Принципи права

ПЛАН

1. Поняття, види та ознаки принципів права
2. Принципи як джерела цивільного права
3. Принцип «закон не має зворотної сили»
4. Принцип пропорційності
5. Принцип рівності сторін
6. Принцип таємності нарадчої кімнати

       ВСТУП

       Процес  інтеграції України у міжнародну спільноту демократичних країн  вимагає дотримання міжнародних  норм і стандартів у різних галузях  внутрішнього життя. Це висуває зобов’язання приведення національного законодавства  у відповідність до норм і стандартів, які зафіксовані у міжнародних  договорах та угодах.

       Як  відомо, суспільство не може здійснювати  управління над собою самостійно. Але в процесі людської діяльності виникнення різного роду спорів не уникнути. Норми матеріального права  вказують на шлях, яким має відбутися  вирішення спору. В свою чергу  процесуальний закон повинен  мати своїм основним покликання оптимальним  чином врегулювати процедуру  цього вирішення з метою сприяння захисту законних прав громадян.

         З урахуванням нових об'єктивних реалій, пов’язаних з розбудовою в Україні демократичної політичної системи і реформуванням власного законодавства, у тому числі у галузі забезпечення прав людини і громадянина, у тому числі і під час розгляду цивільної справи в суді, відповідно потребується постійне та систематичне вдосконалення цивільного процесуального законодавства з огляду на досвід інших країн.

       Багато  літератури присвячено дослідженню  загальних принципів права, проте  проблема процесуальних принципів  цивільного права, а особливо їх порівняльна  характеристика в контексті їх нормативно-правового  регулювання у різних країнах  світу – питання окремого дослідження. Тому актуальність даної теми курсової роботи важко перебільшити.

       Об’єктом  дослідження в даній курсовій роботі виступає cукупність знань про процесуальні принципи цивільного права.

       Предметом дослідження є особливості нормативного забезпечення окремих принципів  цивільного процесуального права у  трьох різних країнах включаючи  Україну.

       Метою даної курсової роботи є - здійснити  порівняльну характеристику окремих  принципів цивільного процесуального права трьох різних країн.

       Цільова спрямованість зумовила постановку і вирішення наступних завдань:

• Дати визначення принципам права, розкрити їх основні види та ознаки;
• Охарактеризувати принципи як джерела цивільного права;
• Розкрити зміст принципу «закон не має зворотної сили»;
• Розкрити зміст принципу пропорційності;
• Розкрити зміст принципу рівності сторін;
• Розкрити зміст принципу таємності нарадчої кімнати.

       В процесі даного загальнонаукові  та спеціальні методи пізнання: системний  підхід, аналіз та синтез, дедукція, індукція, абстрагування, логічний аналіз теоретичного та практичного матеріалу, узагальнення. 

       Нормативно-правовою основою дослідження є чинні  закони та підзаконні нормативно-правові  акти Російської Федерації, Федеративної Республіки Німеччина та України, які  регламентують реалізацію окремих  процесуальних принципів цивільного права у цих країнах.

       Літературною  базою дослідження є підручники, посібники, наукові статті та монографії, які стосуються предмета дослідження.

       Структурно  робота поділена на шість розділів. У першому розділі висвітлюється основний зміст поняття принципів права, подаються їх основні види та ознаки. У другому розділі принципи цивільного права розглядаються у якості джерел цивільного права. Третій, четвертий і п’ятий розділи роботи присвячено порівняльній характеристиці принципу «закон не має зворотної сили»; принципу пропорційності; принципу рівності сторін та принципу таємності нарадчої кімнати з точки зору їх нормативно-правового регулювання у трьох країнах. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА ОЗНАКИ ПРИНЦИПІВ  ПРАВА

       Принципи  права — це такі відправні ідеї існування права, які виражають  найважливіші закономірності і підвалини  даного типу держави і права, є  однопорядковими із сутністю права  і становлять його головні риси, відрізняються універсальністю, вищою  імперативністю і загальнозначимістю, відповідають об'єктивній необхідності побудови і зміцнення певного  суспільного ладу [22, с. 27].

       Принципи  права як втілення пануючих у суспільстві ідей про певні цінності знаходять вираз у системі імперативних вимог, що характеризуються нормативністю й найвищою стабільністю, високим рівнем узагальнення й абстрагування, фундаментальністю й забезпечуються через систему і процедурних гарантій. Притаманність принципам права названих рис дозволяє їм виконувати регулятивну, системоутворюючу, інформаційну, правовиховну, пізнавальну й ціннісну функції [45, c. 220] .

       Основні принципи права являють собою  положення, що вказують на загальну спрямованість  і найбільш істотні риси змісту правового регулювання суспільних відносин [12].

       Принцип – соціальний орієнтир, що виступає як беззаперечна за своєю природою вимога загального характеру, що випливає з сутності відповідного явища, є  формою прояву закономірностей його розвитку і слугує керівництвом для  досягнення поставлених перед суспільством цілей.

       Принципи  цивільного права — основні, вихідні, керівні ідеї, що покладені в основу цивільного права, які відображаються на рівні правосвідомості, правових норм і правовідносин. Вони визнаються джерелами цивільного права лише в тих країнах, де правова доктрина виходить із дуалізму позитивного та над- чи допозитивного права (мусульманська правова сім’я), або правові системи яких відповідають природно-правовій доктрині [49, с. 411].

       До  найбільших суттєвих ознак принципів  треба вінести, перш за все,  їх регулятивність. Загальновідомо, що регулювання суспільних відносин є головною функцією права. Проте регулятивні властивості принципів права не можна ототожнювати з регулятивним характером норм права [22, с. 17].

       Наступною ознакою принципів права є  їх матеріалізація у праві: безпосереднє формулювання їх у нормах права і  виведення принципів із цих норм [22, с. 24].

       Також, як зазначають у літературі принципам  права притаманна ідеологічність, адже принципи підпорядковані певним цілям  і завданням [22, с. 22-23].

       Об'єктивна  обумовленість — ще одна ознака принципів права. Під нею розуміють  відповідність характеру суспільних відносин, економічним, політичним, ідеологічним процесам, що відбуваються у суспільстві [22, с. 21].

       Юридичному  процесу, тобто, насамперед співвідношенню матеріального і процесуального права, притаманний, зокрема, принцип  рівності, який означає, що процесуальні норми і  принципи за юридичною силою мають бути того ж рівня, що і матеріальні

       Як  зазначає О.О. Уварова [45, c. 217], в науковій літературі принципи вивчаються у двох основних аспектах: по-перше, принципи розглядаються як фундаментальні засади систем наукового знання в формі методології, теорій, концепцій, вчень тощо; подруге, принципи, які існують й діють у реальному житті людини, в природі й суспільстві. Найбільш концентровано цю думку висловив Я.Ф. Аскін, який вказав, що принципи можуть характеризувати як буття, об’єктивний світ, виступаючи при цьому як основа щодо інших характеристик речей, процесів, станів, властивостей, зв’язків, так і мати значення основи для здійснення певної пізнавальної й іншої діяльності, для побудови системи знань, викладення того чи іншого вчення [13, с.11].

       Значення  ж принципів для права полягає  в тому, що вони виступають його інтегративним  елементом. Саме в принципах права  найяскравіше виражена його сутність у всій багатоманітності утворюючих її сторін і закономірностей [19, с.115-118.].

       Серед проблем, розв’язання яких дозволить  розкрити значення принципів права  для правозастосування, слід назвати  подолання вузьконормативного уявлення про принципи права. Останній й досі знаходить прояв у тому, що, по-перше, під принципами права зазвичай розуміють лише ті засадничі ідеї, які отримали офіційне закріплення в нормах законодавства. Логічним наслідком стали твердження, що принципи можуть виявлятися тільки у змісті положень нормативно-правових актів і до їх числа не можна віднести керівні ідеї правосвідомості, які отримали суспільне визнання й реалізуються у правовідносинах, але не зафіксовані в нормативно-правових актах [35, с. 210-211.].

       Негативним  наслідком вузько нормативного підходу  до принципів права є відведення їм ролі теоретичної бази, яка визначає зміст конкретних норм і обмеження  їхньої функції у правозастосуванні  лише потребою в тлумаченні норм [36, с. 205-213], що значно звужує їх значимість у сфері правового регулювання.

       Ще  однією проблемою є невизначеність змісту принципів права. Застосування принципів права, і в цьому найбільша проблема, є неможливим без розкриття їх змісту. Норма права – це завжди визначене правило поведінки, імперативне чи диспозитивне. Принцип права – це абстрактні імперативні вимоги. І саме їх абстрактне формулювання “відлякує” правозастосовців, яким на допомогу мають прийти науковці. Головним завданням юридичної науки в дослідженні правозастосовної функції принципів права є розкриття їх змісту через систему вимог. Важливу роль в цьому має відігравати аналіз практики Європейського суду з прав людини.

       Загальноприйнятою є класифікація принципів права  на загально правові, міжгалузеві та галузеві.

       Загальправові принципи права виражають загальне в утримуванні всіх галузей права, являють собою вихідні початки  усередині галузевої правотворчої і правозастосовної діяльності держави.

       До  числа ці принципів, зокрема, відносяться  такі принципи як: верховенства права; законності; рівності всіх перед законом (рівноправності);. взаємної відповідальності особи й держави; відповідальності при наявності вини.

       Міжгалузеві виражають загальне в утримуванні  декількох суміжних (родинних) галузей  права (наприклад, загальними для таких галузей права, як карно-процесуальне й цивільно-процесуальне право, є принцип гласності судочинства й принцип змагальності при відправленні правосуддя).

       Галузеві  лежать в основі втримування тої  або іншої галузі права й виражають  особливості тої або іншої  конкретної галузі права. Наприклад, принципом  цивільного права є принцип повного  відшкодування збитків.

     Загальні  принципи права можуть бути також  класифіковані відповідно до джерела  їх походження: principes axiomatiques, тобто принципи, які є невід’ємними від правової системи, є формою природного права, та є настільки фундаментальними, що суди можуть посилатися на них навіть за умов відсутності їх закріплення у нормативно-правових актах. Вони, як правило, є спільними для різних правових систем; principes structurels, тобто принципи, які пов’язані із специфікою особливої правової системи. Наприклад, для правової системи ЄС такими принципами є принцип верховенства права Співтовариства та його пряма дія; principes communs, тобто принципи, які відносяться до універсальної, супранаціональної правової системи. Як приклад можна навести статтю 38 (1) (с) Статуту Міжнародного Суду ООН, у якій йдеться про „загальні принципи права, що визнані цивілізованими націями” [51, с. 8].  
 
 
 

2. ПРИНЦИПИ  ЯК ДЖЕРЕЛА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

       Серед вітчизняних вчених переважає думка, що принципи права мають отримати текстуальне або змістовне закріплення  у нормативно-правових актах. Але  сьогодні у наукових дослідженнях ролі  принципів права у правозастосуванні  на перший план має вийти характеристика принципів як окремого джерела права.

       Світовій  практиці відомі приклади визнання принципів  джерелами права не тільки на теоретичному, але й на законодавчому рівні. Так, цивільні кодекси Греції, Іспанії  серед джерел права називають  загальні принципи права, що випливають з цих кодексів і законів, які  регулюють цивільно-правові відносини. На загальних принципах права  заснована, зокрема, більша свобода  суду в романо-германській правовій сім’ї при здійсненні контролю за дотриманням законодавцем основних прав людини. Це можна проілюструвати таким прикладом. У 1949 р. Основний закон  ФРН скасував усі раніше видані закони, що суперечили принципу рівноправності чоловіків і жінок.

       Упродовж  певного часу після цього саме судам довелось взяти на себе корегування  правового регулювання сімейних відносин. У 1971 р. Федеральний Конституційний Суд ФРН відмовився застосовувати  деякі норми міжнародного права  на тій підставі, що вони містять  відсилку до національного закону щодо чоловіка як подружжя, тим самим  порушуючи принцип рівноправності статей, або ж відсилку до такого іноземного закону, який з позиції Конституції ФРН не містить достатніх гарантій свобод шлюбу [19, c.115-118].

       Всі принципи цивільного права між собою  взаємопов‘язані і в сукупності складають систему, яка в тій  чи іншій мірі входить до писаних  джерел права: цивільних кодексів різних держав, законів тощо. Причому кількісний склад принципів права в системі  не закріплений в нормативному порядку.

       Деякі з авторів пояснювали це тим, що роль принципів права у механізмі  правового регулювання зводиться  до того, що вони повинні братися  до уваги кожним суб’єктом при  визначенні кола своїх прав та обов’язків, бути орієнтиром при здійсненні дій, що мають юридичні наслідки, заперечуючи  регулятивну роль принципів права [45, c. 217].

       До  слова,  до джерел європейського права належать також загальні принципи права. Так, в правовій системі ЄС, як і в інших демократичних правових системах, існують загальноприйняті правові норми, наприклад верховенство права, презумпція невинуватості, а також принципи, коріння яких сягають ще римського права, а точніше non bis in diem (не можна карати двічі за те саме), audiatur et altera pars (вислухай іншу сторону), nullum crimen, nulla poena sine lege (нема злочину та вини без доведення), pacta sunt servanda (договори повинні виконуватися). Ці принципи в європейському праві переважають над вторинним правом, але є нижчими за статусом від первинного.

       Щодо  власне процесуальних принципів  цивільного права, то, заради справедливості слід зауважити, що, як зазначають у  літературі, країнах англо-американської  правової системи не тільки не розглядається  внутрішня дихотомія всієї системи  права, що дозволяє розмежувати публічне та приватне право, але відсутній  і звичний для нас поділ  права на галузі, зокрема не виокремлюється сама галузь цивільного права. А вже  про окреме виділення процесуальних  принципів цієї галузі права у  англо-саксонській правовій сім’є  годі й говорити.

       У романо-германській правовій сім’ї  загальним принципам права надають  великого значення. Їх навіть можуть наділяти статусом первинних джерел права.

       Пояснимо  причини визнання загальних принципів  самостійним джерелом права. Як відомо, в жодній з правових систем законодавство  чи інші джерела писаного права неспроможні  дати відповідь на всі питання, що виникають у судах. Таким чином, судді повинні створювати правові  норми для вирішення проблем, які виникають перед ними. Проте  якщо нормотворча роль суддів стає надмірно помітною, їх можуть звинуватити  в перевищенні повноважень і  викривленні законодавства. І тут  на допомогу приходить концепція, розроблена у країнах романо-германського права, згідно з якою правові норми можуть бути виведені не тільки з нормативно-правових актів, але й із загальних принципів  права. Це дає можливість судам застосовувати  право навіть в умовах відсутності  відповідних правових приписів. Рисами загальних принципів є:

1. Існування принципів як у самому законі, так і поза законом. У першому випадку вони виводяться з норм позитивного права, а в другому — з правопорядку, що існує в країні. Отже, загальні принципи не обов’язково відтворюються в нормах позитивного права. Це дає підстави виокремлювати загальні принципи, закріплені в законодавстві, та загальні принципи, не передбачені законом.
2. Їх формулювання і визнання судовою владою. Як зазначає Ж.-Л. Бержель, хоча суддя завжди намагався позбутися ролі автора загальних принципів, ми не можемо не бачити в них його, судді, нормативної влади. Головним джерелом загальних принципів є судова практика. Вона бере свої принципи з закону або зі звичаїв за допомогою тлумачення. Посилання на деякі принципи, наприклад на принцип справедливості, зустрічається у практиці Касаційного суду Франції вже в XIX столітті, коли суд обґрунтовував рішення щодо незаконного збагачення.
3. Панування загальних принципів над позитивним правом. Звичайні правові норми є лише окремими випадками їх застосування або виключеннями. Саме на рівні принципів різні сфери правопорядку і різні правові системи виявляють свою єдність. Загальні принципи права є концентрованим виразом найважливіших сутнісних рис та цінностей, що притаманні цій системі права. Вони виконують, образно кажучи, функцію головних, опорних елементів конструкції будь-якої юридичної будівлі. Принципи є ідейною основою для позитивного права, визначають напрямок розвитку правової системи.
4. Загальний характер. Дія принципів на відміну від інших правил, що створюються судовою владою, зазвичай поширюється за межі окремих галузей права.
5. Владний характер, суворість і обов’язковість їх застосування.

       Щодо  принципів, закріплених в законодавстві, то, наприклад, у Франції у Декларації прав людини і громадянина 1789 року і  в наступних конституційних актах  закріплені, зокрема, такі принципи, як принципи прихильності правам людини, принципи національного суверенітету, принцип визнання забороненими лише тих діянь, що є шкідливими для  суспільства. Конституція Іспанії  закріплює, напрниклад, принцип законності; принцип, відповідно до якого встановлюється ієрархія нормативних актів; принцип  відсутності зворотної сили в  норм, що містять санкції, які не сприяють здійсненню особистих прав або обмежують їх.

       Що  ж до загальних принципів, не передбачені  законом, то, приміром, Федеральний  верховний суд і Федеральний  конституційний суд Німеччини у  своїх рішеннях зазначають, що конституційне  право не є обмеженим текстом  Основного закону, а включає також  деякі загальні принципи, які законодавець не конкретизував у позитивній нормі. Отже, німецькі суди визнають існування  надпозитивного права, що зв'язує навіть установчу владу законодавця. Наприклад, для визнання відповідності законів  та інших правових актів конституційним правам і свободам громадян Конституційний Суд ФРН використовує принцип пропорційності, відповідно до якого органи державної влади не можуть накладати на громадян зобов’язання, що перевищують установлені межі необхідності, яка випливає з публічного інтересу. Цей прямо не закріплений у Конституції ФРН 1949 року принцип є суддівським критерієм визначення відповідності (пропорційності) обраних державою засобів, закріплених у правових актах держави, певній легітимній меті. Він складається з трьох основних положень: 1) засоби, які обираються законодавцем у нормативно-правовому акті, повинні оптимально спрямовані на досягнення легітимної мети; 2) обрані засоби мають мінімально обмежувати гарантовані конституційні права і цінності; 3) зазначені в законі засоби повинні розумно й адекватно співвідноситися з цілями, що переслідуються.

       Не  передбачені законом принципи доводять підпорядкування права велінням справедливості в тому вигляді, як її розуміють у певну епоху й  у певний момент. На думку Р. Давида, жодна законодавча система не може обійтися без таких коригувань або застережень; їхня відсутність  може привести до розбіжності між  правом і справедливістю.

       Зв’язок низки принципів з уявленнями про справедливість не викликає сумнівів. Так, вочевидь мають моральний контекст принцип щиросердя, принцип «fraus omnia corrumpit» (омана знищує всі юридичні наслідки); принцип «nemo auditur ...», згідно з яким жоден не може розглядати справу, у якій бере участь. 
 
 
 
 
 
 
 

3. ПРИНЦИП «ЗАКОН НЕ МАЄ ЗВОРОТНОЇ СИЛИ»

       Зворотна  дія закону - це поширення дії  закону на випадки, що мали місце до набуття ним чинності. Згідно із законодавством України закон, як правило, зворотної сили не має, тобто не поширюється  на правовідносини, які виникли до його видання.

       Вважається, що законодавство безперечно не має  зворотної сили, якщо тільки відсутнє чітке свідчення про протилежне. Як цілком слушно зазначають вчені [40], правило про незворотну дію закону необхідне для того, щоб забезпечити недоторканість особистості та її законно набутих прав.

       Згідно  положень ч. 1 ст. 54 Конституції Російської Федерації, закон, що встановлює або  обтяжує відповідальність зворотної  сили не має. Ч 2 цієї ж статті встановлює, що ніхто не може нести відповідальнісьть  за діяння, котре на момент його вчинення не визнавалось як правопорушення. Норми Конституції Російської Федерації  це правило деталізують глибше, аніж Конституція України, вказуючи, що коли після вчинення правопорушення відповідальність за нього скасована або пом'якшена, застосовується новий закон.

       Щодо  України, то у статті 58 Конституції  України зазначено, що закони та інші нормативно-правові  акти  не  мають зворотної дії в часі, крім випадків,  коли  вони  пом'якшують  або скасовують відповідальність особи. Дане положення у повній мірі стосується і актів цивільного законодавства. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час  їх  вчинення не визнавалися  законом як правопорушення

       Зазначимо, що про принцип «закон не має зворотної  сили» говорять в контексті кримінального  права, рідше – цивільного.

       Проте, певне поле для дослідження принципу «закон не має зворотної сили»  у цивільному та цивільному процесуальному законодавстві держав близького  зарубіжжя все ж існує.

       Так, п. 2 ст. 422 Цивільного Кодексу Російської Федерації визначає рамки зворотної  дії цивільного законодавства, прийнятого вже після укладення договору. Для розгдялу та аналізу даного пункту, як зазначають російські науковці [34], необхідно згалати загальний  механізм введення  в дію нового законодавства, який вже давно традиційно викоритовується правом Російської Федерації і вцілому підтримується  доктриною. З цього питання первинно в літературі констатувалась наявність  двох правових рішень: «Від зворотної  дії закону слід відрізняти як правильно  підкреслює Д.М. Генкін) застосування нового закону у випадках зміни і припинення правовідносин, які виникли до вступу цього закону в силу, проте які  продовжуються і після цього  моменту». Наприклад, ст. 9 Вступного  закону до Цивільного Кодексу Російської Федерації підпорядковує проблематику недійсності раніше укладених договорів, і, відповідно, договорів новому закону – ЦК Російської Федерації.

       З точки зору суті справи таке рішення  слід вважати цілком виправданим, оскільки зміна законодавства може виявитися  для  учасників багатьох  договорів, особливо довгострокових, надзвичайно  несприятливою [34].

       Як  правильно відзначає М.І. Брагінський, «зовсім не виключено, що зміна обставин, пов’язаних із введенням нового закону, може виявитися настільки відчутною, що, знаючи про таку зміну, сторона  або навіть обидві сторони не стали  би зовсім укладати договір, або, принаймні, на передбачених у ньому умовах. Застосовуючи дані тези до до діючого  ЦК Російської Федерації, можна вказати  ситуацію, котру п.1 ст. 451 ЦК Російської Федерації визнає достатньою для  заявлення вимоги про зміну чи рохірвання договору» [34]. По-перше, ст. 422 ЦК Російської Федерації не забороняє  зворотну силу закону по відношенню до договору, а лише обмежує на відміну  від Вступного закону ЦК Російської Федерації (ст. 5) таку зворотну дію прямо  вказаними в законі випадками. Приведене  вище систематичне тлумачення норм нового ЦК Російської Федерації цю обставину підтверджує і вбачати в даному випадку правову колізію немає підстав: в ЦК Російської Федерації передбачаються різні правові режими для зворотної дії законів взагалі і для договорів, коли необхідним є врахування їх специфіки і бажаною є більша стабільність відносин, котрі виникли [34].

       Таким чином, - підсумовує О.Н. Садіков, - дія  загального правила статті 5 Вступного  закону до ЦК Російської Федераціїт про  застосування до прав та обов’язків, за раніше укладеними договорами, які  виникли знову нових законів  в сиду статті 429 Кодексу Торговельного  Мореплавства виключається по відношенню до морських договорів, і підставою  для такого рішення є проаналізована вище ст. 422 ЦК Російської Федерації, спрямована на встановлення стабільності договірних відносин, які вже витникли. Трактувати ст. 429 ЦК Російської Федерації як особливе правило про дію цивільних  законів у часі немає підстав, оскільки тоді б ця норма розходилась  би з положеннями ЦК Російської Федерації, що забороняється Кодексом (п. 2 ст. 3) [34].

       Додатковим  і більш суттєвим аргументом з  обговорюваного питання є посилання  М.І. Брагінського на послідовну практику судово-арбітражних органів Російської Федерації, у тому числі на постанови  Президіуму Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації у ряді вирішених  спорів. Ця практика стосується стягнення  за протермінованими грошовими зобов’язаннями відсотків, розмір статті 395 ЦК Російської Федерації був значно збільшений в порівнянні з раніше діючим. За такими протермінованими платежами  суди з дати введення нового ЦК Російської Федерації стягували підвищений відсоток, виходячи зі ставок рефінансування Центрального банку Росії. Аналогічні рішення неодноразово виносили і  Міжнародний комерційний арбітражнийц суд при Торгово-промисловій палаті Російської Федерації [34].