Принципи правового регулювання праці

ЗАТВЕРДЖЕНО

Наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

29 березня 2012 року № 384

Форма № Н-6.01

Міністерство освіти і науки України

Центральна спілка споживчих товариств України

Житомирський кооперативний коледж бізнесу і права

(повне найменування вищого навчального  закладу)

Циклова комісія правознавчих дисциплін

(повна назва циклової комісії)

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Трудове право»

на тему:  

«Принципи правового регулювання праці»

Студента 2 курсу групи П-9/11-31

Спеціальності 5.03040101 Правознавство

Козлова Євгена Валерійовича

Керівник: Власюк Наталія Миколаївна

Національна шкала   _______________________

Члени комісії: _________ _______________

                                                    (підпис)                        (прізвище, ініціали)

                         _________ _______________

                                                    (підпис)                        (прізвище, ініціали)

                         _________ _______________

                                                    (підпис)                        (прізвище, ініціали)

м. Житомир

Зміст

ВСТУП…………………………………………………………………3-5 
РОЗДІЛ 1. Поняття державної служби………………………………6-15 
1.1 Соціальна природа державної служби…………………………...6-9 
1.2 Визначення державної служби та державних службовців…...…9-12 
1.3 Цілі, принципи та завдання державної служби………………….13-15 
РОЗДІЛ 2. Правова основа діяльності та класифікація державної служби в Україні………………………………………………………………….15-23 
2.1 Види державної служби…………………………………………...16-18 
2.2 Законодавчі засади державної служби…………………………...18-23 
РОЗДІЛ 3. Стан та перспективи системи державної служби: реформування в контексті адміністративної реформи…………………………………24-34 
ВИСНОВКИ……………………………………………………………35-38 
Список використаних джерел…………………………………………39-41

ДОДАТОК А. Складові механізму організаційних перетворень у системі державної служби………………………………………………………42

ВСТУП

Сучасну державу неможливо уявити без такої важливої складової як державна служба. Багато в чому завдяки саме цьому важливому політичному, правовому та організаційному інститутові держава має змогу фактично втілювати в життя завдання, що перед нею стоять. Від якісної організації державної служби, компетентності державних службовців залежить те, наскільки держава буде відповідати уявленням людей про державу та їхнім потребам . 
Державна служба є одним із різновидів служби у суспільстві, яка виникла у II половині ХVII століття в Німеччині та Франції. В Україні інститут державної служби започатковано з прийняттям Закону України «Про державну службу», який набрав чинності 1 січня 1994 року. Закон регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави по створенню правових, організаційних, економічних та соціальних умов для реалізації громадянами України права на державну службу. Він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті . 
Державну службу традиційно розглядають у трьох аспектах – соціальному, політичному і правовому. Характеризуючи коротко кожний із аспектів державної служби, слід підкреслити, що перший полягає у здійсненні завдань і функцій держави в житті суспільства; другий пов’язаний з формуванням державної влади, її здійсненням відповідними органами (законодавчими, виконавчими, судовими), їх вищим керівництвом, а також Президентом України від імені народу; третій обумовлений державно-правовою природою держаної служби, спрямуванням на практичне виконання функцій і завдань конкретних органів апаратом цих органів (державними службовцями) відповідно до статусу конкретного працівника, порядку проходження служби та ін., що завжди вимагає правового регулювання і реалізується за допомогою правових норм . 
Служба в державних органах, державних і громадських організаціях є одним із видів соціальної діяльності людей. Служба державі нерозривно зв’язана з самою державою, її роллю в житті суспільства. Це одна з сторін діяльності держави по організації і правовому регулюванні особового складу державних органів, інших державних організацій. Державна служба – це насамперед служіння державі, тобто виконання за її дорученням за плату від неї визначеної діяльності по реалізації задач і функцій держави в державних органах і установах, яке грунтується на принципах гуманізму і соціальної справедливості, демократизму і законності в інтересах народу України. Таке визначення державної служби дозволяє відмежувати державно-управлінську діяльність від діяльності фахівців у народному господарстві, у соціально-культурній сфері, а також відмежувати державну службу й інші види служби. 
Державна політика у сфері державної служби визначається Верховною Радою України. Її основними напрямками є вивчення цілей, завдань та принципів функціонування інституту державної служби, забезпечення ефективності роботи всіх державних органів відповідно до їх компетенції. 
Державна служба – комплексний правовий інститут, який регулює організацію та діяльність всіх державних службовців і складається з правових норм різних галузей права. Складність інституту державної служби полягає в тому, що, по-перше, він поєднує в собі правові норми інших галузей права; по-друге, складається з окремих підінститутів, наприклад, проходження служби, принципів державної служби. 
Актуальність теми курсової роботи зумовлена тим, що саме державний механізм є основною ланкою в структурі влади. Державні службовці – основні суб’єкти нормотворчості, які покликані виконувати та забезпечувати виконання положень Конституції України, її законів та інших нормативних актів. 
Об’єктом даної роботи є суспільні відносини, які виникають в сфері державної служби. 
Предметом виступають правові основи та особливості функціонування державної служби в Україні. 
При написанні роботи були використані теоретичні методи: аналіз та синтез, класифікація, систематизація, узгодження, а також діалектичний, формально-логічний та історико-порівняльний методи. 
Метою написання даної курсової роботи є всебічний аналіз поняття “державна служба” в Україні як правового інституту. 
Для реалізації мети було поставлено наступні завдання: 
1. Розглянути теоретичні аспекти інституту державної служби в Україні 
2. Проаналізувати поняття, цілі, принципи та завдання державної служби 
3. З’ясувати види державної служби та законодавчі засади її існування 
4. Показати роль адміністративних реформ щодо вдосконалення    інституту державної служби.  
Теоретичні аспекти державно-службових відносин, визначення системи принципів організації та функціонування державної служби розглядалися в працях вчених-адміністративістів, теоретиків права у процесі дослідження окремих проблем державної служби – С.С. Алексєєва, Г.В. Атаманчука, Д.М. Бахраха, К.С. Бєльського, В.В. Волошиної, А.А. Воробйова, О.О. Лукашової, Г.В. Мальцева, Ю.М. Старілова, К.А. Титова, Ю.О. Тихомирова, Г.Б. Шишко, В.А. Юсупова, В.А. Яковлєва та ін. В Україні дослідженню загальних аспектів цієї проблеми приділяли увагу В.Б. Авер’янов, О.Ф. Андрійко, О.М. Бандурка, В.С. Венедиктов, С.В. Ківалов, В.К. Колпаков, Н.Р. Нижник, В.Ф. Погорілко, М.М. Тищенко, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фрицький, Ю.С. Шемшученко та ін.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ 

1.1 Соціальна природа державної служби

Державна служба являє собою складне соціальне явище. Вона вбирає в себе ряд аспектів, включаючи економічний, політичний, правовий, соціальний, організаційний, кадровий. Усі вони відображають багатогранність державної служби як сфери професійної діяльності державних службовців із забезпечення виконання повноважень державних органів. 
Соціальна природа, сенс і призначення державної служби обумовлюють й відповідний характер її функціонування. 
У демократичному суспільстві функціонування державної служби постає за своїм характером як процес служіння народу, тій політичній системі, котра народом створена. Важливо при цьому те, щоб ця політична система, перш за все, в обличчі держави, мала дійсно народний характер, жила інтересами й сподіваннями народу 
З історичного досвіду відомо, що спільність інтересів держави й народу становлять соціальне джерело могутності політичної системи країни. Але в історії було чимало держав, які виражали інтереси саме вузької соціальної групи населення й нехтували інтересами більшості. Правителі таких держав вважали, що їх сила полягала в здібності маніпулювати масами, переводити їх енергію на ті способи діяльності, котрі служать егоїстичним інтересам меншості. 
В нових історичних умовах докорінно змінюється уява про силу держави. Держава міцна тоді, коли відбиває інтереси народу, принаймні його більшості, коли здійснюється координація діяльності державних органів з інститутами громадянського суспільства. Завдяки такій координації створюється формальна й неформальна система вироблення й здійснення політики держави. 
В той же час, існуючі в суспільстві суперечності можуть призвести до певного або різкого протистояння частини народу й державних структур, що спостерігається в сучасній Україні. Значна частина населення незадоволена соціальною оцінкою економічних і політичних реформ, що здійснюються в країні. За цих умов державна служба опинилася майже в кризовому стані. Криза призвела до знецінення діяльності державних службовців в очах значної частини народу, не кажучи вже про ту частку населення, яка опинилася на грані виживання. Криза державної служби – це частина загальносистемної кризи, яку переживає тепер українське суспільство. Вихід з кризового стану стане можливим тоді, коли держава буде проводити соціально орієнтовану політику, яка одержить широку народну підтримку. 
На думку Битяка Ю. соціальний аспект полягає в тому, що держава повинна турбуватися про підготовку для виконання її функції відповідних категорій осіб, які на професійній основі зможуть вирішувати комплекс питань, що постають перед державою і суспільством. Соціальний аспект просліджується і в можливостях громадян займатися державною службою та службою в недержавних органах і організаціях. Це право, крім громадянства, не повинно пов’язуватися з іншими факторами – походженням, статтю, соціальним і майновим станом, національністю чи расовою приналежністю тощо. Але при зарахуванні на державну службу освіта, професійна підготовка, у деяких випадках стан здоров’я, дієздатність, судимість та інші фактори повинні обов’язково враховуватися [3]. 
Оболенський О. вважає, що соціальна природа державної служби визначається соціально-класовим складом державних службовців. Будь-яка держава прагне створити державну службу як надійний інструмент здійснення своєї політики. Надійність державної служби в класовому суспільстві визначається соціальним складом чиновників, їх належністю до владного класу або тих соціальних шарів суспільства, які цей клас підтримують, поділяють з ним відповідальність за загальний стан справ. Звичайно в цьому випадку використовується становий принцип комплектування апарату управління, державних структур [4]. 
Соціальний характер інституту державної служби офіційно визнаний шляхом закріплення основ організації і здійснення державної служби в конституціях сучасних демократичних держав. Цьому сприяла та обставина, що право на державну службу було віднесене Загальною декларацією прав людини 1948 р. до природних і невід’ємних прав людини. Стаття 21 Загальної декларації проголошує: кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників; кожна людина має право рівного доступу до державної служби у своїй країні. Принцип рівного доступу громадян до державної служби закріплений і у ст. 38 Конституції України, Законі України «Про державну службу». 
Державна служба є видом суспільно корисної діяльності. Соціальний характер державної служби правової, демократичної держави визначається її природою, метою, функціями і принципами організації. Тобто державна служба в сучасному вузькому розумінні розглядається не як служіння державі, а як професійна діяльність щодо забезпечення виконання функцій і повноважень держави. 
Виступаючи елементом суспільної структури, державна служба має ряд особливостей, притаманних їй як соціальному інституту. 
По-перше, вона становить властиву тільки їй сферу професійної діяльності. Всім своїм змістом, формами і методами ця діяльність спрямована на забезпечення виконання повноважень державних органів. 
По-друге, як зв’язуюча ланка між державою і громадянином, державна служба покликана захищати права й свободи громадян. Конституційне положення про те, що «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. З Конституції України), виступає визначальним стрижнем в діяльності державних службовців, незалежно від їх службового статусу. 
По-третє, державна служба як суспільна явище – своєрідна форма відображення суспільних зв’язків і відносин, показник ступеня гуманності, людяності, існуючих в суспільстві порядків [5, 110]. 
Таким чином, витоками державної служби є соціальні умови її формування і розвитку. Її соціальна природа повністю визначається характером політичного устрою суспільства, особливостями держави, складом державних службовців як найбільш послідовних виразників і провідників державної волі.

1.2  Визначення державної служби та державних службовців

Розглядаючи поняття державної служби як професійну діяльність соціального прошарку суспільства, треба дати визначення служби в загальному розумінні.  
Під службою розуміють вид діяльності людини, систему установ, певний соціально-правовий інститут, створення духовних цінностей тощо. Таким чином, служба полягає в управлінні, забезпеченні та здійсненні самого управління, соціально-культурному обслуговуванні людей.  
В адміністративно-правовій літературі служба за своїм внутрішнім змістом іноді аналізується з двох боків – як організація, налагодження служби, що передує практичному її здійсненню, і як сама службова діяльність [6, 9]. Проте, якщо проаналізувати статути державних і недержавних організацій, положення про державні органи, затверджені на різних рівнях, то стає очевидним, яке важливе значення приділяється побудові та врегулюванню взаємовідносин між внутрішніми структурними підрозділами органів, між посадовими особами, розподілу між ними повноважень. Тому доповнення змісту служби таким елементом, як організація та правове регулювання внутрішньоорганізаційних відносин, необхідне для правильного розуміння поняття державної служби. 
Вперше на законодавчому рівні визначення поняття «державна служба» закріплене у ст. 1 Закону України «Про державну службу», згідно з яким вона являє собою професійну діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їхньому апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів [2]. 
При аналізі державної служби необхідно звернути увагу на поняття державно-службових відносин. Традиційно в теорії адміністративного права державно-службові відносини поділяються на дві основні групи.  
1. Відносини, які виникають в процесі організації державної служби, а саме у зв’язку з підготовкою, добором і розстановкою кадрів; встановленням статусу державної ради, в зв’язку із заміщенням посад, проведенням оцінки праці і просуванням по службі. Такі відносини носять адміністративно-правовий характер і відбивають сутність державної служби.  
2. Відносини, які складаються в ході реалізації державної служби, тобто в процесі діяльності робітника всередині державного органу; в процесі організації робочого часу та часу відпочинку; щодо дисципліни й оплати праці; в процесі функціонування кадрів управління поза межами цих органів. Відповідно цю групу відносин можна віднести до галузі трудового права [5, 106]. 
Державна служба – один з важливих видів суспільно корисної діяльності, зміст якої полягає у виконанні завдань і функцій держави відповідно до обсягу компетенції відповідного органу державної влади. Державна служба є організаційно-правовим явищем зі своїм характерним змістом та особливостями. 
В усіх випадках службова діяльність пов’язана з трьома елементами: 
1) запровадженням служби (встановлення посад, їх кількості), правовим врегулюванням порядку проходження тощо; 
2) організацією виконання повноважень, здійсненням управління відповідними об’єктами; 
3) вирішенням внутрішньоорганізаційних питань службової діяльності в певному органі чи організації (взаємовідносини між структурними підрозділами та службовцями відповідного органу) [7, 308]. 
Державна служба вживається в трьох значеннях:  
1. Як галузь науки державна служба вивчає й досліджує проблеми становлення та розвитку системи державної служби. Як галузь наукового знання державна служба може сприяти розв’язанню не лише конкретних державно-службових проблем, а й удосконаленню всієї системи державного управління. Слід зауважити, що наукові дослідження у сфері державної служби мають міждисциплінарний комплексний характер. 
2. Як галузь законодавства державна служба – це система нормативних актів, в яких урегульовані державно-службові відносини. У перспективі можна передбачити, що ця система поступово перетвориться в окрему комплексну галузь – право державної служби, в якій за цільовою та предметною ознаками об’єднується різний правовий матеріал, пов’язаний з організацією та функціонуванням усіх інститутів державної служби. 
3. Як галузь права державна служба являє собою систему правових норм, що регламентують державно-службові відносини. Ця галузь права вивчає державно-службове законодавство, тобто законодавство про державну службу та службу в органах місцевого самоврядування. 
Розглянемо визначення «державних службовців». Загальноприйнято вважати, що службовці – це особи, які проходять якийсь певний вид служби (державної, громадської чи комунальної). 
На жаль, чинний Закон «Про державну службу» не містить визначення поняття «державні службовці» (що є безумовним його недоліком), але пропонує опосередкований підхід до його визначення. Частиною першою ст. 1 визначено державну службу через «професійну діяльність осіб», які займають посади в державних органах та їх апараті, щодо практичного виконання завдань і функцій держави, за яку вони одержують заробітну плату, а частиною другою тієї самої статті зазначено, що «ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження». 
Враховуючу законодавчу невизначеність терміна «державний службовець» та дискусії щодо визначення поняття «державна служба», доводиться констатувати, що до цього часу єдиного підходу до розуміння поняття «державні службовці» в Україні не вироблено. Тому доречно застосовувати два основних підходи до визначення терміна: 
державний службовець в широкому розумінні – працівник, який здійснює на професійній основі у будь-якій державній установі, закладі, організації, підприємстві суспільно корисну діяльність та одержує за таку працю заробітну плату (таке визначення грунтується на широкому розумінні поняття «державна служба»); 
державний службовець у вузькому розумінні – особа, яка перебуває на службі у держави на посаді, віднесеній до державної служби в державному органі або його апараті, з метою здійснення специфічного виду публічної суспільно корисної діяльності – професійного державного управління та (або) регулювання (державного адміністрування), за що одержує винагороду з коштів державного бюджету (таке визначення ґрунтується на вузькому розумінні поняття «державна служба») [8, 282]. 
Отже, державна служба відрізняється від усіх інших видів служби своєю публічністю (загальнодержавний інтерес, а не приватний), професійністю (як професія), постійністю (не на тимчасовій основі, а на постійній) та функціонуванням у сфері державного управління (регулювання). 
Слід наголосити, що державним службовцем людина стає тільки в тому випадку, коли вона працює на посаді державного службовця. Державний службовець повинен: 
-  сумлінно виконувати свої службові обов’язки; 
- шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників,  
дотримуватися високої культури спілкування; 
- не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

1.3 Цілі, принципи та завдання державної служби

Діяльність держави, функціонування її управлінського апарату здійснюються через державну службу, яка є особливим інститутом сучасної держави [9, 219]. 
Основними напрямами державної політики у сфері державної служби є визначення основних цілей, завдань та принципів функціонування інституту державної служби, забезпечення ефективної роботи всіх державних органів відповідно до їх компетенції. 
Головні цілі та завдання державної служби визначають процес її функціонування в цілому. Доцільно виділити такі цілі: 
забезпечення досягнення цілей та виконання завдань і функцій держави; 
забезпечення стабільності в політичній, економічній і соціальній сферах, що передбачає запровадження політики та механізмів політичного і соціального партнерства; 
підготовка проектів та виконання політичних рішень, що прийматимуться Президентом України, парламентом, вищим органом виконавчої влади; 
забезпечення суспільного добробуту [4, 109]. 
Державна служба ставить перед собою наступні завдання: 
- охорона конституційного ладу України, створення умов для розвитку громадянського суспільства, виробництва, забезпечення вільної життєдіяльності особистості, захист прав, свобод і законних інтересів громадян; 
- формування суспільно-політичних і державно-правових умов для практичного здійснення функцій державних органів; 
- забезпечення ефективної роботи державних органів у відповідності до їхньої компетенції; 
- удосконалення умов державної служби і професійної діяльності державних службовців; 
- створення і забезпечення належного функціонування системи підготовки і підвищення кваліфікації державних службовців; 
- забезпечення принципу гласності в діяльності державних службовців і державних органів, дотримання законності, викорінення бюрократизму, корупції та інших негативних явищ у системі державної служби [10, 10]. 
Принципи державної служби – це основоположні, ідеї, настанови, які визначають основні напрямки реалізації завдань, цілей і функцій державної служби, її організацію і функціонування, правовий статус державних службовців. 
Відповідно до статті 3 Закону державна служба ґрунтується на таких основних принципах, як: 
- служіння народові України; 
- демократизм і законність; 
- гуманізм і соціальна справедливість; 
- пріоритет прав людини і громадянина; 
- професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; 
- персональна відповідальність за виконання службових обов’язків і дисципліни; 
- дотримання прав та законних інтересів органів місцевого самоврядування; 
- дотримання прав підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян [11, 97]. 
В юридичній науці прийнято класифікувати принципи державної служби на два види: конституційні (інколи їх називають «основні») і організаційно-правові («організаційно-функціональні»). 
До конституційних принципів належать: служіння народові України; демократизм і законність; рівність доступу до державної служби; пріоритет прав людини і громадянина, політична і релігійна нейтральність, гласність і прозорість та ін. 
Організаційно-правовими принципами державної служби є: професіоналізм і компетентність; ініціативність; чесність і відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов’язків і дисципліни; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян та ін. [10, 15]. 
Дещо іншої точки зору стосовно організаційно-правових (організаційно-функціональних) принципів дотримується Малиновський В.Я., який відносить до них: єдність системи державної служби; політичну нейтральність державної служби; рівність доступу до державної служби; ієрархічність системи державної служби; уніфікованість державної служби; стабільність інституту державної служби; ефективність державної служби; систему заслуг [12, 24]. 
Отже, основними цілями і завданнями державної служби в Україні є сприяння незмінності конституційного ладу, створення умов для відкритого громадянського суспільства, захист прав і свобод людини і громадянина, а також забезпечення результативної та стабільної діяльності органів державної влади, відповідно до їх завдань, повноважень і компетенції.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВА ОСНОВА ДІЯЛЬНОСТІ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ

2.1 Види державної  служби

Розмежування видів державної служби можливе з різних підстав. Необхідно відмітити, що на законодавчому рівні питання про види державної служби не знайшло свого вирішення. 
Більше прихильників мають точка зору, згідно з якою державна служба поділяється тільки на два види: цивільну і мілітаризовану. Так, Старилов Ю.М. зазначає, що «...загальновизнано розподіляти державну службу на два види: цивільну (наприклад, служба в державних органах та її суб’єктів, в адміністрації області) та мілітаризовану (наприклад, військова служба, служба в органах внутрішніх справ, податкової міліції і т. д.) ... цивільна служба і мілітаризована можуть включати в себе різні підвиди цих служб, що об’єктивно необхідні державі і створені нею для реалізації спеціальних функцій та особливої внутрішньогалузевої компетенції» [13, 159]. 
Ноздрачьов О.П. виділяє такі три види державної служби: національна державна служба; державна служба суб’єктів і спеціалізована державна служба [14, 45]. 
Дещо іншою є точка зору Битяка Ю.П. та Петришина О.В., які пропонують класифікувати державну службу відповідно до конституційного принципу розподілу державної влади на: а) державну службу в органах законодавчої влади; б) державну службу в органах виконавчої влади; в) державну службу в органах судової влади [15]. 
Також заслуговує на увагу класифікація, запропонована в Концепції реформи адміністративного права, згідно з якою слід законодавчо закріпити такі види: 
а) професійна державна служба, яка складається з: 
адміністративної державної служби (служба в державних органах, їхньому апараті, органах місцевого самоврядування); 
спеціалізованої державної служби (судові органи, органи прокуратури, внутрішніх справ, державної безпеки, митні, дипломатичні тощо); 
цивільної державної служби (медичні, наукові, навчальні та інші державні установи); 
б) позапрофесійна державна служба включає в себе наступні посади: 
державні політичні посади (Президент, міністри, народні депутати та ін.); 
посади патронатної служби (керівники прес-служби, радники, помічники, консультанти); 
допоміжні (обслуговуючі) посади (референти, секретарі та ін.). 
Аналіз різних точок зору щодо видів державної служби дає можливість стверджувати, що, оскільки саму державну службу в юридичній науці прийнято розуміти у широкому і вузькому аспектах, то і класифікувати її також можна виходячи з різних аспектів її розуміння. Види державної служби в широкому розумінні відповідають тій класифікації, яка запропонована Концепцією реформи адміністративного права. У вузькому розумінні державної служби можна виділити наступні її види (деякі вчені називають їх типами державної служби): 
а) цивільна державна служба (державні службовці державних органів та їхнього апарату); 
б) мілітаризована державна служба (державні службовці збройних державних формувань, які мають військові або спеціальні звання); 
в) спеціалізована державна служба (державні службовці органів виконавчої влади зі спеціальним статусом). 
Якщо проаналізувати названі види державної служби, то в їхній структурі можна виділити підвиди, а саме: 
а) у цивілізованій державній службі: служба в Адміністрації Президента України та апараті органів, створюваних при Президентові України; служба в Апараті Верховної Ради України та секретаріатах комітетів Верховної Ради; служба в Секретаріаті Кабінету Міністрів України та в апаратах урядових органів; служба в патронатних службах державних органів; служба в апаратах Національного банку України, його обласних (та прирівняних до них) відділеннях; служба в апаратах міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; служба в апаратах місцевих органів виконавчої влади; цивільна служба в апаратах органів прокуратури; цивільна служба в апаратах органів внутрішніх справ; цивільна служба в апаратах (штабах) військових формувань; несуддівська служба в апаратах судових органів; служба державних нотаріусів; служба державних судових виконавців; деякі інші види служб, визначені законом; 
б) у спеціалізованій державній службі: державна дипломатична служба; державна санітарно-епідеміологічна служба; державна пожежна служба; державна контрольно-ревізійна служба; державна служба прокурорів; державна служба судів; державна митна служба; державна податкова служба; служба державних судово-медичних експертів; державна фельд’єгерська служба; деякі інші види служб, визначені законом; 
в) у мілітаризованій службі: військова служба у Збройних Силах України (служба в усіх видах Збройних Сил України); служба в Прикордонних військах України; служба у Внутрішніх військах МВС України; служба в СБУ; служба в Державній службі охорони України; служба в органах виконання покарань; служба атестованих працівників органів внутрішніх справ; служба атестованих працівників військ центрального органу виконавчої влади з питань надзвичайних ситуацій; деякі інші види служб, визначені законом [10, 25].

2.2 Законодавчі  засади державної служби

Конституція України закріпила принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову і встановила, що організація і порядок діяльності Верховної Ради України, судоустрій, організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби визначаються виключно законами України. Конституційне положення, що основи державної служби визначаються виключно законами України, відкриває значні можливості для становлення, розвитку і формування інституту законодавства про державну службу [16, 296]. В конституціях і законодавстві радянського періоду про це не говорилось, і лише в 1993 р. був прийнятий перший в історії України Закон «Про державну службу». Загалом оцінюючи його як корисний і своєчасний, слід, все ж таки, відзначити, що його положеннями не охоплені всі проблеми державно-службових відносин, які потребують свого регулювання, він не призначений для всіх видів державної служби. Фактично можна стверджувати, що названий Закон має пряме відношення лише до служби в органах виконавчої влади та апараті цих органів. 
Конституція України визначає основні засади організації і діяльності державної служби як безпосередньо, так і через діяльність державних органів. Принципи державної служби знайшли своє відображення у статтях: 3 – «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю»; 8 – принцип верховенства права; 19 – принцип законності («органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»); 35 (право на свободу світогляду і віросповідання) і 36 (право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації) – принцип політичної і релігійної нейтральності тощо [10, 31]. 
Важливість державної служби як правової інституції підтверджується п. 12 ст. 92, якою встановлюється, що «виключно законами України визнаються організація і діяльність державної служби». Стаття 55 виступає важливим конституційним гарантом законності діяльності державних органів і державних службовців, передбачаючи, що кожному гарантується право на оскарження в суд рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб [17]. 
Водночас, і Конституція України (ст. 38), і Закон України «Про державну службу» (ст. 4) закріплюють рівне право громадян України на державну службу незалежно від її виду, чим фактично наголошується на важливості та однаковій значимості державної служби, де б вона не здійснювалась. В Конституції зазначено, що «громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування». Назване конституційне право знайшло своє подальше відображення і деталізацію в Законі, а саме «право на державну службу мають громадяни України незалежно від положення, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України» Однією з важливих вимог щодо реалізації права на державну службу є громадянство України. Відповідно до Закону України від 18 січня 2001 р. «Про громадянство» громадянином України є особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України [18]. 
Важливу роль у законодавчому регулюванні питань державної служби відіграв Закон «Про державну службу», прийнятий 16 грудня 1993 р. Цей Закон регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу, а також визначає загальні засади діяльності і правовий статус державних службовців, які працюють в державних органах та їхньому апараті. 
В Законі значну увагу акцентовано на правовому статусі державного службовця: визначенні його обов’язків (ст. 10), прав (ст. 11), правообмежень (ст.ст. 12, 13, 16), відповідальності державного службовця (ст. 38) [2]. 
Наступним джерелом законодавства про державну службу є Закон України «Про боротьбу з корупцією», який визначив правові та організаційні засади запобігання корупції, виявлення та припинення її проявів, поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь. Закон закріплює поняття корупції і розкриває сутність корупційних діянь (ст. 1), а також передбачає інші правопорушення, пов’язані з корупцією, до яких належать: порушення вимог фінансового контролю, невжиття заходів щодо боротьби з корупцією, умисне невиконання своїх службових обов’язків по боротьбі з корупцією. Відповідно до статті 2 Закону суб’єктами корупції можуть бути особи, які уповноважені на виконання функцій держави (державні службовці, посадові особи органів місцевого самоврядування, депутатів всіх рівнів). Стаття 5 Закону передбачає перелік обмежень, які встановлюються щодо державних службовців при проходженні ними державної служби [19]. 
Питання окремих видів державної служби регулюються іншими законами: митної служби – Митним Кодексом України; дипломатичної служби – Законом «Про дипломатичну службу» від 20 вересня 2001 р.; служби в органах міліції – Законом України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р.; служби в органах служби безпеки – Законом «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р.; військової служби – Законом «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» від 25 березня 1992 р.; державної виконавчої служби – Законом «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р. тощо. 
Велика увага приділяється указам Президента України, які є джерелом законодавства про державну службу. Серед основних указів можна виділити такі: Про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців (від 30 травня 1995 р.); Про митну службу України (від 29 листопада 1996 р.); Про Положення про Головне управління державної служби України (від 2 жовтня 1999 р.); Про заходи щодо дальшого вдосконалення діяльності Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю (від 31 грудня 1999 р.); Про підвищення ефективності системи державної служби (від 11 лютого 2000 р.); Про Координаційну раду з питань державної служби при Президентові України (від 21 березня 2000 р.); Про Стратегію реформування системи державної служби (від 14 квітня 2000 р.); Про додаткові заходи щодо посилення боротьби з корупцією, іншими протиправними діяннями в соціально-економічній сфері та забезпечення економного витрачання державних коштів (від 16 листопада 2000 р.); Про деякі питання впорядкування статусу державних службовців (від 11 червня 2001 р.); Про Примірне положення державного секретаря міністерства (від 14 липня 2001 р.); Про обов’язкову спеціальну перевірку відомостей, що подають кандидати на зайняття посад державних службовців (від 19 листопада 2001 р.) тощо. 
Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади в Україні, покликаний забезпечувати реалізацію державної політики в усіх сферах суспільного життя, спрямовувати і координувати роботу міністерств, інших органів виконавчої влади, в межах своїх повноважень приймає постанови і розпорядження щодо організації і діяльності державної служби. На виконання даного конституційного положення Урядом прийнято ряд постанов: Про порядок обчислення стажу державної служби (від 3 травня 1994 р.); Про вдосконалення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців (від 16 квітня 1998 р.); Про затвердження Положення про порядок стажування у державних органах (від 1 грудня 1994 р.); Про затвердження Положення про проведення атестації державних службовців (від 28 грудня 2000 р.) тощо. 
Серед джерел правового регулювання державної служби важлива роль відводиться нормативним наказам Головного управління державної служби України як центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, на який статтею 7 Закону «Про державну службу» покладається завдання здійснення управління державною службою. У межах своїх повноважень Головдержслужба вправі видавати накази, які є обов’язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами й організаціями усіх форм власності. Серед таких нормативних наказів Головдержслужби можна виділити накази: Про затвердження Загальних правил поведінки державного службовця (від 23 жовтня 2000 р.); Про ведення обліку державних органів, установ і організацій, керівні працівники та спеціалісти яких віднесені до категорій державних службовців, та реєстру посад державних службовців (від 18 грудня 2000 р.); Про внесення змін до Порядку оформлення документів для розгляду питання щодо погодження продовження терміну перебування на державній службі (від 7 серпня 2001 р.); Про затвердження Загального порядку проведення іспиту кандидатів на заміщення вакантних посад державних службовців (від 10 травня 2002 р.) тощо. 
До джерел правового регулювання державної служби належать нормативні акти інших центральних органів, які стосуються питань державної служби: накази Міністерства охорони здоров’я, наказ Голови Держкомітету у справах охорони державного кордону «Про заходи щодо реалізації Закону України «Про державну службу» в Прикордонних військах України» від 14 червня 2000 р.; наказ МВС України «Про затвердження Інструкції про порядок проведення атестування особового складу органів внутрішніх справ» від 23 лютого 2001 р. та інші.

РОЗДІЛ 3. СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ: РЕФОРМУВАННЯ В КОНТЕКСТІ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ

Серед проблем, пов’язаних із розвитком держави у період збільшення ризиків та кризових явищ суспільного розвитку, проблема підвищення ефективності системи державної служби набуває особливої актуальності. Адже ефективна державна служба становить один із найважливіших чинників успішної реалізації політичних, економічних, соціальних та антикризових програм в Україні. Її діяльність має бути орієнтована на демократичні цінності, серед яких: захист прав та свобод людини і громадянина; створення умов для економічної та політичної свободи, а також добробуту всіх громадян; забезпечення розвитку відкритого громадянського суспільства, прогнозування і подолання кризових явищ у суспільстві. Тільки високопрофесійна державна служба здатна забезпечити демократичне, правове, ефективне та результативне державне управління. В інтересах громадян державна служба повинна забезпечити результативну та стабільну діяльність органів державної влади відповідно до їх завдань, функцій і повноважень на конституційних засадах. Ця система має бути прозорою, гарантувати верховенство закону, затвердження дієвих механізмів громадського контролю за діяльністю влади.  
Система державної служби складається з інституційних (правових, організаційних) і процесуальних структур, а також державних службовців – осіб, які спеціально підготовлені і професійно зайняті у системі державних органів. 
Нині функціонування державної служби в Україні регулюється Законом України «Про державну службу» (1993 р.), який вичерпав свій потенціал та стримує розвиток інституту державної служби, а також багатьма іншими законодавчими актами.  
Про необхідність кардинального оновлення законодавства про державну службу вже давно йшлося у низці актів Президента України (починаючи з 1998 р.), Програмах діяльності кількох останніх урядів, виборчих платформах політичних партій і блоків, щорічних Планах дій Україна-ЄС тощо. На широкому колі проблем державної служби та на потребі ухвалення нової редакції Закону «Про державну службу» наголошується також іноземними експертами. 
Робота над законопроектом ведеться з 2005 р. Вона передбачена також планом заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з перспектив її членства в Раді Європи, затвердженим Указом Президента України від 20 січня 2006 р. № 39 та Концепцією розвитку законодавства про державну службу в Україні. Нова редакція проекту Закону України «Про державну службу» ґрунтується на європейському розумінні професійності державної служби, що полягає в об’єктивності, справедливості та неупередженості при підготовці політичних та прийнятті адміністративних рішень, незалежності професійної позиції державного службовця від впливу політичного чи приватного інтересів, відданості інтересам суспільства, лояльності до держави та її легітимного політичного керівництва. 
Виходячи з актуальних проблем державної служби, які накопичувалися з часів проголошення незалежності України, що також неодноразово зазначалося міжнародними експертами, у 2004 р. Головдержслужба України виступила з ініціативою створення політико-правової основи для нового законодавства про державну службу. 
Для реалізації цієї мети було розроблено проект Указу Президента України «Про Концепцію розвитку законодавства про державну службу в Україні», який схвалено 20 лютого 2006 р. 
У той же час починається робота над проектом нового Закону України «Про державну службу» створеною для цього робочою групою при Кабінеті Міністрів України. 
Упродовж червня-вересня 2005 р. Головдержслужбою проведено громадські та експертні обговорення законопроекту із залученням провідних фахівців Європейського Союзу. Публічна кампанія, участь у якій загалом взяло близько 12 тис. осіб, проходила у столиці та регіонах України. У результаті було отримано понад 3,5 тис. пропозицій і зауважень, які було опрацьовано та значною мірою враховано. На той час це давало можливість стверджувати, що проект закону відповідав сучасним потребам та вимогам до державної служби громадян, політиків і самих державних службовців, а також основним принципам і кращим практикам у цій сфері країн-членів ЄС. 
У 2006 р. після погодження з усіма міністерствами проект Закону України «Про державну службу в органах виконавчої влади» було внесено до Кабінету Міністрів України. За результатами його розгляду на засіданні уряду створюється робоча група для доопрацювання законопроекту. З того часу до кінця 2006 р. Доопрацювання проекту Закону України «Про державну службу» (нова редакція) тривало за особистої участі Начальника Головдержслужби України, міністра юстиції України, радників Прем’єр-міністра України та спеціалістів Секретаріату Кабінету Міністрів України. 
Проект Закону України «Про державну службу в органах виконавчої влади» було внесено на розгляд Верховної Ради України у вересні 2007 р. Проте, оскільки законопроект не було прийнято в першому читанні до закінчення строку повноважень Верховної Ради України V скликання, з 23 листопада 2007 р. він вважався відкликаним. 
Повернення відкликаного законопроекту головному розробнику – Головдержслужбі України – дало поштовх для подальшої роботи з його удосконалення. Нова редакція неодноразово обговорювалася й узгоджувалася за участі профільних міністерств та міжнародних експертів. 
У червні 2009 р. доопрацьований проект Закону був внесений на розгляд Кабінету Міністрів України [21, 504]. 
Слід зазначити, що законопроект передбачає низку новацій порівняно з чинним Законом, зокрема: чітке окреслення сфери державної служби та встановлення точних критеріїв для віднесення посад до посад державної служби; розмежування політичних посад і посад державної служби та забезпечення політичної нейтральності державних службовців; встановлення обмежень для державних службовців на зайняття політичною діяльністю; встановлення єдино можливого способу вступу на державну службу – через відкритий конкурс на всі посади державних службовців; встановлення додаткових гарантій, що забезпечать суттєве підвищення соціального і матеріального статусу державних службовців; скасування неефективних інститутів кадрового резерву та атестації державних службовців; встановлення більш гнучкої системи рангів, що стимулюватиме кар’єрний розвиток; формування повноцінної системи управління державною службою в органах виконавчої влади; запровадження інституту дисциплінарної відповідальності державних службовців; створення додаткових механізмів запобігання виникненню конфлікту інтересів на державній службі та правового захисту державних службовців від незаконних дій їх керівників; створення апеляційних механізмів для оскарження рішень щодо призначень, звільнень державних службовців, застосування дисциплінарних стягнень, висновків за підсумками оцінювання результатів службової діяльності. 
Проблеми розвитку державної служби переважно пов’язані з певною невідповідністю результатів функціонування державної служби з сучасними потребами та вимогами суспільства. Вирішити ці проблеми можна через урегулювання правового статусу державної служби, розвиток її інституційної спроможності, створення ефективної системи управління. Тому для України в нових умовах розвитку держави є потреба в перегляді цілей, завдань, структури та функцій державної служби і управління нею для розроблення методологічних засад та практичних рекомендацій щодо підвищення її ефективності [21, 506]. 
Основна системна проблема – правове регулювання відносин у сфері державної служби. 
У державному управлінні немає чіткого розмежування політичних та адміністративних функцій. Це спричинює такі наслідки: 
1)  плинність кадрів на державній службі; 
2) залежність від політичних змін та упередженість державних службовців, в першу чергу, керівного складу державної служби; 
3) непослідовність та непередбачуваність у прийнятті управлінських рішень; 
4) завантаженість політиків дрібними адміністративними питаннями. 
Невизначені межі сфери регулювання законодавства про державну службу: 
1) дія Закону України «Про державну службу» поширюється на персонал, який виконує допоміжні та обслуговуючі функції в органах державної влади; 
2) деякі положення Закону фактично поширюються на осіб, що не мають статусу державних службовців (журналісти, науковці, судові експерти, державні нотаріуси); 
3) служба у деяких органах державної влади (дипломатична, податкова, митна, прикордонна служба, служба в органах внутрішніх справ та штабах військових формувань) лише частково підпадає під дію Закону, її діяльність регулюється не завжди взаємоузгодженими спеціальними законами; 
4) відсутні критерії віднесення посад до тієї чи іншої категорії, це віднесення відбувається залежно від статусу органу, а не від змісту діяльності на посаді. 
У чинному Законі України «Про державну службу» не визначено, зокрема, такі ключові функції державних службовців, як: 
1) надання рекомендацій щодо вироблення державної політики та забезпечення її реалізації; 
2) надання послуг фізичним і юридичним особам. 
Відсутнє чітке законодавче регулювання адміністративних процедур та професійної етики державних службовців, що спричинює: 
1) значні труднощі для фізичних та юридичних осіб; 
2) великий ризик дій державних службовців на власний розсуд і прояви корупції; 
3) невизначеність переліку дисциплінарних порушень, порядку застосування до державних службовців дисциплінарних стягнень та їх досудового оскарження; 
4) фактичну необов’язковість дотримання етики державними службовцями. 
Друга системна проблема – низька інституційна спроможність державної служби, яка викликана: 
1) неповною відповідністю структур органів державної влади покладеним на них функціям; 
2) відсутністю чітких внутрішніх стандартів та процедур роботи; 
3) браком знань та вмінь з аналізу державної політики, стратегічного планування та управління змінами; 
4) відсутністю системи безперервного навчання, у тому числі, на робочому місці, особливо з питань управління процесом вироблення та реалізації державної політики. 
Третя група проблем пов’язана з низькою ефективністю управління персоналом в системі державної служби. 
Щодо системи оплати праці державних службовців: 
1) низька частка посадового окладу в структурі заробітної плати спричинює непрозорість в оплаті праці та залежність від суб’єктивних чинників; 
2) значні міжвідомчі та територіальні розбіжності в рівнях оплати праці викликають плинність кадрів в окремих органах влади та регіонах і створюють дисбаланс високопрофесійних кадрів у них; 
3) чинна система нарахувань за вислугу років перешкоджає залученню молоді і надмірно стимулює до роботи на державній службі людей передпенсійного віку; 
4) система оплати праці недостатньо пов’язана з результатами роботи. 
Щодо системи управління державною службою: 
1) організаційно-правовий статус центрального органу виконавчої влади з питань державної служби – Головного управління державної служби – не сприяє створенню ефективної системи функціонального управління державною службою; 
2) відсутня інфраструктура для забезпечення управління державною службою на місцях. 
Щодо системи планування та оцінювання результатів діяльності: 
Через відсутність системи планування, яка б передбачала конкретні показники результативності та ефективності діяльності, чинна система щорічної оцінки державних службовців втрачає сенс. Вона не пов’язана з визначенням потреб у навчанні та професійному розвиткові державних службовців, а також із засобами стимулювання. 
Щодо системи призначення на посади, просування по службі та ротації кадрів: 
1) призначення на посади державних службовців вищих категорій відбувається непрозоро і надто залежить від політичних та суб’єктивних чинників; 
2) відсутні чітко сформульовані кваліфікаційні вимоги до посад державних службовців (профілі компетентності); 
3) немає незалежних комісій та/або центрів оцінювання для відбору кандидатів на посади державних службовців; 
4) немає жорсткого зв’язку між результатами навчання та просуванням по службі. 
Щодо європейської інтеграції: 
1) відсутня наскрізна система управління процессом європейської інтеграції; 
2) брак спеціально підготовлених фахівців для роботи в підрозділах, відповідальних за питання європейської інтеграції в органах державної влади; 
3) відсутні орієнтаційні навчальні програми для всієї державної служби з питань процесу європейської інтеграції [22]. 
Реформування системи державної служби в Україні відбувається дуже повільно, без відповідного науково-методичного супроводження процесів такого реформування. І хоча при Головному управлінні державної служби України створено Центр сприяння інституційному розвитку державної служби, його діяльність не може охопити увесь аспект проблем, що пов’язані з модернізацією системи державної служби. 
Державна служба може розглядатися як системний об’єкт – відкрита динамічна система, що розвивається, і складовими якої виступають: державні органи, на які покладені повноваження виконання завдань та функцій держави, що реалізують державні службовці; процеси та процедури, що пов’язані як із функціонуванням та розвитком системи державної служби в цілому, так і з функціонуванням у цій системі її елементів – державних службовців; їх нормативно-правова регламентація; державні службовці, які є активними елементами цієї системи, та їх діяльність щодо реалізації завдань та функцій держави; ресурсне забезпечення процесів функціонування та розвитку системи державної служби (час, знання, інформація, фінанси тощо); продукти системи державної служби (нормативно-правові акти та послуги) [23]. 
Розглядаючи державну службу як системний об’єкт можна стверджувати, що сумарна ефективність системи державної служби безпосередньо залежатиме від ефективності її елементів, а саме: від ефективності державних органів; процесів та процедур у системі державної служби, ресурсного забезпечення, нормативно-правових актів, які в сукупності регламентують функціонування системи державної служби, державних службовців, їх особистісних характеристик, їх діяльності на робочих місцях тощо. Ефективність державних органів, у свою чергу, залежить від стратегії державного органу, його структури, компетенції, спільних цінностей, технологій прийняття рішень та наданих послуг, ресурсів (людських, організаційних, часових, матеріальних, фінансових, інформаційних, інтелектуальних). 
Процеси глобалізації, побудова єдиного європейського простору, соціально-політичні зміни, установлення громадянського суспільства вимагає не тільки переосмислення організації діяльності державної служби України, а й пошуку шляхів її удосконалення. Досвід проведення величезних соціально-економічних перетворень у розвинених країнах світу (реформи Шарля де Голля у Франції, Л.Ерхарда у Німеччині, М.Тетчер у Великобританії) починався зі зміцнення державної служби. У сьогоднішніх умовах державна служба має будуватися на наукових основах, враховуючи сукупність суб’єктивних і об’єктивних чинників. Немале значення у цьому відіграють наукові розробки вітчизняних науковців у сфері державної служби, зокрема, дисертаційні дослідження за науковою спеціальністю «державна служба». 
Головна мета – утворення такої державної служби, яка б працювала на основі професіоналізму, стабільності та політичної нейтральності, була прозорою, відкритою, зрозумілою для громадян. Саме це дасть змогу сформувати владу абсолютно нової якості, владу більш прозору, більш відповідальну, більш моральну, котра діє в інтересах народу. 
Результати наукових досліджень вказують на те, що для впровадження організаційних змін необхідно враховувати такі фактори: високий ступінь незадоволення існуючим станом, чітко визначений стан, якого необхідно досягти, знання практичних кроків щодо реалізації організаційних перетворень [24, 2]. 
Пріоритетом державної політики має стати професіоналізація державної служби, насамперед через систему професійного навчання державних службовців. Сьогодні відбувається процес удосконалення системи професійного навчання державних службовців, спрямування її на підготовку висококваліфікованих менеджерів у сфері державного управління, набуття державними службовцями сучасних знань та вмінь, необхідних у контексті нової ролі державної служби. 
Бачення нової державної служби, відповідно до Стратегічної рамки щодо системи управління персоналом, полягає у тому, що вона: 
– ґрунтується на принципах державної служби, визначених новим проектом Закону України «Про державну службу» (повага до верховенства права, законність, патріотизм, доброчесність, професіоналізм, політична нейтральність, лояльність, публічність, прозорість, стабільність, відповідальність та рівний доступ до державної служби); 
– служить національним інтересам України та її громадянам; 
– передбачає призначення професійних державних службовців відповідно до стандартів етики, заслуг, а не з політичних міркувань або особистих інтересів; 
– має пріоритет щодо справедливого та результативного надання державних послуг громадянам України; 
– працює в інтересах громадян, а не заради власних особистих інтересів чи прибутків; 
– розробляє ґрунтовні варіанти дій щодо розвитку політики на основі комплексного аналізу та відповідних консультацій; 
– надає об’єктивні рекомендації щодо прийняття рішень стосовно розвитку політики; 
– є відданою ідеї забезпечення реалізації рішень уряду щодо політики; 
– є такою, що державні службовці пишаються тим, що вони належать до державної служби; 
– визнає і цінує роботу та внесок державних службовців; 
– є привабливим та доступним роботодавцем, ставиться до персоналу справедливо та з повагою. 
Після дискусій науковців щодо перспектив удосконалення законодавства про державну службу набув популярності новий термін, що випливає з основ розуміння державної служби – «публічна служба». Поняття публічної служби охоплює усі види діяльності, яка здійснюється в інтересах розвитку суспільства шляхом ефективного функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Це професійна діяльність, якій притаманний певний характер організації та функціонування, що безпосередньо впливає на формування політичної взаємодії та норми професійної поведінки як у межах своєї установи, так і поза її межами. 
Формування нової генерації управлінців повинно здійснюватися на засадах українського державотворення, яка сьогодні вимагає від публічного службовця управлінської компетенції у здійсненні покладених на нього функцій. Під компетенцією публічного службовця розуміємо не тільки набуття нових всебічних знань, а й утвердження його мотивацій, психологічно-соціальних настанов, навичок і цінностей. 
Специфічними цінностями сучасних публічних службовців вважаються цінності публічної служби, що пов’язані із загальною управлінською культурою (політична нейтральність, чесність і непідкупність, нове управлінське та економічне мислення, суворе дотримання законності, управлінський професіоналізм, ефективність, якість, своєчасність виконання службових обов’язків), а також базові цінності – патріотизм, відданість народу, національно-духовна свідомість, повага і вільне володіння державною мовою, обстоювання національних інтересів, національна гідність, політико-правова культура.

ВИСНОВКИ

Сучасний правовий інститут державної служби – це комплекс правових норм, які регулюють відносини, що складаються в процесі організації самої державної служби, статусу державних службовців, гарантій і процедур його реалізації, а також механізму проходження державної служби. Таким чином, правове регулювання має включати в себе три великі сфери в системі державно-службових відносин: 1) формування системи державної служби; 2) закріплення статусу державного службовця та гарантій його здійснення; 3) механізм проходження державної служби. Специфічність статусу державної служби обумовлена характером відносин, які вона регулює, а саме – їх публічно-правовою природою.  
Отже, державна служба є комплексним правовим інститутом, який регулює організацію та діяльність всіх державних службовців і складається з правових норм різних галузей права, зокрема, конституційного, адміністративного, фінансового, трудового, кримінального, житлового та ін. Державні службовці – це особи, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. 
Основними цілями і завданнями державної служби в Україні є сприяння незмінності конституційного ладу, створення умов для відкритого громадянського суспільства, захист прав і свобод людини і громадянина, а також забезпечення результативної та стабільної діяльності органів державної влади, відповідно до їх завдань, повноважень і компетенції. 
Доцільно розрізняти два основні види державної служби:  
1. Загальнофункціональна державна служба (типовий варіант державної служби, яка має місце в Секретаріаті Президента України, Апараті Верховної Ради України, Секретаріаті Кабінету Міністрів України, в апаратах органів виконавчої влади та інших державних органів). Вказаний вид державної служби регулюється положеннями Закону України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу». 
2. Спеціалізована державна служба (служба в ОВС, військова, дипломатична, митна, податкова, прикордонна служби, служба в органах прокуратури, юстиції, судових органах тощо). Особливостями зазначених варіантів спеціалізованої державної служби є те, що вони регулюються положеннями спеціальних законів (наприклад, закони України від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні» та від 25 березня 1992 р. «Про службу безпеки України»). 
Серед нормативно-правових актів, які належать до адміністративного законодавства і присвячені регламентації всього різноманіття державної служби, необхідно вирізнити: 
- Закон України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу»; 
- Закон України від 5 жовтня 1995 р. «Про боротьбу з корупцією»; 
- Указ Президента України від 22 липня 1998 р. «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні»; 
- Указ Президента України від 14 квітня 2000 р. «Про стратегію реформування системи державної служби в Україні»; 
- Указ Президента України від 5 березня 2004 р. «Про Концепцію адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу»; 
- Указ Президента України від 20 лютого 2006 р. «Про Концепцію розвитку законодавства про державну службу в Україні»; 
- Постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 р. «Про затвердження Положення про проведення атестації державних службовців»; 
- Наказ Головного управління державної служби України від 10 травня 2002 р. «Про затвердження Загального порядку проведення іспиту кандидатів на заміщення вакантних посад державних службовців». 
Законом України «Про державну службу» передбачено три вида органів управління (спеціальних державних органів або підрозділів державних органів, до компетенції яких належать забезпечення і розвиток системи державної служби) державною службою: Координаційну раду з питань державної служби при Президентові України, Головне управління державної служби України і кадрові служби органів виконавчої влади з визначенням їх предметів ведення. Окрім названих органів управління спеціалізованими державними службами здійснюють інші державні органи: Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України, Міністерство Збройних Сил України і т. д. 
Аналіз змісту інституту державної служби дає змогу уявити її як систему, що включає наступні елементи; поняття державної служби; її принципи та види; поняття державного службовця та посадової особи; вступ на державну службу; просування по службі, звільнення з державної служби; соціальний статус державного службовця; оцінка державних службовців; відповідальність працівників державного апарату та контроль за їх діяльністю; етика державної служби; організація управління держаною службою; організація управління персоналом державної служби; основні напрямки реформування державної служби. 
Загалом, система державної служби складається з інституційних (правових, організаційних) і процесуальних структур, а також державних службовців – осіб, які спеціально підготовлені і професійно зайняті у системі державних органів. Основна системна проблема – правове регулювання відносин у сфері державної служби. Треба вдосконалити законодавство України щодо держаної служби, оновити його пріоритетні напрямки, діяльність службових осіб та низку інших питань. 
Друга системна проблема – низька інституційна спроможність державної служби. Неодмінною умовою підвищення ефективності державної служби є формування якісного складу державних службовців  у центральних і державних органах державної виконавчої влади. Посилення інтелектуального забезпечення економічних і соціальних форм досягається шляхом залучення до державної служби фахівців вищої кваліфікації. 
Третя група проблем пов’язана з низькою ефективністю управління персоналом в системі державної служби. Ефективність управління персоналом у сфері державної служби внаслідок його складності і багатогранності може бути забезпечена тільки на основі чіткого визначення суб’єктів і об’єктів, їх правового статусу, розмежування функцій керівників і кадрових служб у вирішенні кадрових питань шляхом прийняття Положення про службу управління персоналом в органах виконавчої влади, внесення відповідних змін до існуючих законодавчо-нормативних актів, перетворення кадрових служб на служби управління персоналом, які б виконували обов’язки з прогнозування й планування потреби в кадрах, організації роботи щодо формування, використання і професійного росту керівного персоналу у сфері державної служби на рівні сучасних вимог. 
В процесі розвитку законодавства про державну службу буде посилюватись тенденція злиття подібних правовідносин в одну правову галузь. Законодавчий процес в області державної служби України приведе до створення нової галузі – службового права з своїм предметом правового регулювання. З практичної точки зору наслідком реформування державної служби стане виникнення на місці старої та неефективної державної служби сучасної публічної служби. Службове право повинно стати регулятором державно-службових відносин не тільки в сфері діяльності державних органів, але і в області функціонування органів місцевого самоврядування.

Список використаних джерел

1. Стеценко С.Г. Адміністративне право України: Навчальний посібник. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.: Атіка, 2009. – 640 с. 
2. Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №52. – Ст. 490. 
3. Битяк Ю. Державна служба в Україні, її види // Вісник АПНУ. – 2000. – №3. – С. 58-59. 
4. Оболенський О.Ю. Державна служба: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2003. – 344 с. 
5. Державне управління в Україні. (Навчальний посібник). За загальною редакцією доктора юридичних наук, професора В.Б. Авер’янова. – К., 1998. – 225 с. 
6. Манохин В.М. Служба и служащий в Российской Федерации: правовое регулирование. – М., 1997. – 296 с. 
7. Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В. Б. Авер’янов (голова). – К.: Видавництво «Юридична думка», 2004. – 584 с. 
8. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К.: Факт, 2003. – 384 с. 
9. Ківалов С. В., Біла Л. P. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. – Вид. друге, перероб. і доп. – Одеса: Юридична література, 2002. – 312 с. 
10.  Ківалов С.В., Біла Л.Р. Державна служба в Україні: Підручник. – Одеса: Юридична література, 2003. – 368 с. 
11.  Административное право Украины. 2-е изд., перераб. и доп. [Учебник для студентов высш. учеб, заведений юрид. спец./ Ю.П. Битяк, В.В. Богуцкий, В.Н. Гаращук и др.]; Под ред. проф. Ю.П. Битяка. – Харьков: Право, 2003. – 576 с. 
12.  Малиновський В.Я. Державна служба: теорія і практика: Навч. посіб. – К., 2003. – 160 с. 
13.  Старилов Ю.Н. Служебное право: Учебник. – М.: БЕК, 1996. – 698 с. 
14.  Ноздрачев А.Ф. Государственная служба: Учебник для подготовки государственных служащих. – М.: Статут, 1999. – 529 с. 
15.  Битяк Ю.П., Петришин О.В. Проект Закону «Про службу в органах виконавчої влади та їх апараті» // Вісник АПрН України. – Харків, 1998. – №1. – С. 155. 
16.  Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Факт, 2003. – 384 с. 
17.  Конституція України вiд 28.06.1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141. 
18.  Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №13. – Ст. 65. 
19.  Закон України «Про боротьбу з корупцією» від 05 жовтня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №34. – Ст. 266. 
20.  Указ Президента України «Про Стратегію реформування системи державної служби в Україні» від 14 квітня 2000 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №13. – Ст. 65. 
21.  Історія державної служби в Україні: у 5 т. / О.Г. Аркуша, О.В. Бойко, Є.І. Бородін та ін.; відп. ред. Т.В. Мотренко, В.А. Смолій; Голов. упр. держ. служби України, Ін-т історії НАН України. – 2009. – Т.1. – 544 с. 
22.  Головне управління державної служби в Україні. http://www.guds.gov.ua 
23.  Пахомов І., Пахомова Т. Механізми підвищення ефективності системи державної служби в нових умовах розвитку держави // Право України. – 2009. – №10. – С. 104. 
24.  Друкер П.Ф. Эффективное управление: экономические задачи и оптимальные решения / пер. с англ. – М., 1998. – 228 с. 
25.  Леліков Г. Реформування системи державної служби – запорука успіху адміністративної реформи в Україні // Вісник державної служби України. – 2003. - № 1. – С. 62. 
26.  Петришин О. Державна служба як проблема теорії держави і права // Вісник АПНУ. – 2000. – №1. – С. 21. 
27.  О государственной службе в Украине // Право и практика. – 2006. – №3. 
28.  Державна служба в Україні // Бюлетень зак. і юрид. практики України. – 2002. – №1. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 351 с.

ДОДАТОК А. СКЛАДОВІ МЕХАНІЗМУ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ

ПЕРЕТВОРЕНЬ У СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ