Преступления и наказания за Литовскими уставами

ЗМІСТ

Вступ 3

1. Злочини за статутами  Великого князівства Литовського 5

1.1. Поняття  кримінально караних діянь 5

1.2. Класифікація  злочинів 10

2. Покарання за статутами  ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО 12

2.1. Основні  підходи до тлумачення поняття покарання 12

2.2. Основні  види покарання за статутами 13

2.3. Види доказів 18

Розділ 3. Особливості НОРМ КРИМІНАЛЬНОГО  ПРАВА  У ТРЕТЬОМУ СТАТУТІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА   
ЛИТОВСЬКОГО 1588 р. 19

Висновки 26

Список використаної літератури 28

Вступ

Друга половина ХІV ст.- перша  половина ХVІІ ст. були періодом, коли долю України визначали спочатку Литва, а потім Польща, а там турки  з татарами. Панівні верстви князівства Литовського та Річі Посполитої поступово  здійснювали політику ліквідації залишків автономності українських земель. Внаслідок  Люблінської унії 1569 р. особливо посилився  національно-релігійний та соціальний гніт. Проте політика колонізації  викликала піднесення руху опору  народу України, пробудження національної свідомості українського народу, його духовного злету та інтелектуального розвитку. Козацтво стало ключовою постаттю в національній свідомості українців, в історії України.

Розумінню і вивченню цих  проблем сприятиме знайомство з  документами і матеріалами з  цього історичного періоду. Так, Литовські статути, що складені на підставі великокнязівських привілеїв, жалувальних  грамот, звичаєвого права - це кодекс феодального  права Литовської держави ХVІ  ст., в якому відбилося прагнення  феодалів зміцнити права на землеволодіння і поневолення селян. Документи  Устави на волоки розкриває, як здійснювалось  руйнування старовинного аграрного  ладу, коли основою великокнязівського господарства ставав фільварок, а землі  поділялись на волоки ( ділянки площею 30 моргів), що хоч і не повністю, але  руйнувало сільську громаду, зміцнювало феодальну залежність селян.

Питання доцільності дослідження  Литовських статутів, зокрема норм кримінального права за даними зводами  законів є актуальною проблемою, яка потребує детального дослідження. Необхідною передумовою здійснення такого дослідження є звернення  до історичних витоків законодавчих  актів тієї доби, з’ясування їх особливостей, проведення аналізу норм кримінального  права та виявлення його специфічних  рис у період Литовсько-Руської  доби.

До аналізу норм кримінального  права за Литовськими статутами  зверталися такі вчені як К. М. Лановенко, С. В. Кудін, К. Б. Марисюк, Я. Падох, О. В. Ященко, В. М. Пальченкова, О. В. Макаренко. Дослідники зверталися до аналізу Литовських Статутів в цілому, а також вивчали  окремі випадки правопорушень, конкретні  покарання за протиправні діяння, проте комплексному дослідженню  було приділено недостатньо уваги.

Мета курсової роботи полягає у проведенні комплексного дослідження видів злочинів та покарань за Литовськими статутами, що включають в себе класифікацію злочинів, юридичний аналіз, перевірку на наявність структурних елементів норми та виявлення основних характеристик статутів, а також з’ясування значення зводу законів для розвитку правової техніки та законодавства на українських землях.

Для вирішення поставленої  мети у роботі слід виконати такі завдання:

• з‘ясувати поняття кримінально караних діянь;
• навести класифікацію злочинів за статутами Великого князівства Литовського;
• проаналізувати основні підходи до тлумачення поняття покарання;
• навести основні види покарання за статутами;
• Детально розглянути особливості норм кримінального права в останній редакції статутів.

1. Злочини за статутами  
Великого князівства Литовського

1.1. Поняття кримінально караних діянь

Перші законодавчі акти Великого князівства Литовського (загальноземські, обласні грамоти і др.) свідчать про достатньо високий для  свого часу (Х - XVI ст.) ступінь розвиненості кримінального права. Проте в  цей період судові органи держави  керуються в основному правом, заснованим на місцевих звичаях, а процесуальні дії учасників судочинства не закріплюються у письмовій формі. Разом з ним в багатьох землях Великого князівства Литовського (особливо в колишніх князівствах -- державах, таких як Полоцьке, Турово-Пінське, Берестейське і ін.) продовжує діяти  власний кримінальний закон. Поступово  кримінально-правові норми у зв'язку з централізацією держави уніфікуються і розвиваються. Перший кодифікований  кримінальний закон Великого князівства Литовського - це Судебник Казимира 1468 року. Він закріпив основні, єдині  для всієї держави види покарань за злочини проти феодальної власності, вніс новизну і визначення суті і  цілі покарання, заклавши правову основу і цілі індивідуального покарання [1, c. 176].

Протягом ХVI в. піддавалося  істотним змінам більшість інститутів кримінального права, створювалася спеціальна юридична термінологія для  визначення правових понять. Про це свідчать загальнодержавні зведення законів  Статути 1529, 1586, 1588 р. р. В цілому кримінальний закон цього періоду характеризувався достатньо високій для свого  часу розвинутою, широтою обхвату  регульованих правовідносин. Статути  законодавчо закріпили такі правові  принципи, як законність, індивідуалізація, рівність всіх перед законом, справедливість покарання і ін.

При розробці нових кримінально-правових норм враховувалися досягнення світової юридичної науки, ідей прогресивних білоруських мислителів, таких як Ф.Скорина, А. Волан, Л. Сапега і ін.

Залежно від характеру  злочинної діяльності і її результатів  по різному називалися і злочини: "кривда", "учинок", "злочинство", "шкода", і ін. Загальне поняття  злочину, близьке до сучасного, вперше зустрічається в грамоті 1447 р. і  називається "проступок".

Закон відрізняє складові частини злочину і досить виразно  описує його істотні і типові ознаки. Об'єктом злочину признаються  конкретні блага і інтереси особи, а Статут І588 р., визнає об'єктом злочину  злочинні посягання на відносини  по підтримці громадського порядку  і суспільної моралі.

Суб'єкт кримінального  права. Суб'єктом злочину закон  визнавав тільки людину, яка досягла  певного віку (14 років по Статуту 1566 р. і 16 років по Статуту 1588 р.) і  осудну. За загальним правилом не підлягали  кримінальному покаранню психічно хворі особи (дурні, очманілі). Закон  говорить і про стан алкогольного сп'яніння, який прирівнювався до діянь, довершених "по злому наміру".

В якості суб'єктів злочину  могли виступати як винна людина, так і група осіб, які відповідають за чужий злочин. Колективна відповідальність цілої групи (сім'ї, села, міста) була зручним засобом примушення до покори феодально залежних людей, встановлення серед них кругової поруки, давала можливість примусити всіх стежити  за підтримкою порядку або відповідати  за нього. Разом з тим в правових актах робилися спроби обмежити відповідальність за чужу вину і запровадити принцип  персональної відповідальності тільки винної особи.

На практиці право про  обмежену відповідальність за чужу вину у відношенні до простих людей, особливо феодально-залежних, часто не застосовувалося. Так, коли слід злочинця приводив в  яке-небудь село, то його жителі повинні  були знайти і видати його або відшкодувати всі нанесені ним збитки і виплатити  судові штрафи. Колективна відповідальність широко застосовувалася за державні, антифеодальні і релігійні злочини. Відомий випадок, коли за вбивство уніатського архієпископа в місті Вітебську всі жителі міста були покарані ліквідацією органів самоврядування, на них були покладені додаткові податки і повинності, 100 чоловік було засуджено до смертної страти. Дзвін міського віча був знятий, будівля ратуші зруйнована, повинна була бути зруйнована і соборна церква.

За збиток, заподіяний тваринам, відповідав її господар. Особи, психічно хворі, хоча до кримінальної відповідальності не притягувалися, але повинні були бути під замком.

В деяких випадках від відповідальності звільнялися особи, які вчинили  злочин «по дурості» [16, c. 173].

Умисні злочини та злочини, вчинені з необережності. В Статуті  І529 р. явно розмежовується вина умисна і необережна. "Виявлена необережність  у ряді випадків не призводила до кримінального  покарання, а тільки зобов'язання виплатити  сім'ї вбитого головщину (або сплатити нанесену шкоду). До таких випадків відносилися: необережне вбивство на полюванні; коли зрубане дерево падало на людину; коли при стрільбі з лука або рушниці  в ціль стріла або куля, що відхилилася  убік, попадала в людину."

Якщо в їздця поніс  кінь, і при цьому хто-небудь був  збитий, то їздець не ніс кримінальної відповідальності. Якщо ж їздець на коні ненавмисно по необережності збивав вагітну жінку, то його чекав тюремне  ув'язнення строком на 3 місяці і  публічне покаяння, у разі смерті потерпілої - смертна страта.

Презумпція невинності. В  Статуті 1529 року була зроблена перша  спроба сформулювати презумпцію невинності. В ній підкреслювалося, що суд  «в речах вонтпливых сконнейший маеть  быти ку вызволенью нижли ку каранью». Це правило не повинно розповсюджуватися  на простих людей, а Статут 1588 року містив спеціальну обмовку про те, що правило відноситься і до них.

Відповідно до Статуту  І529 р. принципами справедливості законності, презумпції невинності регламентуються  обставини, що виключають злочинний  характер діяння: необхідна оборона, крайня необхідність, реалізація приватного права і згода потерпілого.

Перевищення заходів необхідної оборони. Особливу теоретичну розробку в статуті отримав інститут необхідної оборони. Закон акцентує увагу на тому, що діями особи, яка захищається, керує не зла воля, а необхідність, через яку він відображає агресію  і вимушено захищає як життя, здоров'я  і майно, свої, так і третіх осіб. Законодавець не говорить, але добре  розуміє, що необхідна оборона має  місце в конкретних межах і  вимагає наявності реальної небезпеки. Стан необхідної оборони не обмежується  моментом закінчення замаху, а триває до того часу, поки не буде повернено  втрачене, або спійманий злочинець

Як відзначає Т. І. Довнар: "Крайня необхідність, як обставина, яка виключала злочинний характер діяння і його караність визнається Статутом 1529 р. в двох випадках: при  здачі фортеці ворогу внаслідок  голоду "гвалтовного" і при  вбивстві чужої собаки при обороні  від її нападу, проте так само законодавець говорить про деякі  уточнюючі обставини при розгляді таких справ [3, c. 189].

Згідно Статуту 1529 року при  перевищенні заходів необхідної оборони винний звільнявся від кримінальної відповідальності, але він повинен  був виплатити родичам загиблого  «головщину». При нанесенні тільки поранень для звільнення від кримінальної відповідальності було достатньо довести, що потерпілий перший почав агресивні  дії не залежно від того, яка  була загроза і які дії міг  зробити той, хто захищався.

Здача ворогу фортеці і  капітуляція гарнізону вважалися  тяжким злочином, але здача фортеці  у зв'язку з важким голодом розглядалося як дія, яка була виконана при крайній  необхідності і не підлягала кримінальному  покаранню.

Готування або замах на вчинення кримінально караного діяння. Кримінальне право XVI століття точно  не розмежовувало стадії злочинних  дій, хоча й відрізнялися вже злочинний  намір, готування і замах, які  переслідувалися тільки у випадках, безпосередньо передбачених в законі. Наприклад, підготовка бунту і змови  проти государя каралися як закінчений злочин. Намір у вигляді погрози  підпалу майна або вбивства кого-небудь, зобов'язував того, хто погрожував, зробити заяву перед урядовцями, що він це не зробить і пред'явити  поручителів. Якщо ж він відмовлявся  пред'явити поручителів, то його садили у в'язницю до того часу, поки він  їх не пред'явить. Якщо після погрози  в потерпілого що-небудь підпалювали  або було вчинено вбивство, а злочинця встановити не представлялося можливим, то відповідав той, хто погрожував вчиненням  цих дій.

Вчинення злочину групою осіб або у складі групи осіб. Згідно Статуту 1529 року покарання визначалося  залежно від ступеня участі особи  в злочині. Відрізнялася проста співучасть, при якій всі співучасники були виконавцями  злочину, і складна співучасть, в  якій одні діяли як підбурювачі, інші - як виконавці, треті - як співучасники.

Співучасниками вважалися  особи, які допомагали злочинцям  порадами або кіньми, зброєю, людьми або грошима. Налічувалося декілька видів підбурювання. Кримінальну  відповідальність разом з вбивцями ніс і той, «з направы чыее»  було вчинено злочин. Підбурювачем визнавався і феодал, який направив залежних від себе людей на злочин. Підбурювач психічно хворих (неосудних) осіб розглядався як безпосередній  виконавець.

Не вважався співучасником  злочину і не підлягав кримінальній відповідальності слуга поміщика, який супроводжував його при нападі на чужий будинок і поранив або  вбив кого-небудь під час захисту  свого пана. Ці норми були направлені на захист інтересів великих поміщиків, які мали при собі слуг і охоронців, які зобов'язані були виконувати всі накази поміщика, не боячись  кримінальної відповідальності за злочини. Самі поміщики, коли їх притягали до кримінальної відповідальності за злочинну діяльність своїх слуг, могли уникнути покарання або звільнитися грошовими штрафами.

В законі говориться і про  випадки необхідної співучасті, це: дуель, двошлюбність, викрадення заміжньої  жінки з ціллю укладення шлюбу, "чужолозтво", шлюб у недозволених ступенях спорідненості [10, c. 204].

В Статуті законодавець розрізняє  декілька видів наперед не обіцяного  діяння, що не має причинного зв'язку із злочинним результатом і складає  самостійний злочин (причетність  до злочину). Це приховування зловмисників, і використання результатів злочину, недонесення про підготовлюване протиправне діяння і потурання.

1.2. Класифікація  злочинів

Дослідники кримінального  права по різному класифікують злочинні діяння. На наш погляд, найбільш досконала  і науково обґрунтована класифікація злочинів, яку пропонує сучасний історик-правознавець, професор Я. А. Юхо. Залежно від об'єкта злочинного посягання, він ділить їх на наступні види:

1. Державні;

2. Проти порядку управління  і правосуддя;

3. Військові;

4. Проти релігії і церкви;

5. Проти моральності;

6. Проти життя, здоров'я  і честі людей;

7. Посягання на майно;

8. Злочин слуг і феодал  залежних людей проти феодалів.

Крім того Ю. А. Юхо підрозділяє  злочини за способом порушення справ  в суді, на три види;

1) злочини, справи по  яких порушувалися представниками  державної влади незалежно від  наявності потерпілого або його  волі;

2) злочини у справах  приватного звинувачення;

3) злочини у справах  змішаного звинувачення, по яких  обвинувачами могли виступати  як посадовці державного апарату,  так і окремі громадяни.

Злочини проти життя та здоров'я. Розділ 2 Статуту 1529 року містить  норми про такі злочини, як нанесення  тілесних ушкоджень, штрафи, які накладались  за їх вчинення.

Коли на чийсь шляхетський  будинок навмисно, насильно був здійснений напад або напад і в тому будинку був би хто-небудь вбитий, зловмисник піддається смертній карі разом зі своїми спільниками. При  цьому головщина повинна бути виплачена відповідно до стану вбитого  у подвійному розмірі.

А коли б зловмисник кого-небудь поранив, то тільки він сам присуджується  до смертної кари, а його спільники  присуджуються до тюремного ув'язнення  па дні башти як кримінальні злочинці терміном один рік і шість тижнів.

А коли насильно наїхавши чи напавши, нікого не поранив і не вбив, але ознаки насилля залишив або  шкоду причинив, тоді тільки за насилля  буде платити 12 рублів грошей, а також  відшкодовувати збитки.

Злочини проти власності. Грабежі. Коли б хто-небудь захопив  на чужій землі табун коней  князівських, панських, земських і тримаючи його у себе, уморив жеребця або  кобилу або їх собі присвоїв, то за кобилу чи жеребця повинен заплатити  нав'язну: за кобилу 4 копи грошей, за жеребця -- 8 коп грошей.

2. Покарання за статутами  
ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

2.1. Основні підходи до тлумачення поняття покарання

З сучасної точки зору покарання  є особливою мірою державного примусу, вживаною судом від імені  держави до особи, винної у вчиненому  злочині.

На порядок і зміст  каральної діяльності держави, який визначався історичними умовами, значний  вплив зробила християнська релігія  і церква, причому щодо України  спостерігається специфіка, оскільки ця дія виявлялася і із заходу і  з сходу.

Погляди законодавця на проблему злочину і покарання у Великому князівства Литовському висловлені в передмові до першого Статуту, яка складається з маніфесту  Сигизмунда і двох висловлювань Льва Сапеги, висловлених ним перед  королем і сеймом при наданні  друкованого екземпляра Статуту.

Законодавець використовує різні терміни для позначення покарання: "карання", "скарання", "покута", і визначає його як зло  і страждання, заподіюване злочинцю на знак відплати за вчинене ним  правопорушення уповноваженим на те органом, який діяв на підставі закону або звичаю.

Поступово суспільна правосвідомість  починає схилятися до того, що злочин -- це "школа земська", і на зміну  системі різного роду матеріальних відшкодувань приходить система  публічно-кримінальних і страхітливих покарань. Елементи даного процесу  можна знайти у всіх трьох Статутах.

У міру розвитку держави  змінюються і погляди на цілі покарання. З розвитком суспільних відносин інститут покарання все більш  проникає задачами публічно кримінальної відплати і позбавлення суспільства  шкідливих і злих дій. Через це головними цілями покарання стають відплата по відношенню до злочинця і  страху, що отримало законодавче закріплення  в Судебнику Казимира 1468 р. Закон так само забороняв звільняти злочинця від покарання.

У Статуті І529 р. видно  майже повне розуміння злочину  як суспільного зла, а покарання -- як публічної і страхітливої кари за це зло [2, c. 233].

Законодавець достатньо  чітко визначає, що однією з основних цілей покарання є попередження злочинів, крім того законодавець вважав, що покарання злочинців повинне  приносити матеріальні вигоди державі.

2.2. Основні види  покарання за статутами

Аналіз кримінального  закону говорить про певний розподіл видів покарання на основні і  додаткові, до перших відносилися; штрафи на користь потерпілого і держави  і інші майнові покарання, тюремне  ув'язнення, позбавлення прав, тілесні  покарання, смертна страта. Додатковими  були: вигнання за межі держави, позбавлення  спадкових прав, покаяння. Майнові  покарання дуже часто застосовувалися  як додаткові. При призначенні міри покарання перш за все враховувалася  станова приналежність особи. Наприклад, таке додаткове покарання, як позбавлення  честі призначалося тільки для представників  шляхти, оскільки прості люди не могли  позбавлятися честі, вважалося, що її в  них немає.

Статут 1529 р. передбачав смертну  страту за вчинення таких злочинів:

1. проти релігії і церкви;

2. державних;

3. проти порядку управління;

4. проти правосуддя;

5. військових;

6. проти життя, здоров'я  і честі людей;

7. майнових".

Тілесні покарання (членоушкодження  і хвороби) застосовувалися в  основному до простих людей.

Особливим видом покарання  у Великому князівстві Литовському  було оголошення поза законом і вигнання за межі держави ("баниция"), до якої засуджувалися шляхтичі, звинувачені  в тяжких злочинах. За деякі злочини  закон передбачав її у вигляді  додаткової міри покарання.

Всі ці різні по своєму характеру  види покарань на практиці застосовувалися  іноді у вигляді різноманітних  комбінацій, які законодавець був  не в змозі наперед передбачити  і регламентувати.

Відзначаючи жорстокість  кримінальних покарань в кримінальному  праві середньовічної України, необхідно  звернути увагу на те, що порівняно  з правом інших європейських держав. того часу вони були більш гуманними. Ідеї гуманізму виявлялися в незастосуванні смертної страти до вагітних жінок, незастосуванні кримінальних покарань до дітей і  підлітків до 16 років, у встановленні кримінальної відповідальності шляхтича за вбивство простої людини, більш  високої відповідальності за злочини  проти жінок, порівняно недовгих термінів тюремного ув'язнення [12, c. 264].

Покарання винних осіб розв'язувалося  по різному залежно від класової і станової приналежності як потерпілого, так і злочинця. Коли був вбитий шляхтич декількома шляхтичами і  всі вони були визнані винними, то карався смертю тільки один, по вибору обвинувача (позивача), інші засуджувалися  до тюремного ув'язнення і виплати  «головщини». Якщо шляхтича вбили прості люди, то смертна страта чекала всіх, скільки б їх не було, і лише у  разі вбивства в бійці кількість  простих людей, які підлягали  покаранню смертю, обмежувалося трьома особами.

Коли б хтось із шляхтичів  без всякого поводу навмисно вбив людину простого звання, нешляхтича і  при цьому був би впійманий  на гарячому, він, крім виплати головщини, карається смертною карою.

Однак для доказу такого злочину, крім безпосередніх доказів, необхідне представлення шістьох  свідків і сьомого потерпілого, які повинні дати присягу. В числі  шести свідків повинні бути два  шляхтича. Коли шляхтичів не буде представлено у якості свідків, то при наявності трьох свідків простого звання позивач може домагатися сплати головщини.

А коли при такому злочині  шляхтича не буде спіймано на гарячому, то, будучи притягненим до суду, він  повинен заплатити головщину  і всі витрати, які стались  у зв'язку з цим.

Коли б людина простого звання вбила рівного собі, нешляхтича, то при представленні трьох свідків  вбивця карається смертною карою  і виплатою головщини.

Головщина: панцирному слузі -- 60 коп грошей, путному слузі -- 50 коп, бортнику -- 40 коп, тягловій людині -- 25 коп, домашньому челяднику -- 20 коп, а дружинам їх -- у два рази менше.

Нав'язка: панцирному слузі -- 5 рублів грошей, путному слузі -- З  рублі, бортнику --1 рублі, тягловій людині -- 2 рублі, челяднику -- 1 копу грошей. А  дружинам їх вдвоє менше. Жінці, яка  чоловіка не має і не мала, нав'язка полтина грошей, а головщина -- 20 коп  грошей.

Тіуну, ключнику, війту, старцю головщина призначається у 40 коп  грошей. А коли б челядин при  виконанні цих доручень був, то йому головщина --10 коп, а нав'язка 2 копи грошей. А коли б ключником чи війтом був  шляхтич, то головщина йому була б  відповідно до його шляхетського звання. Нав'язка тіуну, ключнику, війту, старцю -- 3 рублі грошей [10, c. 214].

Коли єврей єврея вбив, поранив чи побив, то суд між ними повинен бути здійснений на основі їх права і привілеїв. Коли б шляхтич  вбив єврея і був би пійманий на гарячому, то повинен бути покараний  смертю, але головщина ним виплачуватися  не буде. Те ж саме слід розуміти і  щодо розбою (наїзду).

Прогресивним явищем в  кримінальному праві XVI століття було введення відповідальності шляхти за вбивство простої людини. Проте процесуальний  порядок встановлення вини шляхтича в такому злочині був настільки  складним, що довести його винність часте було просто неможливо, у зв'язку з чим і сам злочин міг залишитися безкарним. Разом з тим, той факт норм кримінального права, направлений на захист життя простих людей від самовладності представників привілейованих станів мав значне значення. Ця норма так само свідчить про деякий прогрес в розвитку кримінального права і дії на нього впливу ідей гуманізму. В цій частині кримінальне право ВКЛ випереджало право багатьох європейських країн.

В тих випадках, коли суд  не в змозі встановити ступінь  винності особи в бійці за відсутності  свідків, питання винності розв'язувалося  шляхом долі або присяги. Якщо перед  початком бійки або під час  неї хто-небудь згасив свічку і не можна було встановити винного в  нанесенні поранень через темноту, то відповідала особа, яка згасила  свічку.

Всі ці приклади свідчать про  те, що законодавство прагнуло передбачити  не тільки різні форми вини, але  і ті випадки, коли її практично було дуже важко або навіть неможливо  встановити і назвати винну особу. Для правильного визначення вини суд повинен був виявляти причинний  зв'язок між діянням винного і  наслідками [7, c. 262].

Кримінальні норми Статуту  не охоплювали всіх видів покарань, тому феодал, який скоював суд над  залежним населенням, міг застосовувати  покарання, не передбачені законом  або навіть звичаєвим правом. Існувала також своєрідна система покарань в церковних судах.

В державних судах найбільш часто застосовувалися наступні покарання:

а) майнові покарання, конфіскація  і штрафи;

б) смертна страта;

в) тілесні покарання;

г) видача злочинця потерпілому (для відробітку боргів або для  страти);

д) тюремне ув'язнення;

е) вигнання і оголошення поза законом;

ж) позбавлення честі;

з) покаяння;

і) позбавлення посади.

а) Майнові покарання і  штрафи були найпоширенішими покараннями. Вони могли застосовуватися як основний або додатковий вид покарання. Гроші  могли йти на користь як потерпілого  і його рідних, так і держави  і суддів.

б) Смертна страта могла  бути простою і кваліфікованою. Простою  смертною стратою вважалося наприклад, повішення, а кваліфікованою: четвертування, спалювання на багатті, втоплення, колесування, саджання на кіл.

в) До простих людей широко застосовувалися тілесні покарання - відрізування певних частин тіла, биття  палицями або батогом.

г) В Статуті 1529 року було записано, що злочинець або його дружина і діти можуть передаватися потерпілому не в якості підневільних, а для відробітку певної грошової суми.

д) Тюремне ув'язнення  був двох видів: легке - у верхній  частині тюрми і важке - в підземеллі, з ланцюгом на шиї. На утримання невільника гроші повинен був давати він  сам і його близькі або потерпілі, по звинуваченню яких злочинець був  засуджений до тюремного ув'язнення.

е) Вигнання і оголошення поза законом застосовувалося в  основному до злочинців-феодалів, які  ховалися від суду, коли звинувачувалися  у вчиненні тяжких злочинів, за які  могла бути покаранням смертна страта.

ж) Позбавлення честі було додатковою мірою покарання для  шляхти. Це покарання означало втрату привілеїв стану шляхти і всього маєтка. Позбавлялася честь шляхтичі, які втекли з поля битви, вигнанці, злочинці, які були осуджені до смертної страти, але потім помилувані.

з) При покаянні засуджений повинен був прилюдно, в церкві або костьолі, чотири рази на рік  оголошувати людям про свій злочин. У разі нанесення образи шляхтичу, винний міг бути засуджений до публічного просіння прощення в шляхтича, що могло  відбуватися в суді або іншому суспільному місці [4, c. 127].