Причины правонарушений. 9

Вступ

Держава і право - це такий об"єкт в вивченні якого зацікавлено багато наук: соціологія, політична економія, історичні науки, теорія держави і права, галузеві правові науки. 
Кожна з них находить в ньому свій предмет і своїми методологічними і методичними засобами вивчає його. 
Теорія держави і права - єдина теорія. Це єдинство виникає з того, що держава і право взаємодіють між собою як засіб регулювання громадських стосунків. Взаємопов"язаність в процесі виникнення, розвитку і функціонування держави і права- одна з основних закономірностей державно-правової організації і життя суспільства.

Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення. Кожне правопорушення конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний або колективний суб'єкт у певний час, у певному місці. Правопорушення характеризується конкретно визначеними ознаками, до яких належать: суспільна небезпечність діяння (дія чи бездіяльність), що спричиняє шкідливі наслідки чи загрожує спричиненням таких наслідків; протиправ- ність діяння; винність особи, яка скоїла протиправне діяння; делік- тоздатність суб'єкта правопорушення; покарання і стягнення.[1]

Правопорушення , взяті в сукупності на певному  відрізку часу і в конкретному суспільстві , завжди відрізняються значною різноманітністю як за ступенем суспільної шкідливості , так і за психологічними , соціальним та юридичним ознаками .

 
     Важливо відзначити  те , що зрозуміти природу і  причини правопорушень можна тільки в соціально-історичному аспекті , розглядаючи їх як породження певних суспільних явищ , неоднакових у різних суспільних формаціях . Тому значення розгляду видів правовідносини має велике значення для поняття такої ключової категорії права , як правопорушення .

  У своїй роботі я послідовно розгляну поняття правопорушення, його склад , а також види правопорушень .

Розділ І. Поняття і ознаки правопорушення.

Правопорушення — це суспільно небезпечне або шкідлиіИ неправомірне (протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність.[2]

Правопорушення - це юридичний факт, який має місце зц наявності всіх вищеназваних ознак. Слід розрізняти правопорушення як юридичний факт і склад правопорушення як наявність конкретних елементів, закріплених у законі як модель правопорушення.[1]

Правопорушенню властиві такі ознаки:

1. має протиправний, неправомірний, характер, тобто суперо чить нормам права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах І підзаконних актах, невиконання обов'язків, що випливають із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;
2. є суспільно шкідливим} (наприклад, прогул,) або суспільно небезпечним (посягання на життя людини). Суспільна шкідли вість (проступок) і суспільна небезпечність (злочин) — основин об'єктивна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від но правомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних юридичних прав і обов'язків або пере« шкоді їх виконанню, матеріальний - у заподіянні учаснику правовідносин матеріальних або моральних збитків;
3. виражається в поведінці — протиправній дії (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогулі залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, перс* конання, які зовні не виявилися, не визнаються чинним зако« нодавством об'єктом переслідування. Практика переслідування за інакомислення є виявом репресивної суті тоталітарного рс« жиму в державі;
4. має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, перебуває під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними ус* відомлено і добровільно. Відсутність свободної волі є юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (мД лолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);

є винним. Правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто дія, яка виражає негативне внутрішнє ставлення праі вопорушника до інтересів людей, завдає своєю дією (чи бездіі яльністю) збитки суспільству і державі, містить вину. Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння і його наслідківУсі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ст. В Конституції України).

6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника заходів державного примусу, заходів юридичної від- шідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного І матеріального характеру. Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити правопорядок, права і пободи громадян.

Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння нк правопорушення.[2]

Ознаки правопорушень:

1) за своїм соціальним  значенням протиправна поведінка (правопорушення) соціально шкідлива, тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормальним суспільним відносинам, правам, свободам, законним інтересам суб'єктів. Ця шкода може бути різною залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, значною і незначною);

2) за психологічними  ознаками правопорушення як вчинок  завжди має свідомо-вольовий характер, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке вчиняється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини (душевнохворий не усвідомлює наслідків);

3) юридична ознака  правопорушення полягає в його  протиправності. Поведінка суперечить приписам правових норм. Держава в законі фіксує ознаки правопорушення. Критерієм правомірності дій має бути право як втілення справедливості, тому саме з позицій гарантованих конституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися державою ознаки протиправності діянь. В умовах недемократичного режиму державна влада може свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідальності за правопорушення;

4) з погляду юридичних  наслідків правопорушення як  юридичний факт породжує охоронні  правовідносини, в межах яких  реалізуються заходи відповідальності  за вчинене правопорушення. Для  суб'єкта правопорушення юридичні  наслідки завжди будуть негативними (втрата благ);

5) зовнішня (об'єктивна)  характеристика правопорушення  полягає в тому, що воно завжди є діянням суб 'єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичного погляду виражається: 1) у невиконанні суб'єктом своїх обов'язків, що випливають з договору чи закону; 2) у недотриманні заборон, установлених правовими нормами; 3) у зловживанні суб'єкта своїми правами, створенні будь-яких перепон для використання своїх прав іншими суб'єктами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) тощо. Різноманітні наміри, думки з приводу вчинення правопорушень не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними, поки вони не проявилися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб'єктів;

6) контролюючі можливості держави полягають у тому, що вона може притягнути до юридичної відповідальності за правопорушення з метою поновлення порушених прав суб'єктів з наступним покаранням правопорушника. Слід враховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно вчинене деліктоздатним суб'єктом, тобто суб'єктом, здатним згідно із законом самостійно нести юридичну відповідальність за власні винні протиправні діяння.[14]

Розділ ІІ. Склад правопорушення.

Склад правопорушення — це система ознак протиправної поведінки, необхідних і достатніх для притягнення до юридичної ІІдповідальності.[2]

   Склад правопорушення - це сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер.[1]

 
    Фізичні особи як суб'єкти правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Вік настання юридичної відповідальності фізичної особи С різним, що визначено в окремих галузях законодавства.[2]

Суб'єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного — фізичні і юридичні особи, адміністративного — переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених у законодавстві, (і юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони Праці, порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.)[2]

Юридична особа не може бути суб'єктом кримінального зло чину. Ним може бути посадова особа підприємства, організації, установи або особа, яка виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових і повітряних суден та ін. Така особи іменується в юридичній літературі спеціальним суб'єктом правопорушення. Вона може виступати суб'єктом матеріального І адміністративного правопорушення.[2]

Правопорушення, суб'єктом якого є юридична особа, являї собою не що інше, як винну дію конкретних фізичних осіб, яки призвела до заподіяння певної шкоди. Хоча суб'єктом відпоні дальності в таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків, заподіяних органі зації внаслідок притягнення її до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою. Наприклад, у ст. 452 ЦК України закріплене положення про те, що особа, яка відшкодувала збитки, завдані з вини іншого, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі сплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.[5]

Об'єкт правопорушення — це ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на які посягає правопорушення. В юридичній літературі розглядають загальний, родовий, видовий і безпосередній об'єкт.[1]

Об'єкт правопорушення — порушене матеріальне чи нематеріальне благо: власність, життя, здоров'я громадян, суспільний порядок, суспільні відносини, що захищаються нормами права[2]

Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішній акт суспільно небезпечного діяння, яке посягає на об'єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Вона містить: дію чи бездіяльність, суспільно небезпечні та шкідливі наслідки, причинний зв'язок між ними, місце, час, способи, засоби, обставини та ситуацію скоєння правопорушення.[1]

Наприклад, тілесне ушкодження може бути тяжким, середньої тяжкості, легким — відповідно до КК кожне з них утворює самостійний склад злочину.[2]

Суб'єкт правопорушення - це індивід чи колектив людей. Індивідуальний суб'єкт - фізична особа, яка є осудною і досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства та іноземних громадян. Існують також поняття «приватна особа», «посадоваособа», «службоваособа» тощо.[1]

Осудність фізичної особи  означає, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними.[2]

Колективним суб'єктом  правопорушення може бути юридична особа, державний орган, громадська та інші організації, дії яких пов'язані  з колективним ухваленням рішень.[1]

Суб'єктивна сторона правопорушення - це внутрішня психічна діяльність особи, пов'язана зі скоєнням правопорушення. Ознаками суб'єктивної сторони є провина, мотив і мета правопорушника.[2]

Суб'єктивна сторона правопорушення — сукупність ознак, які характеризують суб'єктивне (психічйе) ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння і його негативних наслідків, а саме — вина, мотив, мета правопорушення. Обов'язковою серед них є вина — безпосередній вияв психічного ставлення до вчиненої шкідливої дії (або бездіяльності) та її негативних наслідків[2]

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно-небезпечного діяння і суспільно-небезпечних наслідків у формі наміру та необережності.[1]

Намір як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільно-небезпечні та шкідливі наслідки і бажає, чи свідомо допускає їх настання. Залежно від вольового критерію намір поділяють на прямий і непрямий. У теорії права розрізняють наміри: завчасно обдуманий; такий, що виник раптово; неконкретизований.[1]

Прямий намір має місце тоді, коли особа усвідомлює суспільно  небезпечний характер своєї діяльності, передбачає настання суспільно небезпечного результату і бажає його настання. Непрямий намір характеризується тільки вольовим критерієм, тобто особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї діяльності, передбачає настання суспільно небезпечного результату і не бажає, а свідомо допускає його настання.[1]

Необережність під час скоєння правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала настання суспільно-небезпечних наслідків свого діяння і легковажно розраховувала на їх запобігання, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Залежно від вольового критерію розрізняють такі види необережності, як самовпевненість і недбалість. У теорії права розрізняють і змішану провину, тобто таку, коли особа щодо суспільно небезпечного діяння має намір, а щодо суспільно небезпечних наслідків - необережність.[1]

Казус має місце тоді, коли особа не передбачала і не могла передбачити суспільно небезпечних наслідків своєї діяльності. Наприклад, тракторист їхав у полі з ближнім світлом фар, не побачив п'яного чоловіка, що спав у бур'яні, переїхав його переднім правим колесом, і останній від одержаних ушкоджень помер.[1]

Вина виражається у  формі умислу чи необережності:

Мотив - це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають и скоїти правопорушення. Мотив близько наближається до провини, але не зливається з нею. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини[1]

Мотив (наприклад, вбивство з корисливих і хуліганських мотивів) і мета (наприклад, вбивство з метою приховання іншого злочину) враховуються при кваліфікації правопорушення, визначенні міри покарання.[2]

 
Мета - це уява особи, котра скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне.

Мотив і мета близькі  за значенням. Якщо мотив пояснює, чим  керується особа, скоюючи правопорушення, то мета показує спрямованість діяння правопорушника, найближчий результат, себто те, до чого правопорушник прагне, чого хоче досягти.[1]

Розділ ІІІ. Види правопорушень.

Види правопорушень - це класифікаційні групи правопорушень за різними підставами. Залежно від ступеня суспільної небезпечності розрізняють злочини і проступки.[1]

Для наукових і практичних цілей створені різні класифікації правопорушень. Види правопорушень розрізняються між собою за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості), за об'єктами посягання, за суб'єктами, за поширеністю, за ознаками об'єктивної і суб'єктивної сторін, а також за процедурами їх розгляду.[3]

Проступки-делікти {лат. delictum — проступок) — це правопорушення, що завдають шкоди особі, суспільству, державі і є підставою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності. Проступки можуть бути: конституційнії дисциплінарні, адміністративні, матеріальні, цивільно-правові.

Конституційні проступки — це суспільно небезпечні проти правні діяння, які полягають у винному (умисному чи необереж- ному) заподіянні шкоди порядку організації і діяльності органіи влади і управління, конституційним правам і свободам громи дян, але не мають ознак складу злочину.

Дисциплінарні проступки — це суспільно небезпечні проти правні діяння, які полягають у невиконанні робітником, служ бовцем, військовослужбовцем, студентом виробничих, службо вих, військових або учбових обов'язків, порушенні правил внут рішнього трудового розпорядку. Підрив трудової дисципліни завдає шкоди нормальній діяльності підприємств, установ, ор ганізацій і спричиняє дисциплінарну відповідальність.

Адміністративні проступки—це суспільно небезпечні проти правні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) посяганні на суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління і охороняються законом. Адміністративними проступками є вчинки, що заважають здійсненню нормальної виконавчої і розпорядчої діяльності державних і гро мадських органів і організацій, посягають на суспільний або дер жавний порядок, власність, права і законні інтереси громадян, Як правило, вони регулюються нормами адміністративної, фінансової та інших галузей права і не пов'язані з виконанням службових обов'язків (наприклад, порушення правил протипожежної безпеки; незаконне використання спеціальних технічних засобів негласнрго одержання інформації; останнім часом — по рушення митних правил: недоставлення в митницю товарів і документів для контролю, пошкодження митного забезпечення, розвантаження, видача і використання імпортних вантажів без! дозволу митниці, порушення зобов'язань щодо транзиту).

Новим видом правопорушення є податкові проступки — суспільно небезпечні протиправні діяння, які порушують права іі законні інтереси.суб'єктів податкових правовідносин. За їх вчинення встановлена юридична відповідальність.

Матеріальні проступки — це суспільно небезпечні протиправні діяння, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди майну підприємства його працівником

    Цивільно-правові проступки — це суспільно небезпечні протиправні діяння, які полягають у порушенні громадянами і організаціями майнових і особистих немайнових відносин, що складаються між суб'єктами права і становлять для них матеріальну і духовну цінність (наприклад, невиконання зобов'язань за цивільно-правовим договором, поширення чуток, що принижують честь і гідність людини).

Цивільно-правові проступки регулюються нормами цивільного, сімейного, фінансового, аграрного права.

На відміну від  злочинів цивільні проступки не мають вичерпного переліку в законодавстві. Цивільно-правова відповідальність носить значною мірою правовідновлючий (компенсаційний) характер. Залежно від характеру цивільно-правового порушення розрізняють:

— договірні правопорушення — пов'язані з порушенням зобов'язань сторін цивільно-правового договору;

позадоговірні правопорушення — пов'язані з недодержанням або невиконанням вимог цивільно-правових норм.

Від цивільного правопорушення слід відрізняти: невинне заподіяння шкоди або суб'єктивно-випадкову поведінку, об'єкти- вно-випадкову дію непереборної сили, порушення майнових прав унаслідок правомірних дій — рятування майна. [3]

Злочин — це вид правопорушення, що передбачається кримінальним законом, тобто суспільно небезпечні, кримінально протиправні, винні дії чи бездіяльність фізичної осудної особи, яка досягла певного віку, що посягають на суспільний чи державний устрій країни, її політичну чи економічну систему, власність, особу, громадянські, економічні, політичні та інші права і свободи особи.[1]

Кримінальний злочин— це передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), яка полягає у посяганні на суспільний лад держави, її політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, яке полягає в посяганні на правопорядок (наприклад, вбивство людини).

Якщо суспільно небезпечний проступок не заборонений кримінальним законом, він злочином не визнається.

Якщо проступок має всі ознаки, перелічені в кримінальному законодавстві, але не має підвищеного ступеня суспільної небезпечності, він також не може бути визнаний злочином.

Для особи, яка вчинила злочин і притягнена до відповідальності, законом як наслідок цього передбачена судимість [3]

Злочин характеризують такі ознаки:

суспільна небезпечність  діяння;

кримінальна протиправність;

вина;

кримінальна караність.

Залежно від  ступеня тяжкості розрізняють такі категорії злочинів:

невеликої тяжкості — за які передбачене покарання позбавленням волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання;

середньої тяжкості — за які передбачене покарання позбавленням волі на строк не більше п'яти років;

тяжкі злочини — за які передбачене покарання позбавленням волі на строк не більше десяти років;

особливо тяжкі злочини — за які передбачене покарання позбавленням волі на строк понад, десять років або довічного позбавлення волі.[2]

Склад злочину — це сукупність передбачених кримінальним кодексом ознак, які визначають суспільно- небезпечне діяння як злочин.

Елементи складу злочину:

Об'єкт злочину — те, на що спрямований злочин: власність, майнові та немайнові права, свободи і обов'язки громадян; 

Суб'єкт злочину — фізична особна особа, яка вчинила злочин (нею можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства, що досягли 16, в окремих випадках — 14 років;

Об'єктивна сторона злочину — зовнішня форма злочинної діяльності, яка піддається спостереженню, оцінці.

Включає:

а) суспільно небезпечне діяння;

б) злочинний наслідок діяння;

в) причинний зв'язок між ними;

г) спосіб вчиненя дяння;

ґ) місце, час, знаряддя і  засоби вчинення злочину.

Суб'єктивна сторона злочину: вина — наявність у особи психічного ставлення до дії або бездіяльності у формі умислу або необережності.

Форми вини:

умисел: прямий; непрямий;

      необережність: злочинна недбалість; злочинна самовпевненість.

Мета злочину — це прагнення особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, досягти його злочинного результату.

Мотив злочину — це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її вчинити злочин.[2]

Стадії вчинення злочину — це певні етапи готування і здійснення навмисного злочину, що різняться характером дій на кожному етапі.

Готування до злочину — підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Підшукування засобів чи знарядь злочину — це їх придбання, відшукання, виявлення для вчинення злочину. Пристосування засобів чи знарядь злочину — це дії, що змінюють форму, якості предметів, іх ремонт і т. д. для вчинення злочину. Інше умисне створення умов — це пошук співучасників, розробка плану, вивчення місця вчинення злочину. Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Замах на злочин —вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі. Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця.

Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України.

Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за власною волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише у тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

В залежності від виконуваної ролі розрізняють такі види співучасників:

виконавець — це особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що, відповідно до закону, не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений КК України;

організатор — це особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації;

підбурювач — це особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину;

пособник — це особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Залежно від кількості суб'єктів  та умов вчинення ст. 28 КК України розрізняє  такі види злочинів:

злочин, учинений групою осіб (якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою);

злочин, учинений за попередньою змовою групою осіб (якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення);

злочин, учинений організованою групою (якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи);

злочин, учинений злочинною організацією (якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп).

Умови кримінальної відповідальності кожного зі співучасників злочину  визначаються ст. 29—30 КК України.[3]

Правопорушення за сферами  громадського життя:

1. У  сфері  соціально-економічних відносин

2. У суспільно-політичній  сфері

3. У сфері  побуту і дозвілля

Міжнародні правопорушення — це дії або бездіяльність суб'єктів міжнародного права, які суперечать нормам і принципам міжнародного права або власним зобов'язанням і заподіюють, шкоду іншому суб'єкту, групі суб'єктів міжнародного правд або всьому міжнародному співтовариству.[7]

Розділ ІV. Причини  правопорушень.

Питання про причини  правопорушень завжди було і залишається  складним. Причини правопорушень - це комплекс явищ об'єктивного і суб'єктивного характеру, що спроможний визначати протиправну поведінку суб'єктів права.

Об'єктивні причини  не залежать від особи, вони зумовлені  обставинами. До них, зокрема, відносять  причини економічного характеру (недостатній  життєвий рівень, неможливість знайти роботу, низький рівень оплати праці тощо), соціальні причини (недоліки виховної та освітньої роботи), недосконалість чинного законодавства (надмірна ставка оподаткування), обставини сімейного характеру, інші особливості середовища. Глобальною причиною всіх правопорушень є соціальні суперечності, які завжди існують у суспільстві. Сприяють скоєнню правопорушень також низький рівень охорони громадського порядку, недостатня ефективність роботи правоохоронних органів тощо.