Природно-заповідний фонд Кіровоградської області. Сучасний стан та перспективи розвитку

Курсова :Природно-заповідний фонд Кіровоградської області. Сучасний стан та перспективи розвитку.

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Сучасні тенденції розвитку заповідної справи в Україні

1.1. Основні категорії заповідання

1.2. Основні напрямки розвитку заповідної справи в Україні

1.3. Коротка характеристика сучасного стану природно-заповідного фонду України

Розділ 2. Характеристика природно-заповідного фонду Кіровоградської області

2.1 Основні історичні риси заповідання на території Кіровоградської області

2.2. Сучасний стан природно заповідної справи на території Кіровоградської області

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку природно-заповідного розвитку в Кіровоградській області

Висновок

Список використаної літератури

Додаток

Вступ

Природно-заповідна справа в нашій країні на нинішньому етапі свого розвитку задекларована на найвищому рівні як сучасний пріоритет довгострокової державної політики. Це, безумовно, є свідченням цивілізованого шляху розвитку України, яка своєю політикою передбачає докорінне удосконалення й оптимальне функціонування природно-заповідної справи відповідно до нових соціально-економічних умов, її інтеграцію у Всеєвропейську стратегію збереження біотичного та ландшафтного різноманіття, синтез в єдину систему як нових поглядів, так і апробованих вже протягом історичного розвитку в Україні принципів, підходів та показників створення та функціонування природно-заповідного фонду. Наміри України інтегруватися в європейський природоохоронний простір зобов'язують її, насамперед, закріпити за державним механізмом управління природно-заповідною справою вирішальну роль права, збалансованого бюджету, надання пріоритетного значення соціальному й екологічному факторам у прийнятті управлінських рішень, приведення у відповідність до об'єктивних умов розвитку більшості традиційних понять, принципів та підходів у формуванні та існуванні природно-заповідного фонду. Сучасна природно-заповідна справа має стати комплексною системою узгоджених між собою й об'єднаних єдиною метою, методологією та ідеологією традиційних і новітніх поглядів, положень і понять, принципів та механізмів їх реалізації, спрямованих на збереження, відтворення та збалансоване розумне використання природно-заповідного фонду.

Водночас дуже важливим є також створення засад для системи прийняття управлінських рішень на різних щаблях влади через складний і довготривалий процес реформування, переорієнтування, вдосконалення та визначення стратегічних напрямів довгострокового розвитку природно-заповідної справи, в тому числі діяльності заповідників і національних природних парків України та інших територій і об'єктів природно-заповідного фонду з метою своєчасної, поступової і без втрат інтеграції в ринкову систему країни. Така політика диктується тим, що вирішення головних природоохоронних проблем в Україні гальмується певною відсталістю та недосконалістю як ідеології, принципів та методів природоохоронної теорії, так і системи практичних рішень щодо збереження, відтворення та збалансованого використання природно-заповідного фонду, управління у цій сфері, недостатнім розвитком геосозологічних досліджень, низьким рівнем фінансового, матеріально-технічного та кадрового забезпечення.

Специфічність та своєрідність розвитку природно-заповідної справи спонукають до особливої уваги у визначенні її об'єкта та предмета. Вже стало очевидним, що в об'єкті природно-заповідної справи простежуються як матеріальні, так і нематеріальні аспекти, а предмет має відображати основні структурні елементи об'єкта і напрями його розвитку. Звідси, головним матеріальним об'єктом природно-заповідної справи є природно-заповідний фонд як своєрідна природно-територіальна система, яка відображає сукупність природних територій, категорій різних рангів, що взаємопов'язані та взаємодоповнюють один одного, а також забезпечують у межах регіону, держави чи міждержавного простору цілком стабільне та довгострокове виконання природоохоронних завдань.

Предметом є природно-заповідна справа.

Об’єктом роботи є вивчення, виділення, резервування, проектування та функціонування територій та об'єктів природно-заповідного фонду в Кіровоградській області, їх мережі й екологічної мережі.

Метою роботи є вивчення природно-заповідного фонду Кіровоградської області, аналіз сучасного стану  та перспективи розвитку.

Основні завдання природно-заповідної справи вперше в 1994 році масштабно були визначені Програмою перспективного розвитку заповідної справи в Україні ("Заповідники"), а саме:

• створення нових територій та об'єктів природно-заповідного фонду як важливого інтегрального екологічного показника й оптимізація існуючих природно-заповідних територій (пріоритетний розвиток поліфункціональних) з метою поліпшення умов для збереження природних комплексів;

• удосконалення класифікації природно-заповідного фонду шляхом запровадження нових та уточнення статусу існуючих категорій;

•   забезпечення репрезентативності природно-заповідного фонду за флористичною, біоценотичною, фауністичною, геологічною, ґрунтознавчою, ландшафтною й іншими екологічними ознаками;

•   формування загальнодержавної територіальної комплексної системи охорони навколишнього природного середовища (екомережі) на основі поєднання територій та об'єктів природно-заповідного фонду з іншими природними територіями, що особливо охороняються;

•  запровадження регулярного наукового аналізу стану природно-заповідного фонду, органічного поєднання завдань розвитку природно-заповідної справи з системою освіти, екологічного та патріотичного виховання;

•  підвищення ефективності участі України в міжнародному співробітництві у сфері природно-заповідної справи, створення міжнародних поліфункціональних природно-заповідних територій;

•  удосконалення системи державного управління, перш за все, заповідниками та національними природними парками;

• посилення відповідальності за порушення режиму природно-заповідних територій.

На сучасному етапі розвитку природно-заповідної справи досі актуальними і трьома найголовнішими її завданнями залишаються:

•   покращання екологічного стану країни згідно з конституційним правом населення на чисте довкілля через створення географічне репрезентативної мережі природно-заповідних територій;

•   перехід на збалансоване співвідношення земель природно-заповідного фонду з іншими категоріями земель і визнання його обов'язковою складовою сталого розвитку держави;

•   пріоритетність збереження біотичного та ландшафтного різноманіття через формування національної екологічної мережі України, організація системи екологічного моніторингу природоохоронних територій та управління ними, підвищення рівня екологічної та природоохоронної свідомості населення.

Розділ 1. Сучасні тенденції розвитку заповідної справи в Україні

1.1.    Основні категорії заповідання

Природно-заповідна справа в нашій країні на нинішньому етапі свого розвитку задекларована на найвищому рівні як сучасний пріори­тет довгострокової державної політики. Це, безумовно, є свідченням цивілізованого шляху розвитку України, яка своєю політикою передба­чає докорінне удосконалення й оптимальне функціонування природно-заповідної справи відповідно до нових соціально-економічних умов, її інтеграцію у Всеєвропейську стратегію збереження біотичного та ланд­шафтного різноманіття, синтез в єдину систему як нових поглядів, так і апробованих вже протягом історичного розвитку в Україні принципів, підходів та показників створення та функціонування природно-заповід­ного фонду. Наміри України інтегруватися в європейський природо­охоронний простір зобов'язують її, насамперед, закріпити за державним механізмом управління природно-заповідною справою вирішальну роль права, збалансованого бюджету, надання пріоритетного значення соціальному й екологічному факторам у прийнятті управлінських рі­шень, приведення у відповідність до об'єктивних умов розвитку біль­шості традиційних понять, принципів та підходів у формуванні та існу­ванні природно-заповідного фонду. Сучасна природно-заповідна справа має стати комплексною системою узгоджених між собою й об'єднаних єдиною метою, методологією та ідеологією традиційних і новітніх поглядів, положень і понять, принципів та механізмів їх реалізації, спрямованих на збереження, відтворення та збалансоване розумне використання природно-заповідного фонду [12, c. 144].

Водночас дуже важливим є також створення засад для системи прийняття управлінських рішень на різних щаблях влади через склад­ний і довготривалий процес реформування, переорієнтування, вдоско­налення та визначення стратегічних напрямів довгострокового розвит­ку природно-заповідної справи, в тому числі діяльності заповідників і національних природних парків України та інших територій і об'єктів природно-заповідного фонду з метою своєчасної, поступової і без втрат інтеграції в ринкову систему країни. Така політика диктується тим, що вирішення головних природоохоронних проблем в Україні гальмується певною відсталістю та недосконалістю як ідеології, принципів та методів природоохоронної теорії, так і системи практичних рішень щодо збереження, відтворення та збалансованого використання природно-заповідного фонду, управління у цій сфері, недостатнім розвитком геосозологічних досліджень, низьким рівнем фінансового, матеріально-технічного та кадрового забезпечення. Сучасна ідеологія природно-заповідної справи визначає першочергові та довготермінові засади збереження біотичного та ландшафтного різноманіття через 10 заповідання цінних природних комплексів і є обов'язковою скла/, збалансованого розвитку держави, а в більш загальному значенні виживання людської спільноти [7, c. 85].

Специфічність та своєрідність розвитку природно-заповідної спра­ви спонукають до особливої уваги у визначенні її об'єкта та предмета. Вже стало очевидним, що в об'єкті природно-заповідної справи про­стежуються як матеріальні, так і нематеріальні аспекти, а предмет має відображати основні структурні елементи об'єкта і напрями його розвит­ку. Звідси, об'єктами природно-заповідної справи є:

1.      матеріальні - виділені, запроектовані та зарезервовані для запо­відання природні території та їх мережі, території й об'єкти природно-заповідного фонду та їх мережі, охоронні зони, екологічні мережі та її територіальні елементи, біорізноманіття заповідних та інших охоронних екосистем;

2.      нематеріальні - морально-етичні, освітні, світоглядні норми і стан­дарти, сакральна, естетична, духовна, етнічна, символічна цінність, ідеальна природа, любов і патріотизм до природи тощо.

Отже, головним матеріальним об'єктом природно-заповідної справи є природно-заповідний фонд як своєрідна природно-терито­ріальна система, яка відображає сукупність природних територій, категорій різних рангів, що взаємопов'язані та взаємодоповнюють один одного, а також забезпечують у межах регіону, держави чи між­державного простору цілком стабільне та довгострокове виконання природоохоронних завдань.

Предметом природно-заповідної справи є: вивчення, виділення, резервування, проектування та функціонування територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх мережі й екологічної мережі [13, c. 63].

Основні завдання природно-заповідної справи вперше в 1994 році масштабно були визначені Програмою перспективного розвитку заповідної справи в Україні ("Заповідники"), а саме:

•  створення нових територій та об'єктів природно-заповідного фон­ду як важливого інтегрального екологічного показника й оптимізація існуючих природно-заповідних територій (пріоритетний розвиток полі-функціональних) з метою поліпшення умов для збереження природних комплексів;

•  удосконалення класифікації природно-заповідного фонду шляхом запровадження нових та уточнення статусу існуючих категорій;

•  забезпечення репрезентативності природно-заповідного фонду за флористичною, біоценотичною, фауністичною, геологічною, ґрунто­знавчою, ландшафтною й іншими екологічними ознаками;

•  формування загальнодержавної територіальної комплексної си­стеми охорони навколишнього природного середовища (екомережі) на основі поєднання територій та об'єктів природно-заповідного фонду з іншими природними територіями, що особливо охороняються;

•  запровадження регулярного наукового аналізу стану природно-заповідного фонду, органічного поєднання завдань розвитку природно-заповідної справи з системою освіти, екологічного та патріотичного виховання;

•  підвищення ефективності участі України в міжнародному співро­бітництві у сфері природно-заповідної справи, створення міжнародних поліфункціональних природно-заповідних територій;

•  удосконалення системи державного управління, перш за все, за­повідниками та національними природними парками;

•  посилення відповідальності за порушення режиму природно-заповідних територій.

На сучасному етапі розвитку природно-заповідної справи досі ак­туальними і трьома найголовнішими її завданнями залишаються [17]:

•  покращання екологічного стану країни згідно з конституційним правом населення на чисте довкілля через створення географічно ре­презентативної мережі природно-заповідних територій;

•  перехід на збалансоване співвідношення земель природно-запо­відного фонду з іншими категоріями земель і визнання його обов'язко­вою складовою сталого розвитку держави;

•  пріоритетність збереження біотичного та ландшафтного різно­маніття через формування національної екологічної мережі України, організація системи екологічного моніторингу природоохоронних тери­торій та управління ними, підвищення рівня екологічної та природо­охоронної свідомості населення.

Тлумачення термінів. Поняття "заповідна справа", на нашу думку, є інтегральним і включає в себе дві змістові частини - це про збереження природної спадщини, з одного боку, та культурної спадщини -з іншого. Відповідно, воно вже стало правовою нормою, звичне для вчених, широко використовується в природоохоронній літературі тощо. Однак, залежно від об'єкта та сфери діяльності ці дві половини цілого "заповідної справи" все-таки варто розглядати окремо. В такому разі, в природоохоронній галузі необхідно вживати термін "природно-заповідна справа", а відповідно в галузі охорони пам'яток, культури, історії, архітектури, де функціонує своя класифікація охоронних об'єктів, доцільно користуватися терміном "культурно-заповідна справа". Коли йде мова про спільні інтереси у збереженні культурних і природних об'єктів, варто застосовувати традиційний термін "заповідна справа" [23, c. 41].

На сьогоднішній день існують різні тлумачення змісту поняття "природно-заповідна справа", а саме як науки, власне справи, практич­ної діяльності, гуманістичної ідеології тощо. Серед вчених та практиків також немає єдності поглядів на феномен природно-заповідної справи. Більшість із них не надавали великої уваги поясненню змісту цього тер­міна, а сприймали його в широкому розумінні таким, яким він є, тобто як певний вид діяльності щодо заповідників чи інших охоронних природно-територіапьних об'єктів. Наприклад, наукові знання про природоохоронні території і механізм їх збереження М.Ф. Реймерс називає се-портологією (від англ. "support" - підтримка, допомога). А.А. Ковальчук наводить таке визначення: "Заповідна справа- екодисципліна, предметом якої є розробка концепцій та пошук шляхів збереження природного розмаїття за допомогою об'єктів природно-заповідного фонду в умовах наростання у природних екосистемах необоротних змін, що спричиняються антропогенною активністю". М.Д. Гродзинський вважає, що "заповідну справу можна визначити як теорію і практику збереження та відновлення природних комплексів і їх компонентів, а також їх раціонального використання в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду", хоча тут же заперечує: "Не сама заповідна справа шукає та формулює нові наукові закони чи концепції". Якщо так, тоді яка вона теорія? На нашу думку, сучасний рівень розвитку науки про природоохоронні території дає підстави вважати, що природно-заповідна справа володіє теоретичними засадами. Вже сьогодні стало очевидним, що природно-заповідній справі притаманна досить значна кількість концепцій, закономірностей, постулатів, принципів, методологій і методів. Багатьма вченими доведено, що саме її науковий сектор представляє система наук з рядом загальнонаукових і спеціальних методів, серед яких можна назвати методи класифікації, репрезентативності, визначення мінімальної й оптимальної площ природно-заповідних територій, методичні підходи до розташування охоронних і функціональних зон тощо [27, c. 124].

Історично так склалося, що в Україні термін "заповідна справа" за­кріпився від російського "заповедное дело" в первісному його значенні лише як "справа про заповідники". В Росії всі категорії земель приро­доохоронного призначення об'єднані поняттям "особо охраняемые природные территории". Перейнявши і це поняття, українські законо­давці зберегли його в значенні як природні території, що особливо охороняються, до яких віднесли і території та об'єкти природно-заповідного фонду. У 80-х роках XX століття українська заповідна геозоологія отримала нові терміни "природно-заповідні території', "при­родно-заповідна мережа" і "природно-заповідний фонд". Тоді виникає питання, чому відповідно до змісту цієї термінології не був введений термін "природно-заповідна справа". Мабуть, данина стереотипам. На­томість, українські фахівці далі розвинули суть ідеології заповідної при­роди, розширили об'єкт і зміст поняття "заповідна справа", але, на жаль, не змінили назву терміна, який настільки сильно укорінився в нашій країні в науковому, прикладному й правовому вживанні. Лише 23 травня 2005 року "крига скресла". Вперше на офіційному рівні термін "природно-заповідна справа" був вжитий Президентом України В.А. Ющенком у відповідному указі.

З 1991 року в незалежній Україні поступово змінюється і вектор розвитку природно-заповідної справи, орієнтуючись на виконання між­народних природоохоронних зобов'язань. У зарубіжній співпраці на­шим фахівцям доводиться користуватися власне світовими терміноло­гічними стандартами, дуже уважно перекладаючи їх на державну мову, не забуваючи і про вітчизняні відповідники, оскільки в західних глосарі­ях світу термін "заповідна справа" не наводиться.

В науковій сфері природно-заповідної справи варто вживати термін "заповідна геосозологія", запропонований CM. Стойком, а в сфері охорони біорізноманіття - генетично споріднений, але в значній мірі відокремлений термін "біосозологія", який в нашому розумінні є не що інше як "біологія охорони природи" (від англ. "conservation biology") М. Сулея та Б. Уілкокса.

Таким чином, у науковому аспекті природно-заповідна справа є комплексною проблемою і складається із наукових дисциплін екологічного спрямування й науково обґрунтованих практичних заходів, які спрямовані на дослідження біологічних та екологічних основ виділення, організації і функціонування природно-заповідних територій як системи географічних та екологічних мереж.

1.2.                   Основні напрямки розвитку заповідної справи в Україні

З розвитком людської техногенної цивілізації та глобальними наслідками її господарської діяльності (вирубування лісів, культурна трансформація ландшафтів, опустелювання, парниковий ефект тощо) виникла потреба у збереженні первозданної природи нашої планети. Для цього у світі в багатьох країнах виділені певні ділянки суходолу та акваторії, які оголошені територіями, де господарська діяльність людини обмежена або взагалі заборонена [10, c. 35]. Цим територіям надано заповідний статус.
Історія розвитку заповідної справи, яка бере початок ще з давніх часів, як і історія охорони природи в цілому, тісно пов'язана з розвитком людського суспільства. Завдання, які вона вирішувала на кожному етапі історичного розвитку людства, визначалися характером взаємовідносин людини з природним середовищем, ступенем використання нею природних ресурсів, потребами суспільства. Паралельно тривав процес формування науки про охорону природи.

Розвиток природоохоронних концепцій від примітивних до сучасної біосферної пройшов кілька послідовних етапів (табл. 1.1) [6, c. 157].

Таблиця 1.1.

Етапи розвитку концепцій охорони навколишнього середовища

У доісторичні часи первісні люди повністю залежали від природи, її дарів. Людина того часу, обожнюючи природні явища, окремих представників рослинного і тваринного світу, на підставі певного практичного досвіду пристосувалася до навколишнього середовища, не завдаючи йому відчутної шкоди. Численні заборони у первісних племен були спрямовані на охорону певної території, окремих видів рослин і тварин, оскільки такі дії сприяли збереженню природних ресурсів і відповідали інтересам первісних збирачів дарів природи (рибалок, мисливців). Так з'явилися перші "заповідні урочища".

Перші законодавчі акти про охорону природних багатств на території України були видані за часів Київської Русі. Так, "Руська Правда" Ярослава Мудрого визначала відповідальність за незаконний відстріл бобрів, деяких рідкісних видів птахів [11, c. 135].

За наказом князя Данила Галицького (1220-1264 pp.), було створено великі заповідники у межах сучасних Біловезької (Білорусь) та Уманської пущ (Україна), які й нині виділені як природоохоронні території, де під охороною людини знаходяться, зокрема, популяції зубрів. Крім заповідників постійної охорони, існували й тимчасові заказні території, на яких охоронялися зубри, тури, олені, сарни, лані, а також цінні хутрові та рідкісні види фауни, і регламентувалося полювання.

Найдавніший прецедент законодавчого відстоювання охорони природи в Україні - судова справа, яку порушили на початку XVII ст. жителі Білої Церкви проти воєводи Івана Даниловича, котрий для потреб виробництва поташу почав вирубувати ліси оборонного значення.

Швидкі темпи технічного прогресу, необмежене використання дарових ресурсів природи в епоху середньовіччя та епоху зародження і розвитку капіталізму призвели до надзвичайно швидкого винищення природних багатств, скорочення території з незайманою природою. Створені заповідники і заказники зберегли від винищення ряд цінних видів рослин і тварин, а також збереглись місця їх проживання.

У 1735 р. Запорізький кіш спеціальним указом взяв під охорону ліси на острові Монастирському, що мали оборонне значення. У 1743 р. вперше створено у степовій зоні Великоана-дольський лісовий масив, який вважають колискою степового лісорозведення.

Важлива роль у розвитку заповідної справи на планеті належить видатному німецькому вченому-натуралісту і мандрівнику А. Гумбольту (1769-1859 рр.). Він перший з натуралістів поставив перед собою завдання вивчати природу як єдине ціле і зробив перші спроби класифікувати заповідні території. Ввів у наукову літературу поняття "пам'ятка природи" як першу науково обґрунтовану заповідну територію.

Досить поширеною стає у ті часи ідея про взяття під охорону унікальних ландшафтів як національних реліквій, встановлення на таких територіях абсолютно заповідного режиму із забороною будь-якої діяльності. Така ідея почала практично реалізовуватися в другій половині XIX ст. в США. У 1864 р. на Американському континенті вперше у світі був створений Йо-семітський парк, а в 1872 р. - Єллоустонський національний парк на площі 899 104 га.

На початку XX ст. ідея створення національних парків стала практично реалізовуватись і в Європі. Перші національні парки (НП) організовуються в Голландії (1905 p.), Швеції (1909 p.), Швейцарії (1914 p.).
Вагомий внесок у наукове обґрунтування необхідності створення мережі заповідних природних комплексів, які охоплювали б у реґіонах усі типові природні території, належать українському вченому-ґрунтознавцю В. В. Докучаеву. Вчений ввів таке наукове поняття, як "еталони природи". Еталони природи, як зазначав В. В. Докучаев, мають типові для кожного реґіону заповідні ділянки, що зберігаються у природному (незайманому) стані. У 1990-х pp. у Старобільському повіті Харківської губернії він заснував заповідник на цілинній ділянці степу [14].

У XIX ст. в Україні і Росії почали створювати приватні заповідники, брати під охорону окремі пам'ятки природи (заповідник "Біловезька пуща" належав імператорській сім'ї Рома-нових).

На півдні України у Херсонській області в маєтку барона Ф. Є. Фальц-Фейна у 1874 р. були закладені перші вольєри для птахів і місцевих видів ссавців. У кінці 1880-х pp. в Асканії Новій закладається дендрологічний парк, у 1888 р. Ф. Є. Фальц-Фейн вилучає з господарського користування ділянку цілинного степу площею близько 1 тис. га з метою охорони місцевої фауни. У 1898 р. Ф. Є. Фальц-Фейн виділив нову ділянку цілинного степу (500 десятин) і оголосив його "захищеним на вічні часи". Цей рік і вважається роком заснування степового заповідника Асканія Нова, одного з перших приватних заповідників України.

На початку XX ст. за ініціативою багатьох учених почалося створення цілої мережі заповідників, які утримувалися на громадські кошти. У цей же час науковці Галичини, перебуваючи під владою Австро-Угорщини, а потім Польщі, силами окремих ентузіастів і громадських товариств широко і плідно займалися питаннями охорони природи.

З 1 січня 1853 р. почав діяти найстаріший природоохоронний документ в Австрійській імперії "Устави про ліси", що стосувався збереження лісових масивів у Галичині. Якщо охорону лісів здійснювали урядові інституції, то в охороні природи у різних її проявах велику роль відіграли громадські організації Галичини та окремі приватні особи.

Першим, хто плідно займався питаннями охорони природи, був професор Ягеллонського університету в Кракові зоолог А. Новіцький, який запропонував проект відповідного Уставу від 11.07.1869 р. Упродовж 1870-1900 рр. у Галичині природоохоронна робота велася силами членів фізіографічної Комісії Академії наук та Татранського товариства у Кракові і Товариства Природніков імені Коперніка у Львові. Ентузіасти з Товариства Природніков розробили план природоохоронної діяльності, прийнятий Десятим з'їздом лікарів і природознавців Галичини 22.07.1907 р.

15.11.1910 р. з промовою про важливість охорони природи перед послами крайового сейму виступив Ю. Бруніцький. Він висунув вимогу створити в Галичині низку резерватів і парків природи, але до Першої світової війни у цьому напрямку не було зроблено нічого. Лише після відвідин Чорногори двома високими урядниками з департаменту лісів Міністерства рільництва і державних маєтків Польщі, листом від 29.10.1921 р. це Міністерство розпорядилося обнести колючим дротом 477 га лісу та полонин Чорногори, чим і було покладено початок створення резервату. Тоді ж створено резерват і в Княжодворі площею 94,1 га (реліктовий тисовий ліс), а потім площу резервату на Чорногорі збільшено до 1512 га.

Першу в центральній Україні громадську природоохоронну організацію засновано 21.05.1910 р. учителем природознавства П. Ц. Бузуком у с Верхня Хортиця Катеринославської губернії (нині Запорізька область). Вона мала назву "Хортицьке товариство охоронців природи" і ставила за мету охорону "тваринного, рослинного й мінерального господарств природи в розумінні збереження цілості, краси та багатства їхніх представників і поширення в місцевому населенні понять про розумне користування дарами природи". У 1911 р. професор ботаніки Харківського університету В. І. Талієв створив Харківське товариство любителів природи, яке видавало спеціальний Бюлетень природоохоронного змісту [16, c. 120].

Після революції 1917 р. в Україні розпочалося створення нової мережі заповідних територій. З 1919 р. створений в Херсонській області на базі приватного заповідника Ф. Є. Фальц-Фейна народний заповідний парк Асканія Нова. У 1921 р. в околицях Києва створено заповідник Конча-Заспа, а в 1923 р. поблизу Канева - лісостеповий заповідник імені Т. Г. Шевченка. У 1920 р. у степовій зоні України були взяті під охорону заповідники місцевого значення - Хомутівський степ, Кам'яні Могили і Білосарайська коса. У 1940 р. в Українських Карпатах створюється два великих державних заповідники - Чорногора (68 тис. га) і Ґорґани (50 тис. га).

Після Другої світової війни в Україні активізується природоохоронна діяльність. У 1960 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про охорону природи. Регулярно розширюється мережа заповідних територій. У 1968 р. організовано Карпатський, Поліський, Канівський та Луганський заповідники, у 1972 р. - Ялтинський та Мис Мартьян у Криму.

Постановою Ради Міністрів УРСР від 12.10.1973 р. № 489 затверджено Статут Українського Товариства охорони природи - добровільної масової громадської організації, яка розгорнула активну природоохоронну діяльність на теренах України.

Порівняно новим напрямом у заповідній справі України є пошуки вирішення проблеми поєднання охорони природи з організованим відпочинком громадян. На відміну від заповідників, національні природні парки (НПП) відкриті для пізнавальної і туристично-оздоровчої мети, але відвідування їх туристами допускається лише в установлених межах.