Представництво в цивільному процесі

Курсова робота

«Представництво в цивільному процесі»

ЗМІСТ

Вступ.

Розділ 1. Поняття  та значення процесуального представництва.

1.1. Поняття процесуального  представництва.                                                                                                               

1.2. Інститут  судового представництва в теорії  цивільно-процесуального права.                     

1.3. Суб'єкти  судового представництва.

Розділ 2. Види процесуального представництва.

2.1. Класифікація  процесуального представництва.

2.2. Особливості  законного і договірного представництва.

Розділ 3. Повноваження процесуального представника.

3.1. Процесуальне становище  процесуального представника.

3.2. Повноваження процесуального  представника.

Висновки.

Література.

Вступ

Актуальність  теми. Реалізація громадянами і юридичними особами права на судовий захист в іноземних державах забезпечується наданою законом можливістю ведення  ними справи в цивільному процесі  особисто або через представника.

Представництво – врегульована законом діяльність однієї особи від імені й в інтересах іншої особи в цивільному судочинстві. Правове регулювання представництва в цивільному процесі країн СНД, в яких прийняті нові ЦПК, характеризується спільними положеннями, властивими для ЦПК України, за окремими винятками.

Конституція України  закріплює право громадян і юридичних  осіб на отримання правової допомоги при реалізації Конституційного  права на судовий захист (ст. 59).

У цивільному судочинстві  правова допомога при здійсненні захисту прав і інтересів громадян, що охороняються законом і юридичних осіб реалізовується, зокрема, в формі судового представництва. Таким чином, інститут представництва в цивільному процесуальному праві є одним з передбачених законом способів реалізації права на судовий захист.

Отже, актуальність теми дослідження насамперед полягає  в тому, що необхідність вивчення цивільного законодавства є особливо важливою в наш час, коли в країні проходить  становлення правової системи, створюється  нова законодавча база і особливого значення набуває необхідність відповідних знань.

Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження даної курсової роботи є законодавство України, зокрема та його частина, яка регламентує  цивільно-процесуальні правові відносини.

Предмет дослідження. Предметом дослідження даної курсової роботи є загальна характеристика інституту представництва в цивільному процесі України.

Мета дослідження. Мета дослідження  полягає у теоретичному вивченні інституту представництва в цивільному процесі України.

Мета роботи передбачає виконання  таких завдань:

–      Визначення поняття та значення процесуального представництва;

–      Вивчення видів процесуального представництва;

–      Визначення повноважень процесуального представника.

Згідно ст. 110 ЦПК громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Справи юридичних осіб ведуть в суді їх органи, діючі в межах повноважень, наданих їм законом, статутом або положенням, або їх представники.

Необхідність  в судовому представництві зумовлена різними обставинами: неможливістю дотримання змагального начала судочинства при розгляді цивільних справ, в яких беруть участь недієздатні особи (по віковому критерію – неповнолітні; по медичному критерію – громадяни, визнані недієздатними в судовому порядку); неможливістю юридичних осіб, очолюваних колегіальними органами (наприклад, правліннями), безпосередньо брати участь в розгляді справи; бажанням зацікавлених осіб отримати кваліфіковану юридичну допомогу при розгляді справи в суді і т.д.

Розділ 1. Поняття  та значення процесуального представництва

1.1. Поняття  процесуального представництва

Представництво  в цивільному процесі є процесуальним  засобом реалізації громадянами  права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, на особисту свободу і майно, гарантований Конституцією (ст. 55) [9] та іншими законами України. Воно забезпечує участь у цивільному процесі громадян і організацій, надає їй можливість використовувати юридичне грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді та захисту суб'єктивних прав й інтересів [21, 146].

Стаття 110 ЦПК [19] надає право громадянам вести  свої справи в суді особисто або  через представника. Особиста участь у справі громадянина не позбавляє  його права мати по цій самій справі представника. Оскільки громадяни можуть мати в цивільному судочинстві процесуальну правосуб’єктність сторін і третіх осіб (у справах позовного провадження), заявників і заінтересованих осіб (у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження), всі вони можуть вести справи через представника. Проте не всі громадяни, майнові і особисті немайнові права та охоронювані законом інтереси яких потребують судового захисту, наділені цивільною процесуальною дієздатністю і можуть брати участь у цивільному процесі, особисто вести свої справи. Права і охоронювані законом інтереси таких осіб (неповнолітніх, обмежених у дієздатності і визнаних недієздатними судом) захищають їх законні представники (статті 101, 111 ЦПК) [19].

Справи юридичних осіб ведуть у цивільному процесі їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники (ч. 2 ст. 110 ЦПК) [19]. Через представників здійснюють свої повноваження в цивільному процесі органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації та їх об'єднання як суб'єкти захисту прав та охоронюваних інтересів інших осіб, державних і громадських інтересів (ст. 121 ЦПК) [19].

Отже, всі особи, які беруть участь у справі, можуть вести справи в цивільному судочинстві через своїх представників, а положення статей 98, 112, 113, 117 ЦПК, що надають можливість здійснювати представництво лише сторін і третіх осіб, не відображають реальної дійсності і входять у колізію з іншими нормами ЦПК, зокрема, зі статтями 110, 121 [19].

Представництво в цивільному процесі можливе у будь-якій справі, що розглядається судом у порядку  цивільного судочинства, на всіх стадіях  його розвитку, починаючи з порушення  справи і закінчуючи зверненням судового рішення до виконання.

Таким чином, представництво в цивільному процесі – це процесуальна діяльність особи (представника, повіреного), спрямована на захист суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів  іншої особи, яка бере участь у  справі, державних і громадських інтересів, а також сприяння судові у всебічному, повному і об'єктивному з'ясуванні обставин справи, в постановленні законного і обҳрунтованого рішення [21, 147].

Процесуальний представник  діє в цивільному процесі від  імені і в інтересах іншої особи в межах наданих нею повноважень.

Правовідносини, що складаються  між представником і особою, яку  він представляє (довірителем), представником  і судом, у цивільному процесі  мають різний галузевий характер. Правовідносини між представником і довірителем є матеріально-правовими, оскільки базуються на договорі доручення, трудовому договорі чи контракті, адміністративному акті, членстві в громадській організації, факті родинних зв'язків, і регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного права. Процесуально-правові відносини складаються у зв'язку з визначенням і оформленням повноважень представника в цивільному процесі (статті 112-115 ЦПК) [19]. Правовідносини між представником і судом у цивільному процесі регулюються нормами цивільного процесуального права і є процесуально-правовими (статті 110-116 ЦПК) [19].

Питання про правову природу  представництва в цивільному процесі  в юридичній літературі вирішується  неоднозначне. Переважає думка, що представництво в цивільному процесі – це самостійний інститут цивільного процесуального права, хоч окремі автори розглядають його як окремий вид цивільного представництва. Цивільно-процесуальне представництво відрізняється від цивільного представництва за виконуваними функціями і змістом право­відносин, що існують між його суб'єктами, за підставами їх виникнення [21, 147].

У цивільних правовідносинах  суб'єктивні права і обов'язки реалізуються їх суб'єктом особисто або замість нього діє представник, який повністю заміщає такого суб'єкта.

Процесуальний представник не заміщає сторону в цивільному судочинстві (за винятком законних представників – батьків, опікунів, піклува­ль­ників), а діє поряд з нею, на захист її суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Особиста участь у справі громадянина чи органу управління юридичної особи не є перешкодою для реалізації ними права мати в цій справі представника. Захист у суді прав та інтересів недієздатних чи обмежено дієздатних громадян їх батьками, усиновителями, опікунами чи піклуваль­никами не позбавляє таких громадян права мати субпредставника, оскільки вони самі є законними представниками зазначених осіб (ст. 111 ЦПК) [19].

Правове становище представника в цивільному праві цілком залежить від сторони в договорі доручення  і визначається змістом останнього, що регулюється ст. 1000 Цивільного кодексу [18].

Процесуально-правове становище  цивільного процесуального представника як самостійного суб'єкта цивільних  процесуальних правовідносин у  цивільному судочинстві визначається нормами ЦПК (статті 98, 111, 116, 117) [19], і лише пов­новаження на виконання деяких процесуальних дій щодо розпорядження об'єктом матеріального спору і процесу надаються довірителем (ст. 115 ЦПК) [19].

Отже, цивільне процесуальне представництво – це такі юридичні відносини, за якими одна особа – представник виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів. Представник у цивільному судочинстві покликаний виконувати дві функції – захищати права та інтереси осіб, які беруть участь у справі (здійснювати правозаступництво); представляти таких осіб, бути їх повіреними (здійснювати процесуальне представництво). Зазначені функції чітко визначені статтями 1, 6 Закону «Про адвокатуру» [5]. В Англії, Франції, Бельгії та інших державах здійснення правозаступництва відособлено від представництва. В Англії функцію правозаступництва виконують баристери (адвокати), а функцію представництва соліситори (повірені). Перші подають юридичні поради, складають важливі судові папери, виступають з промовами в суді; другі – проводять збір і підготовку фактичного матеріалу і доказів у справі, подають і одержують процесуальні папери [21, 148].

Процесуально-правове  становище процесуального представника в цивільному судочинстві України  визначається в складі осіб, які  беруть участь у справі (статті 98, 99 ЦПК) [19]. ЦПК більшості країн, що входять  до складу СНД, не включають представника до цієї групи суб'єктів. По-різному вирішується дане питання і в теорії цивільного процесуального права. Більшість авторів на підставі аналізу ознак, характерних для осіб, що беруть участь у справі, відносять до них і представників. Заперечення противників протилежної позиції зводяться, зокрема, до того, що представники не мають самостійних прав, вони здійснюють права довірителів у всіх випадках від їх імені. Виключаючи процесуальних представників зі складу осіб, які беруть участь у справі, одні автори зазначають, що вони матеріально і процесуальне не заінтересовані у вирішенні справи. На думку інших, представник не має ні матеріально-правового, ні державного, ні громадського інтересу у вирішенні справи, його інтерес до наслідків судочинства процесуальний [21, 149].

Загальною ознакою, на підставі якої об'єднані особи, які  беруть участь у справі, є наявність  заінтересованості в результатах  розгляду справи, що властиве і представникам  у цивільному процесі. Їх юридична заінтересованість  у справі (службова, громадська, особиста) визначається інтересом тих осіб, від імені і на захист прав яких вони здійснюють свою діяльність. Виходячи з цього, їх процесуально-правове становище порівняно до інших осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право знайомитися з матеріалами справи, роботи з них витяги, одержувати копії рішень й інших документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування і заперечення тощо (ст. 99 ЦПК) [19]. А це свідчить, що вони мають ознаки осіб, які беруть участь у справі.

Представництво  широко застосовується на практиці і  може здійснюватися особами, склад  яких визначено статтями 111, 112 ЦПК [19]. Представниками можуть бути [21, 149]:

1)    члени  органів управління, працівники  державних підприємств, установ,  організацій, кооперативних організацій  – у справах цих підприємств,  установ та організацій;

2)    уповноважені  профспілок – у справах працівників, а також осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками;

3)    уповноважені  організацій, яким їх статутом  чи положенням надано право  представляти інтереси членів  цих організацій, – у справах  членів цих організацій;

4)    адвокати  – в справах громадян України,  іноземних громадян, осіб без  громадянства, юридичних осіб (ст. 1 Закону «Про адвокатуру») [5];

5)    один  із співучасників за дорученням  інших співучасників (ст. 104 ЦПК) [19];

6)    батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники (ч. 3 ст. 101 ЦПК) [19];

7)    інші  особи, допущені судом, який  розглядає справу, до представництва  в цій справі.

Представниками  в цивільному процесі можуть бути громадяни, які досягли повноліття. Проте повнолітні, над якими встановлена опіка чи піклування, не можуть, як і неповнолітні, здійснювати представництво. Це правило встановлено пп. 1, 2 ст. 116 ЦПК [19] і означає, що необхідною умовою правосуб'єктності представника є наявність у нього цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності. Але у визначенні цивільного процесуального становища обмежено дієздатних осіб допущена колізія між окремими нормативними правилами. Так, положення ч. 1 ст. 111 ЦПК [19] про те, що особи, визнані в установленому порядку обмежено дієздатними, не можуть особисто брати участь у цивільному процесі, а їхні права й інтереси захищають у суді піклувальники, і правило п. 2 ст. 116 ЦПК [19], згідно з яким такі особи не можуть здійснювати представництво в суді, підлягає критичній оцінці. Відповідно до ст. 27-42 Цивільного кодексу [18] обмеження дієздатності громадян поширюється лише на розпорядження ними майном, одержання заробітної плати, пенсій чи інших видів прибутків і розпорядження ними. Щодо здійснення особистих немайнових прав дієздатність таких осіб не обмежується. Вони можуть реалізовувати свої політичні та трудові права, нести дисциплінарну та кримінальну відповідальність. Обмеження цивільної процесуальної дієздатності не передбачене також чинним законодавством. Частина 2 ст. 260 ЦПК [19] надає обмежено дієздатному громадянинові право порушити цивільний процес у справі про скасування обмеження в дієздатності. Отже, зміст ст. 111 і п. 2 ст. 116 ЦПК [19] у цій частині не узгоджується зі ст. 27-42 Цивільного кодексу [18] ст. 260 ЦПК [19], з відповідними нормами інших галузей права і потребує приведення у відповідність з ними [21, 150].

Не можуть бути представниками адвокати, які отримали доручення про надання юридичної  допомоги з порушенням правил, установлених законодавством України про адвокатуру, а також особи, виключені з колегії адвокатів у випадку, зазначеному в п. 6 ст. 112 ЦПК [19].

Якщо особа, яка виключена з колегії адвокатів, працює юрисконсультом чи на іншій  посаді в організації, то в справах  таких організацій вона може виконувати функції представника в суді (п. 2 ст. 112 ЦПК) [19]. Такі особи можуть також здійснювати представництво осіб, які перебувають під їхньою опікою чи піклуванням.

На забезпечення законності в здійсненні правосуддя і зміцнення авторитету суду спрямоване правило ч. 2 ст. 116 ЦПК [19], що забороняє суддям, слідчим і прокурорам виконувати обов'язки представника окремих громадян, крім випадків, коли вони діють як законні представники (батьки, опікуни, піклувальники) чи представники відповідного суду або прокуратури, що є стороною в справі. Надання їм такої можливості зумовлене дією принципу рівності громадян перед законом і судом незалежно від їхнього посадового становища. У противному разі недієздатні, над якими судді, слідчі чи прокурори здійснюють опіку або піклування чи є їх батьками, були б поставлені в нерівне процесуально-правове становище порівняно з іншими учасниками процесу.

1.2. Інститут  судового представництва в теорії  цивільно-процесуального права

У юридичній  літературі питання про правову  природу судового представництва вирішується неоднозначно. Більш обґрунтованою є точка зору, згідно з якою представництво в цивільному процесі – це самостійний процесуа­ль­ний інститут, а не різновид загальногромадянського представництва. У процесуальній літературі цей висновок був досить переконливо аргументований.

Представництво  в цивільному процесі відрізняється  від загально­громадянського представництва метою, характером і змістом правовідносин, що складаються між його суб'єктами; навкруги осіб, які можуть бути представниками; основами виникнення і припинення; характером і об'ємом повноважень, якими наділяються представники.

Так, метою судового представництва є надання громадянам і юридичним особам правової допомоги при здійсненні ними захисту в  суді своїх суб'єктивних прав і інтересів, що охороняються законом.

Метою загальногромадянського представництва, на відміну від процесуального представництва, є здійснення представником  від імені того, хто представлений, операцій, які створюють, змінюють або  припиняють цивільні права і обов'язки останнього (ст. 237 ЦК [10]). У науці цивільного процесуального права термін «інститут» вживається досить широко. Інститутом іменують третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, припинення провадження у справі, відкладення розгляду справи, стадію цивільного процесу, відмову позивача від позову, зняття позову, процесуальне правонаступництво і ін. Однак далеко не всі з цих суспільних встановлень є інститутами цивільного процесуального права. Справа в тому, що в теорії права термін «інститут» має суворо певне значення. Під інститутом права розуміють «законодавчо відособлений комплекс юридичних норм, що забезпечує суцільне регулювання даного різновиду відносин або її сторони» [20, 58].

Визначеності  і однозначності цього поняття повинні дотримуватися і в науці цивільного процесуального права. «Суворість і наукова обґрунтованість понятійного апарату має особливе значення в правовій науці, оскільки результатом розвитку теорії можуть бути пропозиції по вдосконаленню законодавства і практики, що вимагає особливої точності і ясності» [20, 58].

У теорії цивільного процесуального права визначенню поняття  правового інституту приділялася  належна увага. Найбільш ґрунтовно це питання розроблене Ю. К. Осиповим, який прийшов до висновку, що «інститути цивільного процесуального права можуть бути визначені як відособлені групи норм останнього, регулюючі процесуальні відносини окремих стадій цивільного процесу (спеціальні інститути), або деякі загальні сторони, властиві системі процесуальних відносин як цілому по кожному підвідомчому суду цивільній справі (загальні інститути)» [20, 65]. Це визначення заслуговує уваги.

У ньому досить чітко позначені ознаки правового  інституту галузі. Тим самим зроблений  значний крок уперед до однозначного його розуміння в науці і практиці. Однак розробку проблем, пов'язаних з визначенням поняття інституту цивільного процесуального права, не можна вважати завершеною.

Досліджуючи проблему поняття інституту цивільного процесуального права, вельми важливо підкреслити, що це «сукупність» цивільних процесуальних норм. Причому під сукупністю тут ми розуміємо таку якісно певну правову цілісність, яка має об'єктивні і закономірні зв'язки складаючих її елементів – цивільних процесуальних норм. Дане положення потребує пояснення. Одна правова норма, яке б важливе правило вона в собі не укладала, не може скласти правового інституту [20, 66].

Інститут судового представництва включає в себе досить різноманітні норми, які охоплюють  всі основні питання, що стосуються участі судового представника в цивільному процесі. Вони вельми детально регламентують суб'єктний склад, передумови виникнення судового представництва зміст діяльності представника. Дана обставина підтверджує, що перед нами не просто спільність процесуальних норм, що регламентують деякі фрагменти цивільного процесу, а їх сукупність, котра забезпечує відносно закінчене регулювання деяких сторін процесуальних відносин. І не випадково в наступних главах і розділах ЦПК ми майже не зустрічаємо правових норм по судовому представництві.

Однак деякі  вчені вважають, що інститути цивільного процесуального права можуть включати в свій зміст не тільки процесуальні, але і матеріальні норми. Так, наприклад, в науці цивільного процесуального права одностайно признається, що судове представництво є інститутом даної галузі права. Про зміст же цього правового інституту висловлені різні точки зору [20, 68].

Одні вважають його виключно процесуальним інститутом. На думку ж інших, він включає  «в себе матеріально-правові і процесуально-правові ознаки, сукупність яких визначає зміст даного правового інституту, регулюючого як відносини між представником і тим, хто представлений, так і відносини між представником і судом».

Е. Л. Невзгодіна відмічає, «в зв'язку з тим, що внутрішні  відносини представництва (між представником і тим, хто представлений) в цивільному процесі регулюються нормами матеріального, а зовнішні (між представником і судом, арбітражем) – нормами процесуального цивільного права, потрібно визнати, що цивільно-процесуальне представництво являє собою інститут, що містить норми і матеріального, і процесуального цивільного права» [20, 68].

На думку  В.М. Шерстюка, по-перше, цивільне процесуальне право не регулює відносин між  представником і арбітражем. Вони є предметом регулювання арбітражного процесуального права. По-друге, відносини між судовим представником і тим, хто представлений регулюються не тільки нормами цивільного права, але і сімейного, трудового права. Аргументи Е. Л. Невзгодіної і інших авторів не можна визнати правильними і по суті [20, 68].

Інститут судового представництва – структурний підрозділ  галузі цивільного процесуального права. Тому правові норми, що складають  його, є процесуальним нормами. Матеріально-правові  норми не можуть бути включені галузь цивільного процесуального права, в тому числі і в інститут цієї галузі права – судове представництво. Вказані правові норми спільно з іншими утворять відповідні правові інститути матеріальних галузей права.

У Е. Л. Невзгодіної  ж виходить, що норми цивільного права, регулюючі відносини між представником і тим, кого він представляє, складають зміст процесуального правового інституту судового представництва. Це суперечить теорії про систему цивільного процесуального права [20, 68].

Якщо погодитися з такими висновками, на думку В.М. Шерстюка, то виходить, що і численні правові норми сімейного права, що регулюють відносини між законним представником і тим, кого він представляє, є нормами, що складають зміст інституту судового представництва, а не відповідних інститутів сімейного права [20, 69].

В. Н. Івакін розглядає  судове представництво як складне правове  явище, що включає в себе одночасно  матеріально-правові відносини між  представ­ником і тим, кого він представляє, процесуальні відносини між представником  судом, а також в рамках вказаних правовідносин процесуальну діяльність представника, здійснювану ним від імені і в інтересах іншої особи [20, 70].

Для підтвердження  того, що інститут судового представництва – це складне правове явище, іноді  посилаються і на те, що складаючи його зміст норми хоч і різних галузей права, але тісно пов'язані між собою. Однак для виникнення правового інституту, в тому числі і інституту судового представництва, недостатньо, щоб між правовими нормами, його утворюючими, був взагалі який-небудь зв'язок. Для цього необхідно, щоб такий зв'язок був об'єктивним і нерозривним, а правовий зміст інституту був однорідний і монолітний. Вже саме по собі об'єднання матеріальних і процесуальних норм права свідчить, що ні про який об'єктивний і нерозривний їх зв'язок, однорідності і монолітності змісту правового інституту тут не може бути і мови. Тому зміст інституту судового представництва не можуть складати норми і матеріального і процесуального права. Сказане, звичайно, не означає, що між правовими нормами інституту судового представництва і іншими нормами процесуального, а також цивільного, сімейного, трудового права відсутні які-небудь зв'язки. Ці зв'язки є. Задача науки – виявити їх, встановити їх характер, що дозволить краще з’ясовувати місце інституту судового представництва серед інших інститутів права [20, 78].

Згідно із законом  відношення, регульовані нормами  цивільного, сімейного, адміністративного  і інших галузей матеріального  права, нерідко є основами виникнення або припинення відносин, регульованого  процесуальним правом. Однак така взаємодія, взаємозв'язок відносин і норм вказаних галузей права не приводить до об'єднання правових норм в один процесуальний (або матеріально-правовий), в тому числі і складний або комплексний інститут.

Таким чином, судове представництво – це інститут цивільного процесуального права, зміст якого з складають норми тільки цієї галузі права. Включення в нього норм матеріального права (цивільного, сімейного, трудового і т.д.) привело б до непотрібних повторень і дублювань в праві, до невиправданого розширення сфери дії матеріального права і істотним протиріччям в системі цивільного процесуального права.

До протиріч в системі цієї галузі може привести не тільки включення в процесуальні інститути матеріальних норм, але  і помилкове виключення процесуальних норм з галузей цивільного процесуального права.

1.3. Суб'єкти  судового представництва

Судовими представниками можуть бути громадяни, що досягли повноліття. Особи, визнані у встановленому  законом порядку повністю або  обмежено недієздатними, а також неповнолітні правом на виконання представницьких функцій не володіють.

Згідно ст. 44 ЦПК [19] суб'єктами судового представництва можуть бути [22, 73]:

–      адвокати;

–      працівники державних установ, підприємств  і інших кооперативних і громадських організацій;

–      уповноважені професійних спілок –  у справах робітників і службовців, а також осіб, права і інтереси яких захищаються професійними спілками;

–      уповноважені організацій, яким законом, статутом або положенням надане право захищати права і інтереси членів цих організацій;

–      уповноважені організацій, яким законом, статутом або положенням надане право  захищати права і інтереси інших  осіб;

–      один з процесуальних співучасників  за дорученням інших співучасників (ст. 35 ЦПК) [19];

–      особи, допущені судом, що розглядає  справу, до представництва по даній  справі.

Разом з тим  цивільний процесуальний закон  встановлює для певної категорії  праводієздатних громадян спеціальні обмеження в їх праві бути представниками в суді. У відповідності зі ст. 47 ЦПК [19] не можуть бути представниками в цивільному процесі особи, виключені з колегії адвокатів, а також судді, слідчі, прокурори. Однак це не означає, що вони взагалі не можуть бути суб'єктами судового представництва. Вони правомочні брати участь в процесі як законні представники або як представники відповідних установ, підприємств, організацій, в яких перебувають на службі. Крім громадян суб'єктами судового представництва в цивільному процесі є організації, що володіють правами юридичної особи. Так, фабричний, заводський, місцевий комітет професійної спілки, що представляє інтереси робітників і службовців, користується правами юридичної особи. Аналогічними правами наділені ради первинних (цехових) організацій Товариства раціоналізаторів і винахідників. Але можливі випадки, коли організації, що виконують представницькі функції, юридичними особами не є.

Отже, громадяни, що беруть участь в процесі як зацікавлені  особи, мають право доручити захист своїх прав і інтересів, що охороняються законом в суді спеціально особам, що залучаються для цього, званим представниками (ст. 43 ЦПК) [19]. У такій же мірі ці повноваження мають і установи, підприємства, організації. Якщо орган юридичної особи є колегіальним, то його права і інтереси захищаються в цивільному процесі практично тільки за допомогою представництва. Сам орган юридичної особи може брати участь при розгляді судом цивільної справи лише в тому випадку, якщо він є одноосібним. Наприклад, директор заводу має право самостійно брати участь в судовому засіданні і відстоювати в ньому інтереси заводу. Однак одноосібні керівники підприємств, установ, організацій, що беруть участь в цивільному процесі, виступають в ньому не як представники, а як органи юридичних осіб, здійснюючи в повному об'ємі їх права і виконуючи їх обов'язки [22, 75].