лише в деяких категоріях кримінальних справ поряд з обставинами групи «А», в тому числі ті, які виключають суспільну небезпеку (необхідна оборона, крайня необхідність);
B. Обставини, що підлягають встановленню у справах неповнолітніх поряд з обставинами групи «А» [9, с. 22].
Розглядаючи дане питання не можна не згадати про причини і умови, які сприяли вчиненню злочину. На думку одних авторів, обставини, що сприяли злочину в цілому мають кримінально-процесуальне значення, але деякі з них носять одночасно кримінально-правовий характер. Інші визнають за причинами і умовами, які сприяли злочину в значенні ст. 23 КПК, кримінально-процесуальне значення. На нашу думку перевагу слід віддати останній точці зору.
При провадженні у кримінальній справі можуть встановлюватись різні за своїм правовим значенням групи обставин, які сприяють злочину. Умовою вчинення злочину можуть бути неправомірна поведінка потерпілого, збіг тяжких особистих чи сімейних обставин, що згідно зі ст. 40 КК пом'якшує відповідальність винного. Наведені обставини мають кримінально-правове значення, доказуються як елементи ст. 64 КПК і служать підставами прийняття рішення по суті справи (наприклад, постановлення обвинувального вироку).
Але неправомірна поведінка потерпілого може бути викликана прорахунками виховної роботи, бездушним ставленням окремих посадових осіб до долі людини і т. д. Ст. 23 КПК має на увазі саме цю групу непередбачених кримінальним законом (конкретних і безпосередніх) причин та умов злочину. За змістом процесуального закону дані обставини існують незалежно від самого злочину. Правове значення вони набувають саме з огляду на їх об'єктивний зв'язок із злочином. Вони служать підставою для винесення окремої ухвали (постанови), подання, для вирішення питань про заходи профілактичного характеру. В цьому і полягає їх юридичне значення. Таким чином, у межах кримінальної справи причини і умови, які сприяли вчиненню злочину відповіло до ст. 23 КПК, завжди мають кримінально-процесуальне значення [10, с. 179].
РОЗДІЛ III. Особливості предмета доказування в окремих категоріях справ
3.1. Особливості предмета доказування у справах про злочини неповнолітніх
Кримінально-процесуальне
законодавство містить
Згідно зі ст. 433 КПК при провадженні досудового слідства та розгляді в суді справи про злочин неповнолітнього крім обставин, що вказані в ст. 64 КПК, також необхідно встановити:
1) вік неповнолітнього (число, місяць, рік народження);
2) стан здоров'я та
загального розвитку
3) характеристику особи неповнолітнього;
4) умови життя та виховання неповнолітнього;
5) обставини, що негативно
впливали на виховання неповнол
6) наявність дорослих
підмовників та інших осіб, які
втягнули неповнолітнього в
Для встановлення зазначених обставин мають бути допитані як свідки батьки неповнолітнього та інші особи, які можуть дати потрібні відомості, а також витребувати необхідні документи і провести інші слідчі та судові дії.
За необхідності для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової відсталості та з'ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними, повинна бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та юнацької психології (психолог, педагог) або зазначені питання можуть бути поставлені на вирішення експерта-психіатра [11, с. 192].
Вік неповнолітнього повинен бути встановлений за документами про народження. Таким документом є свідоцтво про народження. Документи про вік неповнолітнього повинні бути приєднані до справи в оригіналі або в копії. При цьому слідчий повинен перевірити відповідність копії документу з оригіналом. Особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби. За неможливості встановити точний вік неповнолітнього повинна бути призначена і проведена судово-медична експертиза для встановлення віку. Порядок призначення експертизи передбачено ст. 196 КПК.
При встановленні віку на підставі висновку судово-медичної експертизи слід мати на увазі, що експертиза не може точно визначити вік. Днем народження вважається останній день того року (31 грудня), який названо експертами, а при визначенні судовою експертизою віку (мінімальної і максимальної кількості років) слід виходити з пропонованого експертами мінімального віку.
Встановлення віку неповнолітнього
підозрюваного або
Стан здоров'я та загальний розвиток неповнолітнього необхідно з'ясовувати за розумової відсталості неповнолітнього. Відомості про можливу розумову відсталість обвинуваченого або підозрюваного, про стан його здоров'я можуть бути одержані слідчим від батьків або осіб, які їх замінюють, вчителів, вихователів, ровесників та інших осіб, а також шляхом витребування необхідних документів, характеристик тощо.
Може бути проведено і судово-психіатричну експертизу, якщо ці експерти мають достатньо знань у галузі дитячої психології.
При розслідуванні справи
про злочини неповнолітніх обов
По кожній справі повинні бути з'ясовані умови життя і виховання неповнолітнього, тобто встановлені факти, що стосуються сімейно-побутових умов його зовнішнього оточення.
Також необхідно встановити обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього. Наприклад, невиконання батьками або особами, які їх замінюють, обов'язків з виховання неповнолітнього; побутове середовище та інтереси неповнолітнього, його поведінку вдома, в школі.
Наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього у злочинну діяльність, є обставиною, що також повинна бути встановлена. Як свідчить слідча і судова практика, значну частину злочинів неповнолітні вчиняють разом з дорослими і нерідко виконують їх завдання. В постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства про втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» в п. 8 зазначено, що, суди при розгляді справ про злочини неповнолітніх, у тому числі вчинені ними спільно з дорослими, поряд з іншими обов'язково мають з'ясовувати обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітніх, та наявність дорослих підмовників й інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність [12].
Із початку провадження
по справам про злочини
3. 2. Особливості предмета доказування у справах про застосування примусових заходів медичного характеру
Предмети доказування у справах про застосування примусових заходів медичного характеру можна класифікувати на чотири підвиди: 1) в справах осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння в неосудному стані; 2) в справах осіб, яких визнано неосудними після вчинення злочину; 3) у справах осіб, які вчинили злочин в стані обмеженої осудності; 4) у справах осіб, яких визнано обмежено осудними після вчинення злочину [13, с. 281].
У законі ці види предмета доказування описано таким чином: суд у справах про застосування примусових заходів медичного характеру в нарадчій кімнаті вирішує такі питання: 1) чи мало місце суспільно небезпечне діяння, з приводу якого порушена справа; 2) чи вчинено це діяння особою, щодо якої розглядається справа; 3) чи вчинила особа зазначене діяння в стані осудності або обмеженої осудності, чи захворіла вона після вчинення злочину на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання; 4) чи слід застосовувати до цієї особи заходи медичного характеру і які саме.
Як бачимо, норма процесуального закону, що стосується предметів доказування у справах душевнохворих, не є досконалою. Закон не розмежовує предмет доказування в справах душевнохворих і в справах осіб, які захворіли психічно після вчинення злочину, бо в ст. 420 КПК перераховуються питання, які вирішує суд у справах про застосування примусових заходів медичного характеру і щодо осіб, які вчинили діяння в стані неосудності, обмеженої осудності, і щодо осіб, які захворіли на душевну хворобу після вчинення злочину в одному ряду. Між тим, кожен з цих видів предмета доказування має свою специфіку [3, с. 35].
Специфіка у справах неосудних полягає в тому, що основним елементом предмета доказування є не злочин, а суспільно небезпечне діяння душевнохворого. При провадженні у справах цієї категорії не може бути мови про доказування винуватості, мотивів тощо, але необхідно встановити наявність хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки, які позбавляли особу можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Якщо особа вчинила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності, суд, якщо визнає за потрібне, постановляє про застосування до неї примусових заходів медичного характеру, із зазначенням яких саме, а якщо визнає непотрібним застосовувати такі заходи, справу закриває (ч. 1, 2 ст. 421 КПК), причому закриває через відсутність у діянні ознак складу злочину, зокрема ознак суб'єкта і суб'єктивної сторони (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК).
Основним же елементом предмета доказування в справах осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіли на психічну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, є сукупність обставин, що відповідають ознакам певного складу злочину, передбаченого однією з статей Особливої частини КК.
Те, що особа захворіла психічно після здійснення злочину, не змінює злочинного характеру нею вчиненого. У разі видужання такої особи суд на підставі висновку медичної комісії в порядку постановляє про скасування застосованого заходу медичного характеру та направлення справи для провадження досудового слідства чи судового розгляду, якщо неосудність було встановлено під час судового слідства. В кінцевому підсумку така особа може підлягати покаранню. Тому предмет доказування у цій категорії справ повністю охоплює обставини, вказані в ст. 64 КПК (предмет обвинувачення). Він має лише один додатковий елемент — наявність на момент провадження у справі душевного захворювання в особи, яке позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, аналогічний відповідному елементу предмета доказування у справах осіб, які вчинили діяння в неосудному стані. Отже, основним елементом предмета доказування в цих категоріях справ є якісно відмінні юридичні факти, факти, що мають різне кримінально-правове значення.
