Припинення дії міжнародних договорів

ПЛАН

1. Поняття і джерела права міжнародних договорів

Право міжнародних  договорів - галузь міжнародного права, яка об’єднує сукупність правових норм, що регулюють порядок укладення, дії, зміни і припинення міжнародних договорів.

Договори були відомі практиці держави задовго  до появи міжнародного права, оскільки у взаємовідносинах незалежних утворень угода є єдиним засобом мирного  врегулювання. З появою міжнародного права договори між державами набувають правового характеру. У міру зростання потреби в регулюванні міжнародних відносин зростає і роль договорів.

Об’єктом права  міжнародних договорів є власне міжнародний договір. Він укладається  для конкретного і чіткого  визначення взаємних прав і обов’язків сторін договору. Договірна форма закріплення міжнародних відносин обумовлює стабільність міжнародного правопорядку. Значення договорів визначається також і тим, що немає жодної галузі міжнародного права, становлення і розвиток якої не пов’язані з договорами.

На практиці використовуються такі поняття як «міжнародне  договірне право» (норми, створювані договором, на відміну від норм звичаю) і «міжнародне договірне право  держави» (сукупність договорів певної держави).

Тривалий час  єдиним джерелом права міжнародних договорів були правові звичаї. Перший кодифікований акт у сфері права міжнародних договорів був прийнятий 1928 р. на конференції американських держав - Гаванська конвенція про договори, яка мала регіональний характер, оскільки діяла лише в Латинській Америці. З появою Організації Об’єднаних Націй і створенням в її рамках Комісії міжнародного права кодифікація права міжнародних договорів стала одним з головних завдань, поставлених перед комісією.

Так, 1969 року було прийнято Віденську конвенцію про право міжнародних договорів, яка стосується договорів, укладених між державами. Вона набула чинності в 1980 році і значною мірою кодифікувала цю галузь міжнародного права, детально регламентувала всі стадії укладення договору. Україна є учасницею цієї конвенції.

Окремі принципові положення права міжнародних  договорів відображені в Статуті  ООН, Заключному акті Наради з безпеки  і співробітництва в Європі 1975 р., Декларації ООН про принципи міжнародного права 1970 року.

У свою чергу, Віденська  конвенція про право міжнародних договорів, укладених між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. також результат кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права. Вона містить положення, що враховують специфіку договорів з участю міжнародних організацій.

Важливе місце  в здійсненні договірної правоздатності держав займають норми їх внутрішнього права. Як правило, такі норми містяться  в конституціях, а також деякі  держави прийняли спеціальні нормативні акти, що стосуються відповідної компетенції державних органів стосовно укладення, виконання і припинення дії міжнародних договорів та інших питань. Насамперед, тут доцільно відзначити Закон України «Про міжнародні договори України» 2004 р., який ґрунтується на загальновизнаних нормах права міжнародних договорів; Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» 1991 р.

Основним принципом  права міжнародних договорів  є Pacta sund servanda- договори повинні виконуватися.

2. Поняття, форма і структура міжнародного договору

Відповідно  до ст. 2 Віденської конвенції про  право міжнародних договорів 1969 року і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року міжнародний договір – це врегульована міжнародними правом угода, укладена державами та іншими суб’єктами міжнародного права у письмовій формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її найменування. Як правило, міжнародний договір є угодою двох або більше держав щодо встановлення, зміни або припинення взаємних прав та обов’язків у політичних, економічних, соціальних, культурних або інших відносинах.

Хоча у визначенні не зазначається про договори в усній формі, держави та інші суб’єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою розповсюдити на усні договори дію положень згаданих Віденських конвенцій. Однак в усній формі договір (джентльменська угода) в сучасному міжнародному праві зустрічається рідко, оскільки тільки договір у письмовій формі чітко і конкретно фіксує права й обов’язки сторін.

Об’єктом міжнародного договору є відносини суб’єктів  міжнародного права з приводу матеріальних і нематеріальних благ, дій і утримання від дій. Будь-який об’єкт міжнародного права може бути об’єктом міжнародного договору Самі держави визначають, що є об’єктом міжнародного договору, проте вони утримуються від того, щоб об’єктом договорів були питання, що становлять виключно внутрішню компетенцію держав. Як правило, об’єкт договору відображається в найменуванні договору.

Найважливіший елемент договірних правовідносин - сторони. Як випливає з Віденської конвенції 1969 р., «кожна держава володіє правоздатністю укладати договір» (ст. 6). У свою чергу, правоздатність міжнародної організації укладати міжнародні договори « реалізується правилами цієї організації - зокрема, установчими актами організації, прийнятими відповідно до них рішеннями і резолюціями, а також сталою практикою цієї організації (ст. 1, 6 Віденської конвенції 1986 р.).

Держави - члени  міжнародної організації можуть шляхом міжнародної угоди створювати для неї права і обов’язки.

Договори зобов’язують тільки учасників. Для третіх сторін, тобто держав, що не беруть участь, вони не створюють ні прав, ні зобов’язань. Договір може встановити правові наслідки для третіх держав тільки у разі їх згоди. Якщо така держава користується правами, що витікають з договору, вона повинна дотримуватись і пов’язаних з цим обов’язків. Так, держава, що користується правами згідно із Конвенцією про судноплавство по Дунаю, повинна дотримуватись встановлених нею правил. Сторони мають право змінювати зміст договору без згоди третіх держав, що користуються витікаючими з нього правами.

До структури договору відносяться його складові частини, а саме назва договору, преамбула (зазначаються цілі укладення даного договору, сторони договору й ін.), основна частина (предмет договору, права та обов’язки сторін), заключна частина (передбачаються умови вступу договору в силу, строк його дії, порядок припинення і т.д.). Договір переважно складається з розділів, глав, статей, пунктів.

Іноді договори супроводжуються застереженнями сторін, додатками, у яких містяться норми, що пояснюють основний текст, правила процедури, вирішення суперечок (протоколи, описи, технічні умови, стандарти, карти тощо). Усі частини договору мають однакову юридичну силу.

Обов’язковим  елементом є підписи уповноважених  сторін договору. Міжнародний договір, як правило, складається в одному документі. Проте текст договору, укладеного, наприклад, шляхом обміну нотами або листами, міститься в двох або більше пов’язаних між собою документах.

Мова, на якій складається  текст договору, визначається договірними сторонами. Двосторонній договір складається зазвичай мовами обох договірних сторін, хоча вони можуть вибрати й іншу мову. Іноді крім двох мов договірних сторін вони складають текст і третьою (нейтральною) мовою. На пострадянському просторі міжнародні договори укладаються мовами договірних сторін, а також російською мовою.

Багатосторонні  договори укладаються мовами, які  визначаються договірними країнами. Встановилася практика укладання договорів під егідою ООН, спеціалізованих установ ООН або інших міжнародних організацій офіційними мовами цих організацій (англійською, арабською, іспанською, китайською, російською, німецькою, французькою). Тексти договорів різними мовами є аутентичними і мають однакову юридичну силу.

Як основне  джерело міжнародного права міжнародний  договір може мати різні форми і найменування: договір, угода, пакт, декларація, трактат, конвенція, комюніке, протокол, обмін нотами, акт, заключний акт-картель, конкордат, статут, хартія тощо, які мають однакову юридичну силу, створюють права і обов’язки для їх учасників.

Протокол (договірний) - офіційний документ (як правило, додаток до основного), яким доповнюється міжнародний договір; акт рішення міжнародної конференції, що має силу міжнародного договору. Наприклад Женевський протокол про заборону задушливих, отруйних або інших речовин і бактеріологічної зброї під час воєнних дій 1925 р.

Факультативний  протокол - різновид багатостороннього  міжнародного договору, що існує самостійно або як додаток до іншого договору (не є його невіддільною частиною), в  якому окремі учасники фіксують домовленість щодо питань, з яких не змогли дійти згоди всі учасники основного договору. Участь сторін основного договору в такій додатковій угоді не обов’язкова (факультативна).

Комюніке - офіційне урядове повідомлення про міжнародні переговори, угоди, важливі події у внутрішньому житті країни, про перебіг воєнних дій тощо; одна з назв міжнародного договору.

Модус вівенді (лат. modus vivendi - спосіб життя) - у міжнародному праві й дипломатичній практиці тимчасова, зазвичай короткострокова угода, яку укладають, коли обставини не створюють умов для досягнення постійного або довготривалого договору. У подальшому така домовленість має стати постійною.

Трактат - багатосторонній договір між усіма суб’єктами міжнародного права стосовно політичних, військових, економічних питань.

Картель - міжнародний  договір, предметом якого є обмін  військовополоненими, або про видачу злочинців.

Конкордат - міжнародна угода з релігійних, релігійно-політичних питань, однією зі сторін якої є Ватикан.

Договори можуть класифікуватися за різними підставами.

1. За колом учасників: двосторонні і багатосторонні. Основну масу договорів складають двосторонні, які враховують специфіку конкретних держав і їх відносин. Разом з тим зростає значення багатосторонніх договорів. За їх допомогою розв’язуються важливі проблеми загальнолюдського значення. Наприклад Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року, конвенції з морського і космічного права. Багатосторонні конвенції є основним засобом кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права.

2. За змістом (предметом) договору: політичні, економічні, угоди зі спеціальних питань. Така класифікація полегшує облік і систематизацію міжнародних договорів. Зокрема, політичними є договори про ненапад, нейтралітет, роззброєння, мирні договори, з прикордонних і територіальних питань (Статут ООН, Договір про дружбу і співробітництво). Прикладом економічного договору є Договір між Україною і США про заохочення та взаємний захист інвестицій 1994 року. До угод зі спеціальних питань відносять договори у сфері транспорту, зв’язку, сільського господарства, освіти, культури, про правову допомогу, консульські конвенції.

3. За доступом до договорів (за способом приєднання): відкриті та закриті.

Договори, в  яких можуть брати участь інші сторони без надання згоди сторін, які уклали цей міжнародний договір, та не передбачається виконання особливих умов, називають відкритими. Договори, де є обмеження для участі в ньому, називають закритими. Він припускає, насамперед, участь тільки держав, що уклали такий договір. Деякі автори виділяють також напів-відкриті договори, до яких можуть приєднатися й інші держави, але за згодою сторін, які уклали цей міжнародний договір та виконанням особливих процедур.

4. За географічною чи просторовою ознакою: універсальні, регіональні, локальні. Договори, кодифікуючі міжнародно-правові норми, об’єкт і цілі яких представляють інтерес для всіх держав, називають загальними або універсальними договорами. Такі договори повинні бути відкритими, тобто в них має право брати участь будь-яка держава. У той же час Північноатлантичний договір 1949 року є універсальним закритим міжнародним договором. Договори держав певного географічного району називають регіональними (угоди, укладені в рамках СНГ, Римський договір про ЄЕС 1957 p.). Ст. З Закону «Про міжнародні договори України» 2004 р. виділяє міжнародні договори України, укладені: Президентом України або за його дорученням - від імені України; Кабінетом Міністрів України або за його дорученням - від імені Уряду України; міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами - від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів.

Так, від імені  України укладаються міжнародні договори України:  
а) політичні, мирні, територіальні, стосовно державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України; б) що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина;

в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки; г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи терміни виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів України;

д) яким за згодою сторін надається міждержавний характер.

У свою чергу, від імені  Уряду України укладаються міжнародні договори України з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України. Міжвідомчими є міжнародні договори України з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

3. Порядок укладення міжнародних договорів

Порядок укладення, дії і припинення договорів, укладених  між державами, регулює Віденська  конвенція про право міжнародник  договорів 1969 р. Конвенція підтверджує принцип міжнародного права, згідно з яким держави суверенні та кожна з них може укладати міжнародні договори, реалізуючи при цьому важливий елемент своєї міжнародної правосуб’єктності. У цій якості держава виступає учасником міжнародного договору загалом, незалежно від того, який орган держави уклав міжнародний договір (глава держави, уряд ЧЩ відомство). Лише держава несе відповідальність згідно з договорами укладеними її органами.

Віденська конвенція 1969 р. визначає порядок представництва держав на всіх стадіях укладення договору. Державу представляють або особи згідно зі своїми повноваженнями на посаді, або особа, як ій надані повноваження у вигляді окремого документа, виданого під повідним компетентним органом держави, за яким одну або декількох осіб призначають представляти цю державу для ведення переговорів прийняття тексту договору або встановлення його автентичності, вираження згоди цієї держави щодо обов’язковості для неї положень договору.

Конвенція визначає такі стадії укладення договору:

Прийняття тексту — це формальний акт, за допомогою якої п встановлюють форму та зміст майбутнього договору. Тексти двосторонніх договорів або договору з невеликою кількістю держав приймають одноголосно всіма державами, котрі брали участь у їх складанні стосовно тексту багатостороннього договору, то його здебільшого приймають-на міжнародній конференції, він проходить декілька стадій. Його текст обговорюють відповідним редакційним комітетом, а в подальшому — на пленарному засіданні конференції. При цьому і кожна стаття такого договору голосується окремо. Остаточний текст приймають на конференції голосуванням за нього двох третин держав, які присутні та брали участь у голосуванні, якщо інше не передбачено текстом договору. Зокрема, тексти, що розробляють у системі ООН, приймають на конференціях через голосування резолюції про схвалення, до якої додається текст прийнятого договору.

Встановлення автентичності  тексту — це передбачена у тексті договору або узгоджена між державами процедура фіксації того, що прийнятий текст міжнародного договору є остаточним і не може бути змінений.

Якщо така процедура не передбачена, відповідно, автентичність  м кету встановлюють через: підписання (часто встановлення автентичності тексту збігається з остаточним підписанням договору); підписання “ad referendum”; парафування (уповноважені держав, що укладають договір, проставляють свої підписи під текстом договору і тим самим засвідчують, ЩО цей узгоджений текст є остаточний і не може бути змінений).

3. Вираження згоди щодо обов'язковості договору може бути проявлено через підписання договору, ратифікацію, прийняття, затвердження, приєднання. Саме на цій стадії відбувається створення міжнародного договору як джерела міжнародного права, і на його підставі ми і гикають договірні норми. Форма вираження згоди щодо обов’язковості договору передбачена у тексті договору.

Особливе місце серед  форм вираження згоди на обов’язковість договору займає ратифікація, тобто  затвердження міжнародного Договору вищим  органом держави. Необхідно зазначити, що процедура ратифікації не є обов’язковою при укладенні міжнародних докторів, однак цей інститут залишається найбільш авторитетною формою вираження згоди щодо дотримання договору. Ратифікація Дій можливість державі обговорити зміст договору, проконтролювати діяльність виконавчої влади та її уповноважених під час його укладання, за потреби, підготувати громадську думку до набуття чинності договором. Нерідко додатковий аналіз договору в парламенті призводить до відмови від його ратифікації, що не вважається відмовою від міжнародного права. Але необґрунтовані відмови від ратифікації не сприяють розвитку співробітництва між державами.

Стаття 14 Віденської конвенції про право міжнародних  договорів 1969 р. передбачає випадки згоди держави на обов’язковість для неї договору через ратифікацію, якщо: а) договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією; б) в інший спосіб установлено, що держави беруть участь у переговорах, домовились про необхідність ратифікації; в) представник держави підписав договір з умовою ратифікації;  г) намір держави підписати договір з умовою ратифікації випливає з повноважень її представника або був виражений під час переговорів.

Процедура ратифікації, як і інші форми вираження згоди на обов’язковість договору, регулюється конституціями та іншими законодавчими актами держав. У них визначають органи, що здійснюють ратифікацію, їх компетенцію і взаємодію в цьому процесі, переліг договорів, що підлягають ратифікації. Здебільшого визнання юридичної обов’язковості міжнародних договорів найчастіше у держави здійснюється главою держави або парламентом.

Конвенція (ст. 19) містить загальний принцип, згідно з яким держава може при підписанні, ратифікації, прийнятті або затвердженні договору або приєднанні до нього формулювати застереження. Право на застереження випливає із визнання суверенного права кожної договірної держави робити односторонню заяву в будь-якому формулюванні та під будь-якою назвою, за допомогою якої вона бажає виключити або замінити юридичну дію певних положень договору в їхньому застосуванні до цієї держави. Згідно зі ст. 21 (п. 2) Віденської конвенції, “застереження не змінює положень договору для інших учасників у їхніх відносинах між собою”. Право держави і ні застереження не потребує схвалення з боку інших держав, оскільки не зачіпає цілісності угоди. Обмеження для внесення застережеш, визначені у Конвенції. Часто застереження заборонені договором аби договір передбачає лише певні застереження. Необхідно зазначити, що застереження недопустиме, якщо воно є несумісним з об’єктом і метою договору.

Положення Віденської конвенції про застереження стосуються лише багатосторонніх договорів, оскільки у двосторонніх договоре вони не можуть бути. Якщо будь-яке положення обговорюваного договору не влаштовує членів парламенту, то вони мають право ни ратифікувати такий договір.

Разом з тим, якщо договір не передбачає інше, застереження мол;« бути знято в будь-який час  і для його зняття не потрібно згоди  держи ви, котра прийняла застереження. Зняття застереження повинно здійснюватись у письмовій формі, у якій давалася згода на його обов’язковість

4. Обмін ратифікаційними грамотами і документами про прийняття, затвердження або приєднання чи депонування таких грамот і документів є завершальною стадією у процесі укладення договорів.

Ратифікаційна грамота є міжнародним актом  ратифікації. При укладенні двосторонніх договорів обмінюються ратифікаційними  грамотами, а при укладенні багатосторонніх  договорів їх передають депозитарію. Вказані дії належним чином фіксують переважно у формі протоколу.

Обмін і передачу на зберігання ратифікаційних грамот здійснює міністр закордонних справ або його заступник, але найчастіше дипломатичний представник у відповідній державі або постійний представник при МО.

Стосовно прийняття  та затвердження договору необхідно  зауважити їх порівняно недавню появу у договірній практиці у середині XX ст. Застосування вказаних термінів надає урядам додаткову можливість розглянути договір, коли немає необхідності піддавати його конституційній процедурі ратифікації.

Приєднання  означає згоду на обов’язковість договору суб’єкта, котрий підписав його і, як правило, не брав участі у його підготовці. Правильніше було б говорити про те, що приєднання набуває юридичної сили після набуття договором чинності. Держави, які приєдналися, є рівноправними сторонами у договорі.

Набуття чинності договором означає, що він є юридично обов’язковим для сторін і породжує відповідні права та обов’язки. Однак на практиці чимало є випадків, коли договір, що набув чинності, зобов’язує застосовувати його положення у певних випадках.

Так, у Женевській конвенції 1949 р. про захист цивільного населення під час війни зазначено: “Дана Конвенція буде застосовуватись її початком будь-якого конфлікту або окупації... На території сторін, що знаходяться у конфлікті, застосування конвенції припиняється після загального завершення воєнних дій” (ст. 6). Звідси можна стверджувати, що терміни “набуття чинності” та “застосування договору” близькі за значенням, але не тотожні.

Усе залежить від  характеру договору та інших обставин. Зокрема, багатосторонні договори здебільшого  передбачають набуття чинності після  згоди на їх обов’язковість відповідної  кількості держав. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. визначила цю кількість у 35 учасників і набула чинності лише з 27 січня 1980 р. Женевська конвенція 1949 р. про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях передбачила, що вона “набуває чинності через шість місяців після того, як у крайньому разі дві ратифікаційні грамоти будуть передані на зберігання” (ст. 58).

Чимало багатосторонніх  договорів передбачають відповідний  тор мін набуття чинності після  висловлення згоди на їх обов’язковість Зокрема, Конвенція ООН з морського права 1982 р. визначила цей термін у 12 місяців. Отже, з вищевикладеного можна зробити висновок про те, що укладення договору та набуття ним чинності — це різні поняття.

Віденські конвенції  закріпили загальну норму, згідно з якою договір набуває чинності в порядку і в дату, передбачені в самому договорі або погоджені між державами, які брали участь у переговори к (п. 1 ст. 24). Якщо цього не зроблено, то договір набирає чинності, як тільки буде виражено згоду всіх держав, які брали участь у переговоpax, на обов’язковість для них договору (п. 2 ст. 24).

Стосовно приєднання до договору, який набув чинності, передбачено, що він набуває чинності для відповідного суб’єкта з тієї дати коли він виразив згоду на обов’язковість договору, якщо у договорі не передбачено інше.

Відповідно до Віденської конвенції 1969 p., договори після набуття ними чинності надсилають до Секретаріату ООН для реєстрації або для зберігання у справах і занесення до переліку, залежно від випадку, та для опублікування. Правовий акт реєстрації міжнародних договорів покликаний сприяти утвердженню гласності у міжнародних відносинах та покінчити з таємними договорами і таємною дипломатією. Згідно зі ст. 102 Статуту ООН, “будь-який договір і будь яка міжнародна угода, укладена будь-яким членом Організації після набуття чинності даного Статуту, повинні бути, при першій можливості, зареєстровані у Секретаріаті і опубліковані ним”. Реєстрацію міжнародних договорів, учасниками яких є Україна, здійснюс міністерство закордонних справ України.

Згідно зі ст. 26 Віденської конвенції, всі чинні договори є обов’язковими для його учасників і повинні ними добросовісно виконуватися. Принцип дотримання міжнародних договорів («pacta sunt servanda») є одним із основних принципів міжнародного права. Вказаному принципу присвячено велику кількість спеціальної літератури, в якій більшість авторів зауважують, що, в умовах побудови світового порядку відповідно до верховенства права, принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань має незаперечне пріоритетне значення перед усіма іншими принципами, оскільки є основою такого порядку. Головне завдання цього принципу полягає в тому, щоб забезпечити реалізацію інших принципів, і перш за все незастосування сили та співробітництва. Цей принцип охоплює не лише договори, а й звичаєві норми міжнародного права.

Сучасний зміст  принципу “pacta sunt servanda” відрізняється від попереднього насамперед тим, що він ґрунтується на таких важливих елементах, як законність та взаємність. Зокрема, взаємність вимагає виконання того, що прямо передбачено договором. А тому, незважаючи на порушення окремими державами основних принципів міжнародного права, котрі містяться у договорі, їх обов’язкова сила запишається незмінною.

Важливе місце  у забезпеченні виконання міжнародного договору належить принципу добросовісності, який протидіє зловживанню договором. У минулому було загальновизнаним, що держави вільно здійснюють свої міжнародні зобов’язання, керуючись лише принципом добросовісності. Як наслідок, держава сама обирала шляхи і засоби реалізації взятих на себе зобов’язань і при цьому визначала, якою мірою застосовувати договір у внутрішній правовій системі. Тепер це питання регулює як міжнародне право, так і право переважної більшості держав. Міжнародне право передбачає, що держава та МО не можуть посилатися на своє внутрішнє право заради виправдання невиконання договору.

Згідно зі ст. 28 Віденської конвенції про право  міжнародних договірні, договори не мають зворотної сили. Це означає, що положення договору не є обов’язкові для учасника стосовно будь-якої дії чи факту, котрі мали місце до дати набуття договором чинності, або щодо Луді.-якої ситуації, яка перестала існувати до цієї дати.

Термін дії  договорів залежить від характеру  відносин, що регулюються ними, та намірів сторін. А тому залежно від терміну дії міжнародні договори можна класифікувати на три групи: строкові, безстрокові та невизначено-строкові. Найчастіше термін дії договору передбачено у тексті договору. Договір, що укладений на певний термін, автоматично припиняє свою дію з його закінченням, якщо сторони спеціально не домовляться про продовження цього терміну або відновлення дії договору на новий термін.

До безстрокових відносять здебільшого мирні договори, договори про кордони, про роззброєння.

Найчастіше укладають невизначено-строкові договори, в яких визначений певний термін дії, але при цьому він передбачає, що пісні цього терміну договір буде залишатися чинним доти, доки один із і ми і шків не заявить про свій намір денонсувати його.

Від продовження терміну дії договору (пролонгації) необхідно відрізняти відновлення дії договору — у випадку припинення або призупинення дії договору. Реновація (відновлення) договору може відбуватися автоматично (наприклад, після припинення воєнних дій), мовчазливо або через обмін нотами.

За сферою дії (у просторі) виокремлюють: універсальні договори, в яких передбачена участь держав усього світу; регіональні, в яких беруть участь держави певного регіону; локальні, сфера дії яких обмежена невеликою кількістю держав, та двосторонні договори.