Приватна власність: сутність та еволюція
1
План
Вступ
1. Сутність та характерні ознаки приватної власності
2. Еволюція та розвиток приватної власності
3. Особливості існування приватної власності в сучасних умовах
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Там, де є економічна діяльність, там завжди є присутнім проблема власності. Відносини власності пронизують усю систему економічних відносин і супроводжують людину з моменту її народження до відходу в інший світ. Скрізь і усюди ми постійно наштовхуємося на одне загальне корінне питання: кому належить економічна влада, хто привласнює матеріальні умови існування людей, є господарем землі, фабрики, духовного багатства?
Щоб розпочати виробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти (привласнити) об'єктивними умовами виробництва: землею, засобами і предметами праці. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє їх і обмінює в своїх інтересах. Тому, коли говоритися про власність, мова йде в першу чергу про те, кому належать засоби виробництва та вироблений продукт, матеріальні та духовні блага. Західна економічна наука, беручи до уваги лише юридичний аспект (право володіння, користування, розпорядження), зводить поняття власності до її речових об'єктів і визначає власність як відношення людини до речей (об'єктів власності). Марксистська політекономія, роблячи наголос на економічній основі (поділ праці, купівля, продаж, спадщина об'єктів власності), визначає власність як певні економічні відносини між людьми з приводу привласнення ними матеріальних благ.
Власність відноситься до числа найбільш важливих і складних проблем економіки й економічної теорії. Історія економічного життя суспільства в періоди підвищеної соціальної активності веде, як правило, до перерозподілу об'єктів і прав власності.
Суспільна думка завжди приділяла більшу увагу проблемі приватної власності. Спеціальні звертання до неї містяться в історичній, філософській і художній літературі. Багата традиція і матеріал накопичені в юридичній літературі, у рамках якої склався ряд напрямків у вивченні прав власності. Економічна наука також завжди приділяла особливу увагу цій проблемі. І, проте, ця проблема залишається дискусійною і недостатньо розробленою.
Проблема власності ставить питання про сутність приватної власності: коли вона виникла і які особливості її функціонування; які її історичні перспективи тощо. Всі ці питання тільки видаються вирішеними. Постіндустріальне суспільство й інформаційна революція утворили нову економіку, під впливом якої якісно перетворюється весь господарський лад сучасного суспільства, яка змушує по-новому подивитись на ці питання
Метою курсової роботи є визначення сутності приватної власності, її виникнення та розвиток. Для досягнення поставленої мети мною були визначені такі основні завдання:
- з’ясувати поняття приватної власності,
- визначити історію розвитку приватної власності,
- з’ясувати особливості функціонування приватної власності в Україні та в світі.
1. Сутність та характерні ознаки приватної власності
Власність - це сукупність виробничих відносини між людьми з приводу привласнення ними об'єктів власності, в першу чергу засобів виробництва, які породжують право володіння, користування й розпорядження цими об'єктами та результатами їх функціонування.
Найважливішою для розкриття сутності відносин власності і водночас найскладнішою для розуміння є структура власності з внутрішньогенетичної точки зору. Внутрішню побудову відносин власності через взаємодію відносин привласнення і відчуження. Привласнення - це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ природи і суспільства, їхніх корисних властивостей на реальні умови життєдіяльності економічних суб'єктів. Скла-довими привласнення є відносини володіння, розпорядження і ко-ристування.
Володіння характеризує не обмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності.
Розпорядження - здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття планових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.
Користування (використання) - процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених за його допомогою благ.
Слід зауважити, що суб'єкт привласнення власності є одночасно володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем, але далеко не завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може функціонувати, зовсім не реалізуючи прав володаря і розпорядника. Проте тільки в комплексі відносини володіння, розпорядження і користування становлять процес привласнення власності. Однак сутність відносин власності не слід обмежувати відносинами привласнення, хоча вони і є визначальними.
Парною категорією привласнення є відчуження. Відчуження - процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу, оречевлення результатів функціонуючої індивідуальної та суспільної праці з перетворенням власності суб'єктів на об'єкти економічних відносин. Поряд з власником завжди присутній невласник. Привласнити можна тільки те, що відчужується. Акт привласнення об'єкта власності одним суб'єктом є одночасно моментом відчуження його для іншого суб'єкта. [1]
Отже, процеси привласнення і відчуження - це дві діалектичні сторони сутнісних відносин власності. Протиріччя в системі "привласнення - відчуження" є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності.
Проте значення власності визначається не лише тим, що вона породжує право володіння, розпорядження й користування, — це її зміст у вузькому розумінні. В широкому плані значення власності полягає в створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво (господарюючі суб'єкти).
А конкретно вона визначає:
- умови поєднання робітника з засобами виробництва;
- відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва;
- умови розпорядження й використання факторів виробництва.
У всіх цих випадках люди опиняються в певних відносинах один до одного. Отже, зводити відносини власності лише до відносин, які виникають у процесі користування об'єктами власності, означає невиправдане звуження їхнього змісту так само, як і обмеження їх лише відносинами між людьми з приводу привласнення об'єктів власності.
Виходячи з розглянутого, можна зробити висновок, що власність, особливо на засоби виробництва, є основоположною економічною категорією. Саме вона визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне й політичне становище класів, соціальних груп людей і взаємовідносини між ними, бо складає основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їхню суть.
Власність — це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням. При цьому мається на увазі таке.
По-перше, власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо.
По-друге, власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.
По-третє, будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти істотних зрушень у господарському житті.
Приватна власність – це закріплення права контролю економічних ресурсів і життєвих благ за окремими людьми або їх групами. Приватна власність припускає певне відторгнення від інших осіб, що не належать до власників,права контролю за певними об’єктами – капіталом, землею, доходом, кінцевими товарами і т.д. всі вони тепер стають персоніфікованими і мають конкретних власників. [12, ст. 89]
Згідно чинному законодавству, фізична особа в праві на свій розсуд здійснювати відносно майна що належить йому, будь-які дії, що не суперечать закону і іншм правовим актам. Проте воно не повинне порушувати права і інтереси інших осіб, що охороняються законом. Особа має право відчужувати своє майно у власність іншим особам, передавати їм, залишаючись власником, право володіння, користування і розпорядження майном, віддавати майно в заставу і обтяжувати його іншими особами,розпоряджатися їм іншим шляхом [9,79].
Приватне привласнення має два види, які істотно розрізняються між собою:
а) власність на засоби виробництва;
б) власність на речовинні умови виробництва особи, що застосовує чужу працю.
Перший вид приватної власності мають селяни, ремісники і інші люди, які живуть своєю працею. Відповідно до економічного закону приватновласницького трудового привласнення при одноосібній власності на засоби виробництва працівнику дістаються всі плоди його господарювання. Цим забезпечується повна свобода трудівника від яких-небудь форм пригноблення і поневолення з боку інших людей.
Коли в одній особі сполучені власник і трудівник, виникає велика матеріальна зацікавленість в тому, щоб краще працювати для особистого блага. Не варто дивуватися з того, що одноосібні селяни прагнуть добитися стійкості свого господарства, не жаліючи на те сил і засобів.
Другий вид приватної власності має осіб, які володіють порівняно великими господарствами із застосуванням праці багатьох працівників.
Якщо в першому виді приватного привласнення речовинні і особисті чинники виробництва природно з’єднуються, оскільки вони належать одній особі, то справа йде абсолютно інакше в другому виді господарства. У ньому засоби виробництва потрапляють до рук небагатьох осіб, а значна частина суспільства відчужена від цих благ [3 ,44].
Використання приватної власності є одним з базових елементів змішаної економічної системи. Значна частина капіталу знаходиться в приватному володінні. Приватна власність на капітал, проведені товари, одержані доходи є важливою умовою підтримки системи вільного підприємництва.
Приватна власність включає наступні форми:
Одноосібна (індивідуальна) власність – це організаційно-трудова форма підприємництва, за якою людина одноосібно володіє і управляє об’єктами індивідуальної власності.
Сімейна власність – це власність соціалізованої людини, а також суспільна власність сім’ї та осіб, що ведуть певне господарство. На цій формі власності можуть будуватися фермерські господарства, невеликі магазини, майстерні тощо. Основою створення в примноженні такої власності є праця громадян. Об’єктами приватної власності виступають матеріальні та духовні блага: земельні ділянки,житлові будинки, квартири, дачі засоби виробництва,вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, цінні папери, результати інтелектуальної праці.
Партнерська власність – форма організації бізнесу, за якої на підставі договору декілька осіб спільно ведуть справу.
Корпоративна (акціонерна) власність – заснована на об’єднанні фінансових коштів (паях) підприємств, організацій та окремих осіб (акціонерів) шляхом випуску в обіг і продажу акцій.
Приватна власність може проявити себе як:
• трудова приватна власність;
• нетрудова приватна власність.
Трудова приватна власність - приватна власність, яка формується за рахунок власної праці і для власних потреб. Джерело - переважно фізична праця. За формою - дрібнотоварна. Приклад: продукти городництва, фермерства.
Нетрудова приватна власність - формується у результаті привласнення продуктів як своєї праці, так і чужої. Це тип власності, що виражає привласнення матеріальних і нематеріальних благ різними суб'єктами права власності без відповідних витрат праці на їх створення. Значний вплив на існування нетрудової власності має надбудова суспільства. Приклад: власник заводу, на якому працюють тисячі робітників, або власник великих кредитних ресурсів отримує дохід і від чужої праці. Причому дохід власника може бути більшим за сумарний дохід усіх працюючих. [12, ст. 91 ]
До приватної власності можна віднести:
- домашні господарства як економічні одиниці, що здійснюють виробництво продукції і надають послуги для власних потреб;
- легальні приватні підприємства, що діють відповідно до законодавства. Сюди належать підприємства будь-якого розміру — від індивідуального кустарного виробництва до великих підприємств;
- нелегальні приватні підприємства в складі «тіньової економіки». Сюди належить уся діяльність у сфері виробництва товарів і надання послуг, яку приватні особи здійснюють без спеціального дозволу влади;
- будь-який вид використання приватного майна або особистих заощаджень — від здачі в оренду квартири до грошових лихварницьких операцій — між приватними особами. Приватний сектор розвивається спонтанно, без існування будь-яких інструкцій з центру, що свідчить про життєздатність приватної власності. Однією з основних умов розвитку приватного сектора є повна свобода заснування підприємства і початку будь-якої виробничої діяльності. Приватний сектор не повинен наштовхуватися на жодні заборони. [2]
2. Еволюція та розвиток приватної власності
Людству відомі два основні типи власності на засоби виробництва: спільний і приватний, а в рамках кожного з них — ряд історично особливих видів і форм власності.
За всю історію розвитку людського суспільства виникло декілька типів економічних організацій. Вони розвивалися в певній послідовності – у порядку переходу від простих господарських структур до все більш складних. Початковою і найтривалішою була епоха первісно-громадського ладу яка завершилася 7-9 тисяч років тому і з якої вишли ще окремі племена, що проживають в складно доступних місцях Азії, Африки і Латинській Америці. У цій епосі виділяються два етапи: період збирання та привласнення життєвих засобів, що дарували природою, і другий період, коли люди стали створювати корисні продукти своєю працею. Людина у той час знаходилася в повній залежності від навколишнього природного середовища. Примітивність знарядь праці виключала можливість боротьби за виживання поодинці [5, ст. 84].
Природною була спільна діяльність, а єдино можливої і необхідної колективна власність. Спільно привласнювалися і охоронялися: зайнята общиною ділянка землі, знаряддя колективної праці, загальне житло. Плоди сумісної праці привласнював весь родовий колектив. Мінімум результатів диктував зрівняльний розподіл. Вдосконалення знарядь праці і форм господарювання розширювали потреби первісних людей і вносили зміни в економічний організм общини. Поява лука і стріл створила можливість добути звіра поодинці і поклала початок розпаду зрівняльних форм розподілу.
З розвитком землеробства і скотарства общини спеціалізуються на виробництві певних продуктів, відбувається їх економічне відособлення, виникає міжгромадський обмін продуктами праці.
В середині общини почав розвиватись новий тип господарства, починається індивідуальне (сімейне) привласнення, а сама родова організація поступово перетворюється на общину. У більшості країн Азії, Африки і Латинської Америки і зараз община – складова частина їх суспільного устрою. Громадська власність мала велике значення в житті селянства і козацтва в Україні.
Однак поступовий розвиток продуктивних сил у рамках первісної общини (розвиток знарядь праці і самої праці) призводить до такого зростання продуктивності праці, яке дозволяє окремим сім'ям забезпечувати своє існування за рахунок праці членів сім'ї, а не всієї общини. На цій основі відбувається якісна зміна відносин привласнення і власності: 1) виділення в рамках общини сімейно-індивідуальних господарств та їх відособлення від общини; 2) праця з безпосередньо суспільної перетворюється у приватну і починає членуватися на необхідну і додаткову працю, а продукт — на необхідний і додатковий продукт; 3) зрівнювальний розподіл перетворюється в трудовий спосіб розподілу, тобто розподіл і присвоєння результатів виробництва між членами общини трансформується у відносини обміну продуктів як товарів, основою якого стало виникнення і поглиблення суспільного поділу праці, економічне відособлення виробників. Ці зміни в кінцевому підсумку призводять до розкладу первіснообщинної власності і до становлення історично нового типу відносин привласнення — приватної власності.
Рабовласницька власність — історично перший вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності. її економічну основу утворює такий рівень розвитку продуктивних сил, при якому безпосередні працівники могли виробляти продукту більше, ніж було потрібно для відтворення їх робочої сили.
Суть рабовласницької власності характеризується такими основними рисами: 1) раб є приналежністю індивідуального або колективного власника (общини, храму, держави), який розпоряджається рабом і використовує його як знаряддя праці, що "розмовляє"; 2) рабовласницька власність реалізується за допомогою присвоєння рабовласником всього (необхідного і додаткового) продукту праці рабів на основі позаекономічного примусу рабів до праці; 3) при всіх типах рабства раб не є повним власником ні засобів виробництва, ні результатів своєї праці: частину продукту праці рабів, що відповідає необхідному продукту, рабовласник виділяє на споживання раба (як корм робочій худобі) для відтворення його робочої сили.
Все історичне різноманіття відносин рабовласницької власності зводиться до двох основних її форм — патріархальної і класичної (античної) Патріархальне рабство базувалося на натуральному виробництві і локалізувалася в рамках домашнього господарства. Його відмінною рисою була спільна участь рабовласників і рабів у трудових процесах, яка в багатьох відношеннях була "м'якшою", ніж класичне рабство. Класичне рабство базувалося на досить розвинених товарно-грошових відносинах. Йому властиве не тільки реальне, але й юридичне закріплення приналежності раба рабовласникові.
Цим основним формам рабовласницької власності відповідали два основні типи рабів: раби, позбавлені будь-якої господарської самостійності, і раби, яким надавалося право володіти рухомим і нерухомим майном, вести своє господарство, мати сім'ю, платити податки — так звані раби на пікулії. Другий тип рабства вже мав деякі риси феодальної власності.
Феодальна власність — історично другий вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності. Основою феодальної власності була власність на землю як складна сукупність відносин приналежності, володіння, розпоряджання і користування землею між феодалами (відносини васалітету), з одного боку та феодалами і кріпаками,— з іншого боку. Останні, на відміну від рабів, були вже не об'єктами, а суб'єктами відносин земельної власності.
Істотними рисами феодальної власності є: 1) приналежність землі феодалам; 2) користування і володіння кріпаками землями, що належать феодалам, як умова виконання на користь феодалів різних повинностей; 3) земельна й особиста (кріпацька) залежність селян від феодалів: 4) феодальна власність реалізується на основі позаекономічного примусу феодалами закріпачених селян до праці в різних формах земельної ренти.
Основна структура феодальної власності характеризується тим, що вся земля феодальної вотчини (маєтку) поділялася на панську і селянську. Господарство селян на "своєму" наділі було умовою розвитку господарства феодала і мало на меті забезпечувати не селянина засобами на життя, а феодала — робочими руками, тобто прикріплення селян до землі було засобом їх експлуатації. При цьому ' кріпаки були не тільки володільцями і користувачами невеликих ділянок землі біля їхніх дворів, але й співвласниками общинної землі. Пояснюється це тим, що основу феодальної вотчини складала, як правило, селянська община, але не вільна, а залежна, кріпосна. Селянські наділи в ній служили своєрідною натуральною заробітною платою.
Феодальна власність реалізується в привласненні феодалами земельної ренти. Феодальна земельна рента як економічна форма реалізації феодальної земельної власності своїм змістом має присвоєння феодалами, через відносини поземельної та особистої залежності селян, додаткового продукту, що створюється ними, у формі відробітної ренти (панщини), натуральної ренти (рента продуктами) і грошової ренти. Кожна з цих форм земельної ренти відображала відповідний етап у розвитку феодальної власності
Капіталістична власність — історично третій вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності. Своїм економічним змістом вона принципово відрізняється як від рабовласницької, так і від феодальної власності.
Суть капіталістичної власності характеризується: 1) наявністю в суспільстві найманих працівників — людей, вільних, по-перше, від всяких видів особистої залежності і, по-друге, вільних від засобів виробництва, тобто повним відокремленням останніх від безпосередніх виробників; 2) наявністю в суспільстві капіталістів—людей, які володіють майновим і грошовим багатством, що використовується як капітал; 3) економічним, а саме — товарним способом поєднання найманих працівників із засобами виробництва.
У процесі свого розвитку капіталістична власність набуває ряд особливих форм своєї організації—індивідуальну (особисту), групову, державну, змішану. На їх основі функціонують підприємства (фірми) різного типу — одноосібні, партнерства (з повною та обмеженою відповідальністю), акціонерні товариства (закриті і відкриті), кооперативи і т. д. Цим формам підприємств притаманна особлива організація відносин приналежності, володіння, розпорядження та використання об'єктів власності і тому кожну з них слід розглядати як конкретні форми функціонування групової форми власності.
Капіталізм в промисловій сфері почався з простої кооперації праці, коли під одним дахом, під керівництвом одного господаря-власника об’єднуються багато людей для виконання однорідної роботи. На другому етапі на зміну простої кооперації прийшла складніша форма організаційно економічних відносин – мануфактура. Ця форма господарської діяльності заснована на переважно ручних знаряддях праці і розподілі праці всередині майстернею. Вона почалася в Європі з середини XVI в. і тривала до останньої третини XVIII в. Спеціалізація праці, його роздроблення при створення готового продукту на складові частини розвивало у робітників майстерність, вело до зростання продуктивності праці. Мануфактура підготувала необхідні передумови для переходу до машинної стадії виробництва.[11, ст.129]
Перехід до машинного виробництва ( кінець XVIII середина XIX ст.) підвів під капіталістичну економіку якісно нову технічну основу, що не можна не внести зміни в зміст і відносини власності. Науково-технічний прогрес підсилив концентрацію виробництва, привів до народження крупних заводів, фабрик. Одноосібних капіталів для освоєння нових виробництв стало бракувати. Друга половина ХІХ в. відзначилась найбільшими відкриттями в науці і техніці, швидким розвитком машинного виробництва. Відбуваються структурні зміни в капіталістичній економіці, швидко розвивається паровозобудування, залізничний, річковий і морський транспорт, і до кінця століття автомобілебудування, літакобудування. Індивідуальним капіталам освоєння нових капіталомістких галузей. Господарства опинилося не під силу, одержує прискорений розвиток колективна, акціонерна форма господарювання.
З концентрації виробництва народжуються монополії, які зосереджують в своїх руках виробництво і збут значної частини тієї або іншої продукції, отже, і економічну владу.
У нашому сторіччі форми капіталістичної власності неодноразово змінювалися під впливом безперервного посилення суспільного характеру виробництва. У західних країнах найпоширенішою стала змішана форма власності, в якій можуть брати участь широкі верстви населення. У 80-ті роки частка держави в національному багатстві країни стала в США і Японії близько 20%, в країнах Західної Європи – 35–40%. [8 ст. 112]
Поряд з розглянутими вище видами нетрудової (заснованої на чужій праці) приватної власності сучасному ринковому господарству властивий особливий вид приватної власності — трудова приватна власність, тобто приватна власність, заснована на своїй праці.
Трудова приватна власність виникла ще в період розкладу первіснообщинної власності, в її рамках вона вкорінюється у вигляді індивідуальних селянських господарств всередині сусідської (територіальної) общини. Трудова приватна власність супроводжує всю наступну історію людства, знаходячись у "порах" і рабовласницького, і феодального, і капіталістичного суспільства. Економічну основу трудової приватної власності утворює такий рівень продуктивності праці, який дозволяє окремій сім'ї, окремим індивідам виробляти принаймні стільки продуктів, скільки їм необхідно для існування. На основі поглиблення суспільного поділу праці в рамках трудової приватної власності виникає виробництво найрізноманітніших продуктів, що стають товарами.
3. Особливості існування приватної власності в сучасних умовах
Для проведення аналізу особливостей існування сучасної приватної власності варто перш за все дослідити розвиток відносин власності в Україні, зокрема за роки незалежності
Для республік СРСР, де пануючою (єдиною) формою власності була державна, однією є головних теоретичних і практичних проблем з’явилося роздержавлення, визначення і використання найбільш раціональних шляхів, моделей приватизації. Приватизація це перехід державної власності в руки окремих громадян , трудових колективів, юридичних осіб або виникнення на базі державних підприємств різних змішаних форм власності. Після приватизації, суб’єктами власності стають приватна особа працівник підприємства , які приватизуються, трудовий колектив, акціонерні товариства, холдинги і т.д.
